Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №761/3522/25 — Київський апеляційний суд

Суд: Київський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:

Дата: 13 жовтня 2026 р.

Справа: №761/3522/25

Суддя: Кашперська Тамара Цезарівна

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження 22-ц/824/9613/2026

Справа № 761/3522/25

П О С Т А Н О В А

Іменем України

14 жовтня 2026 року

м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Діденка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» на рішення Шевченківського районного суду м. Києва в складі судді Волошина В.О., ухвалене в м. Київ 19 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про визнання майнових прав,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,

в с т а н о в и в :

В січні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, просив визнати за ним майнові права на об`єкт незавершеного будівництва, а саме однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на земельній ділянці під кадастровим номером 8000000000:91:050:0046.

Позов мотивував тим, що 19 лютого 2015 року уклав з ТОВ «ВКФ Фарби України» договір № 54/2/ШК купівлі-продажу майнових прав. Сторони домовились, що об`єктом нерухомості, майнові права на який передаються за даним договором, є об`єкт нерухомості, розташований в об`єкті капітального будівництва за будівельною адресою АДРЕСА_2 , з наступними характеристиками: квартира АДРЕСА_3 , площа проектна.

ОСОБА_1 повністю сплачено суму грошових коштів відповідно до п. 4.2 договору, згідно якого загальна вартість майнових прав складає 400392,72 грн., та йому видано довідку про 100 % фінансування згідно договору № 54/2/ШК купівлі-продажу майнових прав.

Згідно п. 3.1 договору, майнові права на об`єкт нерухомості за цим договором передаються покупцю шляхом підписання акту прийому-передачі майнових прав на об`єкт нерухомості, який підписується сторонами не пізніше 60 робочих днів з дати настання останньої з таких подій: здійснення покупцем оплати 100 % загальної площі об`єкта нерухомості, що визначена у п. 2.2 цього договору, введення об`єкту капітального будівництва в експлуатацію та здійснення розрахунків відповідно до п. 4.3 даного договору.

Пунктом 3.2 договору визначено, що право власності на майнові права переходить від продавця до покупця після підписання акту прийому-передачі майнових прав на об`єкт нерухомості, для підписання якого та отримання інших документів покупець має з`явитися до продавця протягом 3 днів з моменту отримання відповідного повідомлення.

Плановий термін прийняття в експлуатацію - 2 квартал 2016 року, разом із тим, позивач вчасно не отримав те, на що розраховував, укладаючи договір. Оскільки введення об`єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, будівництво не відбувається тривалий час, при цьому позивач сплатив повну вартість за договором, вказані обставини ставлять під сумнів можливість виконання підрядником своїх зобов`язань, в зв`язку з чим є необхідність у визнанні за позивачем майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 19 лютого 2026 року позов задоволено, визнано за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва, а саме однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:91:050:0046 за договором № 54/2/ШК купівлі-продажу майнових прав, укладеним 19 лютого 2015 року ТОВ «ВКФ Фарби України» та ОСОБА_1 .

Відповідач ТОВ «ВКФ «Фарби України», не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 лютого 2026 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.

В обґрунтування апеляційної скарги вказував, що однією з підстав задоволення позову є обставина не введення будинку в експлуатацію, що нібито свідчить про порушення майнових прав позивача.

Наводив зміст ст. 11, 626, 3, 6, 628 ЦК України, вказував, що одним з фундаментальних принципів цивільного законодавства є зокрема принцип свободи договору. У даній справі ТОВ «ВКФ «Фарби України» та ОСОБА_1 , укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав, на власний розсуд визначили прийнятні умови такого договору, в тому числі і положення п. 2.4 договору, тобто позивач своїм підписом підтвердив, що визначення запланованого строку завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, а не конкретного строку, відповідає його волі, достеменно розумів дійсний зміст договору та окремих його положень та погоджувався з ним.

Наводив зміст ст. 637, 213, 251, 252 ЦК України, вказував, що буквальне тлумачення положень п. 2.4 договору свідчить про те, що сторони чіткого та остаточного терміну завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію не визначили, а визначили лише запланований, тобто орієнтовний термін, і будь-яких правових підстав для висновку про те, що сторонами чітко визначено остаточний строк завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, які б базувались на нормах матеріального права чи положеннях договору, суд першої інстанції не мав, і будь-які підстави стверджувати, що відповідачем допущено порушення умов договору, що спричинило порушення прав позивача, у суду були відсутні, що свідчить про неправильне застосування судом норм матеріального права, що мало наслідком визнання встановленими обставин, які є недоведеними, а також порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке виразилось у неповному та не всебічному встановленню обставин справи.

Посилався на правові висновки Верховного Суду у постанові від 22 липня 2020 року в справі № 369/6303/19 щодо подібного за змістом пункту щодо нечітко визначеного строку введення будинку в експлуатацію.

Щодо незаконної відмови суду першої інстанції у застосуванні наслідків спливу позовної давності, вказував, що судом першої інстанції ототожнено строк договору та строк виконання зобов`язання. Визначаючи підставою для задоволення позову не введення будинку в експлуатацію у строк 2 квартал 2016 року, констатувавши, що відповідачем таке зобов`язання, як і права позивача, порушено, фактично, з 01 липня 2016 року суд першої інстанції не застосував строк позовної давності в зв`язку з тим, що договір продовжує свою дію.

Однак, які саме правові підстави для висновків про те, що строк дії договору, за умови сформованого судом висновку щодо порушення зобов`язання визначеним строком виконання, впливає на початок перебігу позовної давності та на його сплив, суд першої інстанції не вказав, а лише фактично вказав на те, що перебіг цього строку розпочнеться щодо вимоги про визнання майнових прав після введення будинку в експлуатацію, тобто тоді, коли вимогу про визнання майнових прав неможливо буде задовольнити апріорі, оскільки у випадку введення будинку в експлуатацію підлягатиме задоволенню вимога про визнання права власності на нерухоме майно, а не на майнові права.

Вказував, що Верховним Судом неодноразово зазначалась позиція про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, внаслідок чого доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, а необхідним є доведення того факту, що позивач не знав та не міг довідатись про порушення такого права. Наводив зміст ст. 256, 261 ЦПК України, вказував, що строк позовної давності було пропущено ще у 2019 році.

Наголошував, що оскільки в цій справі позивач стверджував виключно про те, що його права порушені недотриманням строку, а не невизнанням його прав чи їх заперечення, а про факт так званого недотримання строку йому не могло бути не відомо.

Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 про те, що для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання, і положення ч. 5 ст. 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов`язання.

Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2023 року у справі № 750/13341/19 про те, що позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача; в постанові від 27 червня 2018 року у справі № 61-/894/16-ц про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав; в постанові від 19 серпня 2021 року у справі № 910/570/16 про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тобто у даній справі позивач мав довести, що він не знав та не міг знати про порушення його прав внаслідок не введення будинку в експлуатацію, такі обставини мав би встановити і суд. Позивач був наділений правом і можливістю подати аналогічний позов ще у 2016 році, однак не вчинив жодних дій. Фактично судом першої інстанції в даній справі висловлено інший підхід до початку перебігу строку позовної давності.

Дія договору не є підставою для продовження чи поновлення строку виконання зобов`язання. Саме твердження про порушення відповідачем строку виконання зобов`язання визначається позивачем як обставина, котра обумовила порушення його прав, отже, початок перебігу строку позовної давності у зобов`язальних правовідносинах обумовлюється фактом порушення зобов`язання, про яке і стверджується позивачем.

Вказував, що положення п. 8.1 договору не змінює та не продовжує, як стверджує позивач та визнав суд першої інстанції, чіткий та однозначний строк завершення будівництва, що визначений п. 2.4 договору. Крім того, факт дії договору і дії зобов`язання не має впливу на те, що позивач дізнався або мав би дізнатися про порушення своїх прав, яке виразилось, за твердженням позивача, у незавершенні будівництва та не введенні будинку в експлуатацію у визначений договором строк.

Висловлював переконання, що обґрунтовуючи свої позовні вимоги такими обставинами, зазначаючи у тексті позову про намір отримання майнових прав за закінченням 2 кварталу 2016 року, позивач особисто підтвердив факт порушення строку позовної давності, оскільки право на позов за таких обставин виникло з 01 липня 2016 року, а отже і розпочався перебіг позовної давності.

Стверджував, що Верховним Судом сформована усталена судова практика, яка обґрунтовує, що початок перебігу строку позовної давності пов`язаний з моментом, коли особа дізналась або мала б дізнатись про порушення свого права, або, у випадках невиконання зобов`язання із визначеним строком його виконання, із моментом спливу строку виконання зобов`язань за договором, а не із строком дії самого договору чи зобов`язань за договором.

Наголошував, що фактично суд першої інстанції неправильно застосував приписи ст. 261 ЦК України, внаслідок чого, дотримуючись принципу диспозитивності та оцінюючи на власний розсуд підстави позову, не застосував наслідки спливу строку позовної давності, задовольнивши заяву, яка подана більше ніж через 5 років після спливу строку позовної давності.

Наводив п. 3.1 договору щодо порядку передачі майнових прав, згідно яких майнові права можуть бути передані покупцю за одночасного існування таких трьох умов: 100 % оплата загальної площі об`єкта нерухомості, введення будинку в експлуатацію, здійснення розрахунків за результатами обміру БТІ. Відсутність хоча б однієї з визначених умов унеможливлює підписання сторонами акту прийому-передачі майнових прав. Підписання даного акту до введення об`єкта капітального будівництва в експлуатацію свідчило би про порушення узгоджених сторонами умов договору. Відтак, відсутність обставини введення будинку в експлуатацію свідчить про те, що час для передачі майнових прав позивачу не настав, позов є передчасним. Тому, фактично жодного порушення прав позивача не відбулося, оскільки позивачем не порушено жодного обов`язку, передбаченого договором.

Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 16 листопада 2020 року у справі № 755/8933/18, у якій Верховний Суд виснував, що до введення спірного об`єкта в експлуатацію зобов`язання ТОВ «Капітал Ріелті ЛТД» щодо передачі позивачу майнових прав не виникло.

Категорично заперечував можливість застосування положень Закону України «Про інвестиційну діяльність» до спірних правовідносин та інші висновки суду першої інстанції про наявність у позивача статусу інвестора, інвестування позивачем будівництва тощо.

Пояснював, що інвестування та фінансування будівництва згідно з вимогами даного Закону може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств. Як випливає із системного аналізу положень даного Закону, у разі участі у фонді фінансування будівництва, фонді операцій з нерухомістю інвестор мав би укласти договір про участь у ФФБ або договір про придбання сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, а так звані проінвестовані кошти мали б бути передані в управління управителя для їх подальшого використання в ході будівництва, однак матеріали справи доказів укладення позивачем таких договорів не містять, що виключає можливість визнання позивача інвестором та застосування до наявних правовідносин положень нормативно-правового акта, що регламентує інвестиції як такі.

Крім того, сторони при підписанні договору закріпили в ньому положення про те, що предметом договору є саме купівля-продаж майнових прав, а на правовідносини між сторонами поширюють свою дію положення ЦК України. Договором не передбачено, що сплачені позивачем грошові кошти будуть використовуватись в будівництві.

Вказував, що позивач у тексті свого позову посилався на приписи ст. 392 ЦК України та висновував про відсутність іншого можливого захисту порушеного права.

Наводив правові висновки Верховного Суду в постанові від 13 жовтня 2023 року у справі № 707/1884/21 щодо тлумачення положень ст. 392 ЦК України, наголошував, що враховуючи зміст позовної вимоги та положень договору, можна стверджувати про те, що позовна вимога була спрямована саме на визнання за позивачем права власності на майнові права, тобто породження права, а не підтвердження раніше набутого права, а задоволення позову судом першої інстанції спричинило породження права власності на майнові права, що прямо суперечить положення ст. 392 ЦК України.

Повідомляв, що факт наявності обов`язку передачі позивачу майнових прав не заперечується відповідачем, однак виконання такого обов`язку має відбуватись в порядку, спосіб та на умовах, визначених укладеним договором. Натомість суд першої інстанції, задовольняючи позов без наявності відповідної позовної вимоги, фактично змінив положення укладеного договору в частині порядку передачі майнових прав. Крім того, задоволення позову виключило необхідність проведення подальших кінцевих розрахунків після проведення фінальних обмірів фактичних площ об`єкта нерухомості.

Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.

Представник позивача - адвокат Кравченко О.М., яка брала участь в судовому засіданні у режимі відеоконференції, заперечувала проти задоволення апеляційної скарги.

Відповідач ТОВ «ВКФ «Фарби України» явку представника в судове засідання не забезпечив, направив клопотання про розгляд справи у його відсутності.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач ТОВ «ВКФ Фарби України» в односторонньому порядку відмовився від виконання зобов`язань за договором, що свідчить у даному випадку про порушення майнових прав позивача на об`єкт нерухомості, який він очікував отримати, та які підлягають захисту шляхом визнання за позивачем майнового права на об`єкт нерухомості.

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.

Судом встановлено, що 19 лютого 2015 року ТОВ «ВКФ Фарби України» та ОСОБА_1 уклали договір № 54/2/ШК купівлі-продажу майнових прав (а. с. 14 - 17), за умовами п. 2.1, 2.2, 2.3 якого продавець продає, а покупець купує майнові права на об`єкт нерухомості у порядку та на умовах, передбачених цим договором, та у відповідності до норм ЦК України, що визначають загальні положення про купівлю-продаж. Сторони домовились, що об`єктом нерухомості, майнові права на який передаються за даним договором, є об`єкт нерухомості, розташований в об`єкті капітального будівництва за будівельною адресою АДРЕСА_2 , з наступними характеристиками: об`єкт - квартира № 245, кількість кімнат - 1, загальна площа 42,12 кв.м., 11 поверх . Загальна площа об`єкту нерухомості, вказана в п. 2.2 договору, є проектною та підлягає уточненню за даними технічного паспорту, оформленого БТІ згідно договору.

Також п. 2.3 договору закріплено та визначено обсяг робіт, що буде виконано ТОВ «ВКФ Фарби України».

Згідно п. 2.4 договору, запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об`єкта капітального будівництва - 2 квартал 2016 року.

Згідно п. 5.2.5 договору продавець зобов`язаний забезпечувати будівництво об`єкту капітального будівництва та введення його в експлуатацію в терміни, зазначені в п. 2.4 даного договору.

Згідно п. 3.1 - 3.4 договору, майнові права на об`єкт нерухомості за цим договором передаються продавцем покупцю шляхом підписання акту прийому-передачі майнових прав на об`єкт нерухомості. Акт підписується сторонами не пізніше 60 робочих днів з дати настання останньої з таких подій: здійснення покупцем оплати 100 % загальної площі об`єкта нерухомості, що визначена у п. 2.2 цього договору, введення об`єкта капітального будівництва в експлуатацію та здійснення розрахунків відповідно до п. 4.3 даного договору. Право власності на майнові права переходять від продавця до покупця після підписання акту прийому-передачі майнових прав на об`єкт нерухомості, для підписання якого та отримання інших документів покупець має з`явитися до продавця протягом 3 днів з моменту отримання відповідного повідомлення. При наявності поважних причин покупець має письмово попередити про них продавця та отримати згоду продавця на продовження терміну підписання акту. Сторони погоджуються, що у випадку часткової оплати вартості загальної площі об`єкта нерухомості, покупець не набуває права на частину майнових прав. Покупець самостійно та за власний рахунок оформлює право власності на об`єкт нерухомості шляхом отримання свідоцтва про право власності в порядку, встановленому чинним законодавством України. Після оформлення права власності на об`єкт нерухомості, з додержанням вимог діючого законодавства покупець має право володіти, користуватись та розпоряджатись об`єктом нерухомості без обмежень.

Згідно п. 4.2 - 4.5 договору, орієнтовна загальна вартість майнових прав на об`єкт нерухомості в день укладення цього договору складає 400392,72 грн. Погоджено, що покупець перераховує 100 % вартості об`єкту фінансування, визначеної у п. 4.2 цього договору, а саме 40039,72 грн., на поточний рахунок продавця до 26 лютого 2025 року. Якщо за результатами обмірів БТІ фактична загальна площа об`єкту нерухомості більша, ніж загальна площа за проектом, і ця різниця становить більше 0,5 кв.м., покупець зобов`язаний протягом 20 банківських днів з моменту отримання такого повідомлення сплатити вартість майнових прав на додаткові квадратні метри об`єкту нерухомості за поточною ціною об`єкта нерухомості за поточною ціною об`єкта нерухомості, на дату сплати на поточний рахунок продавця. Після повної сплати покупцем вартості майнових прав за об`єкт нерухомості, визначений в п. 2.2 даного договору, продавець видає йому довідку про повну оплату вартості майнових прав на об`єкт нерухомості згідно цього договору.

Згідно квитанції № 0.0.353044656.1, 23 лютого 2015 року ОСОБА_1 сплатив на користь ТОВ «ВКФ Фарби України» 150000 грн. з призначенням платежу «Оплата за житло за договором № 54/2/ШК від 19 лютого 2015 року, ОСОБА_1 » (а. с. 12).

Згідно платіжного доручення № 1 від 24 лютого 2015 року, ОСОБА_1 сплатив на користь ТОВ «ВКФ Фарби України» 250392,73 грн. з призначенням платежу «Оплата договору № 54/2/ШК від 19 лютого 2015 року, ОСОБА_1 , в т.ч. ПДВ» (а. с. 13).

25 лютого 2015 року ТОВ «ВКФ Фарби України» видано ОСОБА_1 довідку про 100 % фінансування згідно договору № 54/2/ШК купівлі-продажу майнових прав від 19 лютого 2015 року, а саме, що він відповідно до умов договору сплатив продавцю грошові кошти в розмірі 400392,72 грн., що складає 100 % вартості майнових прав на об`єкт нерухомості за адресою АДРЕСА_2 , а продавець прийняв їх та після завершення будівництва гарантує передачу: секція 2, поверх 11, номер квартири 245 , кількість кімнат 1, загальна проектна площа 42,12 кв.м. Вказано, що фактична кількість квадратних метрів загальної площі об`єкта нерухомості (квартири) визначається після завершення будівництва будинку на підставі даних, зазначених у технічному паспорті БТІ, згідно з якими здійснюються остаточні розрахунки між сторонами у порядку, передбаченому договором (а. с. 21).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України).

Згідно ч. 3 ст. 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У статті 526 ЦК України наголошено на необхідності виконання зобов`язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

До загальних засад цивільного законодавства належить свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України)

Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору.

Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За змістом статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі, як предмету матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Зазначено про поділ речей на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України), а також вказано і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

З аналізу вказаних норм можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» в редакції станом на час укладення договору купівлі-продажу майнових прав).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (положення Закону наведено в редакції станом на час укладення договору купівлі-продажу майнових прав) інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права.

Згідно ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов`язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб`єктів інвестиційної діяльності.

У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Stretch v The United Kingdom», заява N 44277/98).

У іншій справі (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права.

У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав.

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому.

Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі N 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16.

Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 761/20612/15-ц, від 27 лютого 2019 року в справі № 761/32696/13-ц, Верховного Суду в постанові від 12 лютого 2020 року в справі № 638/12414/17 викладено правові висновки, згідно яких у разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав останнього є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно із частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою.

Вказані правові висновки були належно враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення.

Крім того, у постанові від 26 серпня 2025 року у справі № 761/11588/23 (провадження № 61-3072св24) за позовом фізичної особи до ТОВ «ВКФ Фарби України» про визнання майнових прав Верховний Суд за аналогічних обставин зазначив, що «у разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, належним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19), від 27 лютого 2019 року у справі№761/32696/13- ц (провадження № 14-606цс18), Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 638/12414/17 (провадження № 61-21546св19).

Оскільки позивач у повному обсязі виконав грошові зобов`язання за договорами № 13/2/ШК, № 27/2/ШК, № 26/2/ШК купівлі-продажу майнових прав, а ТОВ «ВКФ Фарби України» допустило істотне порушення умов договору і в обумовлені правочином строки не ввело в експлуатацію будинок, внаслідок чого позивач позбавлений можливості оформити право власності на спірні квартири, суди дійшли правильного висновку про задоволення позову» (https://reyestr.court.gov.ua/Review/129778595).

Встановивши, що позивач в повному обсязі проінвестував будівництво квартири з будівельним номером АДРЕСА_7 , а отже мав обґрунтовані та законні сподівання на реалізацію свого майнового права у вигляді передачі йому цих майнових прав відповідачем після введення будинку в експлуатацію, але введення об`єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, суд першої інстанції правильно виходив із того, що належним способом захисту порушених прав позивача є визнання майнових прав на квартиру та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Такий висновок суду першої інстанції відповідає вимогам закону, матеріалам справи та узгоджується з вищенаведеними висновками Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, а доводи апеляційної скарги, що позивачем не доведено наявності підстав для захисту його прав у судовому порядку, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом.

Апеляційний суд враховує, що пунктом п. 5.2.5 договору купівлі-продажу майнових прав від 19 лютого 2015 року прямо встановлений обов`язок продавця ТОВ «ВКФ Фарби України» забезпечувати будівництво об`єкта капітального будівництва та введення його в експлуатацію в терміни, зазначені в п. 2.4 даного договору.

Відповідно до п. 2.4 договору, запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об`єкта капітального будівництва - 2 квартал 2016 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 252 ЦК України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Отже, в даному випадку сторони визначили термін будівництва та введення в експлуатацію, що охоплює конкретно визначений термін, а саме 2 квартал 2016 року, тобто квітень, травень, червень 2016 року.

Водночас, в договорі відсутні умови, що вказаний в цьому договорі плановий термін прийняття будинку в експлуатацію може змінюватися.

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) вказано, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги, що сторони при укладенні договору погодили лише запланований, тобто орієнтовний термін будівництва, що не може тлумачитись як кінцевий та остаточний, відхиляються апеляційним судом як неспроможні і такі, що свідчать про намагання виправдати фактичне невиконання відповідачем взятих на себе зобов`язань відповідно до умов договору.

Апеляційний суд відхиляє як нерелевантні посилання відповідача в апеляційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 22 липня 2022 року в справі № 369/6303/19 про те, що термін прийняття об`єкта будівництва до експлуатації в договорі купівлі-продажу майнових прав на квартиру конкретною датою не визначено, а вказана орієнтовна дата, а також те, що прийняття до експлуатації закінчених будівництвом об`єктів не належить до цивільно-правових відносин, отже, склад цивільно-правового порушення зі сторони відповідача відсутній.

Апеляційний суд враховує, що в справі, на яку посилається відповідач, предмет позову був відмінним, а саме стягнення пені за несвоєчасне виконання умов договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру, крім того, сторонами у цій справі було погоджено інші умови договору.

Доводи апеляційної скарги, що обов`язок щодо передачі позивачу майнових прав має відбуватись в порядку, спосіб та на умовах, визначених укладеним договором, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, що оскільки відповідач станом на час подачі позову не виконав свої обов`язки, оскільки не завершив будівництво і не ввів в експлуатацію житловий будинок, це позбавляє позивача можливості реалізувати належне йому майнове право на оформлення та набуття права власності на квартиру в зазначеному будинку.

Враховуючи вищевикладене, апеляційним судом також відхиляються як безпідставні доводи апеляційної скарги, що всупереч ст. 392 ЦК України оскаржуваним судовим рішенням породжено право власності на майнові права, а не підтверджено майнові права.

Не впливають на правильність вирішення спору аргументи відповідача в апеляційній скарзі, що передумовою передачі майнових прав є здійснення кінцевих розрахунків після проведення завершальних обмірів, з огляду на те, що у даній справі спір між ТОВ «ВКФ Фарби України» та ОСОБА_1 щодо стягнення з останнього на користь товариства будь-яких платежів не вирішувався.

Доводи апеляційної скарги, що до спірних правовідносин не підлягали застосуванню положення Закону України «Про інвестиційну діяльність», оскільки інвестування та фінансування будівництва може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, і матеріали справи не містять жодного доказу, який би наділяв позивача статусом інвестора будівництва, відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані, такі, що суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права.

Оскільки судом першої інстанції беззаперечно встановлено, що ОСОБА_1 сплатив 100 % вартості майнових прав на квартиру, що підтверджується виданою самим відповідачем довідкою, в діях позивача судом першої інстанції не встановлено недобросовісності при укладанні та виконанні договору купівлі-продажу майнових прав та додаткових угод до нього, доводи апеляційної скарги, що в договорі від 19 лютого 2015 року не передбачено, що сплачені позивачем грошові кошти будуть використовуватись в будівництві, відхиляються апеляційним судом як безпідставні і такі, що суперечать засадам добросовісності, розумності та справедливості зобов`язання, закріпленим ч. 3 ст. 509 ЦК України.

Апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги щодо незаконної відмови суду першої інстанції у застосуванні наслідків спливу позовної давності, враховуючи наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Відмовляючи ТОВ «ВКФ Фарби України» в заяві про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив із того, що такий строк ОСОБА_1 не пропущено, оскільки відповідно до положень п. 8.1 договору № 54/2/ШК від 19 лютого 2015 року договір діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань, і відповідач не надав доказів, що будинок введено в експлуатацію, тобто відповідач на даний час не виконав в повному обсязі власні зобов`язання.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками, оскільки у постанові від 26 серпня 2025 року у справі № 761/11588/23 (провадження № 61-3072св24) у справі за позовом фізичної особи до ТОВ «ВКФ «Фарби України» у аналогічних правовідносинах за участі відповідача про визнання майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які зазначили, що з урахуванням пункту 8.1, укладених між сторонами договорів, в яких сторони погодили, що договір набирає чинності з моменту його підписання і діє до моменту повного виконання сторонами своїх зобов`язань за договором, та виходячи з того, що відповідач умов договорів та своїх зобов`язань не виконав, оскільки у визначений в договорі термін не здав будинок в експлуатацію, то строк виконання зобов`язання не закінчився, а отже доводи апеляційної скарги, що позивач пропустив строк позовної давності є безпідставними.

З урахуванням вищевикладеного, є помилковими та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що в даній справі позивач мав довести, що не знав та не міг знати про порушення його прав внаслідок невведення будинку в експлуатацію, проте такі обставини не зазначались позивачем і не були встановлені судом, а також, що вимога про визнання права власності на майнові права не відноситься до вимоги, на які поширюється строк позовної давності, і фактично суд першої інстанції неправильно застосував приписи ст. 261 ЦК України, на власний розсуд оцінив підстави позову, не застосував наслідки строку позовної давності та безпідставно задовольнив позовну заяву, подану через п`ять років після спливу цього строку.

Суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Апеляційний суд відхиляє як недоведені аргументи апеляційної скарги, що судом першої інстанції без відповідної вимоги змінено положення укладеного між сторонами договору, чим допущено вихід за межі позовних вимог, виключено необхідність проведення кінцевих обмірів та кінцевих розрахунків між сторонами, що є свідченням неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, застосовано закон, який не підлягав застосуванню до спірних правовідносин, помилково встановлено факт порушення прав позивача та передчасно, за відсутності достатніх підстав, констатовано невиконання відповідачем свого обов`язку щодо передачі позивачу майнових прав, незважаючи на факт ненастання обов`язкових для такої передачі обставин.

Відтак, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, визнано встановленими обставини, які є недоведеними при розгляді даної справи та прямо суперечать матеріалам справи, сформовано висновки, які не відповідають правовій природі правовідносин, що виникли між сторонами, неправильно застосовано норми матеріального права, а саме застосовано закон, який не підлягав застосуванню до даних правовідносин, і внаслідок неправильного застосування норм матеріального права помилково ототожнено строк дії договору та строк позовної давності.

З огляду на значний обсяг апеляційної скарги, апеляційний суд зауважує, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 19 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 15 жовтня 2026 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua