Рішення від 04 жовтня 2026 р. у справі №201/5659/23 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/5659/23

Провадження № 2/201/246/2026

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2026 року Соборний районний суд міста Дніпра

в складі: головуючого судді Батманової В.В.

при секретарі Головко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду Соборного районного суду міста Дніпра в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на майно та стягнення компенсації вартості частки у спільному майні,

В С Т А Н О В И В:

В проваджені Соборного районного суду міста Дніпра перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на майно та стягнення компенсації вартості частки у спільному майні.

В обґрунтування позовних вимог з урахуванням уточнень первісним позивачем ОСОБА_3 було заначено наступне,

ОСОБА_3 (в подальшому - позивач) та ОСОБА_2 (далі - відповідач) перебували у шлюбі, зареєстрованому Амур- Нижньодніпровським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, про що в Книзі реєстрації шлюбів 14.02.2009 зроблено відповідний актовий запис № 91.

Під час перебування у шлюбі у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04.11.2020, яке набрало законної сили 07.12.2020, шлюб між сторонами спору розірвано.

У шлюбі сторонами спору придбане нерухоме майно:

1. Квартира АДРЕСА_1 (визначено ідеальні частки - по 1/2 частці у праві власності);

2. Земельна ділянка, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га (ідеальні частки не визначені).

Виникнення та наявність зареєстрованого права на нерухоме майно підтверджено Інформаційними довідками з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

3. На спірній земельній ділянці під час шлюбу самовільно зведений об`єкт нерухомого майна -- будинок садибного типу.

Між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 наявний неврегульований спір щодо розподілу спільно нажитого майна.

Спірна квартира АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 придбана позивачем та відповідачем у шлюбі з визначенням часток - по 1/2 кожному.

Однак, після розірвання шлюбу позивач ОСОБА_3 в квартирі проживати не може, тому що там живе відповідач, який створив позивачу перешкоди у доступі до її майна. До того ж, у відповідача склалися особисті стосунки з ОСОБА_6 , з якою, згідно тверджень відповідача, останній одружився на початку червня 2023 року.

Позивач також має особисті стосунки з іншим чоловіком, з яким вона спільно проживає без реєстрації шлюбу. Отже, спільно користуватися спірною квартирою сторони спору не можуть.

Не зважаючи, що в квартирі фактично проживає лише відповідач, на позивача, як на співвласника, покладається тягар утримання цього майна, яким вона фактично користуватися не може. Продавати квартиру відповідач не бажає, вважаючи спірну квартиру своєю особисто власністю (підчас медіації по спору на зустрічі стверджував, що використав виключно особисті грошові кошти на купівлю нерухомого майна, а позивачка в період шлюбних відносин не працювала).

За таких обставин, позивач не заперечує щоб відповідач був одноособовим власником спірної квартири, тому просить стягнути з відповідача вартість 1/2 частки у праві власності на спірну квартиру. Таке вирішення спору, на думку позивача, є більш сприятливим для позивача та відповідача: відповідач у власності іншого житла, аніж спірна квартира, не має. При цьому у позивача наявне у власності житло, де вона може проживати.

Окрім того, в період шлюбу сторони спору набули право спільної сумісної власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га.

Відповідно до Звіту ринкова вартість земельної ділянки складає 465 701 грн. Отже, вартість 1/2 частки земельної ділянки складає 232 850,50 грн. На вказаній земельній ділянці в період перебування сторін спору у шлюбі приблизно в 2019 році будо практично закінчене самовільне будівництво будинку садибного типу.

Вартість будівельних матеріалів, витрачених на будівництво, позивач ОСОБА_3 оцінила в 20 000 доларів США, що еквівалентно 729 200,00 грн. за курсом НБУ станом на 04.12.2023 36,46 грн./1 долар США відповідно, 1/2 вартості будівельних матеріалів —10 000 доларів США, що станом на поточну дату за курсом 36,46 грн./1 долар США, складає 364 600 ,00грн.

Разом із цим позивачем ОСОБА_3 було подано заяву про залишення без розгляду позовних вимог в частині визнати спільною сумісною власністю подружжя будівельних матеріалів та обладнання, витрачені на самочинне будівництво будинку садибного типу на земельній ділянці кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 та всіх додатокових вимог стосовно цього.

Ухвалою Соборного районного суду міста Дніпра від 05.10.2026 дану заяву було задоволено.

Отже позивач ОСОБА_3 просила суд про наступне:

-визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

-визнати право власності ОСОБА_3 на частку у праві спільної сумісної власності подружжя на земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

-визнати право власності ОСОБА_2 на частку у праві спільної сумісної власності подружжя на земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

-в порядку розподілу спільного сумісного майна подружжя виділити у власність ОСОБА_3 земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ;

-виділити в особисту приватну власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_5 .;

-стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості часток в спільному сумісному майні подружжя в сумі 1 516 661 (один мільйон п`ятсот шістнадцять тисяч шістсот шістдесят одна) грн.

Судові витрати покласти на відповідача ОСОБА_2 .

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 16 травня 2023 року указана позовна заява передана для розгляду судді Батмановій В.В. (а.с.68-69 том №1).

Ухвалою судді від 17 травня 2023 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя (а.с. 72, том №1).

Відповідач скористався своїм правом подачі зустрічної позовної заяви та звернувся до суду з зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права особистої власності на майно та стягнення компенсації вартості частки у спільному майні (а.с. 189-194, т.1).

В обґрунтування зустрічного позову зазначив, що земельна ділянка та будинок на ній було придбані та побудовані лише за його кошти, про що подані відповідні докази, отже це майно підлягає визнанню особистою власністю ОСОБА_2 , щодо квартири в місті Дніпрі просив з тих самих підстав, що і заявлені ОСОБА_3 , стягнути на його користь частку вартості квартири, а за позивачем визнати право власності на всю квартиру. Також зазначив, що погоджується з вартістю квартири, визначеною ОСОБА_3 в первісному позові та зазначив, що ОСОБА_3 має на це кошти, про що можна зробити висновок з тих витрат, яка остання несе за слухання справи в суді (оплата на правову допомогу) та з виписок з її банківських рахунків, які ОСОБА_2 надасть суду.

Також просив суд розділити судові витрати відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2024 року, винесеній по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права особистої власності на майно та стягнення компенсації вартості частки у спільному майні, за клопотанням сторін було призначено по справі комплексну судову будівельно-технічну, оціночно-будівельну, оціночно-земельну, товарознавчу експертизи та зупинено провадження у справі.

Разом з тим матеріали цивільної справи повернулися до суду без виконання, оскільки сторонами не було виконано клопотання експерта ухвалою Соборного районного суду міста Дніпра від 07 вересня 2026 року провадження по справі було поновлено.

Під час судового розгляду представники позивача за первісним позовом підтримали заявлені позовні вимоги та просили їх задовольнити з урахуванням уточнень.

Представник відповідача за первісним позовом підтримав зустрічний позов, просив суд про відмову у задоволенні первісного позову з підстав зазначених у зустрічному позові.

Суд, вислухавши думку сторін, допитавши свідків, вивчивши матеріали справи, дослідивши докази в їх сукупності, приходить до наступних висновків.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, зареєстрованому Амур- Нижньодніпровським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, про що в Книзі реєстрації шлюбів 14.02.2009 зроблено відповідний актовий запис № 91.

Під час перебування у шлюбі у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04.11.2020 року, яке набрало законної сили 07.12.2020, шлюб між сторонами спору розірвано.

12 жовтня 2024 року ОСОБА_7 було укладено шлюб з ОСОБА_8 та після укладання шлюбу її прізвище змінено на ОСОБА_1 , що підтверждується свідоцтвом про шлюб від 12.10.2024, актовий запис № 1524,виданим Соборним відділом державної реєстрації актів цивільно стану у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса).

Судом був встановлений певний обсяг нерухомого спільного сумісного майна подружжя:

1. Квартира АДРЕСА_1 (визначено ідеальні частки - по 1/2 частці у праві власності);

2. Земельна ділянка, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га (ідеальні частки не визначені).

Виникнення та наявність зареєстрованого права на нерухоме майно підтверджено Інформаційними довідками з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

На вказаній земельній ділянці сторонами було побудовано будинок садибного типу без дозвільних документів, а отже дане будівництво є самочинним.

Суд критично сприймає посилання відповідача на той факт, що фінансові витрати на придбання земельної ділянки та будування він ніс самостійно, оскільки на час придбання земельної ділянки сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, а отже на ці правовідносини розповсюджується дія норм СК України, а саме ст. 60.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у його постанові від 03 червня 2015 року, критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: 1) час набуття такого майна, 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

За правилами статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналізуючи наведені вище норми сімейного законодавства України, можна дійти висновку, що майно, яке набуте подружжям під час перебування у шлюбі, є об`єктом права спільної сумісної власності цього подружжя та у випадку вирішення питання про його розподіл підлягає поділу між сторонами у рівних частках.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована та один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

У відповідності до положень ч.ч.1-4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу може бути спростована. Разом з тим, спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості і є її процесуальним обов`язком.

Як зазначає п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч.3, ст.368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Як передбачено ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).

Суд вважає, що поділу в рівних частках підлягає спільне майно подружжя яке складається з земельної ділянкаи яка розташована за /адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га.

Щодо визнання за ОСОБА_2 права власності на об`єкт самочинного будівництва (будівельні матеріали) на земельній ділянці яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, суд вважає за необхідне наголосити на наступне.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Водночас частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу (подібний висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року № 6-130цс13, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15).

У пункті 45 постанови від 23 червня 2020 року у справі 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначила, що особа не набуває права власності на об`єкт самочинного будівництва (пункт 148).

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту (будівельного паспорта); або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Частиною другою статті 36 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Отже, відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, зумовлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

Не підлягають поділу (виділу)об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.

Схожі висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21).

Виходячи з перелічених вище висновків Верховного Суду України та Верховного Суду не є об`єктом права власності новостворений об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, будівельного паспорта (схеми намірів забудови), оскільки внаслідок таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності. Такий об`єкт не підлягає поділу.

У постанові від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18) Верховний Суд зробив висновок про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про визнання права власності та поділ домоволодіння між подружжям з посиланням на те, що гараж (літ. «Г»), літня кухня (літ. «М»), сарай (літ. «Н») є самочинним будівництвом, а визнання права власності на будівельні матеріали, використані для будівництва цих об`єктів, є неправильно обраним способом захисту. Отже, зробив висновок, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.

У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 722/823/17-ц (провадження № 61-45361св18) Верховний Суд розмежував правовий статус незавершеного та самочинного будівництва, зазначивши, що об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, а отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил може підлягати поділу між ними, а щодо самочинного будівництва такі способи захисту прав не застосовуються.

Водночас при вирішенні спору про поділ майна подружжя Верховний Суд України зазначив, що в разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання (постанова від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15).

У постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15 Верховний Суд України звернув увагу, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними (аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року № 6-388цс15, від 27 травня 2015 року № 6-159цс15).

У постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 Верховний Суд України, пославшись, зокрема, на те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, залишив у силі рішення суду першої інстанції про визнання за позивачкою права співзабудовника на 1/2 частину збудованого за час шлюбу, але не прийнятого в експлуатацію об`єкта незавершеного будівництва, яке фактично експлуатується.

У постанові від 25 березня 2020 року у справі № 715/1347/14-ц (провадження № 61-34987св18) Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду про те, що самочинне будівництво підлягає поділу шляхом визнання за кожним із подружжя права власності на будівельні матеріали, які були використані при будівництві відповідно до судової будівельно-технічної експертизи, де зазначено, що в процесі самочинного будівництва житлових будинків (літ. «А», літ. «Ж»), господарських будівель та споруд використано будівельні матеріали, обладнання, вироби та конструкції, які підлягають поділу. Верховний Суд вказав, що самочинно збудовані житлові будинки, господарські будівлі і споруди не підлягають визнанню об`єктами права спільної сумісної власності подружжя. Водночас будівельні матеріали, обладнання та конструкції, які були використані в процесі будівництва, є майном, набутим подружжям під час шлюбу.

Висновок про те, що самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу зробив і Верховний Суд України у постановах від 04 грудня 2013 року у справі № 6-130цс13 та від 30 вересня 2015 року у справі № 6-286цс15, а також Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постановах від 06 березня 2019 року у справі № 361/4685/17 (провадження № 61-44133св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18), від 03 червня 2020 року у справі № 722/1882/16-ц (провадження № 61-39287св18), від 16 березня 2021 року у справі № 562/542/19 (провадження № 61-14468св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 279/790/18 (провадження № 61-5368св20), від 17 листопада 2021 року у справі № 182/4522/19 (провадження № 61-19065св20), від 16 лютого 2022 року у справі № 495/6053/19 (провадження № 61-1694св21), від 09 березня 2023 року у справі № 127/28862/21 (провадження № 61-9283св22) та ін.

Послідовна і судова практика Великої Палати Верховного Суду стосовно висновку про те, що особа не набуває права власності на самочинне будівництво (постанови від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс16) та від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (провадження № № 14-8цс21)).

Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволенню не підлягають.

Щодо аналогічних позовних вимог сторін відностно квартири АДРЕСА_1 (визначено ідеальні частки - по 1/2 частці у праві власності) суд прийшов до настпних висновків.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі

№ 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19,пункт 14)).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (схожі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18, пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18, пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19, підпункт 7.23) та від 16 листопада 2022 року у справі № 911/3135/20 (провадження 12-10гс22, підпункт 8.47)).

Крім того, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 58 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), пункті 23 постанови від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)та підпункті 8.49 постанови від 16 листопада 2022 року у справі № 911/3135/20 (провадження № 12-10гс22), спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, підпункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 54), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 155), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (провадження № 14-72цс21, підпункт 8.46).

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Статтею 316 ЦК Українипередбачено що правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Частинами першою, другою статті 319 ЦК Українивстановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

У статті 365 ЦК Українипередбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Верховний Суд України у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15 вказав, що у справі за позовом одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачеві частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники-відповідачі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачеві за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію у рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, та чи не становитиме це для них надмірний тягар. У цій справі також було заявлено вимогу про визнання права власності.

Слід також зазначити, що правомірність дій суду при встановленні вказаних вище обставин оцінюється з точки зору відповідності принципу об`єктивності і неупередженості, диспозитивності цивільного судочинства, завданням та основним засадам цивільного судочинства, а саме справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду і вирішенню цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з приписами частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості.

Аналіз зазначених приписів Закону України «Продержавну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» свідчить про те, що державний реєстратор одночасно зі здійсненням реєстрації припинення речового права проводить державну реєстрацію набуття відповідного права чи обтяження шляхом виконання судового рішення про одночасне визнання такого речового права або шляхом відновлення попереднього запису про речові права.

Результат тлумачення приватно-правових норм, тобто діяльності зі з`ясування їхнього змісту (сенсу), має бути розумним. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вже звертав увагу на те, що загальні засади (принципи) цивільного права є фундаментальними, й інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту цих засад (принципів). Останні мають пряму дію, а тому їх слід ураховувати, здійснюючи, зокрема, тлумачення приписів актів цивільного законодавства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження№ 61- 28728сво18)).

Суди не можуть дозволяти, щоб їх використовували як інструмент нерівності й несправедливості.

Речові права на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають, змінюються та припиняються з моменту такої реєстрації (частина друга статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Ефективність юридичного засобу захисту права людини - це така його властивість, яка полягає у теоретичній спроможності та реальній здатності цього засобу забезпечити досягнення його соціальної мети - захистити право людини.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, з огляду, зокрема, на безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/16981/17 (провадження № 12-7гс19, пункт 5.22)).

Стаття 365 ЦК України регулює правовідносини щодо припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Водночас реалізація співвласником свого суб`єктивного права, передбаченого зазначеною статтею (подання відповідного позову з доведенням обставин, передбачених частиною першою статті 365 ЦК України, внесення вартості частки відповідача на депозитний рахунок суду), спрямована не лише на припинення правовідношення спільної власності (пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України), а саме на набуття відповідного права за рахунок припинення права власності іншого співвласника, що передбачене пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України (визнання права).

Набуття права власності позивачкою на припинену частку відповідача у спільному майні в порядку статті 365 ЦПК України відповідає визначеній частиною п`ятою статті 11 ЦК України підставі виникнення цивільних прав та обов`язків.

Крім того, визнання права застосовується не лише у разі наявності порушення такого права, а також у разі його невизнання чи оспорення, що узгоджується з частиною першої статті 15 та статтею 392 ЦК України.

Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Суд, з урахуванням позиції сторін, встановив, що: спільне користування співвласниками спірним майном є неможливим; річ є неподільною; припинення права на частку у спільному майні не завдасть істотної шкоди відповідачу, який користується, спірною квартирою тривалий час після припинення сімейних відносин з позивачем. Позивач має інше житло та не зацікавлений в користуванні цієї нерухомості разом з відповідачем, докази, які б свідчили, що припинення права власності відповідача на частку у квартирі може завдати істотної шкоди його інтересам, відсутні.

Суд крититчно сприймає посилання відповідача на арешт частки позивача у зв`язку із наявністю виконавчого провадження, оскільки дане питання не має відношення для справи, що розглядається та може бути врегульоване в позапроцесуальний спосіб .

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц .

З урахуванням наведених у позовних заявах обставин, наданих доказів та досліджених обставин, що не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд дійшов про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 в частині припинення частки її права власності, стягення нз ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 компенсації в розмірі 1516661 (один мільйон п`ятсот шістнадцять тисяч шістсот шістдесят одна) гривня 00 копійок (відповідно до накданої оцінки, з якою погодилися обидві сторони) та визнання за ОСОБА_2 права власності на частку на квартиру АДРЕСА_6 .

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Щодо судових витрат, про які визначено в ст. 141 ЦПК України, суд вважає за урахуванням об`єму задоволених позовних вимог за первісним позовом та відмови за зустрічним позовом. стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 13420,00 грн.

Також відповідно до вимог ЦПК України суд скасовує ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 червня 2023 року та Постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року про забезпечення позову в повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись ст. 13, 76-78, 81, 141, 263 – 265, 282 ЦПК України, -

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задовольнити частково.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої власності на майно та стягнення компенсації вартості частки у спільному майні залишити без задоволення.

Визнати право спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 , земельна ділянка без номеру.

Визнати право власності ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на частки у праві спільної сумісної власності подружжя на земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 , земельна ділянка без номеру.

Визнати право власності ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на частки у праві спільної сумісної власності подружжя на земельну ділянку кадастровий номер 1223286500:05:002:0284, загальною площею 0,3387 га, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 , земельна ділянка без номеру.

Припинити право власності ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на частки у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_6 .

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) компенсації вартості часток в спільному частковому майні в сумі 1516661 (один мільйон п`ятсот шістнадцять тисяч шістсот шістдесят одна) гривня 00 копійок.

Визнати право власності ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на частки на квартиру АДРЕСА_6 .

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір у розмірі 13420 (тринадцять тисяч чотириста двадцять) гривень 00 копійок..

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до Постанови Дніпровського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року.

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті відповідно до ухвали Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 червня 2023 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлений 15 жовтня 2026 року.

Суддя : В.В. Батманова