Суд: Львівський окружний адміністративний суд
Інстанція: Перша
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо
Дата: 18 жовтня 2026 р.
Справа: №380/17517/26
Суддя: Желік Олександра Мирославівна
ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
19 жовтня 2026 рокусправа № 380/17517/26
Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Желік О.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмови та зобов`язання вчинити дії, -
в с т а н о в и в:
до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 , подана його представником адвокатом Майданником Дмитром Григоровичем, до військової частини НОМЕР_1 , у якій позивач просить:
- визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 , оформлену листами від 09.07.2026 № 26/1/4852 та від 25.07.2026 № 937/11/3/2092, щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн гривень, передбаченої пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України № 153 від 11.02.2025 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану»;
- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у повному обсязі - у розмірі 1000000 (один мільйон) гривень, передбачену пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він є діючим військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 , 04.09.2020 у віці 19 років уклав контракт про проходження військової служби на посадах осіб рядового складу, строк дії якого продовжено з 04.09.2023 під час воєнного стану, а 08.11.2024, також під час воєнного стану та у віці 23 років, уклав новий контракт про проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу у зв`язку з атестуванням до присвоєння первинного офіцерського звання «молодший лейтенант». Позивач вказує, що сукупна тривалість його безпосередньої участі у бойових діях станом на дату набрання чинності постановою №153 становить 1049 календарних днів, що більш ніж у п`ять разів перевищує встановлений цією постановою шестимісячний строк, а 19.07.2022 він одержав вогнепальне сліпе осколкове поранення правої поперекової ділянки під час виконання бойового завдання. Позивач наполягає, що постанова №153 не містить норми, яка позбавляла б права на винагороду осіб, що вступили на військову службу до введення воєнного стану і продовжили проходити її під час воєнного стану, а тлумачення, застосоване відповідачем, звужує обсяг його прав, не відповідає меті цього нормативного акта та має ознаки дискримінації за ознакою часу набуття статусу військовослужбовця.
Ухвалою судді від 26.08.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами; відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.
08.09.2026 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому військова частина НОМЕР_1 заперечила проти задоволення позову. Доводи відзиву зводяться до такого. Відповідач вважає, що позивач не звільнений від сплати судового збору, оскільки наявність статусу учасника бойових дій сама по собі не гарантує звільнення від цього платежу, а спір не пов`язаний з порушенням прав позивача саме як учасника бойових дій; на обґрунтування цієї позиції відповідач посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №9901/311/19, від 18.12.2019 у справі №3П/9901/4/19, від 12.02.2020 у справі №545/1149/17 та ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №567/79/23. Відповідач також заявив про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду, вказавши, що спеціальною нормою у спорах щодо проходження публічної служби є ч.5 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, яка встановлює місячний строк, а приписи ст.233 Кодексу законів про працю України застосуванню не підлягають, оскільки позивач проходив публічну службу, а не працював за трудовим договором; про ненарахування та невиплату частини грошового забезпечення позивач, на переконання відповідача, повинен був знати з дати отримання грошового забезпечення за відповідний період. По суті спору відповідач зазначає, що п.3 постанови №153 визначає учасниками експериментального проекту громадян України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом на посади рядового складу, а абзац перший п.1 Порядку реалізації експериментального проекту чітко визначає особливості залучення під час воєнного стану на військову службу за контрактом громадян України віком від 18 до 25 років. Оскільки позивача наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.09.2020 №185 зараховано до списків особового складу військової частини за контрактом, відповідач стверджує, що позивач був прийнятий на військову службу у віці до 25 років до введення воєнного стану, що виключає одну з основних умов одержання одноразової грошової винагороди та свідчить про відсутність протиправної бездіяльності відповідача. На підтвердження своєї позиції відповідач посилається на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 22.01.2026 у справі №280/5538/25, а також на постанову Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №826/1647/16, згідно з якою обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у с.Новосергіївка Красноармійського району Донецької області, є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України у формі картки № НОМЕР_2 , виданого 11.03.2021, та копією картки платника податків (РНОКПП НОМЕР_3 ).
Позивач є внутрішньо переміщеною особою; його фактичне місце проживання (перебування) - АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 21.07.2026 №1330-5004105564, виданою структурним підрозділом з питань соціального захисту населення Львівської міської ради. З урахуванням ч.2 ст.25 Кодексу адміністративного судочинства України цей позов подано до Львівського окружного адміністративного суду з дотриманням правил територіальної підсудності.
04.09.2020 позивач (у віці 19 років) уклав з Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_1 контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб солдатського складу. Згідно з п.3 цього контракту він є строковим та укладений за погодженням сторін на 3 (три) роки; відповідно до п.11 контракт набрав чинності з 04.09.2020. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.09.2020 №185 позивача зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 . Зазначене підтверджується копією контракту та записами у військовому квитку серії НОМЕР_4 .
Відповідно до відмітки у п.11-2 контракту від 04.09.2020 строк дії контракту продовжено з 04.09.2023 відповідно до підп.2 п.9 ст.23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) понад встановлені строки контракту до оголошення демобілізації. Відмітку засвідчено підписом командира військової частини НОМЕР_1 та печаткою військової частини. Станом на 04.09.2023 позивачу було 22 роки.
Наказом командира військової частини НОМЕР_5 від 08.11.2024 №612 позивача атестовано до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант». Зазначене підтверджується посвідченням офіцера серії НОМЕР_6 , виданим 13.11.2024 командиром військової частини НОМЕР_1 , у п.8 якого зазначено, що військове звання «молодший лейтенант» присвоєно наказом командира військової частини НОМЕР_5 від 08.11.2024 №612.
08.11.2024 між Міністерством оборони України в особі тимчасово виконуючого обов`язки командира військової частини НОМЕР_5 бригадного генерала ОСОБА_2 та позивачем - молодшим лейтенантом, командиром штурмового взводу штурмової роти штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 - укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу. Згідно з п.3 цього контракту він укладений на 5 (п`ять) років; відповідно до п.11 контракт набрав чинності з 08.11.2024. Станом на дату укладення цього контракту позивачу було 23 роки. Копію зазначеного контракту на 4 аркушах надано самим відповідачем листом військової частини НОМЕР_1 від 13.08.2026 №0501/9/2492 на виконання адвокатського запиту від 04.08.2026 №2026/71а.
Станом на дату звернення до суду та на дату розгляду справи позивач продовжує проходити військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді командира роти безпілотних авіаційних комплексів НОМЕР_7 штурмового батальйону НОМЕР_8 окремої штурмової бригади у військовому званні «старший лейтенант», що підтверджується довідкою військової частини НОМЕР_1 від 18.07.2026 №26/1/5091 та не заперечується відповідачем.
Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України в Україні введено воєнний стан, дія якого в подальшому неодноразово продовжувалася і триває на дату розгляду цієї справи.
Довідкою військової частини НОМЕР_1 від 04.07.2026 №937/11/1/10473 про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України (додаток 6 до Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України, в редакції постанови від 22.08.2023 №887), підтверджено, що старший лейтенант ОСОБА_1 дійсно в періоди з 24.02.2022 по 19.07.2022, з 09.08.2022 по 16.12.2024, з 03.01.2025 по 07.09.2025 та з 22.09.2025 по 12.05.2026 брав участь у зазначених заходах, перебуваючи в районах Чугуївської, Куп`янської міських громад Харківської області, Коломийчиської сільської громади Сватівського району Луганської області, Бахмутської міської громади Донецької області, Дергачівської міської та Липецької сільської громад Харківської області, Юнаківської сільської громади Сумського району Сумської області, Гродівської селищної та Покровської міської громад Покровського району Донецької області, Покровської селищної громади Синельниківського району Дніпропетровської області, Гуляйпільської міської громади Пологівського району Запорізької області, Новомиколаївської селищної громади Запорізького району Запорізької області, а також виконуючи завдання на території противника (Курської області Російської Федерації). Підставами видачі довідки зазначено журнали бойових дій НОМЕР_9 механізованого батальйону НОМЕР_8 окремої механізованої бригади та НОМЕР_9 штурмового батальйону НОМЕР_8 окремої штурмової бригади за період з 21.02.2022 по 02.05.2026, а також рапорт командира 3 штурмового батальйону військової частини НОМЕР_1 від 04.07.2026 №937/11/2/9836. Довідку підписано командиром військової частини НОМЕР_1 полковником ОСОБА_3 та начальником відділення персоналу штабу військової частини НОМЕР_1 майором ОСОБА_4 .
Довідкою військової частини НОМЕР_1 від 19.08.2026 №937/11/1/11813 про участь особи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення підтверджено, що позивач у період з 30.12.2020 по 15.06.2021 брав участь у зазначених заходах, перебуваючи безпосередньо в районах та в період здійснення цих заходів; підставою видачі довідки зазначено накази командира оперативно-тактичного угруповання « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (по стройовій частині) від 09.01.2021 №8 та від 25.06.2021 №151.
Листом військової частини НОМЕР_1 від 13.08.2026 №0501/9/2492 відповідач надав позивачу витяги з наказів командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) про виплату додаткової винагороди на 37 аркушах. Зі змісту цих витягів та відомостей до них убачається, що позивачу щомісячно нараховувалася додаткова винагорода у розмірі 100000 грн саме за безпосередню участь у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій, а у відомостях до наказів зазначено конкретні періоди такої участі та підстави її нарахування - бойові накази та бойові розпорядження командувачів угруповань військ, командира НОМЕР_8 окремої механізованої (штурмової) бригади, а також рапорти командирів підрозділів. Зокрема, витягом з наказу від 22.03.2022 №370 підтверджено період безпосередньої участі позивача у бойових діях з 24.02.2022 по 28.02.2022, а витягом з наказу від 05.01.2025 №51 - період з 01.12.2024 по 16.12.2024. Наведені накази видавалися щомісячно і в сукупності охоплюють періоди безпосередньої участі позивача у бойових діях з 24.02.2022 по 16.12.2024.
19.07.2022 позивач одержав вогнепальне сліпе осколкове поранення правої поперекової ділянки, що підтверджується довідкою про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) від 06.09.2022 №27/1635, виданою військовою частиною НОМЕР_1 (додаток 5 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України). У цій довідці командир військової частини НОМЕР_1 зазначив, що поранення одержано 19.07.2022 в ході виконання бойового завдання в складі підрозділу, під час наступальних дій на населений пункт Гракове Харківської області, внаслідок артилерійського обстрілу зі сторони збройних сил Російської Федерації; поранення пов`язане з виконанням обов`язків військової служби, із захистом Батьківщини, під час відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України, в зоні ведення бойових дій, не пов`язане з вчиненням кримінального чи адміністративного правопорушення і не є наслідком дій у стані сп`яніння. Підставою видачі довідки зазначено наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 04.08.2022 №1280.
Згідно з повним витягом з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» ФОВА-006908912 станом на 19.08.2026 відомості про притягнення позивача до кримінальної відповідальності, відомості про наявність незнятої чи непогашеної судимості та відомості про розшук - відсутні. Доказів притягнення позивача два або більше разів до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або притягнення його на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, строк дії стягнень за які не закінчився, матеріали справи не містять, і відповідач на такі обставини не посилався.
Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_10 , виданим управлінням персоналу штабу військової частини НОМЕР_5 .
06.07.2026 в інтересах позивача на офіційну електронну адресу Генерального штабу Збройних Сил України для подальшого спрямування до військової частини НОМЕР_1 направлено адвокатський запит від 06.07.2026 №2026/22а щодо надання довідки про суми нарахованих та виплачених позивачу основних і додаткових видів грошового забезпечення помісячно за період з 04.09.2020, а також адвокатський запит від 06.07.2026 №2026/23а щодо підтвердження безпосередньої участі позивача у бойових діях, надання довідки за формою, затвердженою Окремим дорученням Міністра оборони України від 26.09.2025 №5601/уд (додаток 1), довідки про невиплату одноразової грошової винагороди (додаток 2), копій документів, що підтверджують безпосередню участь у бойових діях, та копії контракту від 08.11.2024. Направлення запитів підтверджується знімками екрана з електронної пошти.
19.07.2026 в інтересах позивача направлено клопотання від 19.07.2026 №19-07-2026/36 про спрямування рапорту з доданим до нього рапортом позивача від 19.07.2026, у якому позивач просив, зокрема, здійснити розрахунок потреби в коштах для виплати йому одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн гривень та видати наказ про таку виплату.
20.07.2026 в інтересах позивача до Генерального штабу Збройних Сил України подано скаргу від 20.07.2026 №2026/24с на бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненадання відповіді на адвокатські запити.
За наслідками розгляду зазначених звернень відповідач надав такі відповіді. Листом від 09.07.2026 №26/1/4851 з доданою довідкою-розрахунком нарахованого та виплаченого грошового забезпечення від 09.07.2026 №26/1/4850 відповідач повідомив, що грошове забезпечення позивачу за період з 01.01.2020 по 30.06.2026 виплачувалось у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, і підстав для здійснення перерахунку немає. Листом від 09.07.2026 №26/1/4852 відповідач повідомив, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 04.09.2020 №185 позивача було зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , та дійшов висновку, що позивач «не набув права на отримання грошової винагороди під час проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 , так як був зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 до введення воєнного стану 24 лютого 2022 року». Довідкою від 18.07.2026 №26/1/5091 (додаток 2 до доручення) відповідач підтвердив, що позивач не отримував у військовій частині НОМЕР_1 одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі один мільйон гривень або у розмірі, пропорційному часу проходження військової служби.
Листом від 25.07.2026 №937/11/3/2092 відповідач відмовив у видачі довідки (додаток 1) про безпосередню участь військовослужбовця у бойових діях, зазначивши, що позивач «не підлягає під дію Постанови КМУ №153 так як контракт військовослужбовцем був підписаний до 24.02.2022 р.», а також що «ця одноразова винагорода передбачена лише для тих, хто підписав контракт або мобілізувався після 24 лютого 2022 року у віці до 25 років»; додатково відповідач зазначив, що періоди, вказані у довідці (додаток 6), «теж не є підставою для надання Довідки (додаток 1) так як в той час ОСОБА_1 перебував на військовій службі за контрактом який був підписаний до 24.02.2022 р.».
Листом від 28.07.2026 №26/1/5467 за наслідками розгляду скарги від 20.07.2026 відповідач повідомив про повторне направлення раніше наданих листів від 09.07.2026 №26/1/4850, №26/1/4851 і №26/1/4852 та довідки від 18.07.2026 №26/1/5091, не переглянувши при цьому висновків, викладених у цих листах.
Не погоджуючись із відмовою у нарахуванні та виплаті одноразової грошової винагороди, позивач звернувся до суду з цим позовом 20.08.2026.
Вирішуючи спір по суті, суд керується таким.
Щодо заявленого відповідачем клопотання про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду суд зазначає таке.
Передусім суд звертає увагу, що інститут позовної давності, на застосуванні якого наполягає відповідач, встановлений Цивільним кодексом України і до публічно-правових відносин не застосовується. У адміністративному судочинстві застосовуються строки звернення до адміністративного суду, визначені ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та іншими законами.
Відповідно до ч.1 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Згідно з абзацом першим ч.2 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Частиною 5 ст.122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.07.2024 у справі №990/156/23 вказала, що ст.233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю; ця норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну службу. У висновку щодо застосування норми права Велика Палата Верховного Суду зазначила, що положення ст.233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над ч.5 ст.122 КАС України.
Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19.11.2025 у справі №420/27284/24 виснував, що, ураховуючи, що норми ч.5 ст.122 КАС України прямо не закріплюють положень щодо стягнення належних працівникові виплат під час проходження ним публічної служби, тоді як приписи ст.233 КЗпП України визначають строк звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, варто вважати, що ст.233 КЗпП України є спеціальною нормою відносно до ч.5 ст.122 КАС України та підлягає застосуванню під час визначення строків звернення до суду з вимогами про стягнення належних працівникові виплат під час проходження ним публічної служби. Суд також зазначив, що такий підхід має бути єдиним як для осіб, які проходять публічну службу, так і для тих, які звільнені з неї.
Отже, твердження відповідача про те, що саме ч.5 ст.122 КАС України є спеціальною нормою у цій справі, а приписи ст.233 КЗпП України застосуванню не підлягають, прямо суперечить наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду і судом відхиляється.
Верховний Суд у постанові від 09.07.2026 у справі №240/15605/25 зазначив, що ст.233 КЗпП України установлює диференційований підхід до питання визначення тривалості та початку відліку строку звернення до суду залежно від характеру спору, а саме: тримісячний строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, - для працівників, які продовжують перебувати у трудових відносинах (ч.1 ст.233 КЗпП України); місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення - у справах про звільнення (ч.2 ст.233 КЗпП України); тримісячний строк з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, - у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні (ч.2 ст.233 КЗпП України).
Судом встановлено, що позивач з військової служби не звільнявся і станом на дату звернення до суду та на дату розгляду справи продовжує проходити військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Відтак ч.2 ст.233 КЗпП України, з якою відповідач фактично пов`язує початок перебігу строку звернення до суду, посилаючись на дату отримання позивачем грошового забезпечення за відповідний період, до спірних правовідносин не застосовується.
Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 №1-р/2025 ч.1 ст.233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат; зазначена норма втратила чинність з дня ухвалення цього Рішення. Конституційний Суд України виходив, зокрема, з того, що законодавство України не передбачає кінцевого строку існування обов`язку роботодавця щодо виплати винагороди за працю, цей обов`язок має триваючий характер, а після спливу тримісячного строку обов`язок роботодавця і право працівника не припиняються, однак судовий захист стає неможливим.
Верховний Суд у постанові від 24.02.2026 у справі №120/2933/25, застосовуючи наведене Рішення Конституційного Суду України, виснував, що позивач з урахуванням цього Рішення та перебування у трудових відносинах з відповідачем фактично має наразі необмежене у часі право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.
Позовну заяву у цій справі подано 20.08.2026, тобто після втрати чинності ч.1 ст.233 КЗпП України. За таких обставин строк звернення позивача до суду з вимогами про нарахування та виплату одноразової грошової винагороди жодною нормою не обмежений, а підстави для залишення позову без розгляду відсутні.
Поряд з цим суд зазначає, що і за іншого підходу до обчислення строку звернення до суду позивач такого строку не пропустив. Про відмову у нарахуванні та виплаті винагороди позивач дізнався з листа відповідача від 09.07.2026 №26/1/4852, отриманого 29.07.2026, а остаточно - з листів від 25.07.2026 №937/11/3/2092 та від 28.07.2026 №26/1/5467. Позовну заяву подано 20.08.2026, тобто в межах як тримісячного строку, визначеного ст.233 КЗпП України, так і шестимісячного строку, визначеного ч.2 ст.122 КАС України. Суд додатково враховує, що одноразова грошова винагорода позивачу не нараховувалась, а обов`язок відповідача щодо її нарахування та виплати не припинився.
Доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду суд відхиляє як безпідставні.
Щодо доводів відповідача про відсутність підстав для звільнення позивача від сплати судового збору суд зазначає таке.
Згідно з п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 №3674-VI (далі - Закон №3674-VI) від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.02.2020 у справі №545/1149/17 зазначила, що наведена норма має відсильний характер та не містить вичерпного переліку справ, у зв`язку з чим суд має враховувати предмет та підстави позову і перевіряти, чи стосується така справа захисту прав цих осіб. Аналогічного підходу Верховний Суд дотримується у постановах від 21.11.2023 у справі №520/10453/23 та від 12.12.2023 у справі №600/1927/23-а.
Судом встановлено, що позивач є учасником бойових дій. Предметом цього спору є виплата, право на яку нормативний акт пов`язує саме з безпосередньою участю особи у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій та тривалістю проходження служби в бойових умовах. Відтак зв`язок цієї справи з правами позивача як учасника бойових дій є прямим, а не опосередкованим, і справа належить до справ, пов`язаних з порушенням прав учасника бойових дій, у розумінні п.13 ч.1 ст.5 Закону №3674-VI. За таких обставин позивач звільнений від сплати судового збору.
Посилання відповідача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №9901/311/19 суд відхиляє, оскільки предметом спору у тій справі було визнання протиправним та нечинним Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, тобто спір, не пов`язаний зі статусом позивача як учасника бойових дій, тоді як у цій справі такий зв`язок є безпосереднім. Посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №545/1149/17 висновків суду також не спростовує, оскільки у тій справі Велика Палата Верховного Суду, застосувавши наведений вище критерій, визнала учасника бойових дій звільненим від сплати судового збору в судах усіх інстанцій. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 у справі №567/79/23 справу було передано на розгляд відповідної судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, а висновку щодо застосування п.13 ч.1 ст.5 Закону №3674-VI у спорах про виплати, обумовлені безпосередньою участю особи у бойових діях, ця ухвала не містить. Решта наведених відповідачем судових рішень ухвалені у справах з іншим предметом спору і наведених висновків суду не спростовують.
Перевіряючи оскаржувану відмову відповідача на предмет відповідності критеріям, визначеним у ч.2 ст.2 КАС України, суд керується наступним.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст.17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.
Статтею 24 Конституції України гарантовано рівність конституційних прав і свобод громадян та їх рівність перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно зі ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до ч.2 ст.2 Закону №2232-XII проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Частиною 6 ст.2 Закону №2232-XII визначено види військової служби, серед яких, зокрема, строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.
Згідно з ч.2 ст.19 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, у разі закінчення строку контракту можуть укласти новий контракт на проходження військової служби.
Відповідно до підп.2 п.9 ст.23 Закону №2232-XII під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації.
Пунктом 27 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008), встановлено, що військовослужбовці укладають новий контракт про проходження військової служби в разі, зокрема, закінчення строку дії попереднього контракту про проходження військової служби та в разі зміни військовослужбовцем одного виду військової служби на інший.
Частиною 1 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частиною 2 ст.9 Закону №2011-XII визначено, що до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення. Згідно з ч.3 ст.9 Закону №2011-XII грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
З метою підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби під час воєнного стану Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 11.02.2025 №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі - постанова №153), якою затверджено відповідний Порядок (далі - Порядок №153). Постанова №153 набрала чинності 13.02.2025.
Пунктом 3 постанови №153 установлено, що учасниками експериментального проекту є, зокрема, громадяни України віком від 18 до 25 років, які приймаються на військову службу за контрактом до Збройних Сил, Національної гвардії або Державної прикордонної служби на посади рядового складу, а також Збройні Сили, Національна гвардія, Державна прикордонна служба, Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ і військові частини, визначені Генеральним штабом Збройних Сил, Головним управлінням Національної гвардії та Адміністрацією Державної прикордонної служби.
Абзацом другим п.4 постанови №153 установлено, що громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. №64, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. №2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій, зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, на території держави-агресора, строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн гривень.
Абзацом третім п.4 постанови №153 передбачено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, винагорода виплачується пропорційно часу проходження військової служби із розрахунку 1/6 від 1 млн гривень за кожні 30 днів безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій (сумарно обчислених).
Абзацом четвертим п.4 постанови №153 встановлено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон), винагорода виплачується в повному обсязі.
Абзацом п`ятим п.4 постанови №153 встановлено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзацах другому та третьому цього пункту, у разі, коли вони притягувалися до кримінальної відповідальності, два або більше разів притягувалися до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або на підставі письмового наказу до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, які враховуються для оцінки стану дисципліни, і строк дії дисциплінарних стягнень за які не закінчився, винагорода не виплачується.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 №942, що набрала чинності 07.08.2025, п.4 постанови №153 доповнено абзацами шостим - дев`ятим, згідно з якими виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу; проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант»; проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.
Відповідно до п.2 розділу I Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (далі - Порядок №260), грошове забезпечення військовослужбовців включає щомісячні основні види, щомісячні додаткові види та одноразові додаткові види грошового забезпечення, причому винагороди належать до одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Згідно з п.8 розділу I Порядку №260 одноразові додаткові види грошового забезпечення виплачуються в місяці видання наказу про виплату або в наступному після місяця, в якому наказом оголошено про виплату, на підставі наказу командира.
Аналіз наведених правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку, що постанова №153 містить дві самостійні підстави для виплати коштів у розмірі 1 млн гривень, які мають різну юридичну природу та різне коло адресатів. Першою підставою є одноразова грошова допомога за Порядком №153, яка виплачується громадянам України віком від 18 до 25 років, що під час воєнного стану в межах реалізації експериментального проекту «Контракт 18-24» уклали новий контракт за формою згідно з додатком до Порядку №153; саме ця категорія осіб визначена в абзаці другому підп.1 п.3 постанови №153. Другою підставою є одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах за п.4 постанови №153, яка виплачується особам, що відповідають сукупності умов, визначених абзацом другим цього пункту. Виплата за п.4 постанови №153 не пов`язана з укладенням контракту за формою згідно з додатком до Порядку №153 і не залежить від участі особи в експериментальному проекті «Контракт 18-24».
