Рішення від 07 жовтня 2026 р. у справі №725/487/26 — Чернівецький районний суд міста Чернівців

Єдиний унікальний номер 725/487/26

Номер провадження 2/725/107/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.10.2026 року.Чернівецький районний суд міста Чернівців

в складі:

головуючої судді Вольська-Тонієвич О.В.

при секретарі Заяц Є.В.

за участю:

представника позивачів – адвоката Новікова О.П.

відповідача ОСОБА_1

представника відповідача – адвоката Усманова М.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні житлом, -

ВСТАНОВИВ:

Адвокат Новіков О.П. звернувся до Чернівецького районного суду м.Чернівців з позовом в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні житлом.

У позові посилався на те, що з 05 липня 2013 року позивачі безперервно проживали за адресою АДРЕСА_1 як члени сім`ї (дружина та син) відповідача ОСОБА_1 ..

16 грудня 2025 року відповідач ОСОБА_1 вчинив самоправні дії, спрямовані на силове позбавлення позивачів їхнього житла, не маючи на це ані відповідного законного права, а ні рішення суду. Внаслідок цих дії ОСОБА_3 , його колишня дружина та син посеред зими залишились на вулиці, не маючи при цьому доступу до своїх особистих речей, теплого одягу та засобів гігієни.

Як стало відомо позивачам, за два тижні до силового виселення відповідач використав факт набуття права власності на квартиру за договором дарування від 14.11.2025 як формальний привід для зняття колишньої дружини та сина з реєстрації у спірному помешканні.

Вважає, що відповідач не мав жодних прав на виселення позивачів з квартири, адже весь час вони добросовісно виконували обов`язки користувачів житла, сплачували комунальні послуги, дбали про збереження майна.

На момент вселення позивачів в квартиру та протягом понад дванадцять років їх проживання там, житло знаходилось у спільній власності відповідача ОСОБА_1 та його матері.

Разом з тим, відповідач ОСОБА_1 14.11.2025 уклав договір дарування з матір`ю, за умовами якого він став єдиним власником квартири АДРЕСА_2 .

28.11.2025 ОСОБА_1 , скориставшись тим, що він є єдиним власником квартири АДРЕСА_2 , зняв з реєстрації свого сина та колишню дружину, а вже 16.12.2025 вчинив спробу фізичного виселення позивачів.

Таким чином, вважає, що діями відповідача порушено право позивачів на користування житлом, а той факт, що він став єдиним власником квартири АДРЕСА_2 не може бути безумовною підставою для виселення позивачів.

Просив позов задовольнити та вселити ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в квартиру АДРЕСА_2 та зобов`язати відповідача ОСОБА_5 не чинити позивачам перешкоди у користуванні спірною квартирою.

Окрім цього, просив стягнути з відповідача понесені судові витрати, у тому числі на правову допомогу.

23 березня 2026 року представник відповідача – адвокат Усманов М.А. подав відзив.

У відзиві вказував, що сторони з 15 березня 2013 року перебували у зареєстрованому шлюбі. З цього часу відповідач ОСОБА_1 , позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом із матір`ю відповідача ОСОБА_6 проживали в квартирі АДРЕСА_2 .

Вказана квартира належала на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та його матері ОСОБА_6 на підставі Свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 16 грудня 2011 року в частках 24/100 та 76/100 відповідно.

У 2017 році шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано на підставі рішення Першотравневого районного суду м.Чернівці.

Після розірвання шлюбу між колишнім подружжям було досягнуто усної домовленості щодо того, що відповідач ОСОБА_1 зобов`язується у майбутньому забезпечити свого сина та колишню дружину житлом, а до того часу вони можуть безперешкодно проживати в квартирі АДРЕСА_2 .

У подальшому, приблизно в перших числах вересня 2020 року, ОСОБА_1 разом зі своєю матір`ю ОСОБА_6 на виконання попередніх домовленостей, надали ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 35 000 (тридцять п`ять тисяч) доларів США для придбання квартири, яку сторони домовились оформити відразу на позивачку ОСОБА_2 .

Так, 17 вересня 2020 року ОСОБА_2 придбано у власність квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 41,0 кв.м., житловою площею 23,0 кв.м.. Поряд із цимвідповідач погодився, що до повноліття сина ОСОБА_7 (тобто орієнтовно до липня 2025 року), ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_3 тимчасово залишаються проживати за адресою: АДРЕСА_1 та відповідно можуть бути там зареєстровані.

У червні 2025 року відповідач ОСОБА_8 звернувся до своєї колишньої дружини з приводу того, що 20 липня 2025 року їхньому сину ОСОБА_7 виповниться 18 років, тому, відповідно до їхніх домовленостей, їм необхідно знятись з реєстрації у квартирі по АДРЕСА_4 , на що ОСОБА_2 повідомила, що вона не може це зробити, так як ОСОБА_7 проживає за кордоном в Італії.

У подальшому, 01 липня 2025 року, позивачка, діючи через свого представника – адвоката Новікова О.П., направила на адресу відповідача повідомлення-попередження про недопустимість самоправства та незаконного виселення, у якому, зокрема, зазначила, що спірна квартира є єдиним місцем проживання її та сина, і вони не мають іншого житла, у зв`язку із чим, вимагала негайно припинити будь-які спроби «незаконного» виселення її та сина з квартири.

Згодом відповідач ОСОБА_9 дізнався, що 20 листопада 2025 року ОСОБА_2 відчужила квартиру АДРЕСА_3 , тим самим, на його думку, створила штучний доказ по справі «наявності єдиного житла» по АДРЕСА_4 (по місцю своєї реєстрації

Таким чином, відповідач вважає, що позовна заява є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, оскільки позивачка, відчужуючи квартиру по АДРЕСА_5 , якою вона володіла, користувалась та розпоряджалась, цілеспрямовано створила штучні обставини для звернення до суду із позовом про вселення, мотивуючи свою позицію тим, що квартира по АДРЕСА_4 є її та сина єдиним житлом.

Просив у задоволенні позову відмовити.

25.03.2025 від представника позивачів – адвоката Новікова О.П. надійшла відповідь на відзив, де він спростовував твердження відповідача, викладені у відзиві.

Зокрема вказував, що ОСОБА_10 був правомірно вселений у спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 у 2013 році у статусі члена сім`ї власників (на той час — свого батька та бабусі).

Досягнення дитиною повноліття жодним чином не є юридичним фактом, який автоматично припиняє статус члена сім`ї або нівелює право користування житловим приміщенням.

ОСОБА_10 не укладав із відповідачем жодних строкових договорів найму, термін дії яких міг би спливти у день його 18-річчя, а спроби ОСОБА_11 виправдати виселення повнолітнього сина, посилаючись на уявні "усні домовленості" з колишньою дружиною щодо "тимчасовості" проживання до 18 років, є неспроможними, оскільки ОСОБА_10 є повністю самостійним суб`єктом цивільних прав. Його конституційне право на житло не може бути об`єктом торгу або скасовуватися "усними домовленостями" інших осіб.

Квартира АДРЕСА_3 була приватною власністю ОСОБА_12 . Відчуження цього майна 20 листопада 2025 року (договір купівлі-продажу з ОСОБА_13 ) було не "штучним створенням доказів", а об`єктивною життєвою необхідністю, так якпозивачка опинилася у глибокій фінансовій кризі та мала великі особисті неформальні борги. Кошти від продажу квартири на Прутській пішли виключно на погашення цих боргів, щоб врятувати себе від фінансового колапсу.

Виїзд сина сторін за кордон зумовлений необхідністю фізичного виживання, пошуку засобів для існування (через візу категорії D у Чехії) після раптової втрати єдиного житла, а також загальним контекстом воєнного стану в Україні, що додатково підтверджує вимушеність і поважність причин його відсутності.

Проте, незважаючи на вимушений тимчасовий виїзд, центр життєвих інтересів ОСОБА_14 залишається у місті Чернівці. Він продовжує бути студентом 4-го курсу денної форми навчання Відокремленого структурного підрозділу «Фаховий коледж Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича».

Що ж стосується твердження сторони відповідача про те, що ОСОБА_9 ніби то передав колишній дружині 35 000 доларів США для придбання квартири, то жодного письмового документа (розписки, договору, банківської виписки про переказ коштів), який би підтверджував цей факт, відповідач не надав і не міг надати, оскільки такої передачі в природі не існувало.

Вважає, що незалежно від того, чи вважав відповідач, що право позивачів на проживання припинилося, він категорично не мав права вдаватися до силового виселення. Вдавшись до самоправства, він грубо порушив ст. 47 Конституції України та ст. 8 Конвенції.

30.03.2026 через підсистему «Електронний суд`від представника відповідача – адвоката Усманова М.А. надійшли заперечення на відповідь на відзив.

У своїх запереченнях сторона відповідача вважає наведені позивачами твердження не лише такими, що не підтверджуються належними та достатніми доказами, а й прямо спростовуються письмовими доказами, поданими стороною позивачів.

Так, із долучених до відповіді на відзив копій сторінок закордонного паспорта ОСОБА_3 вбачається, що останній з 14 січня 2025 року по 18 жовтня 2025 року не перебував на території України, тобто був відсутній понад дев`ять місяців поспіль. Після цього він в`їхав в Україну лише 18 жовтня 2025 року, а в подальшому знову виїхав за межі України 08 лютого 2026 року.

