Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №140/5817/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий суддя у першій інстанції: Смокович В.І.

19 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 140/5817/25 пров. № А/857/45677/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого-судді: Бруновської Н.В.

суддів: Валюха В.М., Хобор Р.Б.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області на ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2026 року у справі № 140/5817/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В :

24.07.2026р. ОСОБА_1 звернулася з заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправними дій, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 28.07.2025р. у справі №140/5817/25 щодо виплати щомісячної пенсії без врахування Постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.2025р. № 821 «Про затвердження Порядку здійснення з бюджету Пенсійного фонду України видатків на виплату пенсій (щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці), призначених (перерахованих) на виконання судових рішень».

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 03.08.2026р. заяву задоволено.

Суд визнав протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 28.07.2025р. у справі №140/5817/25 щодо нездійснення виплати ОСОБА_1 пенсії періодичними щомісячними платежами у повному розмірі, визначеному рішенням суду у справі №140/5817/25, тобто згідно Рішення Конституційного Суду України від 07.04.2021р. №1-р(ІІ)/2021, відповідно до ст.54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", у редакції Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" №230/96-ВР, у розмірі десяти мінімальних пенсій за віком (згідно із Законом про Державний бюджет України на відповідний рік).

При цьому, суд зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області вжити заходи щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону при виконанні рішення Волинського окружного адміністративного суду від 28.07.2025р. у справі №140/5817/25.

Одночасно, суд встановив Головному управлінню Пенсійного фонду України у Волинській області строк для надання Волинському окружному адміністративному суду відповіді щодо вжитих заходів за цією ухвалою – тридцять днів з дня набрання окремою ухвалою законної сили.

Не погоджуючись із даним рішенням в частині задоволених позовних вимог, апелянт Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Апелянт просить суд, Ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 03.08.2026р. скасувати та прийняти нову постанову, якою заяву залишити без задоволення.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 28.07.2025р. у цій справі, яке залишене без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.09.2025р., позов задоволено. Суд визнав протиправною відмову Головного управління ПФУ у Волинській області, яка оформлена листом від 07.05.2025р. № 5970-4781/Б-02/8-0300/25, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , пенсію відповідно до ст.54 Закону України від 28.02.1991р. № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 28.11.2024р. та зобов`язано Головне управління ПФУ у Волинській області провести ОСОБА_1 , перерахунок та виплату пенсії, передбаченої ст.54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в розмірі десяти мінімальних пенсій за віком, визначених Законом України «Про Державний бюджет України на відповідний рік» щомісячно, з урахуванням раніше виплачених коштів, з 28.11.2024р.

В ст.129-1 Основного Закону України визначено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку, а контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

ст.2, ст.14 КАС України передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

У ст.370 КАС України визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення зумовлює відповідальність, встановлену законом.

ст.382 цього Кодексу встановлено, що можливість судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, а ст.383 цього Кодексу визначає право особи-позивача, на користь якої ухвалено рішення, подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Отже, забезпечення виконання судових рішень у публічно-правових спорах покладається, зокрема, на адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші процесуальні засоби, сприяють реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.

На важливості належного виконання судового рішення неодноразово наголошував у своїх рішеннях і Конституційний Суд України.

Так, у п.4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання; обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової. З огляду на це посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.

У рішенні від 26 червня 2013 № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 17, пункту 8 частини першої статті 26, частини першої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 26 червня 2013 № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов`язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини рішення від 23 листопада 2018 № 10-р/2018); невід`ємною складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13 грудня 2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25 квітня 2012 № 11-рп/2012).

Конституційний Суд України у рішенні від 26 червня 2013 взяв до уваги практику ЄСПЛ, який, зокрема, в п.43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого ст.6 Конвенції, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (п.43).

Обов`язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване ст.6 Конвенції, та однією з основних засад судочинства, визначених ст.ст.129, 1291 Конституції України та ст.ст.2, 14, 370 КАС України.

Як видно з рішення пенсійного органу №907080134519 про перахунок пенсії ОСОБА_1 в розділі «Особливості» зазначено: «Рішення суду згідно ПКМУ №821 – з 29.09.2025р. по довічно».

Постанова Кабінету Міністрів України №821 від 14.07.2025р. визнана протиправною та нечинною рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04.03.2026р. у справі №320/51895/25, яке набрало законної сили 08.06.2026р. з дня ухвалення Шостим апеляційним адміністративним судом постанови про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Визнаючи протиправною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України №821 від 14.07.2025р., суд наголосив, що Конституцією України та Законом України «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02.06.2016р., Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» №4901-VI від 05.06.2012р., Уряд не наділено повноваженнями з визначення порядку виконання судових рішень, зокрема, в яких боржниками є органи ПФУ.

Проте, положеннями ст.129-1 Основного Закону чітко та безальтернативно закріплено, що порядок виконання судових рішень визначається законом.

Крім того, суд визнав релевантною позицію Верховного Суду, сформульовану в справі №640/5248/19 щодо оскарження постанови Кабінету Міністрів України №649, якою вказано на неприпустимість встановлення Кабінетом Міністрів України підзаконним нормативним актом механізму, який фактично створює нову модель погашення заборгованості за судовими рішеннями у сфері пенсійних виплат через черговість/переліки/обмеження асигнувань, якщо такий механізм призводить до відтермінування або частковості виконання остаточних судових рішень та порушує принципи верховенства права й обов`язковості судового рішення.

Суд також наголосив, що хоча постанова №821 формально і називається актом про здійснення видатків, але затверджений нею Порядок прямо встановлює: переліки одержувачів виплат; обмеження (пропорційність) виплат відповідно до виділених асигнувань; перенесення невиплачених сум на наступний бюджетний період тощо. Наведені приписи по суті встановлюють додаткові умови та часові параметри для отримання соціальної виплати у належному розмірі особами, порушені права яких були захищені у судовому порядку, що зміщує баланс від обов`язкового виконання у бік виконання за бюджетною можливістю. Такий підхід суперечить конституційній нормі, за якою порядок виконання судового рішення визначається законом, і не може бути змінений підзаконним актом.

При цьому, на переконання суду, доручення Кабінету Міністрів України забезпечити визначення порядку виконання п.25 розділу Прикінцеві положення Закону №4059 не свідчить про наділення повноваженнями на визначення порядку виконання судових рішень, в яких боржниками є органи ПФУ.

Так, означеним пунктом установлено, що з бюджету Пенсійного фонду України на 2025 рік видатки на виплату ретроспективних судових рішень та перерахованих пенсій за рішенням суду здійснюються за окремими напрямами у розрізі джерел їх виплати.

Отже, цією нормою передбачено лише необхідність виокремлення в бюджеті Пенсійного фонду України видатків на виконання судових рішень. Однак, при цьому Уряд не уповноважений підзаконним актом створювати новий режим реалізації права особи на отримання належних пенсійних виплат за судовим рішенням, оскільки це впливає на обсяг і реальність права, яке визначається законами та гарантується Конституцією.

Крім того, суд зауважив, що після набрання рішення законної сили право особи на перераховану пенсію вже не є просто елементом загальної соціальної політики держави, оскільки воно трансформується у конкретизоване, індивідуалізоване і підтверджене судом суб`єктивне право вимоги до держави. У той же час, затверджений постановою №821 Порядок надає категорії перераховані пенсії за рішенням суду не суто обліково-інформаційного значення, а наділяє її практичним та функціональним навантаженням, оскільки вона використовується не для обліку вже належних до виплати сум, а для відокремлення їх від звичайної пенсійної виплати і підпорядкування спеціальному режиму часткової, відстроченої та асигнувально залежної виплати. Наведене свідчить про запровадження Урядом механізму зниження юридичного ефекту судового рішення.

На переконання суду, така модель змінює саму природу судового захисту, оскільки якщо особа після відновлення у судовому порядку порушеного права не отримує виконання судового рішення, а лише набуває статус одержувача виплати, що здійснюється пропорційно бюджетному ресурсу, судове рішення перестає бути ефективним способом поновлення порушеного права. У такому разі спір фактично не вирішується остаточно: особа спочатку доводить в суді порушення органом державної влади свого права на отримання пенсії у належному, законодавчо визначеному розмірі, а потім невизначений час очікує, коли держава визнає фінансову можливість це право реалізувати. Такий підхід прямо суперечить позиції Конституційного Суду України стосовно того, що виконання судового рішення не може бути ілюзорним або надмірно відкладеним.

Таким чином, Порядок створює ситуацію, за встановлене судом право трансформується з площини обов`язкового виконання у площину дискреційного бюджетного планування, порушуючи при цьому принцип рівності та недискримінації, оскільки у такому випадку пенсія, нарахована органом Пенсійного фонду України добровільно та без наявності судового рішення, виплачується у звичайному порядку у повному обсязі, у той час як пенсія, право на отримання якої у належному розмірі поновлено судом, стає об`єктом дії спеціального обмежувального механізму. Як наслідок, звернення до суду фактично ставить особу у гірше становище порівняно з особою, право якої на виплату орган визнав добровільно. Наведене свідчить про виникнення парадоксальної ситуації: судовий захист, який за Конституцією України має бути засобом поновлення права особи, внаслідок запровадженого постановою №821 механізму перетворюється на підставу для застосування до особи менш сприятливого порядку виплати. Такий наслідок несумісний зі ст.55 Конституції України та ст.129-1 Конституції України у їх системному зв`язку, як це тлумачить Конституційний Суд України.

В абз.8 п.п.2.1 п.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 наголошено на тому, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Наведене узгоджується з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, практикою застосування Конвенції Європейським судом із прав людини, який, зокрема, зазначав, що право на доступ до суду має бути реальним та дійовим, а не теоретичним або ілюзорним, та наголошував, що це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, визначених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі Zubac v. Croatia).

