Суд: Київський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: визнання права власності
Дата: 14 жовтня 2026 р.
Справа: №372/251/26
Суддя: Кафідова Олена Василівна
КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В.
22-ц/824/14664/2026
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ Справа № 372/251/26
15 жовтня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кафідової О.В.
суддів - Оніщука М.І.
- Шебуєвої В.А.
при секретарі - Д`яченко М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Рабчуна Р.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності,
в с т а н о в и в:
В січні 2026 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вищезазначеним позовом, у якому просив:
- визнати за ним право особистої приватної власності на 1/2 квартири АДРЕСА_1 ;
- визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 .
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що з 26 лютого 2006 року по 10 вересня 2024 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі.
17 грудня 2011 року він отримав у дарунок від батька 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 . У подальшому 04 березня 2017 року зазначену квартиру було відчужено, а отримані від продажу кошти, які, як він вважає, є його особистими, використано для придбання того ж дня 1/2 частини квартири АДРЕСА_4 .
Крім того, позивач зазначив, що після смерті родички ІНФОРМАЦІЯ_1 він отримав у спадщину квартиру АДРЕСА_5 . Надалі, 25 квітня 2018 року вказану квартиру було продано, а отримані від її відчуження кошти використано для придбання 03 травня 2018 року квартири АДРЕСА_6 .
Посилаючись на те, що спірне нерухоме майно придбане за рахунок коштів, отриманих від продажу належного йому подарованого та успадкованого майна, позивач вважає, що таке майно не є спільною сумісною власністю подружжя та належить йому на праві особистої приватної власності.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2026 року позов задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 1/2 квартири АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в розмірі 16 640,00 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно хоча й було придбано під час шлюбу сторін, проте за особисті кошти позивача після попереднього продажу належного йому на праві особистої власності майна.
Відповідачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності у неї особистих коштів чи самостійного доходу, за рахунок яких було придбано спірне майно. Надані квитанції та чеки не містять відомостей, які б дозволяли встановити, що придбані за ними товари, меблі чи будівельні матеріали були використані саме для облаштування або ремонту спірних квартир. Також матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження доводів відповідачки щодо здійснення нею ремонту за власні кошти чи вкладення особистих грошових коштів у спірне майно. Отже, зазначені твердження відповідачки ґрунтуються виключно на її поясненнях та не підтверджені належними доказами.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 09 липня 2026 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги заявник вказує на те, що суд неправильно розподілив тягар доказування та фактично поклав на неї обов`язок спростовувати презумпцію, яка діє на її користь.
Обидві спірні квартири придбані у період зареєстрованого шлюбу сторін. Отже, вихідною юридичною презумпцією для вирішення спору є режим спільної сумісної власності, а не режим особистої приватної власності ОСОБА_2 .
Саме ОСОБА_2 звернувся з позовом про визнання майна, придбаного під час шлюбу, його особистою приватною власністю. Отже, саме він повинен був довести сукупність обставин, достатніх для повного спростування презумпції статті 60 СК України щодо кожного спірного об`єкта.
Суд не надав жодної правової оцінки письмовій нотаріальній згоді ОСОБА_1 на придбання кожної зі спірних квартир. Ця обставина була прямо заявлена відповідачкою у першій інстанції. У запереченнях від 31.03.2026 ОСОБА_1 окремо вказувала, що в кожному договорі міститься її згода як дружини на придбання відповідної квартири. Проте в мотивувальній частині рішення відсутня оцінка цієї обставини, реєстрових номерів згод № 835 і № 1960 та їх правового значення.
Об`єднана палата Касаційного цивільного суду Верховного Суду у постанові від 03.06.2024 у справі №712/3590/22 (провадження №61-14297сво23) сформулювала висновок про те, що надання згоди другим із подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям на праві спільної сумісної власності.
Щодо квартири АДРЕСА_2 , то позивачем не доведене а особисте походження всієї ціни квартири не доведене. Цей недолік рішення має самостійне значення незалежно від аргументу про письмову згоду подружжя. Суд установив, що успадковану квартиру ОСОБА_2 продав 25.04.2018 за 187 170 грн, а квартиру АДРЕСА_6 придбав 03.05.2018 за 199 498 грн. Різниця становить 12 328 грн, тобто приблизно 6,18% договірної ціни квартири АДРЕСА_6 .
Отже, підтвердження особистого походження 187 170 грн не спростовує презумпцію визначену статтею 60 СК України щодо решти 12 328 грн договірної ціни квартири АДРЕСА_6 . За відсутності встановленого судом доказу особистого походження цієї різниці висновок про особисту приватну власність ОСОБА_2 на 100 % квартири АДРЕСА_6 є передчасним і не ґрунтується на доведеності джерела всієї ціни придбання.
Щодо 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , то суд не надав належної правової оцінки письмовій згоді подружжя. Відповідач не заперечує документально підтверджений факт, що 1/2 попередньої квартири АДРЕСА_7 була подарована ОСОБА_2 і відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України була його особистою приватною власністю. За вказаними у рішенні договірними цінами 1/2 від 149 227 грн становить 74 613,50 грн, тоді як 1/2 від 148 188 грн становить 74 094 грн. Отже, номінальні суми є арифметично співмірними. Проте сама ця співмірність не звільняла суд від обов`язку оцінити іншу юридично значиму обставину - письмову нотаріальну згоду ОСОБА_1 саме на придбання чоловіком 1/2 квартири АДРЕСА_4 , зафіксовану в пункті 3.5 договору.
