Постанова від 18 жовтня 2026 р. у справі №490/630/26 — Миколаївський апеляційний суд

19.10.26

22-ц/812/1243/26

Справа №490/630/26

Провадження № 22-ц/812/1243/26

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

19 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс»

на заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 квітня 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Лагодою А.А., дата складання повного рішення не зазначена, у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та три проценти річних від простроченої суми за невиконання рішення суду

В С Т А Н О В И В:

У січні 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» (далі-ТОВ «Він Фінанс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_1 про стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та три проценти річних від простроченої суми за невиконання рішення суду.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказували, що 27 травня 2009 року Центральний районний суд м. Миколаєва ухвалив рішення по справі № 2-5610/2009, за яким вирішено стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» заборгованість за кредитним договором № 03/1/215/07-AKLN від 27червня 2007 року у розмірі 170559,40 грн.

З моменту набрання рішенням законної сили вчинялись дії щодо примусового виконання рішення, але воно так і не було виконане в розумінні чинного законодавства. Таким чином, рішення, яке виніс Центральний районний суд м. Миколаєва не виконувалось відповідачем у період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року.

Кредитний договір № 03/1/215/07-AKLN від 27 червня 2007 року було укладено між АКБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 .

В подальшому, право вимоги первісним кредитором було відступлено до ПАТ «Дельта Банк», який відступив своє право вимоги до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» на підставі укладеного договору купівлі-продажу права вимоги № 1405/К від 17.05.2019.

Даний факт також підтверджено в судовому порядку - 04 листопада 2025 року Центральний районний суд м. Миколаєва постановив ухвалу по справі 2-2-5610/09, якою, серед іншого, підтверджено перехід права вимоги за кредитним договором №03/1/215/07-AKLN від 27 червня 2007 року до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія».

Відповідно до укладених договорів станом на дату звернення до суду, право вимоги за кредитним договором №03/1/215/07-AKLN від 27 червня 2007року належить ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія».

25 липня 2024 року на загальних зборах учасників ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» протоколом № 1706 було вирішено змінити найменування ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» на ТОВ «ВІН ФІНАНС».

В позові зазначено, що право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Рішення суду не виконувалось відповідачами у період з 23 лютого 2019 року до 23 лютого 2022 року, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням і право на стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Інфляційні втрати нараховано з березня 2019 по лютий 2022 в сумі 37295,28 грн. Три відсотки річних нараховано з березня 2019 по лютий 2022 в сумі 15336,33 грн. Щодо строку позовної давності вказано критерії короновірусної хвороби та військового стану, а тому положення про застосування позовної давності є передчасними.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_1 збитки в якості відповідальності за несвоєчасне виконання рішення суду у справі № 2-5610/2009 у розмірі 52631,61 грн. та судовий збір і витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7000 грн.

Заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 квітня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Мотивуючи рішення суд першої інстанції зазначив, що в справі яка розглядається вимога ВАТ «Кредитпромбанк» про стягнення заборгованості за кредитом вже захищена у судовому (примусовому) порядку.

Суд за результатами пошуку виконавчих проваджень в АСВП відносно боржників ОСОБА_1 та ОСОБА_1 встановив, що: по боржнику ОСОБА_1 за № АСВП – 39323222, дата відкриття 08.08.2013, стягувач ПАТ «Кредитпромбанк», стан в/п – завершено; за № АСВП – 57464538, дата відкриття 18.10.2018, стягувач ПАТ «Дельта Банк», стан в/п – завершено; за № АСВП – 59780279, дата відкриття 12.08.2019, стягувач ТОВ «Вердикт Капітал», стан в/п – завершено; за № АСВП – 79832853, дата відкриття 16.12.2025, стягувач ТОВ «Вердикт Капітал», стан в/п – відкрито; по боржнику ОСОБА_1 за № АСВП – 30263005, дата відкриття 12.12.2011, стягувач ПАТ «Дельта Банк», стан в/п – примусове виконання; за № АСВП – 56248329, дата відкриття 23.04.2018, стягувач АТ КБ «ПриватБанк», стан в/п – відкрито; за № АСВП – 65063837, дата відкриття 07.04.2021, стягувач ТОВ «Вердикт Капітал», стан в/п – завершено.

Отже, в заявлений період з 23 лютого 2019 року позивач не набув права вимоги до відповідачів за кредитним договором №03/1/215/07-AKLN від 27 червня 2007 року, це відбулось 17 травня 2019 року. За даними АСВП позивач не значиться як стягувач відносно боржників ОСОБА_1 та ОСОБА_1 щодо виконавчих проваджень які перебувають/перебували на виконанні. До того ж, ТОВ «Він Фінанс» набуло статус стягувача на підставі рішення суду від 27 травня 2009 року у виконавчих листах №2-5610/2009 на підставі ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 листопада 2025 року, а заявлено період боргу по рішенню суду з 25 лютого 2019 року- 23 лютого 2022 року.

Правовою підставою в позові позивач вказує ст.ст.11, 509, 599, 610, 612, 625 ЦК України, проте не підтверджує і не зазначає докази існування боргу у відповідачів за період 25.02.2019 – 23.02.2022 за рішенням суду від 27 травня 2009 року у справі №2-5610/2009. Позивач не вказує про солідарний порядок стягнення заявленого боргу в позові попри зазначення про такий порядок.

За такого, суд першої інстанції виснував, що у справі відсутні належні та допустимі докази на які посилається позивач, а саме на те, що позивач отримавши право вимоги по договору №03/1/215/07-AKLN від 27.06.2007 на підставі рішення суду від 27.05.2009 має правові підстави нараховувати відповідачам за період з 23 березня 2019 року по 23 лютого 2022 року- інфляцію та 3% річних на суму боргу по рішенню суду.

В апеляційні скарзі ТОВ «Вердикт Капітал, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить вказане рішення скасувати, та ухвалити нове, про задоволення позову у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що право вимоги за кредитним договором відступлено на підставі договору від 17 травня 2019 року, з якого моменту позивач набув статусу кредитора у відповідному зобов`язанні в матеріальному розумінні.

Висновок суду про виникнення у позивача права на звернення до суду (та нарахування передбачених ст. 625 ЦК України сум) лише з моменту постановлення ухвали від 04 листопада 2025року є юридично помилковим, оскільки він прямо суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду.

Вважають, що суд дійшов помилкового висновку, ототожнивши момент матеріального правонаступництва з його подальшим процесуальним оформленням. Адже за усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду (постанова від 03.07.2019 у справі № 342/180/17), саме договір відступлення від 17 травня 2019 року є належною юридичною підставою, з якої визначається початок перебігу, з якої новий кредитор наділяється повноваженнями нарахування сум за статтею 625 ЦК України, незалежно від дати винесення судом процесуальних рішень.

Будь-яке зволікання з процесуальним оформленням (заміною сторони) не позбавляє позивача статусу кредитора в матеріальному розумінні, а отже, не припиняє нарахування передбачених законом втрат від знецінення грошових коштів.

Вказують, що факт існування грошового зобов`язання встановлений рішенням суду від 27 травня 2009 року у справі 2-5610/2009, яке набрало законної сили. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи.

Матеріали справи не містять доказів виконання відповідачами рішення суду від 27 травня 2009 року, а отже, висновок суду про «відсутність доказів заборгованості» прямо суперечить фактичним обставинам справи та змісту судового рішення, що має преюдиційне значення.

Зазначають, що суд першої інстанції також неправильно застосував норми процесуального права щодо розподілу тягаря доказування (ст. 81 ЦПК України).

Так посилання суду на дані автоматизованої системи виконавчого провадження (АСВП) як на доказ відсутності боргу є безпідставним. Відсутність відкритого виконавчого провадження або його завершення (з підстав, не пов`язаних з повним погашенням боргу) не припиняє матеріально-правового зобов`язання.

Також, позивач зазначає, що суд першої інстанції безпідставно застосував концепцію щодо «натуральних зобов`язань». Об`єднана палата КЦС ВС у постанові від 06.03.2019 у справі № 757/44680/15-ц роз`яснила, що положення статті 625 ЦК України застосовуються до зобов`язань, які можуть бути захищені у примусовому порядку. Оскільки у цій справі існує судове рішення про стягнення коштів, яке є чинним та обов`язковим до виконання, дане зобов`язання не є "натуральним", а підлягає судовому захисту в повному обсязі, що виключає можливість втрати ним характеру примусово захищуваного.

Крім того, оскаржуване рішення ухвалене з істотним порушенням норм процесуального права, що робить його виконання неможливим. У резолютивній частині рішення суд першої інстанції помилково зазначив іншу юридичну особу - ТОВ «Укр Кредит Фінанс», яка не є учасником даної справи та не має до неї жодного відношення.

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідачі не скористались.

Сторони про розгляд справи повідомлені належним чином.

За приписами частини 1 статті 369 ЦПК України (в редакції на час подачі апеляційної скарги) апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 травня 2009 року по справі № 2-5610/2009 частково задоволено позовну заяву ВАТ «Кредитпромбанк» та стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_1 на користь ВАТ «Кредитпромбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 169694,40 грн.

На підставі вказаного рішення, Центральним районним судом м. Миколаєва 05 серпня 2009 року видано виконавчий лист №ц2-5610/2009.

12 грудня 2011 року державним виконавцем Корабельного відділу ДВС ММУЮ винесено постанову про відкриття виконавчого провадження.

20 травня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено Договір купівлі- продажу прав вимоги, за яким ПАТ «Дельта Банк» набуло право грошової вимоги відносно боржників ПАТ «Кредитпромбанк», в тому числі до відповідача за кредитним договором №03/1/215/07-AKLN від 27.06.2007 (з ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 25.10.2018).

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 лютого 2017 року замінено стягувача ВАТ «Кредитпромбанк» у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого листа №2-5610/2009 щодо ОСОБА_1 за кредитним договором №03/1/215/07-AKLN від 27.06.2007 на його правонаступника ПАТ «Дельта Банк».

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 жовтня 2018 року замінено стягувача ВАТ «Кредитпромбанк» у виконавчому провадженні з примусового виконання виконавчого листа №2-5610/2009 щодо ОСОБА_1 за кредитним договором №03/1/215/07-AKLN від 27.06.2007 на його правонаступника ПАТ «Дельта Банк».

17 травня 2019 року укладено договір купівлі-продажу права вимоги №1405/К між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія».

Відповідно до умов даного договору відбулося відступлення права вимоги за кредитними договорами, зокрема, і за кредитним договором №03/1/215/07-AKLN від 27 червня 2007 року.

25 липня 2024 року на загальних зборах учасників ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» протоколом №1706 було вирішено змінити найменування ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» та ТОВ «Він Фінанс».

Наказом №55-к від 25 липня 2024ркоу на виконання протоколу №1706 від 25 липня 2024 року внесено зміни про перейменування до облікових та інших документів Товариства, що підтверджується випискою з ЄДР №140801500422 від 26.07.2024.

04 листопада 2025 року ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва заяву ТОВ «Він Фінанс», про заміну сторони виконавчого провадження задоволено. Замінено стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «Він Фінанс» у виконавчих листах №2-5610/2009 про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_1 , ОСОБА_1 на користь ВАТ «Кредитпромбанк» заборгованість за кредитним договором №03/1/215/07-AKLN від 27.06.2007 у розмірі 169694,40 грн., а також по 865,00 грн. судових витрат з кожного.

Відповідно до наданого розрахунку, інфляційні втрати позивач нараховує за період з 25 лютого 2019 року по 23 лютого 2022 року на суму боргу по рішенню суду 170559,40 грн. (169694,40 + 865), що складає 37295,28 грн; три відсотки річних за період з 25 лютого 2019 року по 23 лютого 2022 року на суму боргу по рішенню суду 170559,40 грн. (169694,40 + 865), що складає 15336,33 грн.

Відповідно до інформації з автоматизованої системи виконавчих проваджень відносно боржників ОСОБА_1 та ОСОБА_1 вбачається:

по боржнику ОСОБА_1 за № АСВП – 39323222, дата відкриття 08.08.2013, стягувач ПАТ «Кредитпромбанк», стан в/п – завершено;

за № АСВП – 57464538, дата відкриття 18.10.2018, стягувач ПАТ «Дельта Банк», стан в/п – завершено;

по боржнику ОСОБА_1 за № АСВП – 30263005, дата відкриття 12.12.2011, стягувач ПАТ «Дельта Банк», стан в/п – примусове виконання.

Визначальним для правильного вирішення даної справи є з`ясування питання про те, чи мало місце прострочення виконання грошового зобов`язання та за конкретних обставин цієї справи неналежне виконання грошового зобов`язання підтверджено рішенням суду, в якому суд захистив право позивача та визначив розмір суми що підлягала стягненню, фактично обов`язок виконати грошове зобов`язання трансформувався в обов`язок виконати рішення суду.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущений, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016року чинності Законом України від 02 червня 2016року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущений, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення припиненою. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущений і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. Саме такий висновок викладений у постанові Великої палати Верховного Суду від 11 лютого 2026року у справі 754/511/23.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

У справі, яка переглядається спір стосується вимог позивача, пред`явлених до суду у січні 2026 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до відповідачів про стягнення з них 3 % річних у розмірі 15336 грн 33 коп. та інфляційних втрат у розмірі 37295 грн 28 коп. за період з 23 лютого 2019 року по 23 лютого 2022року, нарахованих на загальну суму заборгованості та судові витрати, стягнуті рішенням суду.

Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних та інфляційних втрат має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника.

Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

За установлених судом обставин розмір заборгованості встановлений за рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 травня 2009 року справа № 2-5610/2009 за яким стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_1 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» заборгованість за кредитним договором № 03/1/215/07-AKLN від 27 червня 2007 року у розмірі 170559,40 грн ( в тому числі і судові витрати), і на цю суму банк, згідно з позовною заявою нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за частиною 2 статті 625 ЦК України за період з 23 лютого 2019 року по 23 лютого 2022 року.

Відповідно до інформації з автоматизованої системи виконавчих проваджень, виконавче провадження щодо ОСОБА_1 з 12 грудня 2011 року перебуває до теперішнього часу на виконанні. Проте матеріали справи не містять жодних доказів про те, чи виконувалося вказане рішенні останньою, зважаючи на тривалий час перебування на виконанні у державній виконавчій службі.

Щодо відповідача ОСОБА_1 , то слід зазначити, що виконавчий лист двічі пред`являвся до виконання 08 серпня 2013 року та 18 жовтня 2018 року, та є завершеними на теперішній час.

Враховуючи, що грошове зобов`язання відповідача ОСОБА_1 перейшло в обов`язок останнього виконати рішення суду, однак на теперішній час відсутні докази того, що виконавчий лист у справі № 2-5610/2009 перебуває на виконанні, слід дійти висновку, що за умов що склалися у цій справі застосування статті 625 ЦК України нерозривно пов`язане з простроченням виконання обов`язку по виконанню рішення суду.

Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частина перша статті 76 ЦПК України доказами визначає будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Водночас, не припустимим є ґрунтування судового рішення на припущеннях.

У цій справі ніщо достеменно не вказує, що ОСОБА_1 та ОСОБА_1 на час вирішення цього спору фактично прострочили виконання грошового зобов`язання в даному випадку рішення суду, як то передбачено статтею 625 ЦК України, а тому у суду немає підстав вважати, що з відповідачів на користь позивача може бути стягнуто 3% річних та інфляційні втрати за прострочення виконання грошового зобов`язання, підставою нарахування яких фактично було невиконання рішення суду.

Позивачем не надано суду доказів здійснення за рішенням суду про стягнення заборгованості за кредитним договором виконавчих дій, направлених на його реалізацію з моменту набрання рішенням законної сили.

На момент звернення виконавчого провадження щодо ОСОБА_1 ВП 57464538 строк пред`явлення виконавчих документів до виконання згідно зі статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження» становить три роки. Вказане виконавче провадження було завершено.

Проте, із матеріалів справи не вбачається, що строк пред`явлення виконавчого документу на підставі рішення від 27 травня 2009 року у справі № 2-5610/ ( в залежності від часу винесення державним виконавцем постанови про завершення виконавчого провадження ) сплив. Крім того, матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б свідчили про неможливість реалізації стягувачем свого права на поновлення строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання.

При цьому, реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

Та оскільки на підставі частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи виключно на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках, колегія суддів приходить до висновку, що стягувач не довів, що ОСОБА_1 на час вирішення цього спору фактично прострочила виконання грошового зобов`язання в даному випадку рішення суду та наявні підстави для стягнення коштів в порядку статтею 625 ЦК України, а тому у суду немає підстав вважати, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу щодо неї.

Факт неперебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби стосовно ОСОБА_1 в сукупності з відсутністю доказів поновлення строку для пред`явлення виконавчого документу до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

Тож за умов, що склалися, колегія суддів приходить до висновку, що заявлені позивачем вимоги щодо застосовування до відповідачів правил частини 2 статті 625 ЦК України, є передчасним.

Отже, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідачів 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов`язання, але помилився у мотивах такої відмови.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що право нарахування інфляційних втрат та 3% річних виникає з моменту відступлення права вимоги, а не з моменту постановлення судом ухвали про заміну сторони стягувача.

Між тим, твердження позивача про те, що він належним чином підтвердив існування боргу від 27 травня 2009 року не заслуговують на увагу, оскільки посилання в апеляційній скарзі на рішення суду, яке виконується як на обставини, що не підлягають доказуванню та наявність у справі тільки судових рішень про заміну сторони у виконавчому провадженні без належного підтвердження письмовими доказами суми боргу, зважаючи на відкрите виконавче провадження з 2011 року щодо ОСОБА_1 та неодноразове відкриття виконавчого провадження щодо ОСОБА_1 .

Зазначення у резолютивній частині оскаржуваного рішення у абзаці «Позивач - ТОВ «Укр Кредит Фінанс» та далі по тексту реквізити, не є тим процесуальним порушенням суду першої інстанції, що потягло б скасування оскаржуваного рішення.

За такого колегія суддів частково погоджується із доводами апеляційної скарги, які дають підстави для висновку, що оскаржуване судове рішення частково ухвалено без додержання норм матеріального права.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з вимогами частини 1 статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції підлягає зміні, шляхом викладення мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення (частина 4 статті 268 ЦПК України).

Згідно з частин 5 статті 268 ЦПК України, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення у цій справі, є дата складення повного судового рішення - 19 жовтня 2026 року.

Керуючись статтями 268, 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс» задовольнити частково.

Заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 квітня 2026 року, змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 19 жовтня 2026 року.