Постанова від 23 вересня 2026 р. у справі №904/4867/22 (904/6326/25) — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.09.2026 року м.Дніпро Справа № 904/4867/22 (904/6326/25)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Соп`яненко О.Ю. (доповідач),

суддів: Джепи Ю.А., Фещенко Ю.В.,

секретар судового засідання Антоненко Д.О.,

за участю представників сторін:

від третьої особи-1: Нечитайло Т.В. (Товариство з обмеженою відповідальністю «Суффле Агро Україна»),

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Дочірнього підприємства «ДП Агросервіс 2000» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 (суддя Камша Н.М., повний текст рішення складено 28.05.2026) у справі № 904/4867/22 (904/6326/25)

за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро», с. Маломихайлівка, Криничанський район, Дніпропетровська область

до Дочірнього підприємства «ДП Агросервіс 2000», м. Київ

за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Суффле Агро Україна», с. Крупець, Славутський район, Хмельницька область

за участю третьої особи-2, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Гудвіл-Брок», м. Запоріжжя

та за участю третьої особи-3, яка не заявляє самостійний вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Приватне підприємство «Сербрум», м. Київ

про визнання договору недійсним та стягнення заборгованості у розмірі 200 000,00 грн

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовної заяви і рішення суду першої інстанції.

Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області із позовом до Дочірнього підприємства «ДП Агросервіс 2000» про визнання договору недійсним та стягнення заборгованості у розмірі 200 000,00 грн.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу векселя № 101БВ/20 від 24.04.2020, укладений між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» (ідентифікаційний код 33075664) та Дочірнім підприємством «ДП Агросервіс 2000» (ідентифікаційний код 30757373).

Стягнуто з Дочірнього підприємства «ДП Агросервіс 2000» (03035, м. Київ, вул. Липківського Василя Митрополита, буд. 45, офіс 417, ідентифікаційний код 30757373) на користь Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Акцент Агро» (52342, Дніпропетровська обл., Криничанський р-н, село Маломихайлівка, вул. Незалежності, буд. 1а, ідентифікаційний код 33075664) 200 000,00 грн - заборгованості за недійсним договором купівлі-продажу векселя № 101БВ/20 від 24.04.2020 та 4 844,80 грн - витрат зі сплати судового збору.

2. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи апеляційної скарги.

Не погоджуючись із ухваленим рішенням, Дочірнє підприємство «ДП Агросервіс 2000» 08.06.2026 звернулося через підсистему «Електронний суд» до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить:

- рішення суду першої інстанції скасувати;

- у задоволенні позову ліквідатора Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» арбітражного керуючого Плесюка Олексія Степановича до Дочірнього підприємства «ДП Агросервіс 2000» відмовити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги Скаржник посилається на те, що судом першої інстанції було неповно з`ясовано обставини, а також невірно застосовано норми процесуального та матеріального права які мають значення для справи, що призвело до прийняття невірного рішення.

У поданій скарзі Апелянт зазначає, що в даному випадку Позивачем не доведено наявність обов`язкових елементів фраудаторності правочину (ст. 14, 74 ГПК України), а саме Позивачем не надано, а судом не досліджено доказів того, що правочин був спрямований на ухилення від виконання зобов`язань перед кредиторами. Також Скаржник вважає, що в даному випадку відсутні докази припинення господарської діяльності СТОВ «Акцент-Агро» або відсутності у нього коштів для розрахунків із кредиторами після укладення угоди; не доведено причинно-наслідкового зв`язку між укладенням/виконанням договору та неможливістю погашення вимог кредиторів.

Скаржником також зазначено, що суд першої інстанції не навів у рішенні посилання на конкретну норму (абзац, пункт чи частину) ст. 42 КУзПБ, яка б стала правовою підставою для визнання угоди недійсною. Перелік підстав у ст. 42 КУзПБ є вичерпним і не містить таких підстав, як «підозрілий спосіб оплати» чи «безприбутковий характер операції».

Державне підприємство «ДП Агросервіс 2000» посилається на п. 1.1 та 2.1 оспорюваного договору, вексель номінальною вартістю 2 520 000,00 грн було придбано за 2 480 000,00 грн. Це свідчить про наявність потенційного прибутку покупця у розмірі 40 000,00 грн, що, на його думку, спростовує висновок суду про безприбутковість. Здійснення 5 окремих платежів (4 по 500 000,00 грн та 1 на 478 996,00 грн) за один день не суперечить законодавству. Суд першої інстанції не пояснив, у чому саме полягає підозрілість та яким критеріям ст. 42 КУзПБ це відповідає.

Окремо у поданій скарзі Відповідачем зазначено, що до матеріалів справи додано Акт прийому-передачі цінних паперів від 24.04.2020 р., який підтверджує фактичну передачу векселя покупцю. Передача цінного паперу є реальним рухом активу та змінює структуру балансу підприємства. Неможливість ліквідатора відшукати оригінал векселя не спростовує факт виконання зобов`язань відповідачем. Дії відповідача мають оцінюватися судом з урахуванням презумпції правомірності правочину (ст. 204 ЦК України) та обов`язку доведення порушеного права (ст. 3, 15, 16 ЦК України)

Скаржник також вважає, що суд першої інстанції поставив під сумнів можливість повернення векселя в натурі через відсутність оригіналу у позивача, але при цьому задовольнив вимогу про стягнення коштів з відповідача. На думку Апелянта, такий підхід ставить відповідача у нерівне становище, оскільки він позбавляється майна в обмін на сплачені кошти, що порушує конституційні та процесуальні засади рівності й змагальності сторін (ст. 129 Конституції України, ст. 7, 13 ГПК України)

3. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи відзивів на апеляційну скаргу.

Позиція позивача

Ліквідатор СТОВ «Акцент-Агро» арбітражний керуючий Плесюк О.С., скориставшись правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України, подав відзив на апеляційну скаргу Державного підприємства «ДП Агросервіс 2000», в якому заперечив проти доводів апеляційної скарги, просило залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Позивач заперечує проти доводів скаржника та зазначає, що скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Позивач посилається на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу векселя від 24.04.2020 р. укладено у межах 3-річного строку, що передував відкриттю провадження про банкрутство (11.01.2023 р.), а згідно з даними ЄДР, кінцевим бенефіціарним власником боржника (СТОВ «АКЦЕНТ-АГРО») із часткою непрямого вирішального контролю 98,24% є ОСОБА_1 . У період з 01.03.2019 р. по 25.02.2020 р. ця ж особа була кінцевим бенефіціарним власником відповідача (ДП «ДП Агросервіс 2000»).

Ліквідатор зазначає, що оскільки правочин укладено із заінтересованою особою, правовідносини сторін підлягають оцінці судом за принципом підвищеного стандарту доказування.

На думку арбітражного керуючого, Скаржник помилково вимагає доведення обставин щодо завдання шкоди конкретним кредиторам чи зупинення господарської діяльності. Ліквідатор наголошує, що ч. 2 ст. 42 КУзПБ містить самостійні підстави недійсності: зокрема, укладення договору із заінтересованою особою та взяття зобов`язань без відповідних майнових дій іншої сторони.

Позивач вважає спірний правочин фраудаторним, оскільки у підозрілий період на користь заінтересованої особи з власності боржника вибули реальні кошти в сумі 2 478 996,00 грн, а замість них боржник не отримав і не має змоги отримати жодної реальної та справедливої компенсації.

Також ОСОБА_2 зауважує, що у спірному правочині відсутня економічна мета, не доведено ефективність векселя як активу та обставини проведення самої транзакції є сумнівними.

Щодо заперечень Скаржника стосовно двосторонньої реституції ліквідатор зазначає, що ч. 3 ст. 42 КУзПБ містить спеціальну норму щодо наслідків недійсності: сторона зобов`язана повернути майно, а в разі неможливості повернути в натурі — відшкодувати його вартість грошима. Припущення відповідача про відсутність у боржника оригіналу векселя є передчасним (триває процес витребування документів у колишнього керівника) та не стосується суті спору і меж апеляційного перегляду.

Позивач вважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Позиція третьої особи-1

Товариство з обмеженою відповідальністю «Суффле Агро Україна», скориставшись правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України, подав відзив на апеляційну скаргу Державного підприємства «ДП Агросервіс 2000», в якому заперечив проти доводів апеляційної скарги, просило залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Третя особа заперечує проти доводів скаржника та зазначає, що скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, оскільки рішення суду першої інстанції ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

ТОВ «Суффле Агро Україна» звертає увагу на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу векселя від 24.04.2020 р. укладено у межах 3-річного строку, що передував відкриттю провадження про банкрутство (11.01.2023 р.), а згідно з даними ЄДР, кінцевим бенефіціарним власником боржника (СТОВ «АКЦЕНТ-АГРО») із часткою непрямого вирішального контролю 98,24% є ОСОБА_1 . У період з 01.03.2019 р. по 25.02.2020 р. ця ж особа була кінцевим бенефіціарним власником відповідача (ДП «ДП Агросервіс 2000»).

Третя особа зазначає, що оскільки правочин укладено із заінтересованою особою, правовідносини сторін підлягають оцінці судом за принципом підвищеного стандарту доказування.

Третя особа-1 погоджується з позицією Позивача та зауважує, що у спірному правочині відсутня економічна мета, не доведено ефективність векселя як активу та обставини проведення самої транзакції є сумнівними.

ТОВ «Суффле Агро Україна» вважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими та просить залишити рішення суду першої інстанції без змін.

4. Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.06.2026 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий суддя Соп`яненко О.Ю. (суддя-доповідач), судді: Джепа Ю.А., Фещенко Ю.В.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

19.06.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від ліквідатора СТОВ «Акцент-Агро» арбітражного керуючого Плесюка О.С. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.

19.06.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від ТОВ «Суффле Агро Україна» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.

В судове засідання 24.09.2026 з`явився представник третьої особи-1. Інші учасники явку повноважних представників не забезпечили.

Колегія суддів у судовому засіданні 24.09.2026 оголосила скорочену (вступну та резолютивну частини) постанову.

5. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи та визначені відповідно до них правовідносини.

У процесі ліквідаційної процедури ліквідатором СТОВ «Акцент-Агро» було встановлено, що 24.04.2020 Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» було здійснено на користь Дочірнього підприємства «ДП Агросервіс 2000» 5 платежів у загальній сумі 2 478 996,00 грн. із однаковими призначеннями: «за вексель по договору КП №101 БВ/20 від 24.04.2020 без ПДВ» відповідно до наступних платіжних інструкцій:

- платіжна інструкція № 1329 від 24.04.2020 на суму 500 000,00 грн. із призначенням платежу: «за вексель по договору КП №101 БВ/20 від 24.04.2020 без ПДВ»;

- платіжна інструкція № 1330 від 24.04.2020 на суму 500 000,00 грн. із призначенням платежу: «за вексель по договору КП №101 БВ/20 від 24.04.2020 без ПДВ»;

- платіжна інструкція № 1331 від 24.04.2020 на суму 500 000,00 грн. із призначенням платежу: «за вексель по договору КП №101 БВ/20 від 24.04.2020 без ПДВ»;

- платіжна інструкція № 1332 від 24.04.2020 на суму 500 000,00 грн. із призначенням платежу: «за вексель по договору КП №101 БВ/20 від 24.04.2020 без ПДВ»;

- платіжна інструкція № 1335 від 24.04.2020 на суму 4 789 960,00 грн. із призначенням платежу: «за вексель по договору КП №101 БВ/20 від 24.04.2020 без ПДВ».

Разом з тим, ліквідатором зазначено, що в процесі ліквідаційної процедури СТОВ «Акцент-Агро» не вдалося встановити ні зазначеного договору, ані векселю, ані будь-якого іншого документального підтвердження взаємовідносин. Незважаючи на те, що ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 04.02.2025 у справі № 904/4867/22 зобов`язано колишнього керівника позивача Глухого Володимира Борисовича передати ліквідатору Плесюку О.С. усю бухгалтерську та іншу документацію банкрута, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності, а також те, що із примусового виконання вказаного наказу приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозовим Олександром Миколайовичем було прийнято постанову від 11.03.2025 про відкриття виконавчого провадження №77464545, документи та майно не були передані ліквідатору.

За вказаних обставин, 21.05.2025 позивач направив відповідачу вимогу про погашення заборгованості, в якій вимагав у відповідача погасити заборгованість або надати підтверджуючі документи.

У відповідь на вимогу відповідач надіслав лист № 52 від 05.06.2025, до якого додав оскаржуваний договір та первинні документи, а також зазначив про те, що грошові кошти в загальній сумі 2 478 996,00 грн. перераховані СТОВ «Акцент-Агро» на рахунок ДП «ДП Агросервіс 2000» у якості виконання зобов`язань за укладеним між сторонами договором купівлі-продажу цінних паперів № 101 БВ/20 від 24.04.2020, на підставі якого, у подальшому відбулася передача векселя, що підтверджується відповідним актом прийому-передачі цінних паперів, засвідченим підписами і печатками сторін, за участі ліцензованого торговця.

Крім того, відповідач зауважив, що отримання підприємством вказаних коштів відображено у податковій звітності за відповідні календарні періоди, і обґрунтованість їх отримання не заперечена жодним контролюючим органом, тому взаємні зобов`язання сторін за договором купівлі-продажу цінних паперів № 101 БВ/20 від 24.04.2020 є припиненими виконанням, а грошова вимога погашення заборгованості пред`явлена підприємству безпідставно і виконанню не підлягає.

З урахуванням викладених вище обставин, з наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що 24.04.2020 між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» (далі - покупець, позивач) та Дочірнім підприємством «ДП Агросервіс 2000» (далі - продавець, відповідач), за участю торговця - Товариства з обмеженою відповідальністю «Гудвіл-Брок» (ліцензована особа, яка має право займатися брокерською діяльністю), був укладений договір купівлі-продажу векселя № 101БВ/20, за умовами пунктів 1.1.-1.2. якого продавець зобов`язується передати, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити наступні цінні папери: простий вексель з наступними характеристиками: за формою існування - документарна, ордерна; за місцем складання - м. Київ; векселедавець за реквізитами векселя - Приватне підприємство «Сербрум» (01004, м. Київ, вул. Шовковична, буд. 46/48, ідентифікаційний код 42494051); серія та номер векселя - АА 2043312; дата складання - 11.02.2019; дата погашення - за пред`явленням, але не раніше 11.02.2029; номінальна вартість векселя - 2 520 000,00 грн.; кількість цінних паперів - 1 штука.

Згідно з пунктом 2.1. договору вартість цінних паперів, вказаних в пункті 1.1. договору, становить 2 480 000,00 грн., без ПДВ.

Розрахунки по даному договору проводяться шляхом переказу покупцем грошових коштів в сумі, вказаній в пункті 2.1. договору, на поточний рахунок продавця протягом десяти банківських днів з моменту підписання даного договору з призначенням платежу: «Сплата за простий вексель з іменним індосаментом згідно з договором купівлі-продажу векселя № 101 БВ/20 від 24.04.2020, без ПДВ, згідно з ПКУ».

Пунктом 2.3. договору передбачено, що передача векселя, що вказаний у пункті 1.1. договору, за іменним індосаментом на користь покупця, здійснюється згідно з актом прийому-передачі цінних паперів, підписаним зі сторони продавця та покупця. Акт прийому-передачі є невід`ємною частиною цього договору. Продавець зобов`язаний здійснити передачу векселя протягом трьох банківських днів з моменту підписання даного договору.

Відповідно до пунктів 2.4.-2.5. договору продавець вважається таким, що виконав свої зобов`язання за договором, а цінні папери вважаються переданими з моменту підписання Акту прийому-передачі цінних паперів. У свою чергу, покупець вважається таким, що виконав свої зобов`язання за договором з моменту виконання в повному об`ємі пункт 2.2. даного договору.

У розділі 3 договору сторони погодили їх права та обов`язки, а саме:

- покупець зобов`язаний в строк, передбачений пунктом 2.2. договору, оплатити цінні папери, що є предметом даного договору (пункт 3.1. договору);

- продавець зобов`язаний в строк, передбачений пунктом 2.3. договору, передати покупцю цінні папери, що є предметом даного договору за іменним індосаментом, на користь покупця (пункт 3.2. договору);

- покупець має право вимагати своєчасної поставки цінних паперів на користь покупця згідно з умовами даного договору (пункт 3.3. договору);

- продавець має право вимагати своєчасної оплати за цінні папери згідно з умовами договору (пункт 3.4. договору).

У пункті 9.1. договору визначено, що даний договір вступає в силу з дати його підписання і діє до повного виконання сторонами взятих на себе за даним договором зобов`язань.

Також, з матеріалів справи вбачається, що 24.04.2020 між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» (далі - покупець, позивач) та Дочірнім підприємством «ДП Агросервіс 2000» (далі - продавець, відповідач), за участю торговця - Товариства з обмеженою відповідальністю «Гудвіл-Брок» (ліцензована особа, яка має право займатися брокерською діяльністю), був складений Акт прийому-передачі цінних паперів до договору купівлі-продажу векселя № 101БВ/20 від 24.04.2020, за умовами якого про продавець передав 24.04.2020, а покупець прийняв у власність 24.04.2020, згідно з умовами договору купівлі-продажу векселя №101БВ/20 від 24.04.2020 (далі - договір), наступні цінні папери: простий вексель з наступними характеристиками: за формою існування - документарна, ордерна; за місцем складання - м. Київ; векселедавець за реквізитами векселя - Приватне підприємство «Сербрум» (01004, м. Київ, вул. Шовковична, буд. 46/48, ідентифікаційний код 42494051); серія та номер векселя - АА 2043312; дата складання - 11.02.2019; дата погашення - за пред`явленням, але не раніше 11.02.2029; номінальна вартість векселя - 2 520 000,00 грн.; кількість цінних паперів - 1 штука.

Актом прийому-передачі векселя також визначено таке: договірна вартість векселя становить 2 480 000,00 грн.; перехід прав власності відбувся за іменним індосаментом на користь покупця; грошові розрахунки між покупцем та продавцем цінного паперу здійснюються без участі торговця.

Матеріали справи також містять копію простого векселя із описаними вище характеристиками.

6. Оцінка апеляційним господарським судом аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, погоджується з правовим обґрунтуванням та висновками Господарського суду Дніпропетровської області з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статі 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.

Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України.

Згідно з частиною першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, правом оспорити правочин наділені не лише сторони такого правочину, але й інші заінтересовані особи.

Оскільки, період часу з моменту виникнення грошового зобов`язання у боржника у тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості до дня порушення справи про його банкрутство є підозрілим періодом, а правочини (договори; майнові дії) боржника, що вчинені у цей період часу є сумнівними, ст. 42 КУзПБ, встановлено правову презумпцію сумнівності правочинів та майнових дій боржника, що вчинені ним протягом вказаного у Кодексі строку, тому будь-який правочин боржника щодо відчуження ним свого майна може бути визнаний недійсним на підставі наведеної норми, а майнові дії спростовані застосуванням наслідків передбачених цією нормою. Відповідна правова позиція щодо правильного застосування норми прана висловлена Верховним Судом у постановах від 13.02.2019 у справі №04/01/5026/1089/2011, від 30.01.2019 у справі №910/6179/17, від 23.04.2019 у справі №19/5009/2383/11, від 30.01.2019 у справі №910/7827/17.

При розгляді спорів в порядку ст. 42 КУзПБ належить брати до уваги, що дії боржника, зокрема, але не виключно щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна За ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова БІД власних майнових вимог, укладені із заінтересованими особами, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

З огляду на сферу регулювання Кодексу України з процедур банкрутства загалом і за змістом зазначеної норми статті 42 Кодексу, вона є спеціальною по відношенню до загальних, установлених ЦК підстав для визнання правочинів недійсними, тобто ця норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.03.2020 у справі №910/1405/14.

При укладенні договору сторони мають переслідувати легітимну мету. Будь-яка господарська операція, дія суб`єкта господарювання повинна мати розумне пояснення мети її здійснення. Така мета не може бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення, ухилення від сплати податків, привласнення коштів без належних підстав тощо.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Тобто, цивільні права здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства. Обов`язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом.

Вирішуючи спір про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, підлягає встановленню, яким чином наслідки такого правочину вплинули або можуть, вплинути на права та інтереси цієї особи, оскільки звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору направлене на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину.

Також необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, які передбачають, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Боржник повинен мати на меті добросовісне виконання усіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Фраудаторним може виявитися будь-який правочин (договір), укладений між учасниками цивільних відносин, який не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що визначені статтею 203 ЦК України, зокрема: зміст правочину суперечить ЦК України, актам законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (власність використовується на шкоду іншим); волевиявлення боржника як учасника правочину є неправомірним, внутрішня воля націлена на обман, «на зло» іншої особи (кредитора); правочин не с реальним, не має економічної мети, правові наслідки є зловживанням правами та викликають порушення прав кредиторів (боржник не отримує еквівалентних зустрічних майнових дій, кредитор втрачає забезпечення).

У постанові від 07.10.2020 у справі №755/17944/18 Верховний Суд зазначив, що договором, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний правочин (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність чи відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. У період протягом трьох років, що передували відкриттю процедури банкрутства або після відкриття справи про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, відтак відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

07.09.2022 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі №310/16579/20, в якій виклала досить чіткі правові позиції щодо фраудаторного правочину, зокрема наступні:

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, у момент учинення якого сторонами (стороною) не було додержано вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересові держави і суспільства, його «моральним» засадам (частина перша статті 203 цього Кодексу). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним, (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Отже, порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 ЦК України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з які/ми закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними па момент їх вчинення (укладення), і настання відповідних наслідків та у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності таз метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав: Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку Поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

Формулювання «зловживання правом» передбачає у собі певну суперечність. Так, особа, яка користується власним правом, має дозвіл на певну поведінку, а якщо її дія не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права (дія без права). Такі випадки трапляються, якщо особа діє недобросовісно, всупереч меті наданого їй права.

Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: 1) особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»; 2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, у який потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); 3) враховується правовий статус особи / осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 листопада 2021 року у справі № 910/8482/18 (910/4866/21)).

У Рішенні від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021 у справі за конституційною скаргою Публічного акціонерного товариства акціонерного комерційного банку «Індустріалбанк» щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 13, частини третьої статті 16 ЦК України Конституційний Суд України визнав, що зазначені положення ЦК України є конституційними та такими, що не суперечать частині другій статті 58 Конституції України. Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатував, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 цього Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку Поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням

Велика Палата Верховного Суду наголошує на тому, що правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (постанова Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі №904/7905/16). Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом.

Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є «вживанням права на зло». За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати.

Метою доброчесного боржника повинне бути добросовісне виконання всіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надання своєчасного та справедливого задоволення (сатисфакції) прав і правомірних інтересів кредитора, зокрема у процедурі банкрутства.

Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

Укладення фраудаторних правочинів є характерним для боржників у процедурах банкрутства, позаяк неплатоспроможність боржника означає ситуацію, коли не вистачає коштів для задоволення всіх вимог кредиторів і, діючи недобросовісно, боржник намагається створити переваги для задоволення вимог «дружнього» кредитора на шкоду іншим своїм кредиторам, порушивши встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог окремого класу кредиторів.

Задоволення боржником вимог окремого кредитора поза межами конкурсної процедури банкрутства з використанням пов`язаних (або непов`язаних) із боржником осіб підтверджує неправомірну і недобросовісну мету боржника щодо створення йому преференції у виконанні зобов`язань та порушення імперативно встановленої у банкрутстві черговості задоволення вимог певних класів кредиторів боржника.

Отже, правочини за участю боржника, які допомагають реалізувати цю мету, мають ознаки фраудаторності, незалежно від того, чи такий правочин є двостороннім (одностороннім) чи багатостороннім (у якому буде задіяно низку учасників, об`єднаних єдиною неправомірною метою). Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі.

Відтак перед судом постає завдання за наслідком оцінки обставин справи встановити взаємопов`язаність дій учасників оспорюваного правочину, направлену на досягнення єдиної недобросовісної мети - вивести майно (грошові кошти) боржника поза межі єдиної процедури банкрутства цього боржника для унеможливлення задоволення вимог визнаного у процедурі банкрутства кредитора (кредиторів) за рахунок такого активу з дотриманням правил процедури банкрутства.

Згідно із частиною третьою статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо керівник та інші органи боржника не виконують цих законодавчих приписів, учиняють та виконують від імені боржника фраудаторні правочини, учиняють інші фраудаторні дії або не вчиняють дій щодо стягнення боргів з інших осіб, які мають заборгованість перед боржником, то це свідчить про дефект волі органу управління боржника в особі його керівника.

КУзПБ є спеціальним нормативним актом, у якому поєднуються норми матеріального та процесуального права, що регулюють неплатоспроможність, а за відсутності відповідного регулювання за цим Кодексом застосовуються загальні приписи ГПК України, ЦК України, Господарського кодексу України та інших нормативних актів (частина 6 статті 12 ГПК України).

Особливістю провадження у справі про банкрутство є велика кількість учасників провадження, на відміну від позовного провадження, яке учасниками справи визнає сторін і третіх осіб (частина 1 статті 41 ГПК України). Так, абзацами 22 і 24 частини першої статті 1 КУзПБ до учасників у справі про банкрутство віднесено сторін (конкурсних кредиторів (представника комітету кредиторів), забезпечених кредиторів, боржника (банкрута)), а також арбітражного керуючого, державний орган з питань банкрутства, Фонд державного майна України, представника органу місцевого самоврядування, представника працівників боржника, уповноважену особу засновників (учасників, акціонерів) боржника, а також у випадках, передбачених цим Кодексом, інших учасників справи про банкрутство, щодо прав або обов`язків яких існує спір. Відтак у справі про банкрутство вже в ході провадження можуть з`являтися (чи вибувати) нові учасники справи.

Також частиною 2 статті 7 КУзПБ визначено юрисдикційність господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник; спорів з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спорів про визнання недійсними результатів аукціону; спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спорів про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спорів про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спорів про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спорів щодо інших вимог до боржника, у тому числі спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України.

Отже, законодавством про банкрутство розширено межі щодо можливості залучення до провадження у справі різних осіб (учасників провадження) задля досягнення процесуальної економії розгляду всіх спорів щодо активів боржника у межах єдиного провадження - провадження у справі про банкрутство та прискорення самого провадження у справі про банкрутство, яке часто зупинялося для розгляду спорів окремих учасників у різних провадженнях у судах різних юрисдикцій.

Обмеживши строки процедури банкрутства, законодавець у той же час наділив кредитора боржника, як і арбітражного керуючого, спеціальними повноваженнями щодо визнання недійсними угод боржника, передбачивши при цьому настання спеціального наслідку визнання недійсними таких угод - обов`язок кредитора, який отримав майно боржника, повернути його до складу ліквідаційної маси, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент учинення правочину (частина 3 статті 42 КУзПБ).

Отже, якщо багатосторонній правочин учинено за участю боржника з недобросовісною метою виведення його активів (майна) зі складу ліквідаційної маси для задоволення вимог окремого кредитора поза межами процедури банкрутства, такий правочин може бути визнаний недійсним (фраудаторним) як із підстав, передбачених статтею 42 КУзПБ, так і відповідно до статей 3, 13 ЦК України.

У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.

Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц). У зв`язку із цим господарський суд, з`ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.20.19 у справі № 638/2304/17).

Таким чином, як вбачається із практики застосування норм права стосовно фраудаторного правочину, господарський суд зазначає, що фраудаторним є правочин, який хоча формально і відповідає приписам законодавства, але вчинений з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування чи незаконного відчуження боржником своїх активів шляхом так званого «використання права на зло», коли формально законні права реалізуються з протиправними цілями.

Факт виконання (повного чи часткового) фраудаторного правочину не впливає жодним чином на можливість визнання цього правочину недійсним, бо дуже часто фраудаторний правочин дійсно вчиняється із наміром його виконання, наприклад, у разі незаконного відчуження активів без оплати чи з оплатою нижче ринкових цін тощо. Тобто, для ідентифікації правочину як фраудаторного не важливо, чи його виконано, а важливо, чи виконано його без злого наміру на шкоду іншим особам. При цьому, фраудаторним правочином може бути і правочин, вчинений З порушенням частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України, і фіктивний правочин, і правочин, який сторони не встигли виконати чи відклали виконання з якихось інших міркувань.

Фраудаторним може визнаватися правочин як на підставі спеціальних норм законодавства (у провадженнях про банкрутство чи виконавчих провадженнях тощо), так і з посиланням на загальні норми законодавства, зокрема статті 3,13, 203 ЦК України.

Оскільки способів незаконної діяльності особи всупереч принципів, добросовісності та з метою використати «право на зло» для шкоди інтересів інших осіб може бути необмежена кількість (бо власне йде мова про протиправну поведінку в господарсько-правовому аспекті, що межує із кримінальними чи адміністративними правопорушеннями), то встановити вичерпний перелік формально виражених критеріїв, за якими-можна було б ідентифікувати фраудаторний правочин - неможливо. Тому не виключено поєднання фраудаторного правочину із іншими самостійними підставами для визнання цього ж правочину недійсним. Наприклад, фраудаторний правочин може поєднуватися із п. 2 статті 203 ЦК, коли він вчиняється особою, що не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи під впливом обману (ст. 230 ЦКУ) чи насильства (ст. 231 ЦКУ). В наявності в одному правочині ознак і фраудаторності, і недійсності, що передбачена іншими підставами, немає внутрішньої суперечності.

При цьому, суд звертає увагу на правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо принципу jura novit curia («суд знає закони») - неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Відповідно до статті 61 КУзПБ ліквідатор з дня свого призначення, крім іншого, формує ліквідаційну масу. За змістом норм КУзПБ ліквідаційна маса є джерелом погашення вимог кредиторів.

Відповідно до статті 62 КУзПБ, усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання, включаються до складу ліквідаційної маси.

Колегія суддів апеляційного господарського суду відзначає, відповідно до ст. 1 Закону України «Про обіг векселів в Україні» законодавство України про обіг векселів складає в тому числі Женевська конвенція 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований закон).

Згідно зі статтею 75 Уніфікованого закону простий вексель повинен містити такі реквізити: (1) найменування «вексель», яке включене безпосередньо в текст і висловлене тією мовою, якою цей документ складений; (2) просте і нічим не обумовлене обіцяння сплатити визначену суму; (3) зазначення строку платежу; (4) зазначення місця, в якому має бути здійснений платіж; (5) найменування того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений; (6) зазначення дати і місця складання векселя; (7) підпис того, хто видає документ (векселедавця).

Статтею 76 Уніфікованого закону встановлено, що документ, у якому відсутній будь який із вказаних реквізитів, не має сили простого векселя, за винятком випадків, встановлених цією нормою.

Таким чином Уніфікований закон передбачає спосіб захисту порушеного права та інтересу шляхом визнання векселя такими, що не має вексельної сили, а підставою для задоволення такого позову є відсутність у спірному векселі будь-якого з реквізитів, вказаних у статті 75 Уніфікованого закону.

Згідно з ст. ст. 69, 77 Уніфікованого закону у разі зміни тексту векселя, особи, які поставили свої підписи після цієї зміни, зобов`язані згідно зі змістом зміненого тексту; особи, які поставили свої підписи до цієї зміни, зобов`язані згідно зі змістом первісного тексту.

Також відповідно до ст. 5 Закону України «Про обіг векселів в Україні» векселі (переказні і прості) складаються в документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені в бездокументарну форму (знерухомлені).

Вексель підписується від імені юридичних осіб - власноручно керівником та головним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. У разі якщо вексель підписується уповноваженою особою, до тексту векселя включається посилання на внутрішній документ юридичної особи, відповідно до якого уповноважена особа має право підписувати вексель

Згідно з ст. 13 Закону України «Про обіг векселів в Україні» зміни до тексту векселя можуть вноситися за ініціативою його держателя виключно векселедавцем (за переказним векселем - трасантом) шляхом закреслення старого реквізиту та написання нового із зазначенням дати внесення змін та підписанням відповідно до цього Закону.

При цьому про дійсність векселя, та дійсність зобов`язання за векселем станом на дату його оплати боржником, може свідчити виключно вексель, який не має дефектів, і в даному випадку - щодо форми і змісту внесених до нього змін.

Апеляційний господарський суд погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що оцінюючи наявну в матеріалах справи копію простого векселя, суд висловлює критичне ставлення до того факту, що строк погашення спірного векселя складає 10 років. До того ж, умови спірного договору передбачали виконання зобов`язання як з боку позивача (покупця) щодо оплати векселя, так і з боку відповідача (продавця) щодо його передачі. Однак, за результатом виконання обов`язків за оспорюваним договором вексель є переданим за актом приймання-передачі, проте не є оплаченим у вартості, яка визначена договором, зокрема, позивачем оплачено 2 478 996,00 грн., тоді як вартість векселя за договором складає 2 480 000,00 грн.

Крім того колегія суддів наголошує, що матеріали справи не містять жодних доказів того, що мета придбання спірного векселю - це отримання прибутку, вказане твердження не є спростованим ані відповідачем, ані третіми особами-2, 3, які були емітентом та брокером у зазначеній операції з векселем.

При цьому апеляційний суд також зауважує, що до універсальних способів захисту інтересів боржника та кредиторів у межах справи про банкрутство віднесено інститут визнання недійсними правочинів боржника та спростування майнових дій боржника у межах справи про банкрутство, закріплений у статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства.

Відповідно до частини 1 статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, може визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів, з таких підстав:

- боржник виконав майнові зобов`язання раніше встановленого строку;

- боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;

- боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов`язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;

- боржник оплатив іншій особі або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна;

- боржник узяв на себе заставні зобов`язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Згідно зі частиною 2 статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав:

- боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;

- боржник уклав договір із заінтересованою особою;

- боржник уклав договір дарування.

Частиною 3 статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, що у разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною першою або другою цієї статті, сторона за таким правочином зобов`язана повернути боржнику майно, яке вона отримала від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що з огляду на сферу регулювання законодавства про банкрутство, загалом і за змістом вищевказаних норм, вони є спеціальними щодо загальних, установлених ЦК України, підстав для визнання правочинів недійсними. Тобто ці норми передбачають додаткові, спеціальні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом, та особливі наслідки задоволення вимог, заявлених в порядку норм законодавства про банкрутство (постанови від 05.04.2023 у справі № 906/43/22(906/459/22), від 05.03.2024 у справі № 910/4091/22(910/363/23) від 16.05.2024 у справі №925/1577/20(925/291/23).

Апеляційний суд зауважує, що оспорюваний договір купівлі-продажу векселя був укладений у так званий «підозрілий період», адже провадження у справі про банкрутство Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» господарський суд відкрив ухвалою від 01.01.2023, а дата укладення договору - 24.04.2020.

При цьому апеляційний суд враховує висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, відповідно до якого у період протягом трьох років, що передував відкриттю процедури банкрутства або після відкриття провадження у справі про банкрутство дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів, тому відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника, а неврахування інтересів кредиторів у такому випадку є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення обсягу платоспроможності боржника і наносить шкоду кредиторам.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.

Дії боржника, зокрема але не виключно, щодо безоплатного відчуження майна, відчуження майна за ціною значно нижче ринкової, для цілей не спрямованих на досягнення розумної ділової мети або про прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони, або відмова від власних майнових вимог, якщо вони вчинені у підозрілий період, можуть свідчити про намір ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямовані на завдання шкоди кредиторам.

Тому, обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.

У Цивільному кодексу України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило.

Таким чином апеляційний господарський суд відхиляє доводи Скаржника та вважає, що позивач має право оспорювати спірний правочин на підставі загальних норм Цивільного кодексу України, і суд зобов`язаний дослідити наявність або відсутність ознак фраудаторності з урахуванням усієї сукупності обставин справи.

Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) дійшла таких висновків.

Суд враховує, що одним із елементів права на суд (окрім права на доступ) є принцип процесуальної рівноправності сторін, або так званий принцип «рівної зброї» («equality of arms»), згідно з яким кожній стороні має бути надано розумну можливість подати обґрунтування своєї позиції за умов, які б не ставили цю сторону у становище істотно невигідне по відношенню до опонента.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування вірогідність доказів, на відміну від достатності доказів, підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Суд зазначає, що відповідач, звертаючись до суду з першою заявою по суті, повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а саме довести факт наявності договірних відносин між сторонами, та як наслідок відсутність обов`язку у відповідача щодо повернення боргу, та на підставі яких суд може встановити наявність цих обставин (фактів).

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 названого Кодексу є підставою для визнання його недійсним.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).

В даному випадку колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що оспорюваний правочин очевидно не мав правової та господарської мети - одержання прибутку, що обумовлено наступним.

Спірний договір укладено у так званий «підозрілий період» (24.04.2020), менш ніж за три роки до відкриття провадження у справі про банкрутство позивача у справі № 904/4867/22 (ухвала суду від 11.01.2023 у справі).

Позивач здійснив у «підозрілий спосіб» 5 схожих платежів в загальній сумі 2 478 996,00 грн., з яких: 4 платежі по 500 000,00 грн. та 1 платіж - 478 996,00 грн. Платежі були здійснені на підставі договору купівлі-продажу векселя № 101 БВ/20 від 24.04.2020, відповідно до якого за вказані кошти відповідач продав позивачу простий вексель, емітований ПП «Сербрум» в сумі 2 520 000,00 грн. зі строком погашення за пред`явленням, але не раніше 11.02.2029, що вказує на безприбутковий характер такої операції.

В свою чергу Скаржником не надано доказів на спростування позиції позивача, при цьому представник відповідача вступив у справу як представник ДП «ДП Агросервіс 2000» з 04.02.2026 та за весь час розгляду справи не подав до суду належних та допустимих додаткових доказів, що б підтверджували його позицію в даному спорі.

Також апеляційним судом враховано, що господарська операція вважається такою, що має реальну ділову мету та відповідає звичаям ділового обороту та є законною, коли така господарська операція призводить до реального руху активів та змін в структурі активів, якими є ресурси, використання яких, як очікується, приведе до отримання економічних вигод у майбутньому. У той же час, на підставі оспорюваного договору позивач сплатив відповідачу загалом 2 478 996,00 грн., однак відповідач не вчинив зустрічних майнових дій по відношенню до позивача, тобто фактичного руху активу не відбулося, оскільки доказів того, що вексель, який є предметом оспорюваного договору, був придбаний з метою, отримання прибутку, матеріали справи не містять.

За відсутності доказів прибутковості операції щодо купівлі спірного векселя, суд приходить до висновку про те, що із власності позивача вибули грошові кошти в сумі 2 478 996,00 грн, що призвело до неможливості включення вказаних грошових коштів у ліквідаційну масу позивача або здійснення оплати за фактично поставлені товари (виконані роботи, надані послуги), що було б еквівалентними та співставними економічними благами (активом) по відношенню до сплачених коштів.

За наведених обставин апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання недійсним Договору купівлі-продажу векселя № 101БВ/20 від 24.04.2020, укладений між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» (ідентифікаційний код 33075664) та Дочірнім підприємством «ДП Агросервіс 2000» (ідентифікаційний код 30757373).

В той же час колегія апеляційного господарського суду зазначає, що застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Способи захисту прав особи визначаються, зокрема, ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути серед іншого визнання правочину недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 02 .02.2021 у справі № 925/642/19).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 20.07.2022 у справі № 806/5244/15).

Господарський суд зауважує, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, укладений між учасниками господарських правовідносин, якщо він направлений на уникнення виконання зобов`язань перед кредиторами в майбутньому. Такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст. 7 КУзПБ на підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч. ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі ст. 234 ЦК України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 15.10.2025 у справі №926/1448-б/24 (926/2648/24).

Відповідно до абз. 2 ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Господарський суд вважає, після визнання недійсним оскаржуваного договору, можливим є застосування наслідків його недійсності, передбачених абз. 2 ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, з метою приведення сторін до становища, в якому вони перебували до виконання оскаржуваного договору як ефективний спосіб захисту порушеного права.

Таким чином, апеляційний господарський суд відхиляє доводи Скаржника та вважає, що заявлені позовні вимоги є ефективним способом захисту позивача, а саме стягнення грошових коштів з Відповідача у порядку реституції за недійсним договором купівлі-продажу векселя № 101БВ/20 від 24.04.2020, укладеного між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» (ідентифікаційний код 33075664) та Дочірнім підприємством «ДП Агросервіс 2000» (ідентифікаційний код 30757373)..

Враховуючи вищевикладене у сукупності, апеляційний господарський суд вважає правильним висновки господарського суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу векселя № 101БВ/20 від 24.04.2020, укладеного між Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» та Дочірнім підприємством «ДП Агросервіс 2000», а також стягнення заборгованості в сумі 200 000,00 грн.

Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що викладені у апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування судового рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні Скаржником норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги.

7. Висновки апеляційного господарського суду за результатами перегляду рішення суду.

Апеляційний господарський суд, здійснивши апеляційний перегляд справи у межах доводів апеляційної скарги, відповідно до вимог статті 269 Господарського процесуального кодексу України дійшов висновку про відсутність порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 - таким, що підлягає залишенню без змін.

8. Розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції задоволенню не підлягає і підстав для скасування оскаржуваного судового рішення не вбачається, судові витрати відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.

З підстав наведеного та керуючись статями 129, 269-271, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства «ДП Агросервіс 2000» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі №904/4867/22 (904/6326/25) - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі №904/4867/22 (904/6326/25) – залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано – 20.10.2026 у зв`язку з відпусткою члена колегії судді Фещенко Ю.В. з 05.10.20.26 по 19.10.2026.

Головуючий суддя О.Ю. Соп`яненко

Суддя Ю.А. Джепа

Суддя Ю.В. Фещенко