Постанова від 02 вересня 2026 р. у справі №756/14381/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/10507/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа №756/14381/25

03 вересня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Кирилюк Г.М.

- Рейнарт І.М.

при секретарі - Козачук А.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Скринник Анни Володимирівни на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Тихої О.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Відновлення критичної інфраструктури» про стягнення компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку виплати,-

в с т а н о в и в:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів», правонаступником якого є Державне підприємство «Відновлення критичної інфраструктури» (далі - ДП «ВКІ»), про стягнення компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку його виплати.

Позовні вимоги обгрунтовував тим, що він з 16 листопада 2011 року працював на посаді заступника директора у Державному підприємстві «Фінансування інфраструктурних проектів» (далі - ДП «ФІНІНПРО»). Наказом ДП «ФІНІНПРО» №318-к від 06.08.2021 року його було звільнено з посади заступника директора ДП «ФІНІНПРО» у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників за п.1 ч. 1 ст.40 КЗпП України. Однак, у порушення вимог ст.116 КЗпП України, відповідач у день його звільнення 06 серпня 2021 року не здійснив з ним повного розрахунку, а саме: не виплатив винагороду за вислугу років за 2020 рік та за січень-липень 2021 року у загальному розмірі 605 625,00 грн.

Позивач зазначав, що рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 05.10.2022 року у справі №756/5323/22 стягнуто з ДП «ФІНІНПРО» на його користь винагороду за вислугу років за 2020 рік у розмірі 382 500,00 грн., винагороду за вислугу років за період з 01.01.2021 року по 06.08.2021 року у розмірі 334 687,50 грн., а всього 717 187,50 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 31.03.2023 року зменшено розмір стягнутої з ДП «ФІНІНПРО» на користь ОСОБА_1 винагороди за вислугу років за період з 01.01.2021 року по 06.08.2021 року з 334 687,50 грн. до 223 125,00 грн. та стягнуто з ДП «ФІНІНПРО» на користь ОСОБА_1 винагороду за вислугу років у розмірі 605 625,00 грн. В решті рішення суду залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 28.06.2023 року у справі № 756/5323/22 рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05.10.2022 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанова Київського апеляційного суду від 31.01.2023 року залишені без змін. При цьому, судами при розгляді справи встановлено факт бездіяльності відповідача, пов`язаної з невиплатою винагороди за вислугу років за 2020-2021 роки як частини заробітної плати позивача.

На виконання судових рішень ДП «ФІНІНПРО» здійснило виплату належної ОСОБА_1 винагороди за вислугу років за 2020-2021 роки лише 13.07.2023 року. Відповідачем на користь позивача виплачена сума 605 625,00 грн. (за вирахуванням податків та зборів фактично сплачено 487 528,12 грн.). Тобто, у період з 07.08.2021 року по 13.07.2023 року з вини відповідача мала місце затримка у виплаті ОСОБА_1 винагороди за вислугу років, яка є складовою частиною його заробітної плати.

ОСОБА_1 , будучи звільненим з ДП «ФІНІНПРО», у вересні 2023 року звернувся до Оболонського районного суду міста Києва з позовом до ДП «ФІНІНПРО» про стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні саме у зв`язку з невиплатою винагороди за вислугу років у день його звільнення 06.08.2021 року (справа №756/12798/23). На даний час провадження у справі зупинено. Крім того, позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди (справа №752/22255/21).

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 19.12.2023 було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі. Постановою Київського апеляційного суду від 10.07.2024 рішення Голосіївського районного суду м.Києва від 19.12.2023 скасовано, поновлено ОСОБА_1 на роботі у ДП «ФІНІНПРО». Тривалий час відповідач не виконував рішення суду про поновлення позивача на роботі і лише 11.06.2025 ОСОБА_1 поновлено на роботі у ДП «ФІНІНПРО» на підставі рішення суду у справі №752/22255/21, ознайомивши позивача з наказом №238-к від 02 вересня 2024 року лише 11.06.2025. До цього дня відповідач не повідомляв ОСОБА_1 про наявність наказу №238-к від 02 вересня 2024 року, а позивачу не було відомо про прийняття такого наказу.

