Постанова від 15 жовтня 2026 р. у справі №727/3579/26 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2026 року

м. Чернівці

справа № 727/3579/26

провадження 822/1839/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Кулянди М.І.,

суддів: Одинака О.О., Литвинюк І.М.,

за участю секретаря судового засідання Скулеби А.І.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач ОСОБА_2 ,

апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 28 липня 2026 року,

головуючий в суді першої інстанції суддя Гавалешко П.С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Чернівецька міська рада про поділ майна та виділ частки в натурі.

Заяву мотивовано тим, що згідно договору купівлі-продажу від 29 березня 1991 року ОСОБА_1 , на праві власності належить 53/100 ідеальних часток житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 , та складається з: житлового будинку літ «А» житловою площею 38,8 кв.м., літньої кухні літ «Б», сарая літ. «В», «Г», уборної літ. «Д», огорожі літ. «І».

Вищевказаний об`єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, кадастровий номер 7310136300:12:002:0149, загальною площею 0,0463 га, цільове призначення «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд», яка належить на праві власності позивачу ОСОБА_1 , згідно державного акту серії ЯЛ № 447510.

Відповідач виділила свою частку в окремий об`єкт нерухомого майна, а саме, квартиру, загальною площею 44,55 кв.м. в тому числі житловою площею 19,6 кв.м., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 лютого 2026 року №463571497, інші співвласники в житловому будинку по АДРЕСА_1 відсутні.

До 2012 року позивачем було вчинено реконструкцію частини будинку та господарських споруд. Та після реконструкції будинковолодіння складається з: житлового будинку літ. «А», загальною площею 55,6 кв.м. в тому числі житловою площею 33,5 кв.м., гаражу літ. «Ж», вбиральні літ. «К», огорожі № 4,6-8, вигрібної ями № 9, криниці № 10, що підтверджується технічним паспортом виготовленим КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради від 28 січня 2025 року.

Вказана реконструкція була введена позивачем в експлуатацію, на підставі реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта, за амністією від 06 травня 2022 року, згідно витягу з реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.

Державним реєстратором прав на нерухоме майно Чернівецької міської ради було відмовлено ОСОБА_1 у прийняті заяви про реєстрацію права власності на реконструкцію, з підстав наявності у позивача права власності лише на 53/100 ідеальних часток житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель та споруд.

Таким чином, оскільки інший співвласник житлового будинку, відповідач по справі, вже виділив свою частку в окремий об`єкт нерухомого майна, фактично припинив своє право спільної часткової власності, позивач позбавлений можливості вирішити даний спір в позасудовому порядку.

53/100 ідеальних часток житлового будинку літ. «А», за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,60 кв.м., які належать на праві власності Позивачу ОСОБА_1 , складаються з: тамбуру площею 4,30 кв.м. кухні 12,4 кв.м., кімнати 14,30 кв.м. санвузлу 5,40 кв.м., кімнати 19,20 кв.м., яке є ізольованим, не містить місць загального користування з іншими співвласниками, що підтверджується копією технічного паспорту від 28 січня 2025 року та висновку КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради №86 від 19 січня 2026 року.

Просив суд в порядку поділу майна виділити ОСОБА_1 в натурі частину будинку з господарськими будівлями та спорудами, за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 55,6 кв.м. в тому числі житловою 33,5 кв.м., що складаються з: тамбуру площею 4,30 кв.м. кухні 12,4 кв.м., кімнати 14,30 кв.м. санвузла 5,40 кв.м., кімнати 19,20 кв.м.; гаражу літ. «Ж», вбиральні літ. «К», огорожі № 4,6-8, вигрібної ями № 9, криниці № 10. Припинити ОСОБА_1 право спільної часткової власності на об?єкт нерухомого майна в житловому будинку літ. «А» з належними до нього господарськими будівлями і спорудами, за адресою АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 28 липня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Чернівецька міська рада про поділ майна та виділ частки в натурі відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що позов пред`явлено до неналежного відповідача.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт у своїй апеляційній скарзі посилається на те, що оскаржуване рішення є незаконним, у зв`язку із невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Суд першої інстанції, встановивши, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний роз`яснити позивачу право подати клопотання про залучення до участі у справі співвідповідача і наслідки невчинення відповідних дій, і лише в такому разі суд має право ухвалити рішення про відмову в позові з підстав його подання до неналежного відповідача.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судом першої та апеляційної інстанцій

Згідно з договором купівлі-продажу від 29 березня 1991 року ОСОБА_1 на праві власності належить 53/100 ідеальних часток житлового будинку з відповідною частиною господарських та побутових будівель та споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 , та складається з: житлового будинку літ «А» житловою площею 38,8 кв.м., літньої кухні літ «Б», сарая літ. «В», «Г», уборної літ. «Д», огорожі літ. «І».

Вищевказаний об`єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці кадастровий номер 7310136300:12:002:0149, загальною площею 0,0463 га, цільове призначення, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка належить на праві власності позивачу ОСОБА_1 , згідно державного акту серії ЯЛ № 447510.

Відповідач виділила свою частку в окремий об`єкт нерухомого майна, а саме, квартиру, загальною площею 44,55 кв.м. в тому числі, житловою площею 19,6 кв.м., що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 10 лютого 2026 №463571497, інші співвласники в житловому будинку по АДРЕСА_1 відсутні.

До 2012 року позивачем було вчинено реконструкцію частини будинку та господарських споруд. Та після реконструкції будинковолодіння складається: з житлового будинку літ. «А», загальною площею 55,6 кв.м. в тому числі житловою площею 33,5 кв.м., гаражу літ. «Ж», вбиральні літ. «К», огорожі № 4,6-8, вигрібної ями № 9, криниці № 10, що підтверджується технічним паспортом виготовленим КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради від 28 січня 2025 року.

Вказана реконструкція була введена позивачем в експлуатацію, на підставі реєстрації декларації про готовність до експлуатації об`єкта, за амністією від 06 травня 2022 року, згідно витягу з реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.

Згідно висновку комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради №86 від 19 січня 2026 року щодо технічної можливості поділу та виділу частки нерухомого майна в натурі зазначено про можливість такого поділу вищевказаного об`єкту нерухомого майна.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з наступних підстав.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

За обставин цієї справи ОСОБА_1 , звертаючись за захистом порушеного, на його думку, права вказував на те, що йому належить 53/100 частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 березня 1991 року, укладеного між ним та виконавчим комітетом Чернівецької міської ради і зареєстрованим в реєстрі за № 1-716.

Згідно з наведеним у договорі описі об`єкта нерухомого майна останнє складається з житлового будинку літ. «А», житловою площею 38 кв. м, літньої кухні літ. «Б», сараїв літ.: «В», «Г», вбиральні літ. «Д», огорожі літ. «І».

В подальшу, ОСОБА_1 здійснено самочинну реконструкцію частини житлового будинку та господарських будівель і споруд, за наслідком якої характеристики об`єкта змінилися і складають: житловий будинок літ. «А», загальною площею 55,6 кв. м, в тому числі житловою – 33,5 кв. м, гараж літ. «Ж», вбиральня літ. «К», огорожа № 4, 6-8, вигрібна яма № 9, криниця № 10.

Прийняття вказаного нерухомого майна до експлуатації за амністією підтверджується витягом з Реєстру будівельної діяльності Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 06 травня 2022 року № ЧВ161220505576.

Решта частки 47/100 у праві власності на вказаний житловий будинок належала ОСОБА_2 , яка однак, виділила свою частку та згідно з відомостями Державного реєстру речових прав зареєструвала право власності на окремий об`єкт нерухомого майна, а саме – квартиру АДРЕСА_2 .

Оскільки інший співвласник нерухомого майна виділив свою частку та фактично припинив для себе правовий режим спільної часткової власності, позивач позбавлений можливості реалізувати право поділити майно в натурі та набути у власність окремий об`єкт нерухомості, окрім як шляхом пред`явлення позову про поділ майна.

Колегія суддів, з урахуванням фактичних обставин цієї справи, надаючи оцінку спірним правовідносинам виходить із наступного.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном.