Таким чином, наведені стороною позивачів доводи про те, що виїзд ОСОБА_3 за кордон нібито був зумовлений виключно діями відповідача у грудні 2025 року, є штучними, надуманими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки ще задовго до подій, на які посилаються позивачі, ОСОБА_3 уже тривалий час фактично проживав за межами України, а відтак, об`єктивно не міг постійно користуватися спірним житлом

Не заслуговують на увагу й доводи сторони позивачів про те, що квартира АДРЕСА_3 є виключно особистою приватною власністю ОСОБА_2 у тому розумінні, який намагається надати цій обставині сторона позивачів.

Так, сам по собі факт оформлення права власності на ім`я ОСОБА_2 не спростовує доводів відповідача про те, що зазначена квартира була придбана саме на виконання попередньо досягнутих між сторонами домовленостей щодо забезпечення житлом позивачки та сина сторін, а також не спростовує обставин щодо джерела походження грошових коштів, за які таке житло було придбане. Окрім того, позивачами й не доведено, що вказана квартира була придбана за особисті кошти ОСОБА_15 .

Також не заслуговують на довіру доводи сторони позивачів про те, що квартира по АДРЕСА_5 була відчужена ОСОБА_2 нібито у зв`язку з «глибокою фінансовою кризою» та наявністю у неї значних «неформальних боргів». Зазначені твердження мають виключно декларативний характер та на даний час не підтверджені жодним належним і допустимим доказом.

Вважає, що позивачі намагаються використати конфліктну життєву ситуацію між колишнім подружжям як підставу для штучного закріплення за собою права постійного користування майном відповідача, хоча їх перебування у спірній квартирі мало тимчасовий, погоджений сторонами та обумовлений інтересами дитини характер, з урахуванням того, що відповідач, як батько, подбав в першу чергу про наявність житла у свого сина.

Надання відповідачем попередження про необхідність звільнення житла та подальше припинення фактичного доступу позивачів до квартири не може оцінюватися ізольовано від попередніх домовленостей сторін, характеру їх прав на користування житлом, а також поведінки самих позивачів, які, порушуючи досягнуті домовленості, фактично прагнуть зберегти за собою користування спірним майном всупереч волі його власника.

У судовому засіданні представник позивачів – адвокат Новіков О.П. підтримав заявлені позовні вимоги. Вважає, що відповідач порушив право позивачів на мирне користування житлом, яке на даний час є їх єдиним місцем проживання. Просив позов задовольнити з підстав, викладених у позові та відповіді на відзив.

Позивач ОСОБА_10 підтримав пояснення свого представника та просив задовольнити позовні вимоги.

Відповідач ОСОБА_9 під час розгляду справи пояснив, що позивачі були зареєстровані в квартирі АДРЕСА_2 за його згоди та згоди його матері, яка була співвласником квартири. Після розлучення вони з колишньою дружиною домовились, що до досягнення сином повноліття вони залишаться проживати в квартирі АДРЕСА_2 . Впродовж всього часу він не створював будь-яких перешкод у користуванні колишній дружині та сину квартирою. Через деякий час вони з мамою вирішили придбати для сина квартиру. З цією метою частину грошей він позичив у друзів, а решта грошей дала його мама. Квартиру придбали по АДРЕСА_5 , а власником (покупцем) зазначили позивачку ОСОБА_4 , хоча фактично квартира була придбана для сина.

Певний час власником квартири АДРЕСА_2 окрім нього, була ще його мама - ОСОБА_6 . Однак у листопаді 2025 року мама подарувала йому свою частку, у результаті чого він став єдиним власником спірної квартири.

Після досягнення сином повноліття він письмово попередив позивачів про необхідність звільнити квартиру, так як має намір там проживати. Однак колишня дружина ігнорувала ці попередження. У зв`язку із цим, він викликав працівників поліції. Йому порадили змінити замки і зайти у помешкання, так як він є власником.

Вважає, що позовні вимоги є безпідставними, адже він є власником спірної квартири по АДРЕСА_1 . Позивачі проживали там тимчасово, про що були обізнані. Крім того, він забезпечив сина житлом, придбавши квартиру по АДРЕСА_5 .

Просив у задоволенні позову відмовити.

Представник відповідача – адвокат Усманов М.А. в судовому засіданні просив у задоволенні позову відмовити з підстав, викладених ним у відзиві.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, покази свідків, дослідивши та проаналізувавши письмові докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступних підстав:

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін.

У статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Отже, з наведеного слідує, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

При цьому необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/1).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Судом встановлено, що з 15 березня 2013 року по 07 листопада 2017 року позивачка ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 , перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.20-21).

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3 (а.с.18-19).

Починаючи з 2013 року, подружжя разом з неповнолітнім сином та матір`ю відповідача - ОСОБА_6 , проживали в квартирі АДРЕСА_2 .

Квартира належала на праві спільної часткової власності відповідачу ОСОБА_1 та його матері ОСОБА_6 на підставі Свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 16 грудня 2011 року в частках 24/100 та 76/100 відповідно (а.с.134).

У 2017 році, після розірвання шлюбу, сторони домовились, що до досягнення сином повноліття колишня дружина та син можуть безперешкодно проживати у квартирі АДРЕСА_2 .

14 листопада 2025 року відповідно до Договору дарування частки квартири ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_1 76/100 часток квартири АДРЕСА_2 .

Таким чином, за умовами договору ОСОБА_1 став єдиним власником зазначеного нерухомого майна (а.с.136-137).

01 грудня 2025 року відповідач ОСОБА_1 надіслав лист за адресою місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яким повідомив про свій намір, як власника квартири АДРЕСА_2 , самостійно використовувати належне йому майно та просив звільнити квартиру та виселитися до 15 грудня 2025 року (а.с.37).

Цього ж дня до Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області було направлено повідомлення про намір вчинення зазначених дій, у зв`язку з чим ОСОБА_1 просив забезпечити громадський порядок під час проведення виселення.

У відповідь на письмове попередження позивачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відповідачу ОСОБА_16 надіслано відповідь на вимогу про виселення, де ОСОБА_2 повідомляла, що вселилася у спірну квартиру на законних підставах, як дружина власника. Іншого житла для проживання у них із сином немає, а тому, їх виселення призведе до того, що вони стануть безхатьками. Більше того, дії відповідача щодо зняття їх з сином з реєстрації та укладення договору дарування частки квартири вважає незаконними (а.с.49-51).

16.12.2025 відповідач змінив замки в квартирі АДРЕСА_2 та зайняв вказане житло.

У цей же день, 16.12.2026, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Головного Управління національної поліції у Чернівецькій області із заявою про вчинення кримінального правопорушення, де просили розпочати досудове розслідування за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст.162 (порушення недоторканості житла) та 356 (самоправство) КК України (а.с.56-59).

Проте відомостей щодо результату розгляду вказаного звернення позивачів до поліції суду не надано.

Проаналізувавши наведені обставини у сукупності із дослідженими доказами, оцінивши баланс конкуруючих інтересів відповідача, як власника спірної квартири, а також позивачів, суд дійшов висновку, що відповідачем не було порушено прав колишньої дружини та сина щодо користування ними квартирою.

При цьому суд бере до уваги той факт, що у власності позивачки ОСОБА_2 з вересня 2020 року знаходилась квартира АДРЕСА_3 .

Зі слів відповідача ОСОБА_1 , вказана квартира була придбана за кошти його матері та частково його, які він позичив у своїх знайомих ОСОБА_17 та ОСОБА_18 .

Однак будь-яких належних доказів, які б беззаперечно доводили вказаний факт, відповідачем не надано. При цьому допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_17 та ОСОБА_18 лише підтвердили те, що позичали відповідачу ОСОБА_1 кошти. Зі слів ОСОБА_19 , гроші були йому потрібні для придбання квартири синові, однак чи була придбана ця квартира, їм достовірно не відомо.

Судом встановлено, що у листопаді 2025 року позивачка ОСОБА_20 відчужила належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_3 .

Як пояснив в судовому засіданні представник позивачки – адвокат Новіков О.П., відчуження квартири було зумовлене фінансовими труднощами та борговими зобов`язаннями його довірительки.

Разом з тим, будь-яких доказів, які б підтверджували цей факт, позивачами не надано.

На думку суду, відчужуючи єдине належне на праві власності житло, позивачка ОСОБА_20 повинна була розраховувати на те, що квартира АДРЕСА_2 належить на праві власності її колишньому чоловікові ОСОБА_1 , з яким вона не підтримує будь-яких відносин, та відповідно, у нього немає передбаченого законом обов`язку забезпечувати її житлом.

Більше того, судом встановлено, що позивачі, станом на 16 грудня 2025 року (день вселення відповідача в квартиру АДРЕСА_2 ) фактично не проживали у спірній квартирі.

Таким чином, твердження позивачів з приводу того, що відповідач примусово виселив їх зі спірної квартири та своїми діями фактично залишив їх проживати на вулиці, так як вони були позбавлені єдиного місця проживання, не відповідають дійсності та не підтверджуються належними доказами.

При цьому суд вважає, що відповідач ОСОБА_1 , як власник майна, має право на мирне володіння та розпорядження майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції.

Отже,встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про позбавлення їх права користування спірним житлом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши докази, суд приходить до переконливого висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Враховуючи те, що судом прийнято рішення про відмову у задоволенні позовних вимог позивачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відсутні підстави для стягнення з відповідача судових витрат.

Керуючись317,319,321,383,391, 405 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 5, 7, 12, 76, 89, 141,142, 247, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні житлом – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Чернівецького районного

суду міста Чернівців Вольська-Тонієвич О. В.