Отже, у період з 06 серпня 2021 року по 11 червня 2025 року ОСОБА_1 мав статус особи, звільненої з ДП «ФІНІНПРО», і наслідки несвоєчасної виплати винагороди за вислугу років підпадали під правове регулювання ст.117 КЗпП України. Натомість, починаючи з 11.06.2025 року (день поновлення позивача), наслідки несвоєчасної виплати винагороди за вислугу років підпадають під правове регулювання Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати». Заявлення позовної вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у межах справи №756/12798/23 неможливе, оскільки це є одночасною зміною підстав і предмету позову, а тому виникла необхідність у поданні даного позову до суду про стягнення компенсації за несвоєчасну виплату доходу - винагороди за вислугу років за 2020-2021 роки, які були стягнуті за судовим рішенням у справі №756/5323/22. При цьому, строк позовної давності для такої вимоги почав свій перебіг саме з 12.06.2025 року, тобто, з наступного дня після фактичного поновлення ОСОБА_1 на роботі.

Враховуючи період затримки виплати винагороди за вислугу років за 2020-2021 роки у розмірі 605 625,00 грн., з 06.08.2021 року по 13.07.2023 року, з урахуванням індексів інфляції за період вересень 2021 року - червень 2023 року, позивач ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача компенсацію втрати ним частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати винагороди за вислугу років у розмірі 218 933,40 грн., а також понесені судові витрати.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Відновлення критичної інфраструктури» про стягнення компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку виплати, відмовлено.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Скринник Анна Володимирівна подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити. Стягнути з Державного підприємства «Відновлення критичної інфраструктури» (код ЄДРПОУ 38054466) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку виплати заробітної плати у виді винагороди за вислугу років за 2020 рік та за період з 01.01.2021 року по 06.08.2021 року у розмірі 180 872,93 грн. Стягнути з Державного підприємства «Відновлення критичної інфраструктури» (код ЄДРПОУ 38054466) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати на правничу допомогу, пов`язані з розглядом даної справи у Оболонському районному суді м.Києва та у Київському апеляційному суді.

В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки станом на день звільнення з роботи 06.08.2021 року ДП «ФІНІНПРО» не провело виплату всіх належних ОСОБА_1 сум, а саме: не виплатило винагороду за вислугу років за 2020 рік та за період з 01.01.2021 року до 06.08.2021 року у розмірі 605 625,00 грн., і лише на виконання судових рішень фактично виплатило вказану суму 13.07.2023 року, вимоги позивача про стягнення з відповідача компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати за період з 06.08.2021 по 13.07.2023 є обгрунтованими.

Під час розгляду справи судом встановлено та не заперечувалося сторонами, що після утримання встановлених законом податків та обов`язкових платежів фактично позивачу було виплачено винагороду за вислугу років у розмірі 487 528,12 грн.

Таким чином, суд першої інстанції, не погоджується з розрахунком, наведеним представником позивача та, здійснивши власний розрахунок, враховуючи індекси споживчих цін (індекси інфляції) за період з вересня 2021 року по червень 2023 року, дійшов висновку про те, що розмір компенсації втрати частини заробітної плати позивача у зв`язку з порушенням строків її виплати за період з 06.08.2021 року по 13.07.2023 року становить 180 872,93 грн., виходячи з такого розрахунку: 487 528,12 грн.*37,10%:100%.»

Позивач погоджується із розрахунком суми компенсації, наведеним у рішенні суду першої інстанції і в цій частині судове рішення не оскаржується.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском ним строку звернення до суду за вирішенням цього трудового спору.

З таким висновом суду першої інстанції позивач не погоджується, оскільки судом першої інстанції не враховано рішенням Конституційного суду України №1-р/2025 від 11 грудня 2025 року у справі № 1-7/2024(337/24) №1-р/2025 за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Неврахування судом першої інстанції при вирішенні даної справи рішення Конституційного суду від 11.12.2025 року №№1-р/2025, зазначеної правової позиції Конституційного Суду України, призвело до порушення судом норми матеріального права, а саме, до незаконного застосування ч.1 ст.233 КЗпП України, яка на момент вирішення даної справи визнана неконституційною.

Отже, суд першої інстанції, відмовляючи у позові ОСОБА_1 з підстав пропуску ним строку позовної давності, застосував норму матеріального права - ч.1 ст.233 КЗпП України, яка визнана неконституційною, що виключає законність її застосування судом.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача Державного підприємства «Відновлення критичної інфраструктури» - Матвійчук Катерина Володимирівна просить апеляційну скаргу адвоката Скринник Анни Володимирівни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 02.03.2026 у справі №756/14381/25 - без змін.

Зазначає, що 13.07.2023 року на виконання судових рішень у справі № 756/5323/22 ДП «ФІНІНПРО» здійснило виплату належної ОСОБА_1 винагороди за вислугу років за 2020-2021 роки у розмірі 605 625,00 грн (фактичний розмір виплати після утримання встановлених законом податків та обов`язкових платежів становить 487 528,12 грн), що визнається сторонами.

Позивач в позовній заяві просив стягнути з ДП «ФІНІНПРО» на свою користь компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку виплати заробітної плати у виді винагороди за вислугу років за 2020 рік та за період з 01.01.2021 року по 06.08.2021 року у розмірі 218 933 (двісті вісімнадцять гривень дев`ятсот тридцять три) грн 40 коп.

Як стверджується позивачем, період затримки виплати винагороди за вислугу років за 2020-2021 роки фактично становить з 06.08.2021 року по 13.07.2023 року, однак з позовом він фактично звернувся до суду лише 11.09.2025.

Отже, саме з дати виплати позивачу належної винагороди за вислугу років (13.07.2023 року) позивач був обізнаний про порушення свого права і саме із цією датою пов`язано перебіг строку його звернення до суду з позовом про виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Окрім цього, варто зауважити, що Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» не ставить право на компенсацію в залежність від статусу «працюючий/звільнений», право виникає через факт прострочення виплати доходу, тобто, поновлення на посаді не створює нового матеріального права.

Саме тому поновлення позивача на посаді 11.06.2025 року не створило нового матеріального права, не змінило моменту виникнення спірних правовідносин та не може вважатися початком нового перебігу строку звернення до суду.

Фактично апелянт намагається ототожнити зміну власного трудового статусу із виникненням нового суб`єктивного права, хоча ні Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», ні норми трудового законодавства такого правового наслідку не передбачають.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про пропуск позивачем тримісячного строку звернення до суду з позовом, визначеного статтею 233 КЗпП України, є правильним.

Сторона відповідача вважає, що позивач помилково пов`язує перебіг строку звернення до суду із цим позовом з моментом його фактичного поновлення на посаді - 11.06.2025 року, оскільки право позивача на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку виплати виникло 13.07.2023 року (здійснення виплати за рішенням суду).

До того ж, карантин, встановлений Кабінетом Міністрів України, було припинено 30.06.2023 року, а фактичний розрахунок із позивачем проведено 13.07.2023 року, тобто, вже після завершення карантину.

Окрім цього, саме 13.07.2023 року позивач дізнався про остаточний розмір виплачених йому коштів, тривалість затримки виплати та можливість визначення та обчислення втрати частини доходів.

Сам позивач фактично підтверджує цей висновок, оскільки зазначає, що вже 28.09.2023 року звернувся до суду у справі №756/12798/23 із вимогами, пов`язаним із несвоєчасним проведенням розрахунку, тобто, позивач усвідомлював факт порушення свого права, знав про підстави для судового захисту та реалізував своє право звернення до суду ще у 2023 році.

При цьому, подання позову у справі №756/12798/23 не перериває та не зупиняє строк звернення до суду щодо інших вимог, заявлених у даній справі, оскільки жодна норма цивільного процесуального законодавства та КЗпП України не передбачає, що подання одного позову автоматично зберігає строк звернення до суду для пред`явлення іншого позову, з окремим предметом позову в майбутньому.

Посилання позивача на Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 року №1-р/2025, як на підставу для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції, є юридично неспроможними, суперечать фундаментальним принципам дії нормативно-правових актів у часі та фактично зводяться до спроби надати рішенню Конституційного Суду України зворотну дію в часі, якої воно не має.

Частиною другою статті 152 Конституції України визначено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

За наведених обставни сторона відповідача вважає, що суд першої інстанції правильно врахував наведені обставини, надав належну оцінку всім доказам у справі та дійшов законного й обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позивачем установленого законом строку звернення до суду.

Доводи апеляційної скарги зводяться виключно до незгоди позивача з наданою судом першої інстанції правовою оцінкою встановлених обставин, не містять посилань на істотні порушення норм матеріального чи процесуального права та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_1 адвокат Скринник Анна Володимирівна повністю підтримала доводи апеляційної скарги та просила скаргу задовольнити.

Представник відповідача Державного підприємства « Відновлення критичної інфраструктури» Гапішко Юлія Олександрівна в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечувала, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення представників позивача та відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 16 листопада 2011 року працював в ДП «Фінансування інфраструктурних проектів» на посаді заступника директора.

Наказом ДП «ФІНІПРО» від 06 серпня 2021 року № 318-к ОСОБА_1 звільнено 06 серпня 2021 року з займаної посади - заступника директора ДП «ФІНІПРО» у зв`язку із скороченням чисельності штату працівників за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 05.10.2022 у справі №756/5323/22 позов ОСОБА_1 до ДП «ФІНІНПРО» задоволено, стягнуто з ДП «ФІНІНПРО» на користь ОСОБА_1 винагороду за вислугу років за 2020 рік у розмірі 382 500,00 грн, винагороду за вислугу років за період з 01.01.2021 року по 06.08.2021 року у розмірі 334 687,50 грн, а всього - 717 187,50 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 31.03.2023 року рішення Оболонського районного суду м.Києва змінено. Зменшено розмір стягнутої з ДП «ФІНІНПРО» на користь ОСОБА_1 винагороди за вислугу років за період з 01.01.2021 року по 06.08.2021 року з 334 687,50 грн до 223 125,00 грн. Зменшено загальну суму винагороди, стягнутої з ДП «ФІНІНПРО» на користь ОСОБА_1 з 717 187,50 грн. до 605 625,00 грн. В решті рішення Оболонського районного суду міста Києва від 05.10.2022 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 28.06.2023 по справі № 756/5323/22 рішення Оболонського районного суду м. Києва від 05.10.2022 у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанова Київського апеляційного суду від 31.01.2023 року залишені без змін.

Судами першої, апеляційної та касаційної інстанції під час розгляду даної справи встановлено, що ДП «ФІНІНПРО» безпідставно не виплатило ОСОБА_2 у винагороду за вислугу років за 2020 рік та за період з 01 січня 2021 року до дати його звільнення - 06 серпня 2021 року, яка передбачена колективним договором підприємства, а також те, що така винагорода повинна виплачуватися працівникам щороку, не є одноразовою виплатою та її виплата не залежить від рішення керівництва чи фінансової спроможності підприємства.

На виконання судових рішень у справі № 756/5323/22 ДП «ФІНІНПРО» 13.07.2023 року здійснило виплату належної ОСОБА_2 у винагороди за вислугу років за 2020-2021 роки у розмірі 605 625,00 грн. Після утримання встановлених законом податків та обов`язкових платежів фактично позивачу було виплачено винагороду у розмірі 487 528,12 грн, що визнається сторонами та підтверджується квитанцією із застосунку Ощад 24.

Тобто, у період з 07.08.2021 року по 13.07.2023 року з вини відповідача мала місце затримка у виплаті ОСОБА_2 у винагороди за вислугу років, яка є складовою частиною його заробітної плати.

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Оболонського районного суду міста Києва з позовом до ДП «ФІНІНПРО» про стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні у зв`язку з невиплатою винагороди за вислугу років у день звільнення позивача 06.08.2021 (справа №756/12798/23). На даний час провадження у справі зупинено.

Постановою Київського апеляційного суду від 10.07.2024 у справі №752/22255/21 ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника директора Державного підприємства «Фінансування інфраструктурних проектів» з 06 серпня 2021 року. Стягнуто з ДП «ФІНІНПРО» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 4 708 529,28 грн без урахування податків та інших обов`язкових платежів, які мають бути вирахувані окремо, та 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

02.09.2024 року на виконання постанови Київського апеляційного суду від 10.07.2024 року у справі №752/22255/21 директором ДП «ФІНІНПРО» Журавльовим Ю. виданий наказ №238-к Про поновлення на роботі ОСОБА_1 з 06 серпня 2021 року, з яким останній ознайомився 11.06.2025 року.

За Наказом № 202-к від 11.06.2025 року, виданим головою комісії з реорганізації ДП «ФІНІНПРО», з яким ознайомлений ОСОБА_1 , з 11.06.2025 останній приступив до виконання своїх посадових обов`язків на посаді заступника директора ДП «ФІНІНПРО» впродовж робочого часу, визначеного Регламентом підприємства, Правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовою інструкцією та даним наказом.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства «Відновлення критичної інфраструктури» про стягнення компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку виплати, суд першої інстанції вказав на те, що станом на день звільнення з роботи 06.08.2021 року ДП «ФІНІНПРО» не провело виплату всіх належних ОСОБА_1 сум, а саме: не виплатило винагороду за вислугу років за 2020 рік та за період з 01.01.2021 до 06.08.2021 у розмірі 605 625,00 грн, і лише на виконання судових рішень фактично виплатило вказану суму 13.07.2023 року, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача на його компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати за період з 06.08.2021року по 13.07.2023 року є обгрунтованими.

