Окрема думка від 06 жовтня 2026 р. у справі №750/8852/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Краснощокова Є. В.

07 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 750/8852/23

провадження № 61-6870св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , залишив без задоволення. Постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 березня 2025 року залишив без змін.

У цій справі ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_1 , Чернігівської міської ради про скасування рішення та свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Зазначав, що частина земельної ділянки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , накладається на земельну ділянку, що була виділена йому в користування відповідно до рішення Нарсуду Деснянського району м. Чернігова від 06 січня 1981 року в справі № 2/48/81. Тому має місце відхилення від поділу, проведеного рішення Нарсуду Деснянського району м. Чернігова від 06 січня 1981 року в справі № 2/48/81 по червоній лінії на генеральному плані (схемі);

ОСОБА_1 приватизував земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , але замість 250 кв. м земельної ділянки, приватизував 265 кв. м. На підставі рішення Чернігівської міської ради від 27 квітня 2015 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності на земельну ділянку площею 0,0265 га, кадастровий номер 7410100000:02:026:0239. При цьому, відповідач неправомірно приватизував вказану земельну ділянку, зокрема, ініціював та здійснив такий поділ спільного майна сторін, на який не отримував згоду іншого співвласника.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 грудня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивач не оформлював прав на земельну ділянку під домоволодінням. У його користуванні перебуває земельна ділянка розміром 264 кв. м, тобто більше, ніж було зазначено у рішенні Нарсуду Деснянського району м. Чернігова від 06 січня 1981 року в справі № 2/48/81. Позивач був обізнаний про те, що відповідач розробив технічну документацію та погодив межі його ділянки у встановленому законом порядку, саме такий порядок користування земельними ділянками мав місце між сторонами та претензій не виникало.

Оскільки судом не встановлено порушення прав позивача у зв`язку з приватизацією земельної ділянки відповідачем, суд зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 грудня 2024 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови апеляційного суду. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №446/478/19 від 22 січня 2025 року, про те, що у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається. Тому вважав, що належним (правомірним) способом захисту є позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві користування ОСОБА_3 та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_1 .

Верховний Суд вказав, що у справі, що переглядається:

оскаржуване рішення Чернігівської міської ради від 27 квітня 2015 року в частині затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_4 вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради видано свідоцтво на право власності на земельну ділянку). Визнання цього рішення недійсним не поновить порушене право або законний інтерес позивача. Тому визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи;

у такій категорії спорів позивач може, зокрема, обґрунтовувати свій позов протиправністю рішення органу місцевого самоврядування, відповідно до якого відповідачу було передано частину земельної ділянки, яка накладається на його земельну ділянку. Натомість суд має надати оцінку відповідному рішенню органу місцевого самоврядування в мотивувальній частині судового рішення;

позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Таким чином, вимога про визнання недійсним свідоцтва на право власності на земельну ділянку не вирішить спір про право, так само не вирішить і питання про захист прав та інтересів позивача;

таким чином, суд апеляційної інстанції правильно вказав, що задоволення позовних вимог про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та свідоцтва на право власності на земельну ділянку не приведуть до відновлення порушених прав та інтересів позивача;

крім того, згідно з підпунктом 2.9 пункту 2 рішення Чернігівської міської ради від 27 квітня 2015 року ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,0265 га. Водночас частина земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1 та накладається на земельну ділянку виділену ОСОБА_3 в користування, розміром 1.4 м. на 3.3 м. Тобто площа земельної ділянки, яка накладається на виділену у користування земельну ділянку позивачу, менша загальної площі земельної ділянки, наданої у власність ОСОБА_1 згідно з рішенням Чернігівської міської ради від 27 квітня 2015 року.

водночас позивач заявляє вимогу про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,0265 га, тобто намагається скасувати правовий титул - визнати недійсним відповідне рішення щодо всієї земельної ділянки, а не тільки тієї її частини, що накладається на земельну ділянку передану в його користування. Проте у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається. Тому витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,0265 га, така вимога може розглядатися лише щодо тієї частини земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку, що перебуває у користуванні позивача.

Підсумовуючи викладене, касаційний суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві користування ОСОБА_3 та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_1 . При цьому, судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

Колегія суддів при цьому також врахувала висновок, зроблений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23), в якій вказано, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що ОСОБА_2 буде позбавлений права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивачки, а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність відповідача якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

З цим висновком Великої Палати Верховного Суду, а також застосуванням його в цій справі у спорі між фізичними особами, в якій позивач не оформив прав на земельну ділянку під домоволодінням, а відповідач є власником суміжного землеволодіння для будівництва та обслуговування житлового будинку, яке отримане у порядку приватизації, не можу погодитись з таких мотивів.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179ЦК України).

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (стаття 183 ЦК України).

У стаття 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Результат аналізу положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» свідчить, що до об`єктів нерухомого майна, речові права на яке підлягають державній реєстрації, належать власне нерухомі речі або їх окремі (виділені в натурі) частини, у тому числі земельні ділянки (частка у праві спільної власності на таку річ), меліоративні мережі та їх складові частини, а також об`єкти незавершеного будівництва, майбутні об`єкти нерухомості у випадках, встановлених законом, тобто об`єкти щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки (об`єкти цивільного обороту).

Саме щодо об`єктів цивільного обороту є ефективним віндикаційний позов, як вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року по справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі

№ 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження

№ 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі, та вказано на можливість витребування також ідеальної частки нерухомого майна, оскільки наслідком задоволення такого позову буде внесення записів про державну реєстрацію права власності на відповідні частки житлового будинку та земельної ділянки.

Натомість невиділені в натурі частини нерухомих речей, у тому числі земельних ділянок, до об`єктів цивільного обороту не належать, а тому неможливим є державна реєстрація права власності на частину нерухомої речі.

У справі № 446/478/19 Велика Палата Верховного Суду фактично зробила загальний висновок, що предметом віндикаційного позову може бути і частина земельної ділянки без виділу її натурі або визначення частки у праві спільної власності.

З висновків Великої Палати Верховного Суду простежується ідея, що рішення суду про витребування частини спірної земельної ділянки уможливить її виділ в натурі, поділ між сторонами спору, державну реєстрацію окремих земельних ділянок та прав на них.

Проте наведений у вказаній постанові механізм витребування такої частини земельної ділянки через її ідентифікацію шляхом визначення меж не є її виділом в натурі, оскільки здійснити такий виділ можливо шляхом поділу (виділу) земельної ділянки в порядку, визначеному законодавством (статті 56 Закону України «Про землеустрій», 79-1 ЗК України), тобто з формуванням окремих земельних ділянок та внесення інформації про них до Державного земельного кадастру (присвоєння їм кадастрових номерів). А порядок примусового виконання такого судового рішення шляхом поділу (виділу) земельної ділянки законодавство не визначає.

Тому вважаю помилковим висновок, що судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.

У такій категорії справ мова йде про порушення права саме внаслідок накладення земельних ділянок, тобто різних об`єктів цивільних прав, а не втрати (припинення) володіння або заволодіння земельною ділянкою дійсного власника. Предметом такого спору є не одна й та ж земельна ділянка (частка у праві власності на неї), яка могла б витребовуватися у порядку статей 387 і 388 ЦК України, а різні земельні ділянки, що накладаються.

Порядок набуття права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності громадянами та юридичними особами, визначений статтями 116, 118, 122 ЗК України, передбачає вчинення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування відповідних дій та прийняття рішень, а саме: формування земельної ділянки, присвоєння їй кадастрового номера, надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність тощо.

Такі дії та рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування можуть порушувати права інших власників земельних ділянок, а тому визнання незаконними цих рішень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Саме тому Верховний Суд неодноразово робив висновки щодо належних способів захисту прав власників (користувачів) земельних ділянок внаслідок накладення меж земельних ділянок при їх формуванні з вини органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, основним з яких є позов про оспорювання рішення суб`єкта владних повноважень, яке суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, а також похідні вимоги про усунення перешкод (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 540/861/16-ц (провадження № 14-660цс19), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 28 вересня 2022 року у справі № 450/2973/20, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 23 листопада 2023 року у справі № 370/457/20, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2024 року у справі № 731/264/23).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).

Тому у таких справах був усталеним підхід, що вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння не є належним способом захисту права, яке позивач вважає порушеним.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 446/478/19 при зміні такої судової практики виходила з міркувань вирішення питання обмеженого втручання у права відповідачів на мирне володіння майном, зокрема непозбавлення права власності на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання у власність якої не ставиться під сумнів, забезпечення дотримання пропорційності та балансу інтересів, важливості врахування добросовісності набувача.

Разом з тим, в таких спорах накладення земельних ділянок, як правило, відбувається при формуванні однієї або обох земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в порядку приватизації, яке може реалізовано громадянами один раз по кожному виду цільового призначення в межах норм безоплатної передачі земельних ділянок у власність (статті 116, 121 ЗК України). Тому при задоволенні позову про визнання незаконним (недійсним) рішення органу влади про надання земельної ділянки у власність і скасуванні державної реєстрації такого права, відповідне право відповідача відновлюється та надає йому можливість повторно отримати вільну земельну ділянку у власність. Такого юридичного наслідку не буде при витребуванні частини земельної ділянки.

При цьому позов про оспорювання рішення суб`єкта владних повноважень, яке суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, є самостійним способом захисту прав та/або інтересів. За загальним правилом, з урахуванням сутності такої вимоги, вона не може бути кваліфікована як негаторний позов, що не виключає застосування до позову про оспорювання рішення позовної давності. Положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України, якою було передбачено, що позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, виключено на підставі Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» № 4176-VI від 20 грудня 2011 року, який набрав чинності 15 січня 2012 року. Тому початок перебігу позовної давності за таким позовам пов`язується з тим моментом, коли особа дізналася або за усіма об`єктивними обставинами повинна була дізнатися про порушення свого права.

Оскільки принцип добросовісності належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни), то цей принцип не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Тому і позов про оспорювання рішення суб`єкта владних повноважень, а також похідні вимоги про усунення перешкод, надають відповідачам у таких справах достатні гарантії захисту своїх прав та не виключають врахування судами при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства, принципу добросовісності.

До того ж за обставин справи № 446/478/19, що переглядала Велика Палата Верховного Суду, не вбачається, що відповідач наводив аргументи, що визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до позбавлення його права власності на частину земельної ділянки, яка не є спірною, надавав згоду здійснити поділ земельної ділянки та набути у власність земельну ділянку площею 285 кв. м. (0,1259 га - 0,0974 га), яка не накладається на смугу відведення залізниці, про технічну можливість поділу в натурі земельної ділянки при витребуванні її частини без втрати цільового призначення тією частиною, що залишається (подільність речі).

Тому Верховному Суду в цій справі належало постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, зроблених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23).

Суддя Є. В. Краснощоков