Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №638/24912/25 — Харківський апеляційний суд

Суд: Харківський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про розірвання шлюбу

Дата: 07 жовтня 2026 р.

Справа: №638/24912/25

Суддя: Яцина В. Б.

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 638/24912/25 Головуючий суддя І інстанції Заварза Т. В.

Провадження № 22-ц/818/4839/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: про розірвання шлюбу

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Яцини В.Б.

суддів колегії Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Шевцової К.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Харкова 07 травня 2026 року, у цивільній справі № 638/24912/25, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу,

в с т а н о в и в:

У грудні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.

Позовна заява мотивована тим, що сімейне життя не склалося через відсутність взаєморозуміння та нездатність відповідача підтримувати нормальну моральну атмосферу в родині. Позивачка зазначає, що спільне господарство не ведеться, шлюбні відносини припинені та існують лише формально, а відновлення сім`ї є неможливим. Від даного шлюбу сторони мають спільну дитину.

04.05.2026 відповідач подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 07.05.2026, мотивуючи це перебуванням у місті Києві. Проте суду не було надано належних доказів поважності причин неявки.

Позивачка подала заперечення проти відкладення розгляду справи, вказавши на відсутність спільних сімейних відносин та зловживання відповідачем процесуальними правами з метою затягування справи. Вказувала на те, що відповідач неодноразово не з`являвся в попередні судові засідання, та наполягала на задоволенні позовної заяви.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 07 травня 2026 року позов задоволено.

Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований 19 вересня 2019 року у Центральному відділі державної реєстрації шлюбу Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запис № 2480, розірвано.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Не погоджуючись зі вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення скасувати та у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити повністю. Витрати по оплаті судового збору покласти на апелянта.

Вказав, що суд поверхнево поставився до вирішення справи, що навіть в описовій частині рішення неправильно вказав ім`я доньки.

Незважаючи на його клопотання про відкладення розгляду справи суд здійснив розгляд справи у зв`язку з чим він не міг повідомити суду дійсні обставини справи. Суд формально поставився до розгляду питання про розірвання шлюбу у випадку їхньої сім`ї, не з`ясував фактичні взаємини між подружжям, не врахував наявність малолітньої дитини та не вжив достатніх заходів для примирення подружжя.

Зазначив, що у поданому ним клопотанні вказував, що між сторонами триває процес врегулювання сімейних відносин, якби засідання було відкладено він би просив суд надати час для примирення і переконаний, що дружина була б не проти. Фактично висновок суду про те, що спільне життя суперечитиме їх інтересам не відповідає дійсності.

Вказав, що у нього з дружиною були непорозуміння, але це однозначно не є підставою для розірвання шлюбу та руйнування сімейних відносин. Наголошує, що у сторін є донька, яка потребує як матері, так і батька при зростанні. На даний час вони порозумілися та проживають разом.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, суд першої інстанції посилався на те, що шлюб між сторонами існує формально, вони не підтримують сімейні стосунки, сім`я сторін розпалась остаточно і подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б їх інтересам, доводи відповідача щодо можливості збереження сім`ї суперечать встановленим у справі обставинам, волевиявленню позивача, оскільки останній наполягав на розірванні шлюбу, що підтверджує його стійке бажання розлучитися і не мати сімейних (шлюбних) стосунків із відповідачем, а тому позовну заяву можливо задовольнити і шлюб потрібно розірвати.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 3 Сімейного кодексу України проголошує, що сім`я є первинним та основним осередком суспільства.

Відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (ч.1 ст.24 СК України).

Ч. 3, 4 ст. 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з ч. 2 ст. 104 та ч. 3 ст. 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до ст.110 СК України.

За змістом ч. 3 ст. 109 СК України передбачено, що суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

Відповідно до ч.1 ст. 110, ст. 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бут розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішення позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитина-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у рішення суду у справі про розірвання шлюбу, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім`ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.

Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання її права вимагати розірвання шлюбу.

Матеріалами справи підтверджується, що 19 червня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (після шлюбу — ОСОБА_4 ) було укладено шлюб у Центральному відділі державної реєстрації шлюбу ГТУЮ у місті Києві, актовий запис № 2480 (а.с.7).

ІНФОРМАЦІЯ_1 від шлюбу у позивачки та відповідача народилась донька ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом серії НОМЕР_1 , виданим 26.07.2022 року Хотинським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Дністровському районі Чернівецької області (а.с.8).

04 травня 2026 відповідач подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 07.05.2026, мотивуючи це перебуванням у місті Києві. Просив відкласти розгляд справи на 1 місяць (а.с.40).

06 травня 2026 року позивачка подала заперечення проти відкладення розгляду справи, вказавши на відсутність спільних сімейних відносин та зловживання відповідачем процесуальними правами з метою затягування справи. Вказувала на те, що відповідач неодноразово не з`являвся в попередні судові засідання, та наполягала на задоволенні позовної заяви (а.с.43-44)

Отже, встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, збереження шлюбу суперечить інтересам позивача, враховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про наявність підстав для розірвання шлюбу.

Разом із тим незгода одного з подружжя з розірванням шлюбу сама по собі не є правовою підставою для відмови іншому з подружжя у реалізації права на припинення шлюбних відносин.

Доводи апеляційної скарги про те, що вони підтримують стосунки, та що відповідач бажає зберегти сім`ю, не можуть самі по собі бути достатньою підставою для відмови в позові, якщо інший із подружжя наполягає на припиненні шлюбних відносин.

Такий підхід узгоджується з актуальною практикою Верховного Суду. Так, у постанові від 25 березня 2026 року у справі № 444/4951/24, провадження № 61-15767св25, Верховний Суд указав, що суд не може примушувати особу до збереження шлюбу проти її волі, а оцінювання почуттів та емоційного стану одного з подружжя під час розгляду справи про розірвання шлюбу не належить до повноважень суду. Верховний Суд визнав помилковою відмову в розірванні шлюбу з мотивів того, що один із подружжя нібито зберігає почуття до іншого, оскільки збереження шлюбу всупереч волі особи становить фактичне примушування її до перебування у шлюбі.

Враховуючи принцип рівноправності жінки та чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Однак, принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу, про що йдеться у статті 16 Конвенції «Про дискримінацію жінки» у частині першій підпункту «с» - «однакові права і обов`язки під час шлюбу і після його розірвання».

Шлюб це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.

За таких обставин, примушування до перебування у шлюбі одного з подружжя, який проти цього заперечує, буде порушувати його законні права та інтереси і суперечити вимогам закону.

Отже, шлюб має добровільний характер та ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, що засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків і позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Незгода лише будь-кого зі сторін продовжувати шлюбні стосунки є підставою для визнання права особи вимагати розірвання шлюбу.

Посилання апелянта на те, що збереження повної сім`ї, на його переконання, відповідає інтересам неповнолітньої дочки, не може бути підставою для примусового збереження шлюбу всупереч волі одного з подружжя.

Разом із тим частиною другою статті 141 СК України прямо передбачено, що розірвання шлюбу між батьками та проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх батьківських прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Отже, припинення шлюбу між батьками саме по собі не припиняє сімейних правовідносин між кожним із них та дитиною, не звільняє їх від обов`язку щодо її виховання, утримання та забезпечення належного розвитку.

Твердження скарги про те, що суд невірно зазначив ім`я дочки сторін « ОСОБА_6 » замість вірного « ОСОБА_6 », не є підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду, а є підставою для звернення відповідача із заявою до суду першої інстанції про виправлення описки у описовій частині рішення суду.

Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про розірвання шлюбу між сторонами, оскільки примирення і подальше подружнє життя сторін не є можливим, сім`я фактично розпалася і подальше збереження шлюбу суперечитиме інтересам позивача, яка не бажає перебувати в шлюбі з відповідачем, тобто на даний час не існує її вільної згоди на шлюб.

Як в суді першої інстанції, так і на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції, позивач не заявляла клопотань про відмову від позову, що свідчить про небажання позивача перебувати в шлюбі з відповідачем. Відмова у розірванні шлюбу буде примушенням позивачки до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Аргументи скарги про те, що судом не було враховано його клопотання про перенесення розгляду справи та він у разі перенесення розгляду справи клопотав би про надання сторонам строку для примирення, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.

Матеріали справи свідчать про те, що з позовом ОСОБА_2 звернулася до суду 11.12.2025, ухвалою Шевченківського районного суду м.Харкова від 25 грудня 2025 року по справі було відкрито провадження та призначего справу до розгляду на 23 січня 2026 року о 09-10 годині.

23 січня 2026 року розгляд справи було відкладено на 23.02.2026 10-00 годину.

23 лютого 2026 року розгляд справи було відкладено на 25.03.2026 12-00 годину.

25 березня 2026 року розгляд справи було відкладено на 07.05.2026 11-15 годину.

07 травня 2026 року по справі було ухвалено рішення суду.

За вказаний строк сторони не примирилися.

Таким чином, у відповідача з моменту подання позову до ухвалення судом рішення було вдосталь часу для налагодження сімейних відносин.

Збереження шлюбу можливе на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, тобто на тому, що є моральною основою шлюбу. Позивач наполягав на розірванні шлюбу з відповідачем.

Враховуючи, що шлюб має ґрунтуватися виключно на вільній згоді обох з подружжя, кожен з подружжя має право на припинення шлюбних відносин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Щодо доводів апелянта стосовно ненадання строку подружжю для примирення, колегія суддів зазначає.

У позовній заяві позивач зазначила, що у даному випадку відсутні підстави для застосування заходів примирення, як це передбачено ст.111 СК України, оскільки спільні відносини між сторон6ами повністю припинені, а їх відновлення є неможливим (а.с.2 на звороті).

Згідно зі статтею 111СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

За змістом указаної норми заходи щодо примирення подружжя вживаються судом за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя.

Надання строку для примирення подружжя є правом суду, а не його обов`язком.

Примушування одного з подружжя до перебування у шлюбі, який проти цього заперечує, порушуватиме його законні права та інтереси і суперечитиме вимогам закону.

Не беруться до уваги також доводи апеляції про те, що судом першої інстанції не надано строк для примирення, оскільки позивач категорично наполягала на розірванні шлюбу, так як сторони не підтримують подружніх стосунків, разом не проживають, спільного господарства не ведуть. У постанові Верховного Суду від 26 листопада 2018 року у справі № 761/33261/16-ц зроблено висновок по застосуванню ст.111 СК України та вказано, що «суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Отже, надання строку для примирення подружжя є правом суду, а не його обов`язком».

Позивач в позовній заяві висловила свою позицію, що подальше збереження шлюбу є неможливим, буде суперечити її інтересам, оскільки сторони тривалий час разом не проживають, спільного господарства не ведуть та просила задовольнити позов про розірвання шлюбу.

Доказів на спростування вказаних обставин відповідачем не надано.

Надання строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов`язком (правовий висновок Верховного Суду у постанові від 15 січня 2020 року у справі №200/952/18, від 30.05.2019 року у справі № 442/6319/16-ц, від 26.11.2018 року у справі № 761/33261/16-ц.).

Колегія суддів звертає увагу, що зважаючи на незмінну позицію позивача щодо неможливості збереження шлюбу, та у апелянта була можливість примиритися з позивачем заради збереження шлюбу, але ніяких відомостей щодо вчинення конкретних заходів зі своєї сторони та згоду позивача на досягнення такого примирення до суду апеляційної інстанції не надано.

Доводи відповідача про те, що суд формально розглянув справу та таким не було встановлено істотних обставин за яких спільне життя і збереження шлюбу суперечили б інтересам когось із подружжя, є необґрунтованим і зводиться виключно до незгоди з рішенням суду.

Розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів враховуючи, що позивач наполягає на розірванні шлюбу з відповідачем та ураховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою (стаття 51 Конституції України), зважаючи на незмінну позицію позивача щодо неможливості збереження шлюбу протягом строку з часу подання позовної заяви 11.12.2025 року та до винесення постанови Харківським апеляційним судом, вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Наявність у сторін спільної неповнолітньої дитини також була врахована судом, однак ця обставина не може бути самостійною підставою для примусового збереження шлюбу, оскільки розірвання шлюбу між батьками не припиняє їхніх прав та обов`язків щодо дитини.

Інші доводи скарги висновків суду про неможливість збереження сім`ї та відсутність волевиявлення позивача перебувати у шлюбі з відповідачем, не спростовують.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 –залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Харкова 07 травня 2026 року-залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повнийтекст постанови складений 16 жовтня 2026 року.

Головуючий В.Б.Яцина.

Судді колегії О.В.Маміна.

О.Ю.Тичкова.

Оригінал: reyestr.court.gov.ua