Суд першої інстанції не погодився з розрахунком, наведеним представником позивача, та здійснив власний розрахунок, враховуючи індекси споживчих цін (індекси інфляції) за період з вересня 2021 року по червень 2023 року, та дійшов висновку про те, що розмір компенсації втрати частини заробітної плати позивача у зв`язку з порушенням строків її виплати за період з 06.08.2021 року по 13.07.2023 року становить 180 872,93 грн., виходячи з такого розрахунку: 487 528,12 грн.*37,10%:100%.

Проте, судом першої інстанції встановлено, що саме, починаючи з 13.07.2023 року, у позивача виникло право на захист порушеного права, тобто, з моменту виплати йому на виконання судових рішень винагороди за вислугу років, проте з позовом про компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку його виплати позивач звернувся лише у вересні 2025 року, тобто, більше ніж через два роки після виплати належного йому доходу.

Врахувавши положення статті 233 КЗпП України, які є імперативними та передбачають конкретний строк звернення до суду, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском ним строку звернення до суду за вирішенням цього трудового спору.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року відповідає.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

У частині третій статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (частина перша статті 3 та статтею 4 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про оплату праці» структура заробітної плати є наступною.

Основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).

У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП України).

Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення. Виконати рішення суду про поновлення позивача на роботі має відповідач, визначений боржником за виконавчим листом (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19), в постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі № 511/1284/19 (провадження № 61-6184св21)).

Відповідно статей 1, 2, 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі, з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядком № 159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Тобто право на компенсацію за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата) особи (працівника) з вини відповідача (роботодавця) не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат. Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи та пов`язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Дія норм Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку № 159 поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру. Виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені (див. постанови Верховного Суду від 03 липня 2018 року в справі № 521/940/17, від 18 липня 2023 року в справі № 200/10663/21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 752/23602/20 (провадження № 61-12064св22) зазначено, що: «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 9901/407/19 вказано, що «суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому, відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19 … суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 239 943,09 грн. Проте суд першої інстанції помилково зазначив, що розмір середнього заробітку підлягає стягненню без утримання з цієї суми податків та інших обов`язкових платежів, а тому абзац третій резолютивної частини рішення суду першої інстанції належить викласти у такій редакції: «Стягнути з АТ «Державний експортно-імпортний банк України» на користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 239 943,09 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2021 року в справі № 607/1429/17 (провадження № 61-12977св20) вказано, що «захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, в який здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин, тому обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності та при визначенні її розміру враховуються вимоги розумності і справедливості. У пункті 164.6 статті 164 ПК України, яка визначає базу оподаткування, зазначено, що під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов`язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності. Водночас відповідно до підпункту 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 ПК України дохід з джерелом походження з України - це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні. Фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи, є платником податку з доходів фізичних осіб. Об`єктом оподаткування резидента є, зокрема, загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід, доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання) Згідно з підпунктом «а» підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров`ю. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 ПК України (за загальним правилом 18 відсотків). Якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов`язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Аналізуючи вказані норми, можна дійти висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми заробітної плати і середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми заробітної плати і середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. Крім того, відрахування податків і обов`язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались б податки і збори. Відповідний правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц, провадження № 61-14794св18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19, провадження № 61-10657св20, від 16 листопада 2020 року у справі № 607/3509/17, провадження № 61-12609св20».

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, що переглядається, судом встановлено, відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано, що станом на день звільнення з роботи 06.08.2021 року ДП «ФІНІНПРО» не провело виплату всіх належних позивачу сум, а саме: не виплатило винагороду за вислугу років за 2020 рік та за період з 01.01.2021 року до 06.08.2021 року у розмірі 605 625,00 грн, і лише на виконання судових рішень фактично виплатило вказану суму 13.07.2023 року.

При зверненні з вимогами про стягнення компенсації за втрату частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, позивач надав розрахунок такої компенсації.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що наведений представником позивача розрахунок заборгованості не відповідає приписам Порядку № 159, а відтак, здійснивши власний розрахунок, враховуючи індекси споживчих цін (індекси інфляції) за період з вересня 2021 року по червень 2023 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що розмір компенсації втрати частини заробітної плати позивача у зв`язку з порушенням строків її виплати за період з 06.08.2021 року по 13.07.2023 року становить 180 872,93 грн., виходячи з такого розрахунку: 487 528,12 грн.*37,10%:100%.

Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Аналіз наведеної редакції статті 233 КЗпП України свідчить про те, що законодавець установив:

1) тримісячний строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору (у тому числі - про стягнення належної працівнику заробітної плати) - для працівників, які продовжують перебувати у трудових відносинах;

2) місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення для звернення до суду з позовом - у справах про звільнення;

3) тримісячний строк з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні - у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 зазначено, що «встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк».

Поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює сукупність обставин на свій розсуд (постанови Верховного Суду від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22, від 29 червня 2021 року у справі № 588/1672/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 тощо).

У справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі.

Судом першої інстанції встановлено, позивачем не заперечується, що позивача було звільнено з посади 06.08.2021 року, проте роботодавцем не здійснено йому виплату всіх належних сум при звільнення, а саме: не виплачено винагороду за вислугу років за 2020 рік та за період з 01.01.2021 року до 06.08.2021 року.

Вказана винагорода за вислугу років у розмірі 605 625,00 грн стягнута за судовими рішеннями, які набрали законної сили, та фактично виплачена ДП «ФІНІНПРО» позивачу 13.07.2023 року.

Із позовною заявою про стягнення з відповідача на його користь компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку виплати позивач звернувся до суду 11.09.2025 року.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що саме починаючи з 13.07.2023 року у позивача виникло право на захист його порушеного права, тобто, з моменту виплати йому на виконання судових рішень винагороди за вислугу років. Проте, з позовом про компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строку його виплати позивач звернувся лише у вересні 2025 року, тобто, більше ніж через два роки після виплати належного йому доходу.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції при ухваленні рішення у даній справі не враховано рішенням Конституційного суду України №1-р/2025 від 11 грудня 2025 року у справі № 1-7/2024(337/24) №1-р/2025, яким визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.

У вказаному Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що:

«…право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції України), є гарантією мінімального рівня оплати праці, тоді як право на своєчасне одержання винагороди за працю (частина сьома статті 43 Основного Закону України) - гарантією реалізації цього права (виплата всіх належних сум у визначені строки); разом ці гарантії формують єдиний конституційний стандарт захисту, що охоплює і рівень, і своєчасність одержання винагороди за працю.

Відлік строку за оспорюваними приписами Кодексу починається з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Це може бути день закінчення установленого строку виплати винагороди за працю або день, коли працівникові стало відомо, що йому не нараховані певні виплати. Отже, початок перебігу строку звернення працівника до суду залежить від суб`єктивної поінформованості працівника, але, водночас передбачено й об`єктивний критерій («повинен був дізнатися»).

Відповідно до статті 234 КЗпП України в разі пропуску з поважних причин тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суд може поновити цей строк лише тоді, коли з часу настання таких юридичних фактів, як отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення працівника або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові під час звільнення, минуло не більше одного року.

Із наведеного випливає, що коли трудові відносини тривають, настання таких юридичних фактів для працівника неможливе. Водночас, формальна вимога щодо тримісячного строку звернення до суду залишається чинною: працівник, перебуваючи у трудових відносинах, у разі систематичної невиплати винагороди за працю чи періодичних затримок її виплати має подавати позови кожних три місяці, щоб не втратити право на судовий захист. Ця законодавча конструкція створює парадоксальну ситуацію: працівник, який продовжує працювати, перебуває у менш захищеному становищі, ніж той, хто вже звільнений, адже звільнений працівник принаймні отримує можливість поновити строк звернення до суду.

Отже, пов`язування строку звернення працівника до суду лише з актами, якими оформлюють припинення трудових відносин, свідчить про те, що законодавець виходив із логіки «остаточного розрахунку після звільнення», але не врахував специфіки правовідносин, що тривають…».

Статтею 152 Конституції України визначено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Рішення Конституційного суду України №1-р/2025 ухвалено 11 грудня 2025 року, і саме з цієї дати ст. 233 КЗпП України встатила свою чинність та не застосовується до правовідносин, що виникли після 11 грудня 2025 року.

Вказаним рішенням Конституційного суду України не встановлено, що воно поширює свою дію на правовідносини, які виникли до дати його ухвалення.

До суду позивач з даним позовом звернувся 11.09.2025 року, а відтак, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.233 КЗпП України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Таким чином, доводи, викладені представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Скринник Анною Володимирівною в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Скринник Анни Володимирівни.

Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Скринник Анни Володимирівни залишено без задоволення, а судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Скринник Анни Володимирівни залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: Судді: