Рішення від 18 жовтня 2026 р. у справі №160/20591/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2026 рокуСправа № 160/20591/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіПрудника С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 в особі представника Кириленка Андрія Володимировича до відповідача-1: військової частини НОМЕР_1 , відповідача-2: військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

15.07.2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла сформована 15.07.2026 року через систему “Електронний суд” позовна заява ОСОБА_1 в особі представника Кириленка Андрія Володимировича до відповідача-1: військової частини НОМЕР_1 , відповідача-2: військової частини НОМЕР_2 , в якій представник позивача просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 у формі не нарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень внаслідок поранення одержаного під час захисту Вітчизни у відповідності до пункту 4 Постанови КМУ “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану” від 11.02.2025 року №153;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн. гривень внаслідок поранення одержаного під час захисту Вітчизни у відповідності до пункту 4 Постанови КМУ “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану” від 11.02.2025 року №153.

Означені позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач, ОСОБА_1 , проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та під час проходження військової служби брав безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Позивач зазначає, що 11.01.2023 під час виконання бойового завдання в районі АДРЕСА_1 внаслідок обстрілу противника отримав мінно-вибухову травму, що підтверджується актом розслідування нещасного випадку. Позивач вказує, що на момент набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 “Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану” він відповідав встановленим умовам для отримання одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, оскільки був прийнятий на військову службу під час воєнного стану у віці до 25 років, проходив службу як військовослужбовець сержантського складу та мав поранення, отримане під час захисту Вітчизни. Разом з тим, позивач зазначає, що військова частина НОМЕР_1 відмовила у реалізації його права на отримання зазначеної винагороди, посилаючись на те, що положення постанови №153 не поширюються на військовослужбовців військової частини НОМЕР_2 та підпорядкованих їй військових частин. Позивач вважає таку відмову протиправною, оскільки Головне управління розвідки Міністерства оборони України є військовим формуванням, утвореним відповідно до законодавства України, а тому військовослужбовці зазначеного органу за умови відповідності вимогам постанови №153 мають право на отримання передбаченої нею одноразової грошової винагороди. У зв`язку з цим позивач просить визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати йому одноразової грошової винагороди та зобов`язати військову частину НОМЕР_2 здійснити її нарахування та виплату.

За відомостями з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.07.2026 року зазначена вище справа розподілена та 16.07.2026 року передана судді Пруднику С.В.

20.07.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду вказану позовну заяву було залишено без руху та надано було позивач строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 5 (п`яти) робочих днів, з моменту отримання копії даної ухвали, шляхом подання до суду: поданням до суду доказів, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги - додатки до позовної заяви: 1. копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; 3. копія паспорта позивача; 4. копія витягу з реєстру територіальної громади позивача; 5. копія акту розслідування нещасного випадку від 27.04.2023 №155/23; 6. копія військового квитка позивача; 7. копія адвокатського запиту за вих. № ОМ/204751/00 від 04.11.2025 (без додатків); 8. копія листа від військової частини НОМЕР_1 від 18.11.2025 (додатки відсутні); 9. копія заяви за вих. № № ОМ/204751/01 від 12.12.2025 (без додатків); 10. копія листа від військової частини НОМЕР_1 від 08.01.2026 (з додатками); 11. копія заяви за вих. № ОМ/204751/02 від 03.02.2026 (без додатків); 12. копія листа від військової частини НОМЕР_3 Національної гвардії України від 20.02.2026 (з додатками); 13. копія заяви за вих. № ОМ/204751/04 від 24.04.2026 (без додатків); 14. копія листа від Військової частини НОМЕР_1 від 26.05.2026 (додатки відсутні).

22.07.2026 року від представника позивача Кириленка А.В. до суду надійшла заява про усунення недоліків, в якій представник позивача вказав, що

У встановлений Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.07.2026 року строк позивач усунув недоліки адміністративного позову.

27.07.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду прийнято до свого провадження означену позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі. Витребувано у військової частини НОМЕР_1 та у військової частини НОМЕР_2 : документів, що підтверджують проходження військової служби ОСОБА_2 , у тому числі витягів з наказів про зарахування, переміщення, проходження служби та перебування у складі відповідних військових частин; наказів (витягів з наказів) про залучення ОСОБА_1 до виконання бойових завдань, участі у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку із військовою агресією Російської Федерації проти України; витягів з бойових донесень, журналів бойових дій (оперативних завдань, ведення оперативної обстановки), вахтових журналів, польових листів та інших документів, які підтверджують періоди безпосередньої участі ОСОБА_1 у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій; документів щодо отримання ОСОБА_2 поранення (мінно-вибухової травми) під час виконання бойового завдання, у тому числі матеріалів службового (спеціального) розслідування за фактом отримання поранення; рапортів командирів підрозділів (груп) щодо виконання ОСОБА_2 бойових (службових) завдань; документів щодо проведення перевірки наявності підстав для виплати ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153, у тому числі актів, висновків, доповідних записок та інших матеріалів; інформації щодо прийняття або неприйняття рішення про нарахування та виплату ОСОБА_2 одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, передбаченої пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 №153; у разі прийняття відповідного рішення - копії наказу (витягу з наказу) про нарахування та виплату ОСОБА_1 зазначеної одноразової грошової винагороди; у разі відмови у нарахуванні та виплаті винагороди - документи, які стали підставою для такого рішення, із зазначенням правового обґрунтування невиплати; відомостей про відсутність (наявність) у ОСОБА_1 випадків притягнення до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності, які відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №153 можуть впливати на право отримання одноразової грошової винагороди. Судом зобов`язано витребувані судом докази подати до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (також шляхом направлення на електронну адресу Дніпропетровського окружного адміністративного суду (inbox@adm.dp.court.gov.ua; inboxdoas@adm.dp.court.gov.ua) ) у строк до 21.08.2026 року. Судом попереджено військову частину НОМЕР_1 та військову частину НОМЕР_2 про можливість застосування судом заходів процесуального примусу, зокрема накладення штрафу та винесення окремої ухвали у разі невиконання вимог даної ухвали суду. Судом також вказано, що в разі неможливості надання письмових доказів подати до суду вмотивовані та обґрунтовані пояснення (зазначити який саме документ не має можливості подати та з яких підстав).

19.08.2026 року від військової частини НОМЕР_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки положення постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 не поширюються на військовослужбовців розвідувального органу Міністерства оборони України. Відповідач наголосив, що військова частина НОМЕР_1 належить до системи розвідувального органу Міністерства оборони України, який має окремий правовий статус, визначений Законом України «Про розвідку», та не входить до складу Збройних Сил України. Зазначив, що сама по собі участь позивача у бойових діях, отримання поранення під час захисту Вітчизни та проходження військової служби у віці до 25 років не є безумовними підставами для виплати одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000 грн, оскільки необхідною умовою її призначення є належність військовослужбовця до визначеного постановою №153 кола осіб. Також відповідач послався на відсутність у військової частини НОМЕР_1 повноважень щодо самостійного встановлення та здійснення виплат, не передбачених нормативно-правовими актами для відповідної категорії військовослужбовців. На переконання відповідача, відсутність нормативно визначених підстав для нарахування та виплати позивачу спірної винагороди свідчить про правомірність дій військової частини та відсутність протиправної бездіяльності. З огляду на викладене, відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

20.08.2026 року від військової частини НОМЕР_2 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач зазначив, що заявлені позовні вимоги є безпідставними, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства та не підтверджені належними і допустимими доказами. Відповідач вказав, що відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 право на отримання одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000 грн мають військовослужбовці, які одночасно відповідають установленим нормативним актом умовам, зокрема щодо належності до визначених категорій військовослужбовців, віку на момент призову або прийняття на військову службу, тривалості безпосередньої участі в бойових діях, проходження військової служби та відсутності передбачених законодавством обставин, що перешкоджають призначенню відповідної виплати. При цьому відповідач наголосив, що військова частина НОМЕР_1 , у якій позивач проходить військову службу та яка підпорядковується військовій частині НОМЕР_2 , належить до системи розвідувального органу Міністерства оборони України, правовий статус якого визначається Законом України «Про розвідку». На переконання відповідача, розвідувальні органи України є самостійними складовими сектору безпеки і оборони держави, які не належать до Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань або правоохоронних органів спеціального призначення в розумінні пункту 4 постанови №153. Також відповідач зазначив, що фінансування військової частини НОМЕР_1 здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених Головному управлінню розвідки Міністерства оборони України за окремою бюджетною програмою «Розвідувальна діяльність у сфері оборони» (КПКВ 5961010), яка не належить до бюджетних програм Міністерства оборони України, за якими здійснюється утримання військових частин Збройних Сил України. Відповідач звернув увагу, що метою експериментального проєкту, запровадженого постановою №153, є підвищення рівня укомплектованості особовим складом бойових військових частин Збройних Сил України, Національної гвардії України та Державної прикордонної служби України шляхом створення додаткових мотиваційних чинників для залучення громадян віком від 18 до 25 років до проходження військової служби. На думку відповідача, сам факт проходження позивачем військової служби, його участі у заходах із забезпечення оборони України та отримання 11.03.2023 року мінно-вибухової травми під час виконання бойового завдання не свідчить про виникнення права на отримання спірної винагороди, оскільки належність особи до визначеного постановою №153 суб`єктного складу є обов`язковою умовою її призначення. На підтвердження своєї позиції відповідач послався на положення Конституції України, законів України «Про національну безпеку України», «Про розвідку», «Про Збройні Сили України», а також на практику апеляційних адміністративних судів щодо застосування постанови №153, відповідно до якої невідповідність військовослужбовця хоча б одній із передбачених умов виключає можливість призначення відповідної грошової винагороди. З огляду на викладене, військова частина НОМЕР_2 вважала, що правові підстави для нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000 грн відсутні, а тому просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

24.08.2026 року від військової частини НОМЕР_2 до суду надійшли пояснення на виконання вимог ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.07.2026 року щодо витребування доказів. У поданих поясненнях відповідач зазначив, що предметом спору у справі №160/20591/26 є невиплата ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000 грн, передбаченої пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, у зв`язку з отриманням поранення під час захисту Вітчизни. Відповідач вказав, що ухвалою суду від 27.07.2026 року у військових частин НОМЕР_1 та НОМЕР_2 витребувано документи щодо проходження позивачем військової служби, його участі у бойових діях, отримання поранення, наявності або відсутності випадків притягнення до відповідальності, а також документи щодо перевірки підстав для призначення спірної грошової винагороди та прийняття відповідного рішення. Військова частина НОМЕР_2 наголосила, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_3 Національної гвардії України та військовій частині НОМЕР_1 , тоді як безпосередніх правовідносин щодо проходження військової служби між позивачем та військовою частиною НОМЕР_2 не існувало. Залучення військової частини НОМЕР_2 як відповідача у справі позивач обґрунтовує підпорядкуванням військової частини НОМЕР_1 Головному управлінню розвідки Міністерства оборони України та перебуванням останньої на відповідному фінансовому забезпеченні. Крім того, відповідач зазначив, що у військовій частині НОМЕР_2 відсутні документи щодо проходження позивачем військової служби, залучення його до виконання бойових завдань, безпосередньої участі у бойових діях, отримання поранення, а також матеріали службових розслідувань, рапорти командирів підрозділів та відомості щодо притягнення позивача до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності. За наявною у відповідача інформацією, відповідні документи були надані суду військовою частиною НОМЕР_1 . Також відповідач наголосив, що Головне управління розвідки Міністерства оборони України відповідно до Закону України «Про розвідку» має статус розвідувального органу та органу військового управління, однак не належить до суб`єктів, визначених пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №153. У зв`язку із цим військова частина НОМЕР_2 вважає, що не наділена повноваженнями щодо прийняття рішень про призначення або відмову у призначенні відповідної одноразової грошової винагороди. Відповідач повідомив, що ним не проводилася перевірка наявності підстав для виплати позивачу одноразової грошової винагороди, не видавалися накази про її нарахування та виплату, а також не приймалося рішення про відмову у здійсненні такої виплати. Окремо військова частина НОМЕР_2 зазначила, що безпосередньо на її адресу від позивача не надходило жодних заяв або запитів щодо можливості отримання одноразової грошової винагороди відповідно до постанови №153, а тому, на переконання відповідача, підстави для надання позивачу письмової відповіді з цього питання були відсутні. Крім того, відповідач звернув увагу, що постановою №153 не передбачено окремого порядку проведення перевірки наявності підстав для призначення відповідної винагороди, який би встановлював обов`язок виготовлення актів перевірки, висновків, доповідних записок та інших документів, витребуваних судом. З огляду на викладене, військова частина НОМЕР_2 вважала, що не допустила протиправної бездіяльності щодо позивача, а відсутність витребуваних судом документів зумовлена відсутністю у відповідача відповідних повноважень та правовідносин із позивачем щодо призначення спірної виплати.

28.08.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду У задоволенні клопотання представника військової частини НОМЕР_2 Мамася Максима Олександровича про розгляд справи у порядку загального провадження відмовлено.

28.08.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у задоволенні клопотання представника військової частини НОМЕР_2 Мамася Максима Олександровича про закритий судовий розгляд адміністративної справи №160/20591/26 за позовною заявою ОСОБА_1 в особі представника Кириленка Андрія Володимировича до відповідача-1: військової частини НОМЕР_1 , відповідача-2: військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

28.08.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у задоволенні клопотання представника військової частини НОМЕР_2 Мамася Максима Олександровича про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору у справі №160/20591/26 відмовлено.

28.08.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у задоволенні клопотання представника військової частини НОМЕР_2 Мамася Максима Олександровича про залишення позовної заяви без розгляду відмовлено.

07.10.2026 року ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду продовжено строк розгляду даної справи на 30 днів.

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 17.10.2022 року у віці 22 років був прийнятий на військову службу під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX.

Під час проходження військової служби позивач брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України.

З матеріалів справи вбачається, що позивач проходив військову службу, зокрема, у складі окремого загону спеціального призначення « ІНФОРМАЦІЯ_2 » військової частини НОМЕР_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , а також у військовій частині НОМЕР_1 , яка належить до системи Головного управління розвідки Міністерства оборони України.

Як зазначено у позовній заяві, 11.01.2023 року приблизно о 10 годині 00 хвилин під час виконання бойового завдання в районі АДРЕСА_1 внаслідок обстрілу з боку військових формувань Російської Федерації солдат ОСОБА_1 отримав мінно-вибухову травму.

Обставини отримання позивачем зазначеної травми підтверджуються актом розслідування нещасного випадку від 27.04.2023 року №155/23, на який посилається позивач та копію якого долучено до матеріалів позовної заяви.

Також у матеріалах справи містяться відомості щодо безпосередньої участі позивача у заходах із забезпечення оборони України, зокрема довідка військової частини НОМЕР_1 від 07.01.2026 року №103/40 та довідка військової частини НОМЕР_3 Національної гвардії України від 19.02.2026 року №642.

Зазначені документи були отримані представником позивача в межах здійснення заходів щодо збирання доказів, необхідних для вирішення питання про призначення та виплату одноразової грошової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану».

Судом встановлено, що 11.02.2025 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №153, яка набрала чинності 13.02.2025 року та якою, серед іншого, передбачено виплату одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000 грн окремим категоріям військовослужбовців за умови відповідності встановленим нормативним вимогам.

Згідно з положеннями пункту 4 зазначеної постанови право на відповідну винагороду пов`язується, зокрема, з проходженням військової служби під час воєнного стану, віком особи на момент прийняття або призову на військову службу, належністю до визначених категорій військовослужбовців та безпосередньою участю у бойових діях.

Водночас постановою передбачено особливості виплати винагороди військовослужбовцям, які брали безпосередню участь у бойових діях протягом строку менш як шість місяців у зв`язку з отриманням поранення, травми, контузії або каліцтва під час захисту Вітчизни.

Вважаючи, що він відповідає встановленим постановою №153 умовам, позивач через свого представника вживав заходів для отримання необхідних документів та вирішення питання щодо призначення йому одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн.

Так, 04.11.2025 року представником позивача, адвокатом Кириленком Андрієм Володимировичем, до військової частини НОМЕР_1 направлено адвокатський запит за вих. №ОМ/204751/00, в якому порушено питання щодо вжитих військовою частиною заходів із реалізації права позивача на отримання одноразової грошової винагороди відповідно до постанови №153.

У зазначеному адвокатському запиті представник позивача просив повідомити, чи проводилася органами військового управління попередня перевірка законності нарахування та виплати позивачу одноразової грошової винагороди, чи складався відповідний акт перевірки, а також чи видавався наказ командира військової частини про нарахування та виплату ОСОБА_1 зазначеної винагороди.

Крім того, представник позивача просив надати копії відповідних документів у разі їх наявності.

Листом від 18.11.2025 року військова частина НОМЕР_1 повідомила представника позивача про відсутність правових підстав для виплати позивачу одноразової грошової винагороди відповідно до постанови №153.

У зазначеному листі військова частина НОМЕР_1 послалася на положення пункту 4 постанови №153, відповідно до яких виплата винагороди передбачена особам рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які відповідають установленим умовам.

При цьому військова частина НОМЕР_1 зазначила, що положення постанови №153 не передбачають виплати відповідної винагороди військовослужбовцям військової частини НОМЕР_2 та підпорядкованих їй військових частин.

12.12.2025 року представником позивача до військової частини НОМЕР_1 направлено заяву за вих. №ОМ/204751/01, в якій порушено питання про виготовлення та надання довідки щодо безпосередньої участі ОСОБА_1 у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій, відсутності або наявності випадків притягнення його до відповідальності та інших обставин, що мають значення для вирішення питання про виплату одноразової грошової винагороди.

Крім того, представник позивача просив надати відомості про конкретні періоди безпосередньої участі позивача у бойових діях, витяги з бойових донесень, журналів бойових дій, матеріалів спеціальних або службових розслідувань, а також копії рапортів командирів підрозділів щодо виконання позивачем бойових завдань.

Листом від 08.01.2026 року за вих. №7/адв/16 військова частина НОМЕР_1 надала довідку від 07.01.2026 року №103/40 про безпосередню участь військовослужбовця у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій, відсутність або наявність випадків притягнення до відповідальності та інших особливих обставин.

З метою отримання додаткових документів щодо проходження військової служби та участі позивача у бойових діях 03.02.2026 року представником позивача до військової частини НОМЕР_3 Національної гвардії України направлено заяву за вих. №ОМ/204751/02.

У зазначеній заяві представник позивача просив виготовити та надати довідку про безпосередню участь ОСОБА_1 у бойових діях у районах ведення воєнних (бойових) дій, а також надати інформацію про наявність або відсутність випадків притягнення його до відповідальності.

За результатами розгляду зазначеного звернення військовою частиною НОМЕР_3 Національної гвардії України листом від 20.02.2026 року надано довідку від 19.02.2026 року №642 про безпосередню участь позивача у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Одночасно військова частина НОМЕР_3 повідомила, що відомості про кримінальні, адміністративні та дисциплінарні правопорушення щодо сержанта ОСОБА_1 у військовій частині НОМЕР_3 Національної гвардії України не обліковуються.

У подальшому, 24.04.2026 року представником позивача до військової частини НОМЕР_1 направлено заяву за вих. №ОМ/204751/04, в якій повторно порушено питання про надання документів, необхідних для підтвердження права позивача на отримання одноразової грошової винагороди.

Зокрема, представник позивача просив надати витяги з бойових донесень, журналів бойових дій, вахтових журналів, польових листів, матеріалів службових розслідувань, копії рапортів командирів підрозділів, а також інформацію щодо прийняття наказу про нарахування та виплату позивачу одноразової грошової винагороди.

Крім того, у зазначеній заяві представник позивача просив у разі відсутності відповідного наказу включити ОСОБА_1 до наказу про нарахування та виплату винагороди, передбаченої постановою №153, здійснити її нарахування та виплату в розмірі 1 000 000 грн.

Листом від 26.05.2026 року за вих. №7/адв/90 військова частина НОМЕР_1 повторно повідомила про відсутність правових підстав для здійснення зазначеної виплати.

В обґрунтування своєї позиції військова частина НОМЕР_1 зазначила, що пунктом 4 постанови №153 визначено коло військовослужбовців, яким може виплачуватися відповідна винагорода, однак військовослужбовці Головного управління розвідки Міністерства оборони України та підпорядкованих йому військових частин, на переконання відповідача, до такого кола не належать.

Таким чином, зі змісту листів військової частини НОМЕР_1 від 18.11.2025 року та від 26.05.2026 року вбачається, що підставою для невиплати позивачу одноразової грошової винагороди визначено саме правовий статус військової частини, у якій він проходить військову службу, та непоширення, на думку відповідача, положень постанови №153 на військовослужбовців розвідувального органу Міністерства оборони України.

При цьому позивач вважає, що Головне управління розвідки Міністерства оборони України належить до утворених відповідно до законодавства України військових формувань, а тому проходження військової служби у підпорядкованій йому військовій частині не може бути самостійною підставою для відмови у призначенні передбаченої постановою №153 винагороди.

З огляду на наведене позивач вважає, що відповідачами допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та невиплати йому одноразової грошової винагороди у розмірі 1 000 000 грн, у зв`язку із чим звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та аргументам учасників справи, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності та в інших випадках, передбачених законом.

Правові засади соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону соціальний захист військовослужбовців є діяльністю держави, спрямованою на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод військовослужбовців, задоволення їхніх матеріальних і духовних потреб відповідно до особливого виду службової діяльності.

Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Водночас конкретні види, розміри та умови здійснення спеціальних виплат військовослужбовцям визначаються відповідними нормативно-правовими актами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» запроваджено спеціальні заходи матеріального стимулювання окремих категорій військовослужбовців.

Пунктом 4 постанови №153 передбачено виплату одноразової грошової винагороди за тривалість проходження служби в бойових умовах особам рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій.

Наведена норма передбачає диференційований підхід до визначення розміру одноразової грошової винагороди залежно від тривалості безпосередньої участі військовослужбовця у бойових діях, а також установлює спеціальне правило для осіб, які брали участь у бойових діях менше шести місяців у зв`язку з отриманням захворювань, поранень, травм, контузій або каліцтв під час захисту Вітчизни.

Таким чином, для виникнення права на одноразову грошову винагороду у розмірі 1 000 000 грн необхідним є встановлення сукупності юридичних фактів, визначених пунктом 4 постанови №153, а саме належності військовослужбовця до відповідної категорії осіб, його віку на момент прийняття або призову на військову службу, часу прийняття або призову, факту проходження військової служби у визначений нормативним актом період, безпосередньої участі у бойових діях, її тривалості та відсутності обставин, що виключають виплату.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 17.10.2022 року був прийнятий на військову службу на період мобілізації, тобто під час дії воєнного стану та у віці до 25 років.

Зазначені обставини підтверджуються матеріалами справи та не становлять основного предмета заперечень відповідачів.

Під час проходження військової служби позивач брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

На підтвердження зазначених обставин представником позивача надано довідку військової частини НОМЕР_1 від 07.01.2026 року №103/40 та довідку військової частини НОМЕР_3 Національної гвардії України від 19.02.2026 року №642.

Крім того, позивач зазначає, що 11.01.2023 року приблизно о 10 годині під час виконання бойового завдання в районі АДРЕСА_1 внаслідок обстрілу противника отримав мінно-вибухову травму.

На підтвердження обставин отримання поранення позивачем надано акт розслідування нещасного випадку від 27.04.2023 року №155/23.

Отже, наявні у матеріалах справи документи свідчать про те, що позивач був залучений до виконання завдань із захисту України та зазнав ушкодження здоров`я під час проходження військової служби.

Водночас суд зазначає, що встановлення факту отримання військовослужбовцем поранення не є тотожним установленню всіх передбачених пунктом 4 постанови №153 умов для виплати одноразової грошової винагороди саме у розмірі 1 000 000 грн.

Для вирішення питання про призначення зазначеної виплати необхідно також визначити конкретні періоди безпосередньої участі позивача у бойових діях, їх сукупну тривалість, наявність причинного зв`язку між отриманим пораненням та неможливістю досягнення передбаченого постановою шестимісячного строку, а також відповідність позивача іншим нормативно встановленим умовам.

З матеріалів справи встановлено, що представник позивача звертався до військової частини НОМЕР_1 з адвокатськими запитами та заявами щодо реалізації права ОСОБА_1 на отримання одноразової грошової винагороди.

Зокрема, 04.11.2025 року представником позивача направлено адвокатський запит за вих. №ОМ/204751/00 щодо вжиття заходів для призначення та виплати одноразової грошової винагороди, проведення відповідної перевірки та видання наказу про її нарахування.

Листом від 18.11.2025 року військова частина НОМЕР_1 повідомила, що виплата одноразової грошової винагороди відповідно до пункту 4 постанови №153 передбачена для військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, однак не передбачена для військовослужбовців військової частини НОМЕР_2 та підпорядкованих їй військових частин.

Надалі представником позивача направлено заяву від 12.12.2025 року за вих. №ОМ/204751/01 щодо надання документів, необхідних для підтвердження права на винагороду.

За результатами звернень позивачу було надано документи щодо його участі у відповідних заходах.

24.04.2026 року представник позивача повторно звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою за вих. №ОМ/204751/04 щодо реалізації права на отримання одноразової грошової винагороди.

Листом від 26.05.2026 року військова частина НОМЕР_1 повторно повідомила про відсутність правових підстав для здійснення зазначеної виплати з огляду на непоширення положень постанови №153 на військовослужбовців Головного управління розвідки Міністерства оборони України та підпорядкованих йому військових частин.

Таким чином, спір між сторонами виник у зв`язку з відмовою військової частини НОМЕР_1 у реалізації права позивача на одноразову грошову винагороду, яка обґрунтована передусім правовим статусом військової частини та особливостями нормативного регулювання діяльності розвідувальних органів України.

Надаючи оцінку зазначеним доводам відповідача, суд виходить із наступного.

Відповідно до Закону України від 17.09.2020 року №912-IX «Про розвідку» розвідувальні органи України є спеціально уповноваженими державними органами, які здійснюють розвідувальну діяльність з метою забезпечення національної безпеки і оборони України.

Статтею 5 Закону №912-IX передбачено функціонування розвідувального органу Міністерства оборони України.

Водночас Закон України від 21.06.2018 року №2469-VIII «Про національну безпеку України» визначає складові сектору безпеки і оборони України, серед яких окремо названі Збройні Сили України, інші військові формування та розвідувальні органи України.

Зазначене нормативне розмежування має істотне значення для визначення суб`єктного складу осіб, на яких поширюється дія пункту 4 постанови №153.

Разом із тим суд зазначає, що для правильного застосування зазначеної постанови необхідно враховувати не лише формальне найменування органу, в якому особа проходить військову службу, а й конкретний правовий статус відповідного органу, характер військової служби та зміст нормативного регулювання, яким визначено коло отримувачів виплати.

При цьому положення пункту 3 постанови №153, якими врегульовано участь у відповідному експериментальному проєкті, та положення пункту 4 цієї постанови, які визначають право окремих категорій військовослужбовців на одноразову грошову винагороду за службу в бойових умовах, мають різне нормативне призначення.

Отже, саме по собі не включення військової частини до переліку військових частин, визначених для проходження служби за спеціальними контрактами в межах експериментального проєкту, не може підміняти перевірку відповідності військовослужбовця умовам пункту 4 постанови №153.

Водночас суд наголошує, що зазначена обставина не означає автоматичного поширення пункту 4 постанови №153 на всіх військовослужбовців розвідувальних органів України.

Вирішення цього питання потребує самостійного нормативного аналізу, зокрема встановлення того, чи охоплюється відповідна категорія військовослужбовців суб`єктним складом зазначеної норми.

Суд звертає увагу, що надання військовою частиною НОМЕР_1 письмової відповіді на звернення позивача саме по собі не свідчить про належне виконання всіх покладених на неї обов`язків.

За змістом частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суб`єкта владних повноважень повинно бути обґрунтованим, тобто прийнятим з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.

Обґрунтованість рішення передбачає наведення фактичних і правових підстав, які дають можливість особі зрозуміти причини прийнятого щодо неї рішення, а суду - здійснити перевірку його законності.

У спірних правовідносинах військова частина НОМЕР_1 обмежилася посиланням на непоширення постанови №153 на військовослужбовців розвідувальних органів та підпорядкованих їм військових частин.

Разом із тим належна оцінка такого мотиву потребує встановлення конкретної нормативної підстави, яка визначає правовий статус військової частини НОМЕР_1 та виключає можливість застосування до її військовослужбовців пункту 4 постанови №153.

У разі якщо відповідне виключення не випливає з нормативного регулювання, відмова, заснована виключно на такому твердженні, не може вважатися достатньо обґрунтованою.

При цьому суд ураховує, що питання щодо тривалості безпосередньої участі позивача у бойових діях, застосування спеціального правила щодо військовослужбовців, які отримали поранення, та відсутності обставин, які виключають виплату винагороди, не отримали повної індивідуальної оцінки у відповідях військової частини НОМЕР_1 .

Суд зазначає, що відсутність належної перевірки юридично значущих обставин може свідчити про неналежний розгляд питання щодо реалізації права особи на відповідну соціальну гарантію, якщо такий обов`язок покладений на суб`єкта владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Водночас наведена норма не означає, що за відсутності належного підтвердження всіх матеріально-правових передумов для призначення виплати суд зобов`язаний безпосередньо присудити відповідну суму.

Обов`язок доказування правомірності поведінки суб`єкта владних повноважень необхідно відмежовувати від обов`язку суду встановити наявність передбачених законодавством умов для застосування конкретного способу судового захисту.

За приписами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Отже, наявні у матеріалах справи довідки щодо участі позивача в заходах із забезпечення оборони України та акт розслідування нещасного випадку підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами, зокрема документами щодо проходження військової служби, безпосередньої участі в бойових діях, тривалості такої участі та обставин отримання поранення.

Суд також ураховує правові висновки Верховного Суду щодо необхідності забезпечення ефективного судового захисту порушених прав особи.

Так, у постанові Верховного Суду від 23.12.2021 року у справі №480/4737/19 сформульовано правовий підхід, відповідно до якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві повинен забезпечувати максимально дієве поновлення порушеного права за існуючого законодавчого регулювання, відповідати фактичним обставинам справи, не суперечити суті заявлених позовних вимог та узгоджуватися з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законом.

Аналогічний підхід викладено Верховним Судом у постанові від 13.04.2023 року у справі №757/30991/18-а.

У зазначеній постанові Верховний Суд наголосив, що адміністративний суд повинен забезпечити не лише формальне встановлення протиправності поведінки суб`єкта владних повноважень, але й застосування такого способу судового захисту, який відповідатиме характеру порушення та сприятиме реальному поновленню прав особи.

Водночас Верховний Суд звернув увагу на необхідність дотримання принципу диспозитивності адміністративного судочинства та обґрунтованості виходу за межі заявлених позовних вимог.

Так, у постанові Верховного Суду від 17.02.2020 року у справі №820/1961/18 зазначено, що вихід за межі позовних вимог можливий за наявності відповідних умов, зокрема коли повний захист порушеного права неможливий у спосіб, обраний позивачем, а інший спосіб захисту безпосередньо пов`язаний із правом, за захистом якого особа звернулася до суду.

Наведені правові висновки підлягають урахуванню під час визначення належного способу судового захисту у цій справі.

Суд також бере до уваги постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 18.09.2026 року у справі №520/6784/26, у якій предметом судового розгляду було питання застосування пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153.

У зазначеній справі суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог, визнав протиправними дії військової частини щодо невиплати одноразової грошової винагороди та зобов`язав повторно розглянути заяву військовослужбовця з урахуванням висновків суду.

При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що позбавлення військовослужбовця відповідної виплати виключно з підстави його звільнення з військової служби до набрання чинності постановою №153, за умови виконання інших передбачених нею вимог, не відповідає меті встановленого державою правового регулювання.

Разом із тим суд зазначає, що фактичні обставини справи №520/6784/26 не є тотожними обставинам цієї справи, оскільки у справі ОСОБА_1 відповідачі насамперед заперечують поширення положень пункту 4 постанови №153 на військовослужбовців розвідувальних органів України.

Отже, зазначена постанова апеляційного суду може бути врахована щодо загальних підходів до застосування пункту 4 постанови №153 та визначення ефективного способу судового захисту, проте не вирішує самостійного правового питання щодо суб`єктного складу отримувачів винагороди у спірних правовідносинах.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання військової частини НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 000 000 грн суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень та зобов`язання його вчинити певні дії.

Згідно з частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає виконання певних умов, визначених законом, суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Отже, застосування способу судового захисту у вигляді безпосереднього зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату грошових коштів можливе за умови встановлення всіх необхідних матеріально-правових передумов виникнення відповідного права та належності відповідача до суб`єктів, уповноважених здійснювати таку виплату.

У матеріалах справи наявні пояснення військової частини НОМЕР_2 від 21.08.2026 року, відповідно до яких позивач безпосередньо не проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 , а проходив службу у військовій частині НОМЕР_3 Національної гвардії України та військовій частині НОМЕР_1 .

Крім того, військова частина НОМЕР_2 зазначила, що не отримувала безпосередніх звернень позивача щодо призначення одноразової грошової винагороди, не приймала відповідного рішення та не володіє первинними документами щодо проходження ним військової служби, які перебувають у розпорядженні військової частини НОМЕР_1 .

Суд зазначає, що сам факт підпорядкування військової частини НОМЕР_1 військовій частині НОМЕР_2 та перебування на відповідному фінансовому забезпеченні не є безумовною підставою для покладення на останню обов`язку призначити та виплатити конкретну одноразову грошову винагороду.

Для застосування зазначеного способу захисту необхідно встановити конкретні нормативні повноваження військової частини НОМЕР_2 щодо призначення та здійснення спірної виплати.

За відсутності встановлення таких повноважень та повної сукупності умов, визначених пунктом 4 постанови №153, покладення на військову частину НОМЕР_2 обов`язку безпосередньо нарахувати та виплатити позивачу 1 000 000 грн було б передчасним.

При цьому суд зазначає, що встановлення протиправності відмови військової частини НОМЕР_1 у розгляді питання щодо реалізації права позивача на одноразову грошову винагороду не є тотожним встановленню безумовного права позивача на отримання зазначеної суми.

З огляду на викладене суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача, за умови встановлення протиправності відмови військової частини НОМЕР_1 , є зобов`язання останньої повторно розглянути заяву представника позивача від 24.04.2026 року за вих. №ОМ/204751/04 щодо призначення одноразової грошової винагороди, передбаченої пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, з урахуванням правової оцінки, наданої судом.

При повторному розгляді відповідного питання військова частина НОМЕР_1 повинна надати належну оцінку правовому статусу позивача, періодам проходження ним військової служби, безпосередній участі у бойових діях, обставинам отримання поранення, можливості застосування спеціального правила щодо виплати винагороди у повному обсязі, відсутності встановлених нормативним актом обмежень, а також визначити належний орган, уповноважений приймати рішення щодо призначення та виплати зазначеної винагороди.

Водночас повторний розгляд заяви не означає обов`язку відповідача прийняти рішення про виплату 1 000 000 грн незалежно від установлених обставин, а передбачає необхідність вирішення цього питання відповідно до вимог чинного законодавства з належним правовим та фактичним обґрунтуванням.

Таким чином, за умови встановлення судом протиправності відмови військової частини НОМЕР_1 у вирішенні питання щодо призначення одноразової грошової винагороди, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову шляхом визнання протиправними відповідних дій військової частини НОМЕР_1 та зобов`язання її повторно розглянути заяву представника позивача від 24.04.2026 року за вих. №ОМ/204751/04 з урахуванням висновків суду.

У задоволенні позовних вимог щодо безпосереднього зобов`язання військової частини НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 000 000 грн належить відмовити з огляду на відсутність достатніх установлених судом підстав для застосування такого способу судового захисту.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26.06.2014 Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п. 53 рішення у справі «Ковач проти України», п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України», п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Суди повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Тож, залишаючи без оцінки окремі аргументи учасників справи, суд виходить з того, що такі обставини лише опосередковано стосуються суті і природи спору, а їх оцінка не має вирішального значення для його правильного вирішення.

Зазначене вище в сукупності свідчить про обґрунтованість доводів позивача про наявність правових підстав для часткове задоволення заявлених вимог.

Беручи до уваги зазначене суд вважає, що відповідачем, за час розгляду справи, на виконання вимог частини 2 статті 77 КАС України, не було доведено правомірності прийнятого ним оскаржуваного рішення.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, всупереч вимогам КАС України, не доведено правомірності своїх дій, в той час як позивачем позовні вимоги підтверджені належними та допустимими доказами, а тому заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, то підстави для застосування положень статті 139 КАС України у суду відсутні.

Керуючись ст. ст. 2, 77, 78, 139, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 в особі представника Кириленка Андрія Володимировича до відповідача-1: військової частини НОМЕР_1 , відповідача-2: військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000,00 грн, передбаченої пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану», викладеної у листі від 26.05.2026 року №7/адв/90, без належного встановлення та оцінки всіх обставин, що мають значення для вирішення питання про призначення зазначеної винагороди.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути заяву представника ОСОБА_1 - Кириленка Андрія Володимировича від 24.04.2026 року №ОМ/204751/04 щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової винагороди в розмірі 1 000 000,00 грн відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 року №153, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С. В. Прудник