При цьому володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Статтею 355 ЦК України встановлено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно з частиною першою статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Відповідно до частини четвертої статті 355 та частини першої статті 356 ЦК України спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаних статей випливає, що право кожного із співвласників пов`язується із часткою у праві спільної власності і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок – один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок – два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 707/2516/18 (провадження № 61-5919сво22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23)).

Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна. Позов про визнання права на частку в праві спільної часткової власності не є вимогою про поділ майна в натурі. Тому при визнанні права на частку не здійснюється вказівка які саме об`єкти в натурі відповідають частці в праві спільної часткової власності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року в справі № 344/5437/17 (провадження № 61-124св20)).

Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється (частина перша, друга статті 367 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 03 квітня 2013 року у справі № 6-12цс13 зроблено висновок, що виділ часток (поділ) жилого будинку, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або у разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Відтак визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права стосовно спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, суд, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), повинен передати співвласнику частки жилого будинку та нежилих будівель, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню будівлі. Під неспівмірною шкодою господарського призначення слід розуміти суттєве погіршення технічного стану жилого будинку, перетворення в результаті переобладнання жилих приміщень у нежитлові, надання в рахунок частки приміщень, які не можуть бути використані як житлові через невеликий розмір площі або через неможливість їх використання (відсутність денного світла тощо).

У постанові Верховного Суду України 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16 зроблено висновок, що:

«відповідно до статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Виходячи з аналізу змісту норм статей 183, 358, 364 ЦК України можна дійти висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності.

Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна.

Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно».

Поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку у спільному майні однією суттєвою ознакою – у разі поділу майна право спільної часткової власності на нього припиняється (див.: постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 243/6275/16-ц (провадження № 61-42813св18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 707/2516/18 (провадження № 61-5919сво22)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 квітня 2025 року у справі № 357/3145/20 (провадження № 14-36цс25) вказано, що:

«7.7. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду вважає доводи колегії суддів Касаційного цивільного суду достатньо обґрунтованими та такими, що дозволяють конкретизувати висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 344/8200/14-ц, з урахуванням правового висновку, викладеного в розділі 6 цієї постанови, який полягає у тому, що:

– у результаті поділу нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, кожному зі співвласників потрібно визначити окрему площу, яка має складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України, а щодо житлових приміщень – також з урахуванням вимог частини першої статті 379 ЦК України, частини першої статті 50 Житлового кодексу України;

– поділ спільного майна відрізняється від виділу частки співвласника або припинення його права на частку в спільному майні тим, що в разі поділу майна кожному співвласнику виділяється майно в натурі і право спільної власності припиняється. Натомість у разі виділу частки зі спільного майна право спільної часткової власності припиняється лише для того учасника, якому ця частка виділяється в натурі, а для інших співвласників режим спільної часткової власності на решту майна зберігається;

– за наявності лише двох співвласників майна між ними проводиться поділ, оскільки при визначенні частки одного зі співвласників у натурі частка іншого визначається також і зміні в подальшому не підлягає. У такому випадку суд має зазначити розмір виокремлених частин колишнього спільного майна для обох сторін та визначити конкретні окремі об`єкти нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать позивачеві та відповідачеві;

– за наявності трьох і більше співвласників майна при визначенні в судовому порядку частки в натурі одного з них (виділ частки) розмір часток інших співвласників (відповідачів) не визначається. У цьому випадку суд, застосовуючи приписи статті 364 ЦК України, має виділити та зазначити у своєму рішенні індивідуально визначене майно (колишня частка у праві спільної власності) позивача та залишити решту майна у спільній власності інших відповідачів, які в подальшому за бажанням можуть поділити це майно добровільно на власний розсуд або в судовому порядку;

– винятком із цього правила є випадки, коли всі співвласники або всі, крім одного, бажають поділу майна. У такому випадку суд має визначити частки всіх співвласників та провести поділ майна із зазначенням у резолютивній частині рішення конкретних окремих об`єктів нерухомого майна, що утворилися у результаті його поділу та належать кожному з колишніх співвласників. У цьому разі право спільної власності припиняється».

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 707/2516/18 (провадження № 61-5919сво22) дійшла наступних висновків:

«Тлумачення положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави для висновку про те, що поділ будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників».

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Верховний Суд вже вказував, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Сторонами у справі не оспорюється, що первісно за наслідком укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 березня 1991 року ОСОБА_1 належало 53/100 частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

В матеріалах справи відсутні відомості щодо належності решти 47/100 частки у праві власності на вказаний житловий будинок іншим особам (співвласникам відповідного нерухомого майна) на момент укладення вищезазначеного договору купівлі-продажу.

Водночас як вбачається з матеріалів справи, зокрема Інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 10 лютого 2026 року № 463571497, за цією ж адресою: АДРЕСА_1 , 18 травня 2004 року за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності від 11 січня 1996 року, виданим представництвом Фонду державного майна України в місті Чернівці згідно з розпорядженням від 11 січня 1996 року № 17300, зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 ).

Відповідачка ОСОБА_2 27 лютого 2017 року набула у власність вищевказану квартиру на підставі свідоцтва про право на спадщину від 27 лютого 2017 року № 5-93, виданим державним нотаріусом Першої Чернівецької державної нотаріальної контори Голобородько В. О.

Вказані обставини вказують на те, що щонайменше з 11 січня 1996 року ОСОБА_3 , правонаступником якого у порядку спадкування є ОСОБА_2 , належала не частка в праві спільної часткової власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, а окремий об`єкт нерухомого майна – квартира АДРЕСА_2 .

За змістом позовної заяви та заявлених ОСОБА_1 позовних вимог слідує, що останній не оспорює набуття у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вказаної квартири як об`єкта права власності, як і не містить доводів про порушення відповідачкою його прав як співвласника нерухомого майна за фактом набуття окремого об`єкта нерухомого майна, а не частки у праві спільної часткової власності на нерухоме майно.

Фактично зміст спірних правовідносин полягає у тому, що позивач, який за наслідком укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 березня 1991 року набув у власність 53/100 частки у праві власності на нерухоме майно, де-факто продовжує бути власником саме частки, а не окремого об`єкта нерухомого майна.

У ОСОБА_1 , як власника частки у праві спільної часткової власності, не вистачає обсягу правосуб`єктності для одноосібної (без згоди іншого співвласника) реалізації права на набуття у власність окремого об`єкта нерухомого майна, яке входило до складу спільного майна.

У контексті наведеного колегія суддів акцентує увагу на тому, що режим спільної часткової власності не може існувати без множинності суб`єктів, яким належить єдиний об`єкт права власності.

Разом з цим за фактичних обставин справи така множинність суб`єктів відсутня – ОСОБА_1 не є власником частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_4 , як і ОСОБА_2 не є власником частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

У даному випадку також відсутня й єдність об`єкта права власності, що у своїй сукупності унеможливлює звернення ОСОБА_1 із позовом про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності.

Відмовляючи у позові ОСОБА_1 з підстав його пред`явлення до неналежного відповідача суд першої інстанції помилково не врахував, що за усталеною позицією Верховного Суду для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача (див. зокрема постанови Верховного Суду від 28 січня 2026 року у справі № 911/595/19 (провадження № 61-2042св25), від 16 вересня 2026 року у справі № 639/1916/16-ц (провадження № 61-17609св23)).

Проте з урахуванням обставини того, що інші 47/100 частки у праві власності на житловий будинок не належать будь-кому, тому взагалі «відсутня» особа, яка має відповідати за цим позовом, тобто бути відповідачем.

Помилково суд першої інстанції також не врахував, що з моменту набуття у власність 53/100 частки у праві власності на житловий будинок ОСОБА_1 здійснено самочинну реконструкцію частини житлового будинку та господарських будівель і споруд, за наслідком якої характеристики об`єкта змінилися і складають: житловий будинок літ. «А», загальною площею 55,6 кв. м, в тому числі житловою – 33,5 кв. м, гараж літ. «Ж», вбиральня літ. «К», огорожа № 4, 6-8, вигрібна яма № 9, криниця № 10.

І саме ці об`єкти нерухомого майна позивач просить виділити йому у власність. При цьому частини з цих об`єктів взагалі не існувало на момент укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 березня 1991 року, а інша частина істотно видозмінилася.

З урахуванням обставини здійснення ОСОБА_1 самочинного будівництва, колегія суддів звертає увагу на те, що ЦК України у частині першій статті 376 ЦК України визначає поняття самочинного будівництва. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга зазначеної статті).

Інструкція щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затверджена наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 18 червня 2007 року № 55, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06 липня 2007 року за № 774/14041, визначає порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна, крім земельних ділянок, та застосовується суб`єктами господарювання, які здійснюють технічну інвентаризацію об`єктів нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна.

Згідно з пунктом 2.3 зазначеної Інструкції не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22) та інші.

Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс16) та від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду висновувала, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів статті 376 ЦК підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).

Верховний Суд у пункті 78 постанови від 13 травня 2026 року у справі № 752/22726/20 (провадження № 61-14897св24) звернув увагу на те, що набуття права власності на об`єкт самочинного будівництва в інший спосіб, ніж той, який передбачений у статті 376 ЦК України (за рішенням суду), не допускається.

Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 «Право власності на землю (земельну ділянку)», тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

Згідно із частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Частинами п`ятою, восьмою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено, що датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката.

Експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється.

Окрім цього, Верховний Суд у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 285/5662/22 (провадження № 61-15517св23) вказав на те, що звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що це питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Колегія суддів з урахуванням вищенаведених правових позицій Верховного Суду приходить до висновку, що за фактичних обставин цієї справи (відсутності інших співвласників нерухомого майна, здійснення позивачем самочинного будівництва на належній йому земельній ділянці) належним способом захисту є пред`явлення позову про визнання права власності на самочинне будівництво у порядку статті 376 ЦК України, проте з дотриманням порядку відповідної адміністративної процедури (див. вищенаведену постанову Верховного Суду у справі № 285/5662/22).

У постанові від 05 серпня 2025 року у справі № 220/2372/21 (провадження № 61-14860св23) Верховний Суд вказав на те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Встановлення порушеного права (інтересу) позивача, яке не визнається або оспорюється відповідачем, і за захистом яких позивач звернувся до суду, для застосування того чи іншого способу захисту, здійснюється за змістом позовних вимог, а не за наслідком вирішення відповідного спору по суті. Оцінка ж доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою.

Отже слід враховувати, що неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин, а оцінка доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20, постанова Верховного Суду від 05 листопада 2025 року в справі № 370/1339/19).

Такий підхід суду касаційної інстанції до тлумачення відмови у позові з підстав обрання неналежного способу захисту та її наслідків є сталим та послідовним, що підтверджується позиціями, наведеними у постановах Верховного Суд від 10 грудня 2025 року у справі № 299/4/23 (провадження № 61-453св25) від 11 лютого 2026 року у справі № 367/4050/20 (провадження № 61-6295св25) від 30 березня 2026 року у справа № 366/3397/23 (провадження № 61-4147св25), від 29 квітня 2026 року у справі № 362/5769/23 (провадження № 61-16117св25).

У цій справі суд першої інстанції хоча й прийшов до правильного висновку про відмову у позові ОСОБА_1 , проте помилився щодо підстав для такої відмови, у зв`язку із чим підлягає зміні мотивувальна частина оскарженого рішення.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 28 липня 2026 року ухвалено з порушення норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому слід змінити мотивувальну частину рішення, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині оскаржене рішення слід залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат за наслідками розгляду справи у суді апеляційної інстанції

З огляду на висновок Чернівецького апеляційного суду про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції із залишенням без змін висновків суду про відмову в позові, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Аналогічної позиції щодо розподілу судових витрат у випадку зміни мотивувальної частини судового рішення із залишенням без змін його резолютивної частини дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 916/22721/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/11212/18, від 18 лютого 2020 року у справі № 912/2730/18, 25 червня 2020 року у справі № 908/299/18, від 03 листопада 2020 року у справі № 916/3146/17.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 28 липня 2026 року, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині вказане рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена - 20 жовтня 2026 року.

Судді : М.І. Кулянда

І.М. Литвинюк

О. О. Одинак