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі Luciano Rossi v. Italy зазначив: Право на суд, у тому вигляді, як воно гарантоване ст.6 Конвенції, охоплює також виконання остаточних, зобов`язальних судових рішень, які в державах, що визнають верховенство права (правовладдя) (states that accept the rule of law), не можуть залишатись невиконаними на шкоду будь-якій зі сторін.

Отже, виконання судового рішення не може здійснюватись із непомірним зволіканням.

Європейський суд з прав людини також зазначав, що не можна припустити, щоб п.1 ст.6 Конвенції ґрунтовно описував процесуальні гарантії, що їх надано учасникам судового процесу, а саме справедливий, прилюдний і швидкий розгляд справи, не охоплюючи виконання судових рішень; якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується лише доступу до суду та здійснення судочинства, це означало б привести до стану, несумісного з принципом правовладдя, що його Договірні держави зобов`язалися додержувати, ратифікувавши Конвенцію.

Таким чином, виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатися як невіддільна частина судового розгляду для цілей ст.6 (рішення у справі «Шмалько проти України»;

Право на суд, захищене ст.6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна юридична система Високої Договірної Сторони уможливлювала, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Дійовий доступ до суду включає право на виконання судового рішення без безпідставних зволікань (рішення у справі Юрій Миколайович Іванов проти України).

Враховуючи вищенаведене, Конституційний Суд України в рішенні від 13.05.2024р. №6-р(ІІ)/2024 вказав, що право на судовий захист, установлене ч.1 ст.55 Конституції України, слід розглядати у зв`язку з основними засадами судочинства, визначеними ч.2 ст.129 Конституції України, та з урахуванням права на справедливий суд (складником якого є обов`язок держави виконати судове рішення), гарантованого ст.6 Конвенції.

За таких обставин, вірним є висновок суду першої інстанції, що закріплене у ст.55 Конституції України право на судовий захист не зводиться до формального отримання судового рішення, а охоплює також стадію їх виконання, а тому жодні підзаконні нормативно-правові акти Уряду не можуть розглядатися як підстава для обмеження цього права.

Разом з цим, слід наголосити, що відповідно до ст.5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003р., саме цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного та соціального страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом та Законом України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування". Виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов`язкового державного пенсійного та соціального страхування.

Відповідно до ч.1 ст.7 вказаного Закону, загальнообов`язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів; обов`язковості фінансування за рахунок коштів Пенсійного фонду витрат, пов`язаних з виплатою пенсій та наданням соціальних послуг, в обсягах, передбачених цим Законом; цільового та ефективного використання коштів загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; відповідальності суб`єктів системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов`язків.

В силу прямої норми ст.47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV, пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія.

При цьому, Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV не містить жодної норми, яка б передбачала виплату пенсії для окремої категорії бюджетних асигнувань, пропорційно або у порядку черговості. Пенсія є єдиним майновим активом пенсіонера незалежно від того, який юридичний факт адміністративне рішення ПФУ чи судове рішення став підставою для її призначення.

Тобто, жодним підзаконним актом, у тому числі постановою Кабінету Міністрів України, змінювати відповідні умови та норми неможливо.

Хоча Законом № 4695-ІХ і передбачено, що починаючи з 1 січня 2026 року, видатки з бюджету Пенсійного фонду України на виплати за ретроспективними судовими рішеннями та виплати перерахованих за рішенням суду пенсій здійснюються за окремими напрямами у розрізі джерел їх виплати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (пункт 14 Прикінцевих положень), однак єдиною такою постановою, винесеною Кабінетом Міністрів України є Постанова №821, яка у судовому порядку визнана протиправною та нечинною, а тому підстав для її застосування немає.

Колегія суддів наголошує, що Головне управління ПФУ у Волинській області не здійснює виплату ОСОБА_1 пенсії періодичними щомісячними платежами у повному розмірі, визначеному судовим рішенням у справі №140/5817/25 Тобто, згідно Рішенням Конституційного Суду України від 07.04.2021р. №1-р(1)/2021, відповідно до ст.54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", у редакції Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" №230/96-ВР, у розмірі десяти мінімальних пенсій за віком (згідно із Законом про Державний бюджет України на відповідний рік).

Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що дії Головного управління ПФУ у Волинській області не відповідають вимогам законодавства та свідчать про неналежне виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 28.07.2025р. у справі №140/5817/25, а тому наявні передбачені ст.383 КАС України підстави для визнання таких дій протиправними та покладення на відповідача обов`язку вжити заходів щодо усунення причин і умов, які призвели до порушення прав позивача при виконанні зазначеного судового рішення

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також, п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області – залишити без задоволення, а Ухвалу Волинського окружного адміністративного суду від 03 серпня 2026 року у справі № 140/5817/25- без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяН. В. Бруновська

суддіВ. М. Валюх

Р. Б. Хобор