З наведеного слідує, що посилання відповідача на п.3 постанови №153 та на абзац перший п.1 Порядку №153 як на норми, що виключають право позивача на винагороду, є помилковим, оскільки ці норми регулюють відносини в межах експериментального проекту «Контракт 18-24» і стосуються першої з наведених підстав виплати, тоді як позовні вимоги ґрунтуються на п.4 постанови №153, який є самостійною підставою виплати.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам сторін у частині відповідності позивача умовам, визначеним абзацом другим п.4 постанови №153, суд зазначає таке.
Зміст абзацу другого п.4 постанови №153 свідчить, що право на винагороду виникає за наявності сукупності таких умов: належність особи до осіб рядового, сержантського і старшинського складу; прийняття або призов на військову службу під час воєнного стану у віці до 25 років до набрання чинності постановою №153; проходження військової служби; безпосередня участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності постановою №153. Додатковою умовою, визначеною абзацом п`ятим п.4 постанови №153, є відсутність обставин, пов`язаних із притягненням військовослужбовця до кримінальної, адміністративної або дисциплінарної відповідальності.
Щодо першої умови суд встановив, що позивач проходив військову службу на посадах осіб солдатського (рядового), сержантського і старшинського складу з 04.09.2020 по 08.11.2024, після чого у зв`язку з атестуванням наказом командира військової частини НОМЕР_5 від 08.11.2024 №612 до присвоєння первинного офіцерського звання «молодший лейтенант» перейшов на посади осіб офіцерського складу. Та обставина, що станом на дату набрання чинності постановою №153 позивач мав офіцерське військове звання, не позбавляє його права на винагороду, оскільки абзац восьмий п.4 постанови №153 прямо поширює право на виплату винагороди на військовослужбовців, які проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання офіцерського складу «молодший лейтенант». Системне тлумачення абзаців шостого - дев`ятого п.4 постанови №153 свідчить, що ними коло осіб, які мають право на винагороду, розширено саме за рахунок військовослужбовців, правовий статус яких змінився після вступу на військову службу, зокрема внаслідок переходу зі строкової служби на службу за контрактом, атестування до присвоєння первинного офіцерського звання або переатестування. Інше тлумачення позбавляло б наведені абзаци будь-якого самостійного змісту. Позивач належить до категорії осіб, визначеної абзацом восьмим п.4 постанови №153.
Щодо другої умови суд зазначає таке. Відповідач, відмовляючи у виплаті, виходив виключно з того, що позивача наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 04.09.2020 №185 зараховано до списків особового складу військової частини до введення воєнного стану. Такий підхід ґрунтується на припущенні, що абзац другий п.4 постанови №153 пов`язує право на винагороду з датою першого вступу особи на військову службу. Проте зазначена норма такого застереження не містить. Вона пов`язує право на винагороду з фактом прийняття або призову особи на військову службу під час воєнного стану у віці до 25 років і не містить вимоги про те, що таке прийняття має бути першим або єдиним, так само як не містить застереження щодо осіб, які перебували на військовій службі станом на 24.02.2022.
Судом встановлено, що 08.11.2024, тобто під час дії воєнного стану та у віці 23 років, позивач уклав новий контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу. Частиною 6 ст.2 Закону №2232-XII військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу та військова служба за контрактом осіб офіцерського складу визначені як самостійні види військової служби. Відповідно до п.27 Положення №1153/2008 укладення нового контракту є обов`язковим у разі зміни військовослужбовцем одного виду військової служби на інший. Отже, 08.11.2024 позивач був прийнятий на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу, тобто на інший вид військової служби, і таке прийняття відбулося під час воєнного стану, у віці до 25 років та до набрання чинності постановою №153.
За таких обставин позивач відповідає умові абзацу другого п.4 постанови №153 щодо прийняття на військову службу під час воєнного стану у віці до 25 років.
Суд відхиляє доводи позивача про те, що з 05.09.2023 у нього з відповідачем виникли нові правовідносини, які не є військовою службою за контрактом, а відмітка у п.11-2 контракту від 04.09.2020 не є новим контрактом у розумінні п.27 Положення №1153/2008. Продовження дії контракту понад встановлені строки до оголошення демобілізації відбулося на підставі підп.2 п.9 ст.23 Закону №2232-XII, тобто в силу прямого припису закону, і є самостійною правовою конструкцією, відмінною від укладення нового контракту. Водночас ця обставина не впливає на вирішення спору, оскільки право позивача на винагороду ґрунтується на факті укладення 08.11.2024 нового контракту про проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу. Суд також звертає увагу, що продовження дії контракту з 04.09.2023 відбулося під час дії воєнного стану, коли позивачу було 22 роки, і з цього моменту позивач продовжував проходити військову службу в умовах воєнного стану на тих самих підставах, що й військовослужбовці, прийняті на службу після 24.02.2022.
