Постанова від 19 жовтня 2026 р. у справі №947/34415/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/4862/26

Справа № 947/34415/24

Головуючий у першій інстанції Куриленко О. М.

Доповідач Сєвєрова Є. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів:

Сєвєрової Є.С. (суддя – доповідач),

Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М.,

за участю секретаря Малюти Ю.С.,

учасники справи:

позивач, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач, позивач за зустрічним позовом – ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м.Одеси від 24 грудня 2025 року у складі судді Куриленко О.М.,

встановив:

2. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2024 року, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; стягнути з ОСОБА_2 на її користь 1/2 вартості автомобіля марки SKODA модель OCTAVIA Tour, 1.9 TDI/66kW, 2008 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , а саме суму у розмірі 108 050 гривень.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У листопаді 2024 року, ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, у якому після зміни предмету позову просив суд: визнати спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/3 частку квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 49,9 кв.м, житловою площею 29,2 кв.м, 1/2 частку домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 93,1 кв.м, житловою площею 47,1 кв.м та господарськими спорудами. Поділити спільне сумісне майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної часткової власності по 1/6 частці кожному на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 49,9 кв.м, житловою площею 29,2 кв.м, припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на 1/3 частку вказаного майна. Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної часткової власності по 1/4 частці кожному на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 93,1 кв.м, житловою площею 47,1 кв.м та господарськими спорудами, припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на 1/2 частку вказаного майна. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію сплати ОСОБА_2 за договором позики від 03.06.2009 у сумі 7 500,00 доларів США. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію сплати ОСОБА_2 за договором позики від 06.06.2021 у сумі 5 000,00 доларів США. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частки земельної ділянки кадастровий номер 5110137300:37:005:0001 площею 0,0619 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_3 . Стягнути з ОСОБА_1 судові витрати.

Позиція сторін в суді першої інстанції

У відзиві на зустрічну позовну заяву, ОСОБА_1 просила у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі. Зазначала, що позовні вимоги щодо визнання спільним майном 1/3 квартири АДРЕСА_4 є необґрунтованими, оскільки з поданих документів, саме мати відповідача за зустрічним позовом - ОСОБА_3 , яка працювала заступником головного бухгалтера АО «Медлабортехніка», була спочатку інвестором, потім відповідальним наймачем, а в подальшому власником квартири АДРЕСА_5 , а після оформлення права власності на квартиру робила там ремонт та обладнувала квартиру. Позивачем за зустрічним позовом не додано жодного належного та допустимого доказу щодо участі у витратах по ремонту та обладнанню даної квартири, і тому вимоги в цій частині задоволенню не підлягають. Така схожа позиція ОСОБА_1 і щодо вимог ОСОБА_2 в частині визнання частини домоволодіння АДРЕСА_3 спільним майном подружжя, адже згідно наданої представником позивача за зустрічним позовом Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно первинними правовстановлюючими документами на домоволодіння по АДРЕСА_3 були свідоцтва про право на спадщину за законом, видані на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , натомість в підтвердження своїх вимог щодо визнання майна спільним через значне поліпшення та реконструкцію ОСОБА_2 не надано жодних належних та допустимих доказів. Щодо вимог про стягнення боргу за розписками, ОСОБА_1 зазначала, що як вбачається з поданих позивачем за зустрічним позовом розписок, останній позичав та віддавав грошові кошти своїм родичам, що є заінтересованими особами у цій справі. Згідно судової практики, для поділу даного боргу необхідно встановити, по-перше, що ці гроші були дійсно витрачені на придбання того майна, про яке зазначене в розписках, а по-друге, джерело походження коштів, яким була повернута позика навіть після розірвання шлюбу. Таким чином, вимоги ОСОБА_2 в частині стягнення частини боргів за розписками є такими, що не підлягають задоволенню у зв`язку із недоведеністю вимог.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції, мотивування його висновків

Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 24 грудня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено: визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частину вартості автомобіля марки SKODA модель OCTAVIA Tour, 1.9 TDI/66kW, 2008 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , а саме кошти у розмірі 108 050 гривень. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що відповідач не заперечував проти віднесення квартири АДРЕСА_6 та автомобіля SKODA OCTAVIA, державний номер НОМЕР_1 , до спільного майна подружжя, у зв`язку з чим первісний позов підлягає задоволенню. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд виходив із того, що позивачем за зустрічним позовом не доведено істотного збільшення вартості 1/3 частки квартири АДРЕСА_7 внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя, а також його участі у витратах на ремонт та обладнання квартири, власником якої була мати відповідачки за зустрічним позовом – ОСОБА_3 . Також суд зазначив, що ОСОБА_2 не доведено істотного збільшення вартості домоволодіння по АДРЕСА_3 внаслідок спільних витрат подружжя, оскільки площа житлового будинку зменшилася, а наданий експертний висновок не підтверджує збільшення його вартості саме внаслідок вкладень позивача. При цьому відсутні належні докази придбання будівельних матеріалів, фінансування реконструкції чи особистої трудової участі ОСОБА_2 у проведенні відповідних робіт. За таких обставин суд дійшов висновку, що зазначене домоволодіння є особистою приватною власністю ОСОБА_1 . Оскільки у задоволенні вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частку домоволодіння відмовлено, суд також відмовив у визнанні права власності на відповідну частку земельної ділянки як у задоволенні похідної вимоги. Відмовляючи у стягненні компенсації за позиками від 03 червня 2009 року на суму 7 500 доларів США та від 06 червня 2021 року на суму 5 000 доларів США, суд виходив із недоведеності використання позичених коштів на придбання спільного майна подружжя та джерела коштів, за рахунок яких позику було повернуто. З огляду на наведене суд дійшов висновку про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову.

Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги

Не погодившись з вищевказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати рішення Київського районного суду м.Одеси від 24 грудня 2025 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову та ухвалити нове рішення про задоволення зустрічного позову у відповідній частині.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при розгляді зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання 1/2 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , якою первісно володіла ОСОБА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та поділу між ними в рівних частках (по 1/4), суд допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Зокрема рішення про відмову в задоволенні цих вимог відповідача обґрунтовано тим, що з висновку експерта вбачається, що площа житлового будинку в період 2006 року по 2025 рік зменшилася з 93,1 кв.м. до 73,3 кв.м. При цьому суд безпідставно знехтував встановленим висновком експерта фактом та не врахував, що станом на 27.04.2006, на земельній ділянці було розташовані наступні будівлі та споруди: житловий будинок літ. «А» з прибудовами літ. «а, а1, а2, а3»; літня кухня літ. «Ж»; огорожа № 1, 3, 4; вимощення І, ІІ. Висота приміщень 1-1 жила, 1-2 веранда, 1-3 жила, 1-4 веранда, 1-5 кухня, 1-6 санвузол складала 2,30 м. В результаті проведення реконструкції будинку після 27.04.2006 (в період спільного проживання подружжя), на земельній ділянці розташовані наступні будівлі та споруди: Житловий будинок літ. «А» з навісом літ. «а4»; Літня кухня літ. «Ж»; Сарай літ. «З»; Огорожа № 1, 3, 4; Вимощення І, ІІ; Басейн ІІІ; Барбекю ІV. Змінився внутрішній склад приміщень в результаті проведеного в процесі реконструкції перепланування. Висота приміщень стала складати 2,65 м – 2,70 м.Таким чином, Висновком експерта підтверджується значний обсяг проведеної реконструкції належної позивачці 1/2 частини будинку подружжям в період перебування у шлюбі, зокрема розбирання покрівлі, підняття висоти стін кладкою, влаштування нової покрівлі (в результаті чого висота приміщень в будинку з існувавшої 2,30 м склала 2,70 м), перепланування внутрішніх приміщень будинку з розбиранням та встановленням внутрішніх стін, будівництво нових споруд: сараю літ. «З», Басейну ІІІ; Барбекю ІV, та відповідно збільшення вартості будинку в результаті цього майже вдвічі.

Судом, за відсутності спеціальних знань, безпідставно застосовано до оцінки житлового будинку станом на 27.04.2006 (без поліпшень), та станом на 29.07.2025 (з поліпшеннями) зазначеної у Висновку експерта, курсу долару США на вказані дати, з чого зроблено висновок про неможливість стверджувати про збільшення вартості майна, який не відповідає Висновку експерта. Перерахувавши означені вартості в долари США по курсу станом на 27.04.2006 та станом на 29.07.2025, суд протиправно перебрав на себе функції експерта, не будучи таким, при цьому не спростувавши обраний експертом вказаний у Висновку порівняльний підхід на дату оцінки 29.07.2025, застосований експертом при визначенні обох сум встановленої ринкової вартості майна.

Крім того, відмовляючи у задоволенні зустрічної позовної вимоги, суд виходив з того, що неможливо встановити, за рахунок чого збільшилась вартість будинку. Однак разом із зустрічною позовною заявою було подано заяву про виклик свідків, які мали підтвердити час, перелік виконаних робіт, осіб, які виконували роботи, трудову участь в реконструкції ОСОБА_2 , проте ухвалою Київського районного суду м.Одеси від 21.01.2025 у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про виклик свідків було відмовлено. Натомість відмовивши у задоволенні заявленого клопотання про виклик свідків, суд позбавив відповідача передбаченого ст.69 ЦПК інструменту доказування своїх тверджень, за рахунок чого збільшилась вартість будинку, а потім зазначив в рішенні про недоведеність цього факту, що зумовило відмову у задоволенні позовної вимоги відповідача. Судом не враховано правовий висновок Верховного Суду, сформований у постанові ВС від 20.12.2023 у справі №495/11680/18. Так, у цій справі, жінка визнала будинок, придбаний шлюбу, спільною власністю подружжя за рахунок здійснення перебудови і суттєво покращення житла. Суд зазначив, опираючись на висновок будівельно-оціночної експертизи, що таке покращення було істотним (різниця у вартості 600 000 грн), що визначальною ознакою при визнанні особистого майна спільною власністю. Натомість, як зазначає скаржник, під час розгляду справи було доведено та підтверджене документально встановлене Висновком експерта істотне збільшення (майже вдвічі) вартості частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , власницею якою була ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом. 07.06.2006, проводилось декілька років, та було зроблено після проведення технічної інвентаризації цього будинку станом на 27.04.2006, тобто вже після успадкування позивачкою цієї частини після смерті батька. Позивачка не надала доказів того, що реконструкція будинку була проведена за рахунок її особистих коштів або коштів третіх осіб. Протягом всього сумісного життя і позивачка, і відповідач працювали та отримували заробітну плату (відповідач ходив в рейси). Враховуючи визначену законом презумпцію права спільної власності подружжя на кошти, отримані в шлюбі під час спільного проживання, реконструкція була проведена за спільні кошти подружжя. Крім того, ОСОБА_2 доводить шляхом особистих пояснень та виклику свідків, що домоволодіння (зокрема 1/2 частка, яка належала ОСОБА_1 ) істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок особистих трудових затрат ОСОБА_2 . Наведеного судом всупереч діючому законодавству України враховано не було.

Також як зазначає скаржник, під час розгляду справи позивачка займала суперечливу позицію щодо предмету спору – 1/2 частини домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 . Так, враховуючи попереднє визнання позивачкою зустрічного позову в частині 1/4 домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , на яке розумно поклався відповідач під час розгляду справи, а потім відкликання цієї заяви без належного обґрунтування такого відкликання, суд повинен був врахувати суперечливу поведінку позивачки та визнати право на цю частину за відповідачем. При цьому, у випадку задоволення позовних вимог відповідача про визнання за ним права власності на житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_3 задоволенню підлягає і визнання за ним права власності на земельної ділянки, на якій знаходиться це будинок.

Доводи скарги також мотивовані тим, що судом протиправно було відмовлено у стягненні з ОСОБА_1 компенсації сплати ОСОБА_2 за договором позики від 03.06.2009 у сумі 7 500,00 доларів США та за договором позики від 06.06.2021 у сумі 5 000,00 доларів США. Так, дійсність розписок позивачкою не оспорювалося. Суд не врахував наданих позивачкою особистих пояснень, які частково підтвердили позицію відповідача щодо отримання коштів від родичів, що призвело до протиправної відмови у задоволенні вимог про стягнення половини суми боргу з позивачки.

Позиція відповідачки в суді апеляційної інстанції

У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_1 , посилаючись на її необґрунтованість просить суд відмовити ОСОБА_2 в задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі, рішення Київського районного суду м.Одеси від 24 грудня 2025 року залишити без змін, оскільки доводи апеляційної скарги є надуманими та такими, що не відповідають дійсності. Судом абсолютно обґрунтовано встановлено, що загальна площа житлового будинку значно зменшилася, підстав для збільшення вартості майна також не має, оскільки згідно Висновку експерта №26/1/2025 від 29.07.2025 ринкова вартість об?єкта нерухомого майна - жилого будинку, загальною площею 93,1 кв.м., за адресою: АДРЕСА_3 , без урахування вартості земельної ділянки та без проведених поліпшень, станом на 27.04.2006, складає 1 375 925 гривень. Ринкова вартість об?єкта нерухомого майна - жилого будинку, загальною площею 73,3 кв.м, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 5110137300:37:005:0001 площею 0,0619 га за адресою; АДРЕСА_3 , із врахуванням проведених ремонтно-будівельних робіт станом на час проведення огляду, без урахування вартості земельної ділянки, в межах порівняльного підходу на дату оцінки 29.07.2025, складає (без ПДВ): 2 401 088,00 грн. Як вбачається з Висновку експерта, площа житлового будинку в період з 2006 року по 2025 рік зменшилася з 93,1 кв.м. до 73,3 кв.м. Крім того, згідно курсу долара США за даними НБУ, станом на 27.04.2006, вартість вказаного об?єкта нерухомості складала 1 375 925,00 гривень/5,05= 272 460,40 доларів США. Згідно курсу долара США за даними НБУ, станом на 29.07.2025 року вартість вказаного об?єкта нерухомості складає 2401088 гривень/41,79- 57 456,04 доларів США. 3 огляду на це, не можливо стверджувати про збільшення вартості майна, так як на думку суду та ОСОБА_1 , неможливо встановити, за рахунок чого вона збільшилась. Згідно Висновку експерта встановлено, що в будинку була проведена реконструкція та ремонтно-будівельні роботи, також зазначено їх перелік. Проте, як зауважує ОСОБА_1 , експертиза проводилася по 14 фотографіям, які навіть не містили дату їх створення, тому яким чином експерт зміг встановити перелік ремонтно – будівельних робіт та визначити їх об`єм - невідомо. Зі слів ОСОБА_2 , ним були проведені будівельні роботи ремонту та часткового улаштування огорожі по периметру земельної ділянки по АДРЕСА_3 . Однак, підтверджуючих документів на дослідження не надано, експертом не ідентифіковано точний перелік та об?єми виконаних робіт. Ремонті роботи - не є реконструкцією об`єкту. Крім того, ОСОБА_2 не довів, що реконструкція будинку була проведена за спільні кошти подружжя, не спростував, що така реконструкція не була проведена матір`ю позивачки - ОСОБА_3 , яка була співвласником майна та повністю лише за власний кошт виплатила вартість квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Матеріали справи не містять товарних чеків, накладних тощо на придбання товарів. Відсутні дозволи на проведення реконструкції будинку на ім?я ОСОБА_2 чи будь-яких інших доказів щодо матеріальної чи особистої трудової участі в реконструкції житлового будинку та квартири. Також в матеріалах справи відсутні докази доходів ОСОБА_2 , які надавали б йому фінансову можливість здійснювати ремонтно-будівельні роботи у вказаному будинку та квартирі. Зауважує, що у Висновку експерта №26/1/2025 від 29.07.2025 лише наведено порівняння вартості об?єкта нерухомості станом на 2006 рік та станом на 2025 рік, а не визначена сума на яку збільшилася вартість об?єкта в результаті проведення робіт.

Щодо вимоги про визнання спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/2 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 93,1 кв.м, житловою площею 47,1 кв.м та господарськими спорудами та визнання за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 права спільної часткової власності по 1/4 частці кожному на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 93,1 кв.м, житловою площею 47,1 кв.м та господарськими спорудами, припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на 1/2 частку вказаного майна, вважає її надуманою, оскільки дане майно є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , так як було отримано нею у спадок після батька та матері, тому таке майно не підлягає поділу між подружжям. Суд вірно встановив та дослідив всі наявні в матеріалах справи докази, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно первинними правовстановлюючими документами на домоволодіння по АДРЕСА_3 були свідоцтва про право на спадщину за законом, видані на ім?я ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Як зазначає ОСОБА_1 , судом також вірно було зазначено, що з урахуванням факту відмови у задоволенні вимог про визнання за ОСОБА_2 права спільної часткової власності на 1/4 частку домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , у задоволенні позовних вимог про визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частки земельної ділянки кадастровий номер 5110137300:37:005:0001 площею 0,0619 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_3 , слід також відмовити, оскільки вони є похідними.

Щодо вимог про стягнення компенсації сплати грошових коштів за договорами позики, то як зазначає ОСОБА_1 суд в цій частині також дійшов вірного висновку про їх відмову, оскільки такі вимоги є недоведеними. Так, ОСОБА_2 посилається як на джерело походження коштів (якими ОСОБА_2 начебто розрахувався за обома договорами позики) – грошові кошти, отримані ним від третьої особи – ОСОБА_4 у безстрокове зберігання. Однак зберігання коштів не означає використання їх у власних інтересах для задоволення власних потреб та/або зобов`язань. Більш того даний договір з?явився лише на останньому судовому засіданні, в супереч вимогам ЦПК. Окрім того, звертає увагу суду, що даний договір був наданий стороною апелянта 15.12.2025 через систему «Електронний суд» від представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_5 разом з письмовими поясненнями по справі, тобто на стадії розгляду справи по суті, в той час, як згідно норм чинного законодавства всі докази Позивач має надати разом із позовною заявою. Апелянт не довів, що договори позики укладалися дійсно в інтересах сім?ї, наприклад: Солоненко О.В., згідно наявних доказів у справі позичив суму більше ніж коштував автомобіль, куди витратив різницю коштів невідомо. Згоди на укладення договорів позики, тоді ще дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , в матеріалах справи відсутні, в текстах всіх розписок також не має підпису ОСОБА_1 про те, що передача грошових коштів відбулася за її присутності та/або згоди.

Явка сторін в суді апеляційної інстанції

В судове засідання, призначене на 08.10.2026 з`явилися ОСОБА_2 , його представник – адвокат Савицька О.В., представник ОСОБА_1 – адвокат Торган Л.М.

08.10.2026 суд завершив розгляд справи по суті та перейшов до стадії ухвалення рішення, яке було проголошено 20.10.2026.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

3.МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Оскільки рішення Київського районного суду м.Одеси від 24 грудня 2025 року оскаржується ОСОБА_2 лише в частині відмови у задоволенні зустрічних його позовних вимог, тому в іншій його частині у відповідності до ч.1 ст. 367 ЦПК України та роз`яснень п.15 Постанови Пленуму ВСУ №12 від 24.10.2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» колегією суддів не перевіряється.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при постановленні судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Встановлені обставини по справі. Визначення відповідно до встановлених обставин правовідносин

Встановлено, що 23.04.1988 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений шлюб, зареєстрований Малиновським відділом РАЦС, актовий запис № 345, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_2 .

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 30 травня 2024 року по справі №521/2985/24 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.

ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, у якому після зміни предмету позову просив суд: визнати спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 1/3 частку квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 49,9 кв.м, житловою площею 29,2 кв.м, 1/2 частку домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 93,1 кв.м, житловою площею 47,1 кв.м та господарськими спорудами. Поділити спільне сумісне майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної часткової власності по 1/6 частці кожному на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 49,9 кв.м, житловою площею 29,2 кв.м, припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на 1/3 частку вказаного майна. Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної часткової власності по 1/4 частці кожному на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 93,1 кв.м, житловою площею 47,1 кв.м та господарськими спорудами, припинивши право спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на 1/2 частку вказаного майна. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію сплати ОСОБА_2 за договором позики від 03.06.2009 року у сумі 7 500,00 доларів США. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію сплати ОСОБА_2 за договором позики від 06.06.2021 у сумі 5 000,00 доларів США. Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частки земельної ділянки кадастровий номер 5110137300:37:005:0001 площею 0,0619 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_3 .

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтями 5, 12, 13, 81, 83 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши обставини справи, дослідивши та оцінивши усі надані сторонами письмові докази й наведені доводи за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції в частині щодо відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Так, стаття 60 СК України передбачає презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який заперечує її застосування.

Відповідно до ст. 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У Постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 709/494/16-ц, провадження № 61-19909св18 та у Постанові Верховного суду від 20 травня 2019 року у справі справа № 360/303/17-ц, провадження № 61-410св18 зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Відповідно до ч. 1 статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною 1 статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися «обставинами, що мають істотне значення», якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди – виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 р. № 11).

Відповідно до ч. 3 та 4 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

За правилами ч.1-3 ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , оскільки позивачем за зустрічним позовом не доведено обставин, з якими закон пов`язує виникнення права спільної сумісної власності подружжя на спірне майно, а також наявності підстав для стягнення компенсації за виконання зобов`язань за договорами позики.

Так, відмовляючи в задоволенні вимоги про визнання 1/3 частки квартири АДРЕСА_5 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що квартира була набута за рахунок інвестування коштів ОСОБА_3 - матір`ю ОСОБА_1 , а згодом передана у спільну часткову власність ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_6 . Належних і допустимих доказів проведення за спільні кошти подружжя ремонтних робіт, особистої трудової участі ОСОБА_2 у їх виконанні та істотного збільшення вартості квартири внаслідок таких затрат матеріали справи не містять.

Відповідно до ст. 62 СК України майно, яке належить одному з подружжя, може бути визнане об`єктом права спільної сумісної власності за умови істотного збільшення його вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Сам по собі факт перебування сторін у шлюбі та проведення ремонтних робіт не є достатньою підставою для зміни правового режиму майна. Особа, яка заявляє відповідну вимогу, повинна довести як істотність збільшення вартості майна, так і причинний зв`язок такого збільшення зі спільними трудовими чи грошовими затратами подружжя.

Однак, колегія суддів погоджується із висновком суду в цій частині, що ОСОБА_2 не надав доказів придбання будівельних матеріалів, фінансування ремонту або особистої трудової участі у виконанні зазначених ним робіт, тому суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про недоведеність передбачених статтею 62 СК України підстав для визнання спірної частки квартири спільним сумісним майном подружжя.

Також як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 просив визнати 1/2 частку домоволодіння по АДРЕСА_3 об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнати за кожним із подружжя право власності на 1/4 частку цього майна.

Як встановлено судом першої інстанції, право на спірне домоволодіння виникло на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України майно, набуте одним із подружжя за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є його особистою приватною власністю.

Водночас відповідно до статті 62 СК України таке майно може бути визнане спільною сумісною власністю подружжя лише за умови істотного збільшення його вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Встановлено, що на підтвердження своїх вимог ОСОБА_2 надав висновок експерта №26/1/2025 від 29 липня 2025 року, згідно з яким ринкова вартість будинку без урахування земельної ділянки та поліпшень станом на 27 квітня 2006 року становила 1 375 925 грн, а вартість будинку з урахуванням ремонтно-будівельних робіт станом на 29 липня 2025 року - 2 401 088 грн. При цьому площа будинку за відповідний період зменшилася з 93,1 кв. м до 73,3 кв. м. (том ІІ: а.с. 156-193).

Однак наведений висновок містить порівняння вартості будинку на різні дати, але сам по собі не підтверджує, що зміна вартості зумовлена саме спільними коштами чи трудовою участю подружжя. У висновку також зазначено, що відомості про проведені роботи надані зі слів ОСОБА_2 , а документи, які підтверджували б їх виконання, експерту не надавалися.

Матеріали справи не містять належних доказів придбання ОСОБА_2 будівельних матеріалів, фінансування реконструкції будинку або його особистої трудової участі у виконанні відповідних робіт. Не надано й доказів, які б спростовували можливість проведення таких робіт ОСОБА_3 , яка була співвласницею домоволодіння. Сам факт реєстрації ОСОБА_2 за адресою спірного домоволодіння не підтверджує виникнення у нього права спільної сумісної власності на майно, набуте в порядку спадкування.

За таких обставин суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивач за зустрічним позовом не довів наявності передбачених статтею 62 СК України умов для зміни правового режиму домоволодіння та визнання за ним права власності на 1/4 частку цього майна. Відтак обґрунтованою є і відмова у вимозі про припинення права спільної сумісної власності, яка є похідною від вимог щодо визначення правового режиму домоволодіння.

Відмовляючи у визнанні за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частку земельної ділянки кадастровий номер 5110137300:37:005:0001 площею 0,0619 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , суд першої інстанції правильно виходив із похідного характеру цієї вимоги.

Так, відповідно до статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України право на земельну ділянку переходить до особи, яка набула право власності на розташований на ній об`єкт нерухомості, в обсязі та на умовах, установлених законом.

Оскільки ОСОБА_2 не довів набуття права власності на заявлену ним частку домоволодіння, підстав для визнання за ним права власності на відповідну частку земельної ділянки також немає.

Крім того, ОСОБА_2 просив стягнути із ОСОБА_1 компенсацію коштів, сплачених за договорами позики від 3 червня 2009 року на суму 7 500 доларів США та від 6 червня 2021 року на суму 5 000 доларів США.

Відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя лише за умови, що майно, одержане за договором, було використане в інтересах сім`ї. Отже, для покладення на другого з подружжя обов`язку брати участь у поверненні позики необхідно довести як укладення договору в інтересах сім`ї, так і фактичне використання отриманих коштів на сімейні потреби.

Надані ОСОБА_2 розписки щодо позичання та повернення коштів не підтверджують, що отримані за договорами позики кошти були фактично використані в інтересах сім`ї, а також не встановлюють джерела коштів, за рахунок яких позики поверталися, зокрема після припинення шлюбу. Інших належних і допустимих доказів на підтвердження цих обставин позивач за зустрічним позовом не надав.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність підстав для покладення на ОСОБА_1 обов`язку компенсувати ОСОБА_2 кошти, сплачені за договорами позики.

Отже, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічного позову, оскільки заявлені вимоги не підтверджені належними та допустимими доказами.

Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_2 про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи та неправильну оцінку доказів, наданих на підтвердження зустрічних позовних вимог про визнання 1/2 частки домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 , об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, поділ цього майна та визнання за кожним із подружжя права власності на 1/4 частку.

Так, встановлено, що на обґрунтування зазначених вимог ОСОБА_2 посилався на те, що в період шлюбу сторони спільними коштами та його особистою працею здійснили реконструкцію належної ОСОБА_1 частки домоволодіння, унаслідок чого істотно змінилися характеристики будинку та збільшилася його вартість.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 57 СК України майно, набуте одним із подружжя за час шлюбу в порядку спадкування, є його особистою приватною власністю.

Водночас за правилами статті 62 СК України таке майно може бути визнане об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо за час шлюбу воно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Отже, для застосування зазначеної норми необхідно встановити не лише факт проведення ремонтних або будівельних робіт під час шлюбу, а й істотне збільшення вартості майна та причинний зв`язок між таким збільшенням і спільними трудовими чи грошовими затратами подружжя або затратами одного з них.

Як вбачається з матеріалів справи, первинними правовстановлюючими документами на спірне домоволодіння були свідоцтва про право на спадщину за законом, видані на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Таким чином, спірне майно було набуте в порядку спадкування, а тому для зміни його правового режиму позивач за зустрічним позовом мав довести наявність сукупності умов, передбачених статтею 62 СК України.

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 надав висновок експерта № 26/1/2025 від 29 липня 2025 року, відповідно до якого ринкова вартість житлового будинку загальною площею 93,1 кв. м без урахування вартості земельної ділянки та проведених поліпшень станом на 27 квітня 2006 року становила 1 375 925 грн, тоді як ринкова вартість будинку загальною площею 73,3 кв. м з урахуванням проведених ремонтно-будівельних робіт станом на 29 липня 2025 року становила 2 401 088 грн. Зазначеним висновком наведено відомості про характеристики будинку та споруд на земельній ділянці на відповідні дати, а також перелік робіт, які, за твердженням ОСОБА_2 , були проведені в процесі реконструкції. Зокрема, апелянт посилається на зміну конфігурації та внутрішнього планування будинку, збільшення висоти приміщень, облаштування покрівлі, а також появу додаткових господарських споруд.

Водночас наведені у висновку показники характеризують стан об`єкта нерухомості на дві різні дати, віддалені одна від одної майже на дев`ятнадцять років. При цьому площа будинку зменшилася з 93,1 кв. м до 73,3 кв. м. Саме по собі зіставлення визначеної експертом вартості будинку станом на 2006 рік без урахування поліпшень та вартості будинку станом на 2025 рік з урахуванням ремонтно-будівельних робіт не дає змоги виокремити, якою мірою зміна вартості зумовлена саме проведеними роботами, а якою - іншими чинниками, пов`язаними зі зміною ринкових умов упродовж зазначеного періоду.

При цьому у висновку не наведено порівняльного визначення вартості того самого об`єкта нерухомості на одну дату за двома умовами - без проведених поліпшень та з їх урахуванням, що дало б змогу безпосередньо визначити, наскільки проведені роботи вплинули на вартість будинку. Отже, зазначений висновок, хоча й містить відомості про вартість будинку на відповідні дати, проте сам по собі не є достатнім доказом істотного збільшення його вартості саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя.

Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції безпідставно перерахував вартість будинку в долари США за офіційним курсом на відповідні дати, також не спростовують цього висновку. Такий перерахунок сам по собі не є визначенням ринкової вартості нерухомого майна та не може замінювати спеціального дослідження. Водночас і наведені експертом суми у гривнях, визначені станом на різні дати, не дають змоги без додаткового обґрунтування встановити, яка частина зміни вартості зумовлена саме проведеною реконструкцією.

Таким чином, визначальним у цій справі є не саме по собі арифметичне зіставлення вартості будинку в різні роки, а доведеність передбаченого статтею 62 СК України причинного зв`язку між істотним збільшенням вартості майна та трудовими чи грошовими затратами подружжя.

Колегія суддів також ураховує доводи відзиву ОСОБА_1 на апеляційну скаргу про те, що висновок експерта ґрунтувався, зокрема, на фотоматеріалах, які, за твердженням відповідачки за зустрічним позовом, не містили відомостей про дату їх створення, а документів на підтвердження обсягів і вартості проведених робіт експерту не надавали. Відповідачка заперечувала проти того, що реконструкція була профінансована спільними коштами подружжя або виконана за особистої трудової участі ОСОБА_2 , та вказувала на можливість проведення робіт за рахунок ОСОБА_3 , яка була співвласницею домоволодіння.

Наведені заперечення самі по собі не спростовують можливості проведення реконструкції, однак свідчать про наявність спору щодо її обсягу, часу проведення, джерел фінансування та особистої участі сторін. Ці обставини підлягають оцінці в сукупності з іншими доказами, а не можуть вважатися встановленими лише на підставі факту зміни зовнішнього вигляду будинку або зазначення експертом переліку ремонтно-будівельних робіт.

Водночас колегія суддів ураховує, що в суді апеляційної інстанції було задоволено клопотання ОСОБА_2 про виклик і допит свідків. Так, в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, 08.10.2026 були допитані свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , показання яких стосувалися проведення реконструкції спірного домоволодіння та участі в ній ОСОБА_2 .

Так, свідок ОСОБА_7 пояснила, що є сусідкою сторін та знає ОСОБА_2 близько 38 років, підтримувала з родиною довірливі стосунки, часто бувала в них у гостях, а тому мала можливість спостерігати за станом домоволодіння та проведенням робіт. За її словами, реконструкція розпочалася приблизно у 2006–2007 роках, а основні роботи були виконані орієнтовно у 2010–2011 роках. Свідок зазначила, що ОСОБА_2 піднімав дах, виконував ремонт, облицювання будинку та облаштовував огорожу, а в процесі робіт змінювалися конструктивні елементи будинку, зокрема дах і стіни. Під час огляду наданих їй представником ОСОБА_2 фотографій свідок вказала на відмінності між попереднім і подальшим станом будинку та подвір`я.

Разом із тим щодо джерел фінансування робіт ОСОБА_7 пояснила, що пов`язує наявність у ОСОБА_2 коштів із його роботою в морі. При цьому вона повідомила, що в період проведення робіт працювали як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_1 , а також мати останньої. Отже, показання цього свідка підтверджують її спостереження щодо проведення ремонтно-будівельних робіт та участі в них ОСОБА_2 , однак не містять конкретних відомостей про розмір понесених витрат, придбання будівельних матеріалів за рахунок певного з подружжя чи фактичний обсяг коштів, використаних на реконструкцію.

Свідок ОСОБА_8 пояснив, що є кумом сторін і спостерігав за проведенням робіт у домоволодінні. За його словами, реконструкцію здійснював ОСОБА_2 власноруч, а подружжя спільно обговорювало, які роботи виконувати, кого наймати та що придбавати. Свідок указав, що роботи проводилися приблизно у 2006 році, зокрема змінювалася покрівля та електропроводка. На запитання щодо джерела фінансування він зазначив, що роботи здійснювалися за спільні кошти подружжя.

Оцінюючи зазначені показання, колегія суддів бере до уваги, що свідки повідомили про особисто відомі їм обставини проведення робіт та участі ОСОБА_2 у реконструкції. Водночас їхні пояснення не містять точних відомостей про вартість виконаних робіт, обсяг коштів, фактично витрачених на будівельні матеріали, та документально підтверджені джерела фінансування. Пояснення свідків щодо використання спільних коштів ґрунтуються на їхньому сприйнятті сімейних обставин, але не підтверджують конкретних сум або співвідношення внеску кожного з подружжя.

Отже, показання свідків підтверджують, що в період шлюбу в домоволодінні проводилися ремонтно-будівельні роботи та що ОСОБА_2 брав у них участь. Проте сам факт виконання робіт, навіть власноруч, не звільняє особу, яка заявляє вимогу на підставі статті 62 СК України, від обов`язку довести істотне збільшення вартості майна саме внаслідок таких затрат.

При цьому колегія суддів окремо зазначає, що ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 21 січня 2025 року було відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 про виклик і допит свідків з мотивів того, що предметом спору є поділ майна подружжя, а доказова база у такій справі, на думку суду, не може ґрунтуватися на показаннях свідків (том І: а.с. 142-147).

Водночас відповідно до положень ЦПК України показання свідків є одним із процесуальних джерел доказів, а тому їх допустимість і доказове значення мають визначатися з урахуванням обставин, для підтвердження яких вони надаються, та правил доказування, установлених законом. Сам по собі характер спору про поділ майна подружжя не є достатньою підставою для категоричного виключення можливості допиту свідків щодо фактичних обставин проведення реконструкції, часу виконання робіт та особистої трудової участі сторін.

З огляду на те, що ОСОБА_2 заявляв клопотання про виклик свідків у суді першої інстанції, однак у його задоволенні було відмовлено, апеляційний суд у судовому засіданні 23 квітня 2026 року задовольнив клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про виклик та допит свідків. Таке процесуальне рішення було зумовлене необхідністю безпосередньо перевірити доводи апеляційної скарги про проведення реконструкції, з`ясувати, які саме обставини відомі свідкам з особистих спостережень, та забезпечити повне й усебічне дослідження обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

Ураховуючи, що неможливість допиту свідків у суді першої інстанції була пов`язана з відмовою суду в задоволенні відповідного клопотання, апеляційний суд мав підстави перевірити ці доводи шляхом безпосереднього допиту свідків. Такий підхід узгоджується із завданням апеляційного перегляду та положеннями статей 367, 368 ЦПК України щодо дослідження доказів і перевірки обставин справи судом апеляційної інстанції.

Разом із тим допит свідків в апеляційному суді не означає автоматичного підтвердження всіх обставин, на які посилається апелянт, та не зумовлює сам по собі задоволення зустрічного позову. Показання свідків мають бути оцінені в сукупності з іншими доказами, зокрема висновком експерта, з урахуванням їхнього змісту, послідовності, конкретності та здатності підтвердити юридично значущі обставини.

Колегія суддів також бере до уваги посилання апелянта на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20 грудня 2023 року у справі № 495/11680/18. Однак сам по собі факт існування судового рішення, в якому за відповідних обставин було визнано істотне поліпшення майна, не свідчить про необхідність такого самого висновку в цій справі. Вирішення питання про застосування статті 62 СК України залежить від установлених обставин конкретної справи, змісту наданих доказів та доведеності причинного зв`язку між затратами подружжя й істотним збільшенням вартості майна.

Доводи апелянта про те, що обидва з подружжя працювали та отримували заробітну плату, а ОСОБА_2 працював у морі, також не є самостійним підтвердженням того, що реконструкцію було профінансовано саме за рахунок спільних коштів та що внаслідок виконаних робіт вартість успадкованого майна істотно збільшилася. Презумпція спільності майна, набутого подружжям за час шлюбу, не звільняє особу, яка вимагає зміни правового режиму майна, набутого іншим із подружжя в порядку спадкування, від доведення передбачених статтею 62 СК України обставин.

Посилання апелянта на те, що ОСОБА_1 не довела проведення реконструкції за рахунок її особистих коштів або коштів третіх осіб, не змінює розподілу обов`язку доказування. Саме ОСОБА_2 , який заявив вимогу про визнання успадкованого майна спільною сумісною власністю, мав довести обставини, на які посилався як на підставу своїх вимог. Відсутність доказів фінансування робіт з боку ОСОБА_1 сама по собі не підтверджує, що такі роботи були виконані за спільні кошти подружжя або спричинили істотне збільшення вартості майна в розумінні статті 62 СК України.

Не є достатнім для задоволення зустрічного позову й посилання на те, що ОСОБА_1 раніше визнавала відповідні вимоги, а згодом відкликала заяву про їх визнання. Саме по собі відкликання такої заяви не створює права власності на спірне майно та не замінює необхідності встановлення передбачених законом підстав для зміни його правового режиму. Доводи про суперечливу процесуальну поведінку сторони не можуть бути самостійною підставою для визнання за ОСОБА_2 права на частку спадкового майна за відсутності доведеності умов, установлених статтею 62 СК України.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що наведені в апеляційній скарзі аргументи та показання свідків підтверджують факт проведення ремонтно-будівельних робіт у домоволодінні й участь у них ОСОБА_2 , однак не дають достатніх підстав для висновку про доведеність усіх необхідних умов для визнання спірної частки домоволодіння об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Зокрема, надані докази не дають змоги належним чином установити істотне збільшення вартості майна саме внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя.

Відповідно, за відсутності підстав для визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частку домоволодіння немає й правових підстав для задоволення похідної вимоги про визнання за ним права власності на 1/4 частку земельної ділянки кадастровий номер 5110137300:37:005:0001 площею 0,0619 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 .

Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині не дають підстав для скасування рішення суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, його поділ та визнання права власності на частку земельної ділянки.

При цьому, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення із ОСОБА_1 компенсації у розмірі половини сум, сплачених ним за договорами позики від 03 червня 2009 року на суму 7 500 доларів США та від 06 червня 2021 року на суму 5 000 доларів США.

Так, відповідно до ч.4 ст. 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Отже, для покладення на ОСОБА_1 обов`язку компенсувати половину коштів, сплачених ОСОБА_2 за договорами позики, необхідно встановити не лише факт укладення відповідних договорів та виконання зобов`язань за ними, а й те, що позичені кошти були використані саме в інтересах сім`ї.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не оспорювала дійсності розписок, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки сам по собі факт існування розписок та відсутність заперечень щодо їх дійсності не підтверджують, що одержані за ними кошти були використані на потреби сім`ї. Так само надання ОСОБА_1 особистих пояснень, у яких вона частково підтвердила отримання ОСОБА_2 коштів від родичів, не є достатнім для висновку про використання цих коштів в інтересах сім`ї. Факт отримання коштів від третіх осіб та мета їх подальшого використання є різними обставинами, кожна з яких підлягає встановленню на підставі належних і допустимих доказів.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження походження коштів, за рахунок яких ОСОБА_2 нібито виконав зобов`язання за договорами позики, він посилався, зокрема, на договір про передання грошових коштів ОСОБА_4 на безстрокове зберігання (том ІІ: а.с. 218).

Водночас сам факт передання коштів на зберігання не підтверджує їх подальшого використання для погашення саме спірних позик, а також не доводить, що кошти, отримані за договорами позики, були використані на потреби сім`ї.

Крім того, матеріали справи не містять достатніх доказів, які б давали змогу встановити конкретну мету отримання кожної із зазначених позик, фактичне використання позичених коштів та їх спрямування на задоволення сімейних потреб. Зокрема, як слушно зазначала ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції, апелянт не надав переконливих доказів того, що кошти за договорами позики були використані саме в інтересах сім`ї.

Відсутність у текстах розписок підпису ОСОБА_1 сама по собі не є визначальною для вирішення питання про спільний характер зобов`язань подружжя, оскільки відповідно до ч.4 ст. 65 СК України обов`язки для другого з подружжя можуть виникати й у разі укладення договору одним із них. Однак за відсутності доказів використання отриманих коштів в інтересах сім`ї немає підстав покладати на іншого з подружжя обов`язок компенсувати частину сплаченого боргу.

Отже, оскільки ОСОБА_2 не довів, що кошти, отримані за договорами позики від 03 червня 2009 року та 06 червня 2021 року, були використані в інтересах сім`ї, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення із ОСОБА_1 компенсації у розмірі половини сум, сплачених за зазначеними договорами. Доводи апеляційної скарги в цій частині висновків суду не спростовують.

Жодних інших доводів на спростування висновків суду апеляційна скарга ОСОБА_2 не містить.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми процесуального права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 є недоведеними, а тому її треба залишити без задоволення.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.

За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є справедливим, законним та обґрунтованим. Судом повно та всебічно досліджені наявні в матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 відсутні.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно з п.1 ч.1 ст. 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження передбачені ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Частиною 1 ст. 390 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції (ст. 391 ЦПК України).

4. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без мін.

Рішення Київського районного суду м.Одеси від 24 грудня 2025 року в оскаржуваній частині залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 20.10.2026

Головуючий Є.С. Сєвєрова

Судді: Л.М. Вадовська

О.М. Таварткіладзе