Висновок суду про відсутність зв`язку поданих ОСОБА_1 документів зі спірними квартирами є надмірно категоричним і не відповідає частині матеріалів справи.
Суд не забезпечив повної оцінки доказової позиції відповідачки, у тому числі її своєчасно заявленого клопотання про допит свідка. У запереченнях від 31.03.2026 ОСОБА_1 до закриття підготовчого провадження прямо просила залучити як свідка ОСОБА_3 , який, за її твердженням, виконував ремонтні роботи, та зазначила його контактні дані. З рішення від 10.06.2026 та досліджених матеріалів не вбачається, що цей свідок був допитаний або що суд навів мотиви відхилення чи неврахування відповідного письмового клопотання. Цей довід має допоміжний характер, оскільки свідок стосувався передусім поліпшення майна, а не безпосередньо джерела коштів на його придбання.
У вересні 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Кучер Т. М. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просила її відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, посилаючись на його законність та обгрунтованість.
Відповідач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_4 в судовому засіданні підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити
В судове засідання з`явився представник ОСОБА_2 адвокат Кучер Т.М., яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що 25.02.2006 року між позивачем та відповідачкою було укладено шлюб, який рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10.09.2024 року у справі № 372/780/23, розірвано.
17.12.2011 позивач отримав у дарунок від свого батька ОСОБА_5 1/2 частини квартири АДРЕСА_7 , що підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, посвідченого нотаріусом 17.12.2011 року та копією про державну реєстрацію прав Комунального підприємства Київської обласної ради «Обухівське бюро технічної інвентаризації», № витягу 32712466 від 28.11.2011 року.
04.03.2017 року ОСОБА_5 та позивач відчужили зазначену квартиру за договором купівлі-продажу від 04.03.2017 року, зареєстрованим в реєстрі за № 289, вартість укладення такого правочину склала 149 227 грн. Того ж дня вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , набувши право власності по 1/2 частці кожен, що підтверджується копією договору купівлі продажу квартири від 04.03.2017 року, зареєстрованого в реєстрі за № 836, вартість такого майна на момент придбання становила 148 188 грн. Вартість 1/2 частки квартири на момент подання позовної заяви становить 1087604,08 грн, що підтверджується копією звіту про оцінку майна №18-260113-001 від 13.01.2026 року.
Також судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16.02.2017 року позивач успадкував квартиру АДРЕСА_8 .
25.04.2018 року зазначену квартиру позивач відчужив за договором купівлі-продажу, зареєстрованого в реєстрі за № 531, вартість укладення такого правочину склала 187 170 грн. 00 коп.
03.05.2018 року позивач придбав квартиру АДРЕСА_2 , вартість якої за договором купівлі-продажу становила 199 498 грн, зареєстрованого в реєстрі за № 1961.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таку ж норму містить стаття 368 ЦК України.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з пунктами 3, 5 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, а також земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Отже, норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Натомість, майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
Встановлена у статті 60 СК України презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Крітеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є:
1) час набуття такого майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття);
3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України).
Враховуючи наведене, встановивши, на підставі наданих сторонами доказів, фактичні обставини, які мають значення для вирішення справи, такі як джерело і час набуття спірного нерухомого майна, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_2 спростував презумпцію спільності права власності подружжя на вказане майно та довів, що купівля спірних об`єктів нерухомості здійснювалося за час шлюбу, проте за кошти, отримані ним від продажу його особистої приватної власності (подарованого та успадкованого майна.
Посилаючись на порушення принципу презумпції спільної сумісної власності подружжя, ОСОБА_1 не надала доказів на спростування встановлених судом обставин та не довела, що джерелом придбання спірних об`єктів нерухомості були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Що стосується посилань заявника на неврахування судом висновків Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду, викладені у постанові від 03.06.2024 у справі № 712/3590/22 (провадження №61-14297сво23), відповідно до яких надання згоди другим із подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям на праві спільної сумісної власності, то такі не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини, викладені у справі № 712/3590/22 суттєво відрізняються від фактичних обставин у справі, яка переглядається. Так, у справі № 712/3590/22 під час укладення договорів купівлі-продажу квартир, обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму майна - спірних квартир, та у самих договорах зафіксували, що квартири купуються за спільні кошти подружжя та є їх спільною сумісною власністю. У справі ж, яка переглядається сторони відповідних умов не погоджували, а надання дружиною згоди на придбання майна іншим з подружжя під час перебування у зареєстрованому шлюбі є визначеною законодавством процедурою.
Наведені у апеляційній скарзі інші доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судового рішенні, питання вичерпності висновку суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судом першої інстанції повно встановлено обставини, що мають значення для справи, висновки суду відповідають наявним у матеріалах справах доказам.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2026 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
у х в а л и в:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 16 жовтня 2026 року
Головуючий: Судді:
Оригінал: reyestr.court.gov.ua