Щодо третьої умови суд встановив, що позивач проходив військову службу станом на дату набрання чинності постановою №153 і продовжує її проходити на дату розгляду справи, що відповідачем не заперечується.
Щодо четвертої умови суд зазначає таке. Довідкою військової частини НОМЕР_1 від 04.07.2026 №937/11/1/10473 відповідач сам підтвердив безпосередню участь позивача у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, у періоди з 24.02.2022 по 19.07.2022, з 09.08.2022 по 16.12.2024, з 03.01.2025 по 07.09.2025 та з 22.09.2025 по 12.05.2026, перебуваючи при цьому в районах ведення воєнних (бойових) дій, а також на території держави-агресора. Сукупна тривалість цих періодів станом на 13.02.2025 становить 1049 календарних днів (146 днів у період з 24.02.2022 по 19.07.2022, 861 день у період з 09.08.2022 по 16.12.2024 та 42 дні у період з 03.01.2025 по 13.02.2025), що більш ніж у п`ять разів перевищує встановлений абзацом другим п.4 постанови №153 шестимісячний строк.
Безпосередня участь позивача у бойових діях додатково підтверджується витягами з наказів командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) про виплату додаткової винагороди, наданими самим відповідачем на 37 аркушах листом від 13.08.2026 №0501/9/2492. У відомостях до цих наказів відповідач власноруч зазначив як конкретні періоди безпосередньої участі позивача у бойових діях, так і підстави нарахування винагороди - бойові накази та бойові розпорядження. Додаткова винагорода у розмірі 100000 грн, передбачена абзацом першим п.1 постанови Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28.02.2022 №168, виплачується саме за безпосередню участь у бойових діях у районах ведення бойових дій. Відтак систематичне нарахування та виплата позивачу такої винагороди є належним і допустимим доказом його безпосередньої участі у бойових діях у розумінні абзацу другого п.4 постанови №153.
Суд окремо враховує, що відповідач, з одного боку, власними розпорядчими актами документально зафіксував безпосередню участь позивача у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій і щомісячно виплачував йому за це додаткову винагороду, а з іншого - відмовив у видачі довідки про таку участь за формою, затвердженою Окремим дорученням Міністра оборони України від 26.09.2025 №5601/уд (додаток 1), мотивуючи відмову датою укладення контракту. Така поведінка суб`єкта владних повноважень є суперечливою та не узгоджується з принципом добросовісності. Крім того, відмова у видачі зазначеної довідки з наведених відповідачем мотивів є безпідставною і сама по собі, оскільки видача такої довідки є документуванням факту безпосередньої участі військовослужбовця у бойових діях, а не наданням правової оцінки наявності в особи права на виплату; жодна норма не ставить видачу цієї довідки в залежність від дати укладення контракту.
Щодо відсутності обставин, визначених абзацом п`ятим п.4 постанови №153, суд встановив, що позивач не притягувався до кримінальної відповідальності, що підтверджується витягом з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» ФОВА-006908912 станом на 19.08.2026. Доказів притягнення позивача два або більше разів до адміністративної відповідальності за вчинення військового адміністративного правопорушення або до дисциплінарної відповідальності за порушення військової дисципліни, строк дії стягнень за які не закінчився, матеріали справи не містять; відповідач на такі обставини не посилався і доказів їх наявності не надав.
Отже, шляхом співставлення зібраних по справі доказів, з урахуванням встановленого КАС України обов`язку доведення правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, суд дійшов висновку, що позивач відповідає сукупності умов, з якими п.4 постанови №153 пов`язує виникнення права на одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн гривень.
Суд додатково зазначає, що навіть за умови виключення з розрахунку окремих періодів безпосередньої участі позивача у бойових діях право на виплату винагороди у повному обсязі зберігалося б за ним на підставі абзацу четвертого п.4 постанови №153, оскільки 19.07.2022 під час виконання бойового завдання позивач одержав вогнепальне сліпе осколкове поранення правої поперекової ділянки, що підтверджується довідкою про обставини травми від 06.09.2022 №27/1635, виданою самим відповідачем, і саме внаслідок цього поранення період з 20.07.2022 по 08.08.2022 не увійшов до періодів безпосередньої участі. Зазначена норма є самостійною підставою для виплати винагороди в повному обсязі.
Суд відхиляє посилання відповідача на те, що «ця одноразова винагорода передбачена лише для тих, хто підписав контракт або мобілізувався після 24 лютого 2022 року у віці до 25 років». Таке формулювання у постанові №153 відсутнє, а обмеження прав особи не можуть виводитися шляхом тлумачення - вони мають бути прямо встановлені нормативно-правовим актом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.11.2018 у справі №812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи. У постанові від 13.02.2019 у справі №822/524/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. Відповідач, навпаки, обрав тлумачення, яке звужує обсяг прав позивача, і при цьому не навів норми, яка таке звуження встановлює.
Суд також звертає увагу, що відповідач, відмовляючи у виплаті листами від 09.07.2026 №26/1/4852 та від 25.07.2026 №937/11/3/2092, обмежився посиланням на контракт від 04.09.2020 і не надав жодної правової оцінки контракту від 08.11.2024, укладеному позивачем під час воєнного стану у віці 23 років, копію якого сам надав листом від 13.08.2026 №0501/9/2492, а також не переглянув раніше наданих відмов після отримання цих документів. Так само відповідач не надав оцінки атестуванню позивача до присвоєння первинного офіцерського звання «молодший лейтенант» у контексті абзацу восьмого п.4 постанови №153. Доводи відповідача про зворотнє зводяться до нічим не підтверджених припущень і не спростовують висновків суду.
Крім того, тлумачення абзацу другого п.4 постанови №153, запропоноване відповідачем, призводить до необґрунтованої відмінності у ставленні до військовослужбовців, які перебувають в однаковому фактичному становищі. За таким підходом військовослужбовець, який уклав контракт після 24.02.2022, набував би права на винагороду, тоді як позивач, який безперервно проходить військову службу з 04.09.2020, виконував ті самі бойові завдання, перебував у тих самих районах ведення воєнних (бойових) дій і наражався на той самий ризик для життя і здоров`я, такого права не мав би. Згідно з п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 №5207-VI пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Згідно зі ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Stec and Others v. the United Kingdom» (заяви №65731/01 та №65900/01) зазначив, що різниця у поводженні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного виправдання, тобто не переслідує легітимної мети або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою. Жодного об`єктивного та розумного виправдання для такої відмінності у ставленні відповідач не навів, а мета постанови №153, визначена в її назві, - підвищення мотивації до проходження військової служби під час воєнного стану - такого розмежування не передбачає.
Посилання відповідача на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 22.01.2026 у справі №280/5538/25 суд відхиляє, оскільки відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, тоді як судові рішення судів апеляційної інстанції, ухвалені в інших справах, такого значення не мають і преюдиціальними для цієї справи не є. Висновків Верховного Суду щодо застосування п.4 постанови №153 у подібних правовідносинах на дату ухвалення цього рішення не сформульовано.
Посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №826/1647/16 щодо обов`язкових умов визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень суд враховує, однак воно не свідчить на користь відповідача. Позивач довів як факт порушення власних прав, що полягає у позбавленні його гарантованої державою виплати, так і невідповідність оскарженої відмови вимогам п.4 постанови №153.
Згідно з ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Усупереч наведеному відповідач не довів правомірності відмови у нарахуванні та виплаті позивачу одноразової грошової винагороди, тоді як позивач належними та допустимими доказами підтвердив відповідність умовам, з якими постанова №153 пов`язує виникнення права на таку виплату.
Будь-яких інших обставин, які б вимагали детальної відповіді або спростування, сторонами у заявах по суті справи не зазначено та з матеріалів справи судом не встановлено.
Суд також враховує, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема рішенням у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 (заява №4909/04, пункт 58), рішення судів та інших органів вирішення спорів мають бути належним чином умотивовані; водночас обов`язок наводити підстави для рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент сторони (пункт 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів).
З огляду на встановлені обставини справи та наведені норми законодавства, відмова військової частини НОМЕР_1 , оформлена листами від 09.07.2026 №26/1/4852 та від 25.07.2026 №937/11/3/2092, щодо невиплати позивачу одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах є протиправною, а відповідна позовна вимога - обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Вирішуючи питання про належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд зазначає таке.
Відповідно до п.4 ч.2 ст.245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправними рішення суб`єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення, а також про вжиття інших визначених законом заходів. Пунктом 10 ч.2 ст.245 КАС України передбачено можливість прийняття рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (заява №21722/11) зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Статтею 13 Конвенції гарантовано право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Верховний Суд у постанові від 06.03.2019 у справі №1640/2594/18 зазначив, що повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант їх поведінки, тобто у разі настання визначених законодавством умов суб`єкт владних повноважень зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.
У цій справі судом встановлено, що позивач відповідає всім умовам, з якими п.4 постанови №153 пов`язує виникнення права на винагороду, а сукупна тривалість його безпосередньої участі у бойових діях станом на дату набрання чинності постановою №153 значно перевищує шість місяців, що виключає необхідність пропорційного обчислення розміру винагороди за абзацом третім п.4 постанови №153. За таких обставин у відповідача відсутнє дискреційне повноваження щодо вирішення питання про виплату винагороди чи її розмір, а належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1000000 (один мільйон) гривень.
За таких обставин позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.
Відповідно до ч.1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно зі ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про задоволення позову.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за подання цього позову, доказів понесення інших судових витрат ним не надано, то такі в силу приписів ст.139 КАС України розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
в и р і ш и в:
адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 , оформлену листами від 09.07.2026 №26/1/4852 та від 25.07.2026 №937/11/3/2092, щодо невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах, передбаченої п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».
Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 (ЄДРПОУ НОМЕР_11 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) одноразову грошову винагороду за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1000000 (один мільйон) гривень, передбачену п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду, з врахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Желік О.М.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua