Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №560/752/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/752/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Салюк П.І.

Суддя-доповідач - Томчук А.В.

19 жовтня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Томчука А.В.

суддів: Драчук Т. О. Савицької Н.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області з вимогами:

- визнати протиправним рішення управління Державної міграційної служби України в Хмельницької області № 68011300026719 від 16 грудня 2025 року про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання особі без громадянства ОСОБА_1

- зобов`язати управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій видати посвідку на тимчасове проживання особі без громадянства ОСОБА_1 .

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 15.06.2026 позов задоволено частково.

Визнано протиправним рішення управління Державної міграційної служби України в Хмельницької області від 16.12.2025 №68011300026719 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання особі без громадянства ОСОБА_1 .

Зобов`язано Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 15.12.2025 про оформлення посвідки на тимчасове проживання з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні, та прийняти відповідне рішення.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1331 (одна тисяча триста тридцять одна) грн 20 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області .

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що підставою для відмови за підпунктом 10 пункту 61 Порядку № 322 є лише встановлений факт невиконання рішення суду чи органу, уповноваженого накладати адміністративні стягнення. Сам по собі витяг з Єдиного реєстру боржників не є беззаперечним доказом такого невиконання. Відповідач не вчинив жодних дій для з`ясування достовірності та актуальності відомостей реєстру станом на момент прийняття рішення. За даними автоматизованої системи виконавчого провадження, щодо позивача відкритим є лише одне виконавче провадження, яке відкрито вже після прийняття спірного рішення. Водночас вирішення питання про оформлення посвідки належить до дискреційних повноважень відповідача. Тому належним способом захисту суд визнав зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача, а не видати посвідку.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, УДМС у Хмельницькій області подало апеляційну скаргу. У ній апелянт просить скасувати рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 15.06.2026 та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. На думку апелянта, висновки суду не відповідають обставинам справи, а норми матеріального права застосовано неправильно.

Апелянт зазначає, що під час розгляду заяви позивача встановлено наявність щодо нього 52 записів в Єдиному реєстрі боржників. Цей реєстр, відповідно до статті 9 Закону України "Про виконавче провадження", ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов`язання боржників. Апелянт наголошує, що ні Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", ні Порядком № 322 органам ДМС не надано повноважень перевіряти стан виконання майнових зобов`язань. На його думку, підпункт 10 пункту 61 Порядку № 322 не передбачає альтернативних дій, тому за наявності відомостей у реєстрі орган зобов`язаний відмовити. Апелянт також вказує, що позивач не був позбавлений можливості самостійно ініціювати виключення відомостей про себе з Єдиного реєстру боржників і повторно звернутися за оформленням посвідки після усунення відповідних обставин.

Представник позивача подав відзив на апеляційну скаргу. У ньому він заперечив щодо доводів і мотивів такої скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін.

У відзиві зазначено, що відповідач не довів наявності факту невиконання позивачем рішень станом на 16.12.2025. З 52 виконавчих проваджень переважна більшість завершена, а єдине відкрите провадження розпочато 29.01.2026, тобто після прийняття спірного рішення. На переконання представника позивача, визнання апелянтом відсутності у нього повноважень перевіряти стан виконання зобов`язань лише підтверджує, що орган оперував статичним записом у реєстрі, а не встановленим фактом невиконання. Представник позивача посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 08.02.2024 у справі № 500/3925/22. Згідно з ними держава, яка визнала особу особою без громадянства, повинна забезпечити її документування, а Порядок № 322 не може звужувати права, передбачені законом. Застосування підпункту 10 пункту 61 Порядку № 322 до позивача, на думку представника, створює "замкнене коло": без посвідки особа позбавлена можливості офіційно працевлаштуватися й отримувати дохід, а отже, і сплатити наявні зобов`язання. Крім того, він вважає обраний судом спосіб захисту належним, оскільки він враховує дискреційний характер повноважень відповідача.

З урахуванням приписів статті 311 КАС України, суд вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції та під час апеляційного провадження встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є уродженцем м. Темиртау, Казахстан.

Позивач звернувся до Хмельницького відділу УДМС у Хмельницькій області із заявою про визнання особою без громадянства.

01.12.2025 Державна міграційна служба України прийняла рішення № 0080171500104991 про визнання ОСОБА_1 особою без громадянства.

15.12.2025 позивач звернувся до УДМС у Хмельницькій області із заявою про оформлення посвідки на тимчасове проживання у зв`язку з визнанням його особою без громадянства.

Рішенням від 16.12.2025 № 68011300026719 відповідач відмовив позивачу в оформленні посвідки на тимчасове проживання в Україні на підставі підпункту 10 пункту 61 Порядку № 322. Відмову мотивовано тим, що виявлено факти невиконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або наявність інших майнових зобов`язань перед державою, фізичними або юридичними особами.

Підставою для прийняття зазначеного рішення стали відомості Єдиного реєстру боржників, згідно з якими стосовно ОСОБА_1 наявні 52 записи про стягнення.

Не погоджуючись із таким рішенням суб`єкта владних повноважень, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про зобов`язання відповідача видати посвідку на тимчасове проживання позивачем не оскаржується. Тому в цій частині воно не є предметом апеляційного перегляду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України. Суди також перевіряють, чи прийняті такі рішення обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Крім того, вони мають бути прийняті безсторонньо, добросовісно, розсудливо та пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване рішення (дія).

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, визначає Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI, далі в редакції чинній на дату виникнення спірних правовідносин). Він також встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Пунктом 18 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI визначено, що посвідка на тимчасове проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні.

Положеннями частини 22 статті 4 Закону № 3773-VI передбачено, що особа, яка не може отримати паспортний документ у зв`язку з тим, що вона не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону, має право звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, із заявою про визнання особою без громадянства, незважаючи на законність чи незаконність її перебування на території України.

Особа, визнана особою без громадянства, вважається такою, що на законних підставах тимчасово проживає в Україні. Протягом встановленого законом строку після визнання вона звертається за оформленням посвідки на тимчасове проживання.

Згідно з частиною 20 статті 5 Закону № 3773-VI для цього випадку визначено підстави видачі посвідки на тимчасове проживання. Такими підставами є заява особи, визнаної особою без громадянства, копія рішення про визнання особою без громадянства, виданого центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, та письмове зобов`язання особи протягом 30 днів письмово повідомити центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, про оформлення громадянства будь-якої держави.

Таким чином, Закон № 3773-VI пов`язує право особи без громадянства на отримання посвідки на тимчасове проживання з фактом її визнання такою особою. Визначальною метою процедури визнання особою без громадянства є документування особи, яка не має жодного документа, що посвідчує її особу та правовий статус на території України.

Відповідно до частини 22 статті 5 Закону № 3773-VI технічний опис, зразки бланків посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною, знищення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання встановлюються Кабінетом Міністрів України.

На виконання цієї норми постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322 затверджено відповідний Порядок (далі - Порядок № 322, в редакції чинній на дату виникнення спірних правовідносин).

Згідно з пунктом 21 Порядку № 322 працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32, 33 і 39 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування іноземця або особи без громадянства в Україні, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.

У разі виявлення факту подання документів не в повному обсязі або подання документів, оформлення яких не відповідає вимогам законодавства, або у разі порушення іноземцем або особою без громадянства строків, визначених пунктами 17 і 19 цього Порядку, працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта приймає рішення про залишення заяви-анкети без руху та негайно (за можливості) вручає під розписку іноземцю або особі без громадянства, або законному представнику повідомлення про залишення заяви-анкети про оформлення посвідки без руху із зазначенням виявлених недоліків з посиланням на порушені вимоги законодавства.

Пунктом 61 Порядку № 322 визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки.

Згідно з підпунктом 10 цього пункту територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли виявлено факти невиконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов`язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов`язані з попереднім примусовим поверненням чи примусовим видворенням за межі України або реадмісією, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в`їзду в Україну.

Колегія суддів звертає увагу на юридичну конструкцію наведеної норми. Підставою для відмови вона визначає саме виявлені факти невиконання рішення суду чи органу, уповноваженого накладати адміністративні стягнення, або наявність інших майнових зобов`язань. Отже, ця підстава пов`язується з існуванням непогашеного зобов`язання на момент прийняття рішення, а не з самим фактом притягнення особи до відповідальності в минулому. Не є такою підставою і наявність у будь-якій інформаційній системі відомостей про минулі виконавчі провадження.

Відповідно до статті 9 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) Єдиний реєстр боржників є систематизованою базою даних про боржників. Він є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов`язання боржників і запобігання відчуженню боржниками майна. Підстави для виключення відомостей про боржника з цього реєстру визначені Законом № 1404-VIII.

Отже, будь-які відомості, отримані суб`єктом владних повноважень з Єдиного реєстру боржників, потребують оцінки на предмет їх актуальності станом на дату прийняття рішення. Це стосується і випадку, коли такі відомості покладаються в основу обмежувального для особи рішення. Особливо це важливо, якщо зі змісту відомостей вбачається, що відповідні виконавчі провадження завершені.

У цій справі відповідач у рішенні від 16.12.225 обмежився констатацією наявності 52 записів про стягнення. Він не конкретизував, яке саме рішення суду чи органу, уповноваженого накладати адміністративні стягнення, позивач не виконав. Відповідач також не зазначив, яке майнове зобов`язання позивача було непогашеним на момент прийняття рішення.

Водночас судом першої інстанції встановлено, що зазначені виконавчі провадження мають статус "завершено". Єдине відкрите виконавче провадження розпочато 29.01.2026, тобто після прийняття оскаржуваного рішення. Тому воно не могло бути враховане відповідачем на момент його прийняття. Апелянт ці обставини не спростував і жодних доказів наявності конкретного невиконаного зобов`язання позивача станом на 16.12.2025 до суду не надав.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Колегія суддів відхиляє довід апелянта про те, що органи ДМС не наділені повноваженнями перевіряти стан виконання майнових зобов`язань. Пункт 21 Порядку № 322 прямо покладає на працівника територіального органу ДМС обов`язок перевірити наявність підстав для оформлення та видачі посвідки. Відповідно, на нього покладено й обов`язок перевірити наявність підстав для відмови. Якщо підставою для відмови нормативно визначено "факти невиконання", то суб`єкт владних повноважень, який ухвалює рішення з такої підстави, має встановити саме ці факти. Відсутність окремої процедури перевірки не звільняє орган від обов`язку прийняти обґрунтоване рішення з урахуванням усіх обставин, що мають значення, як цього вимагає частина друга статті 2 КАС України.

Колегія суддів також звертає увагу, що рішення про відмову прийнято наступного дня після подання позивачем заяви. Доказів вчинення відповідачем у цей період будь-яких дій щодо з`ясування актуального стану зобов`язань позивача матеріали справи не містять.

Не заслуговує на увагу і довід апелянта про імперативний характер підпункту 10 пункту 61 Порядку № 322 та відсутність у відповідача альтернативних дій. Обов`язок відмовити в оформленні посвідки за цією нормою виникає лише у разі, коли передбачена нею фактична підстава встановлена. Оскільки факт невиконання позивачем рішення суду чи органу, уповноваженого накладати адміністративні стягнення, станом на дату прийняття спірного рішення відповідачем не доведений, імперативність норми правомірності відмови не підтверджує.

Колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 08.02.2024 у справі № 500/3925/22, на яку обґрунтовано посилається представник позивача і яка стосується подібних правовідносин. Верховний Суд виснував таке: "... закон покладає на особу, яка отримала статус без громадянства, отримати посвідку на тимчасове проживання, відповідно ДМС необхідно забезпечити реалізацію оформлення такого документу, що видається такій особі та визначає її правовий статус на території України.. За таких обставин, держава керуючись статтею 3 Конституції України, відповідно до якої людина є найвищою соціальною цінністю, повинна гарантувати не тільки право звернення й визнання особою без громадянства, але й його документування для виконання основної мети цієї процедури (оформлення документу, що підтверджує як особу, так і її правовий статус). Без такого документу втрачається суть даної процедури, оскільки особа не лише залишається без документу, а й мають місце ризики накладення адміністративних стягнень та позбавлення волі."

Верховний суд у згаданій постанові вказав наступне: "...постанова Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №322, як нормативно-правовий акт, який прийнятий на виконання Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", не може звужувати чи змінювати права, передбачені законом, адже з прийняттям змін, Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" надав можливість звертатись шляхом процедури визнання осіб без громадянства особам незалежно від законності чи не законності перебування на території України.".

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Наведені висновки узгоджуються з положеннями Конвенції про статус апатридів 1954 року, до якої приєдналася Україна. Зокрема, стаття 27 Конвенції передбачає обов`язок договірних держав видавати посвідчення особи апатридам, які перебувають на їхній території і не мають дійсних проїзних документів.

Колегія суддів зауважує, що Порядок № 322 сам містить виняток щодо осіб, визнаних відповідно до статті 6-1 Закону № 3773-VI особами без громадянства. Підпункт 2 пункту 61 Порядку № 322, що стосується порушення строку перебування та невиконаних рішень про примусове повернення, на таких осіб не поширюється. Це свідчить про спеціальний характер правового становища особи, визнаної особою без громадянства, та про особливу мету її документування.

Водночас у спірній ситуації підстави для відмови за підпунктом 10 пункту 61 Порядку № 322 відповідачем не доведені. Тому залишення визнаної особи без громадянства без документа, що посвідчує її особу та правовий статус, нівелює мету процедури, передбаченої статтею 6-1 Закону № 3773-VI.

Довід апелянта про можливість позивача самостійно ініціювати виключення відомостей про себе з Єдиного реєстру боржників і повторно звернутися за оформленням посвідки правомірності спірного рішення не підтверджує. Наявність у особи права на повторне звернення не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку прийняти законне та обґрунтоване рішення за результатами розгляду первинної заяви.

Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, висловлену, зокрема, у рішенні у справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04, від 20.10.2011). Відповідно до цієї позиції принцип належного урядування передбачає, що державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Колегія суддів погоджується і зі спосіб захисту, обраним судом першої інстанції. Вирішення питання про оформлення посвідки на тимчасове проживання належить до повноважень відповідача, який під час розгляду заяви має перевірити наявність усіх передбачених законодавством підстав. За таких умов зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача з урахуванням правової оцінки суду є належним та ефективним способом захисту порушеного права. Такий спосіб не підміняє повноважень суб`єкта владних повноважень. Що стосується доводу апелянта про дискреційний характер його повноважень, то він узгоджується саме з таким способом захисту.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про протиправність рішення УДМС у Хмельницькій області від 16.12.2025 № 68011300026719. Колегія суддів також погоджується з наявністю підстав для зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 15.12.2025 про оформлення посвідки на тимчасове проживання з урахуванням правової оцінки, наданої судом.

Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (див. п.п. 29– 30 рішення ЄСПЛ у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994). При цьому, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (див. пункт 30 рішення ЄСПЛ у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001).

Відповідно до приписів пункту 1 частини 1 статті 315, статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до положень статті 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 139, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Хмельницькій області залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 15 червня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.

ГоловуючийТомчук А.В.

СуддіДрачук Т. О. Савицька Н.В.