Суд: Львівський апеляційний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Цивільне
Категорія: дарування
Дата: 15 жовтня 2026 р.
Справа: №462/5998/18
Суддя: Левик Я. А.
Справа №462/5998/18 Головуючий у 1 інстанції:Бориславський Ю.Л.
Провадження №22-ц/811/4337/25 Доповідач в 2-й інстанції:Левик Я.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 жовтня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого-судді: Левика Я.А.,
суддів: Крайник Н.П., Савуляка Р.В.,
секретар: Чиж Л.М.,
за участі в судовому засіданні позивачки ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 , представника відповідачки ОСОБА_3 – ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м.Львова в складі судді Бориславського Ю.Л. від 17 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 , яка є правонаступницею ОСОБА_5 до ОСОБА_3 за участю третьої особи – Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання договору дарування квартири недійсним та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , яка є правонаступницею ОСОБА_5 за участю третьої особи – Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, –
в с т а н о в и л а :
рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 17 листопада 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання договору дарування квартири недійсним, – відмовлено.
Зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, – задоволено.
Визнано недійсним Свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 13.09.2022 року (номер у спадковому реєстрі 69678793, номер в реєстрі нотаріальних дій 2452) видане приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ясінським В.Є. на спадкоємця ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 / ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 / ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 / нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнуто із ОСОБА_1 / ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 / ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 / понесені судові витрати у розмірі 2684,00 /дві тисячі шістсот вісімдесят чотири/ гривні.
Вказане рішення оскаржив Добушовський Орест Васильович в інтересах ОСОБА_1 .
В апеляційній скарзі просить скасувати Залізничного районного суду м.Львова від 17 листопада 2025 року та прийняти нове рішення, яким визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 28 липня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Шершун Н.К., зареєстрований в реєстрі за №3-1007, а зустрічний позов залишити без задоволення.
Зазначає, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору дарування від 28.07.2009, посилаючись на недоведеність обставин, передбачених ст.229 ЦК України, зокрема помилки щодо правової природи правочину та наміру укладення договору довічного утримання, вказавши, що ОСОБА_5 усвідомлювала істотні умови та наслідки договору. Водночас, суд визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину від 13.09.2022 та витребував квартиру АДРЕСА_2 з чужого незаконного володіння. ОСОБА_1 з такими висновками не погоджується, вважає рішення незаконним і необґрунтованим, ухваленим без повного з`ясування обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права. Зазначає, що предметом спору є визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , який, за твердженням позивачки, був укладений під впливом помилки, з огляду на вік, стан здоров`я та переконання, що фактично укладається договір довічного утримання. Вказує, що ОСОБА_5 була власницею спірної квартири, проживала в ній тривалий час, після укладення договору продовжувала проживати, оплачувала комунальні послуги, утримувала житло, тоді як відповідачка фактично не вселялася та не здійснювала жодних дій як власниця. Наголошує, що домовленості сторін передбачали довічне утримання та догляд, які фактично не виконувалися, після 2011 року допомога не надавалася, зв`язок був формальним, витрати на утримання та догляд неслися виключно ОСОБА_1 . Зазначає, що ОСОБА_5 , будучи особою похилого віку та з хронічними захворюваннями, помилково сприймала правову природу правочину, вважаючи, що передає майно в обмін на догляд, що підтверджується її поясненнями, показами свідків та іншими матеріалами справи. При цьому, відсутність фактичної передачі майна та збереження користування квартирою свідчить про невідповідність договору його правовій природі. Водночас, звертає увагу на непослідовність та суперечливість показів окремих свідків, зокрема ОСОБА_6 , які не узгоджуються з іншими доказами, та безпідставність надання їм судом вирішального значення. Також, зазначає, що суд не надав належної оцінки доказам і доводам сторони позивачки, формально відхиливши їх. Додатково зазначає, що суд не врахував обставини відсутності реального виконання домовленостей щодо утримання, що підтверджує помилку позивачки при укладенні договору та наявність підстав для визнання його недійсним. Крім того, суд не навів належних мотивів відхилення заперечень проти зустрічного позову та не оцінив їх належним чином.
В судове засідання ОСОБА_3 та представник третьої особи – Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області не з`явились, однак суд вважав за можливе проводити розгляд справи за їх відсутності, зважаючи на те, що такі повідомлялась про час та місце судового розгляду належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи від них до суду не надходило, доказів поважності причин неявки суду представлено не було та зважаючи на вимоги ч.2 ст. 372 ЦПК України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивачки та її представника на підтримання апеляційної скарги, представника відповідачки – в заперечення скарги, дослідивши матеріали справи, оцінивши мотиви учасників справи в межах доводів первісного позову, заяви про перегляд заочного рішення, зустрічного позову, відзивів на зустрічний позов, заяви про застосування строку позовної давності, заперечень на заяву про застосування строків позовної давності, письмових пояснень щодо заперечення представника позивачки на заяву про застосування строків позовної давності, апеляційної скарги, відзиву на неї, додаткових пояснень представника апелянтки до апеляційної скарги, а також усних заяв та пояснень учасників справи (їх представників) у судах обох інстанцій, – колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.
Із змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, ст.ст. 6, 16, 202, 203, 215, 229, 626, 628, 717, 719, 1301 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 13, 76, 77, 81, 158, 263 ЦПК України, ст. 44 Закону України «Про нотаріат», ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», постанову Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року № 759/17065/14-ц, постанову Верховного Суду від 23 серпня 2023 року у справі №466/12111/21, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі №288/1366/21, постанову Верховного Суду від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі №385/321/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 та відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, – виходив з того, що 28 липня 2009 року між ОСОБА_5 (у віці 66 років) та ОСОБА_3 (онукою) укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 . Даний договір посвідчено державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Шершун Н.К. та зареєстрований в реєстрі за №3-1008. Відповідно до даного договору, квартира належить дарувальнику на підставі свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_3 , виданого виконкомом Львівської міської ради народних депутатів 27.02.1995. Сторони оцінили дарунок в сумі 7574 грн. Згідно із п.5 оспорюваного Договору укладення цього договору не пов`язане із виконанням обдаровуваною будь-яких дій майнового або немайнового характеру на користь дарувальника зараз або в майбутньому. У п. 6 договору дарування від 28.07.2009 вказано, що сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, укладення договору відповідає їх інтересам, їх волевиявлення є вільним і відповідає внутрішній волі, умови договору відповідають реальній домовленості між сторонами, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Відповідно до п.8 договору дарування право власності обдаровуваної на квартиру виникає з моменту її прийняття. Обдаровувана свідчить, що вона приймає квартиру. Прийняттям дарунку вважатиметься одержання оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення. Сторонам договору роз`яснено зміст ст. 229-231, 233-235, 334, 717, 721, 722, 727 ЦК України. Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 від 09.12.2021року ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 . Згідно із матеріалів справи, ОСОБА_5 була одноосібним власником квартири АДРЕСА_2 та, станом на час видачі довідки ЛКП «Богданівка» від 30.08.2018, єдиною особою, що була зареєстровано за вказаною адресою. Крім цього, до матеріалів справи долучено документи, що підтверджують, що ОСОБА_5 мала ряд захворювань та проходила медичні обстеження та лікування, зокрема, у 2004, 2005, 2006, 2009, 2012, 2013 роках. Оцінюючи свідчення свідків, суд не вбачав доказів того, що померла ОСОБА_5 при укладенні договору дарування від 28.07.2009 помилилася щодо обставин, які мають істотне значення та прийшов до переконання, що на момент укладення вказаного договору усі його істотні умови передбачено, з`ясовано та перевірено вільну волю дарувальника. Укладений договір дарування квартири був добровільно підписаний сторонами, що свідчить про їхнє вільне волевиявлення, їм було роз`яснено усі наслідки підписання такого договору, а відтак вони погодилися зі всіма істотними умовами. Крім цього, суд надав віри показам свідків, оскільки вони знаходяться у об`єктивному взаємозв`язку з іншими матеріалами справи, нічим не спростовані, доповнюються та уточнюються іншими доказами. 11.11.2025 у судовому засіданні судом досліджено аудіозапис судового засідання під головуванням судді Румілової Н.М. від 18.06.2019 у частині пояснень ОСОБА_5 , яка пояснила, що укладаючи договір від 28.07.2009 вона мала на увазі переписати на онуку хату і була переконана, що відповідач та її мама, яка є дочкою ОСОБА_5 , нададуть їй необхідний догляд та допомогу, оскільки ОСОБА_5 мала ряд захворювань, а також, що вона залишиться проживати у своїй квартирі, однак необхідного догляду та допомоги вона не отримала, за винятком деяких продуктів харчування, та у період перебування у доньки та онуки в Італії, вони повідомили ОСОБА_5 про те, що мають намір продати її квартиру. ОСОБА_5 категорично заперечувала продаж квартири, а тому вирішила звернутися до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування, оскільки думала, що укладає договір довічного утримання. Вказала, що весь час продовжувала проживати у квартирі АДРЕСА_2 , несла витрати по її утриманню. Також ОСОБА_5 повідомила, що працює та отримує пенсію. Пояснити чому з 2009 року (укладення договору дарування) по 2018 рік (звернення із позовом до суду) не зверталася до суду та не оспорювала укладений договір не змогла. Суд не прийняв до уваги покликання позивача ОСОБА_1 та її представника Добушовського О.В. на те, що відповідачка ОСОБА_3 не здійснювала догляд за ОСОБА_5 , не допомагала їй матеріально, не сплачувала житлово-комунальні послуги у подарованій квартирі, оскільки наведене жодним чином не вказує на помилку щодо обставин, які мають істотне значення при укладенні договору дарування та не є підставою для визнання такого недійсним, оскільки договори дарування належать до безоплатних правочинів та за їх умовами обдаровувані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов`язань матеріального характеру. Крім цього, суд брав до уваги той факт, що ні матеріалами справи, ні показаннями свідків не підтверджено умисних дій обдаровуваної, направлених на обман дарувальника. Судом встановлено та це підтверджено показаннями свідків, поясненнями ОСОБА_5 , даних нею за життя у судовому засіданні 18.06.2019, що станом на день укладення оспорюваного договору і на час розгляду справи у 2019 році ОСОБА_5 була працевлаштована, на стаціонарному лікуванні не перебувала та у матеріалах справи відсутні докази, що за станом свого здоров`я ОСОБА_5 потребувала постійного стороннього догляду та сторонньої допомоги чи/або перебувала у безпорадному стані. Таким чином, стан здоров`я ОСОБА_5 не міг їй перешкоджати укласти оспорюваний Договір, а сам факт наявності вікових порушень здоров`я не доводить того, що, укладаючи Договір із ОСОБА_3 , ОСОБА_5 мала намір отримати матеріальну допомогу від відповідачки, яка є її онукою. Також, суд критично оцінив доводи сторони позивачки про те, що відсутня фактична передача майна, оскільки передачею речі вважається передача правовстановлюючих документів на неї та згідно договору дарування від 28.07.2009 прийняттям дарунку вважатиметься одержання оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення. На виконання ст.44 Закону України «Про нотаріат», під час посвідчення оспорюваного договору дарування квартири від 28.07.2009, державним нотаріусом чітко зазначено про встановлення дієздатності сторін та у п. 6 договору вказано, що сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, укладення договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін. Сторонам роз`яснено зміст правочину, умови та правові наслідки. Враховуючи наведене, суд прийшов до переконання, що стороною позивачки за первісним позовом не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування існували обставини передбачені нормами ст. 229 ЦК України, внаслідок яких оспорюваний договір дарування може бути визнано недійсним, зокрема, що замість цього Договору ОСОБА_5 мала укласти договір довічного утримання, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилилася стосовно правової природи укладеного нею правочину, оскільки, укладаючи цей договір, ОСОБА_5 усвідомлювала його істотні умови та правові наслідки його укладення, а тому підстави для визнання договору дарування недійсним відсутні. Таким чином, оцінюючи докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги за первісним позовом не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки позивачкою та її представником не представлено, а судом не здобуто жодних переконливих доказів на їх підтвердження, а тому у задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю. Судом також встановлено, що 02.11.2019 ОСОБА_5 складено заповіт на користь ОСОБА_1 . Після смерті ОСОБА_5 заведено спадкову справу №16/2021. Із матеріалів спадкової справи встановлено, що 29.10.2021 ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса ЛМНО із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 та 13.09.2022 року видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_2 . Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 13.09.2022 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 . Водночас, таке свідоцтво видано 13.09.2022, хоча ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 18.01.2022 задоволено заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Залізничного районного суду міста Львова від 02 серпня 2019 року та таке скасовано. Таким чином, свідоцтво про право на спадщину за заповітом ОСОБА_1 видано на квартиру, яка згідно договору дарування від 28.07.2009 була подарована ОСОБА_5 . ОСОБА_3 та такий договір був дійсний. Оскільки судом не встановлено недійсність договору дарування від 28.07.2009, свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 13.09.2022 було видано на квартиру, яка не належала спадкодавцю на момент відкриття спадщини, а була подарована іншій особі – ОСОБА_3 , у приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Львівської області Ясінського В.Є. були відсутні законні підстави щодо видачі оскаржуваного Свідоцтва, оскільки на час його видачі 13.09.2022, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 02.08.2019 було скасовано ухвалою Залізничного районного суд м. Львова від 18.01.2022, а тому Свідоцтво слід визнати недійсним та витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . Що стосується заявленого представником позивачки за зустрічним позовом клопотання про застосування строку позовної давності за первісним позовом, суд зазначив, що із врахуванням того, що суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення первісного позову, відповідно відсутні підстави для застосування строків позовної давності.
Колегія суддів вважає, що такі висновки суду першої інстанції обставинам, що мають значення для справи та вимогам закону не відповідають; обставини, які суд вважав встановленими, – не доведені, а тому рішення суду підлягає скасуванню.
У вересні 2018 року ОСОБА_5 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3 за участю третьої особи – Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання договору дарування квартири недійсним, у якому просила:
- визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 28 липня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Шершун Н.К., зареєстрований в реєстрі за №3-1007.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що на підставі свідоцтва про право власності ОСОБА_5 належить квартира АДРЕСА_2 . Її донька ОСОБА_7 неодноразово проводила з нею розмови про те, що ОСОБА_5 похилого віку та має проблеми зі здоров`ям, стан здоров`я погіршується, а тому потребує догляду та підтримки. При цьому зазначаючи, що вона зі своєї сторони та її донька, онука ОСОБА_5 , будуть допомагати позивачці в усьому, забезпечать утриманням та доглядом довічно, а після смерті її квартира перейде у їхню власність, запевняючи, що вказана квартира перебуватиме у власності позивачки до її смерті, та вона в ній буде проживати. Розуміючи, що вона має проблеми зі здоров`ям, хронічні захворювання та потребує турботи, догляду, допомоги та будучи впевненою, що до кінця життя буде проживати у власній квартирі, вона погодилась укласти запропонований договір. 28 липня 2009 року між нею та відповідачем, онукою, ОСОБА_3 був укладений договір. Після укладення вказаного договору вона продовжувала проживати у вказаній квартирі та бути зареєстрована в такій, оплачувати комунальні послуги. Жодних змін в користуванні квартирою не відбулось. В кінці липня - на початку серпня 2018 року донька ОСОБА_7 повідомила її, що має намір продати квартиру. Однак, позивачка категорично заперечила, оскільки ця квартира єдине і постійне місце проживання, на що донька з онукою повідомили, що це їхня квартира і вони не зобов`язані отримувати в неї дозвіл на розпорядження такою. Ознайомившись із змістом договору, позивачка зрозуміла, що це не договір довічного утримання, а договір дарування, посвідчений Шершун Н.K. державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за № 3-1007. Укладаючи спірний Договір дарування квартири, позивачка помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникають після укладення між нею та відповідачкою, оскільки погодилась на передачу квартири, яка є її єдиним житлом та у якій вона продовжувала проживати після укладення договору, у власність відповідачки лише за умови піклування про неї, забезпечення її допомогою і тільки після її смерті.
Ухвалою Залізничного районного суду м.Львова від 07 березня 2023 року замінено по справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування квартири недійсним позивачку ОСОБА_5 , у зв`язку із її смертю, на ОСОБА_1 .
22 березня 2023 року ОСОБА_3 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_1 за участю третьої особи Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, у якому просила (з урахуванням заяви про уточнення зустрічного позову):
- визнати недійсним Свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 13.09.2022 (номер у спадковому реєстрі 69678793, номер в реєстрі нотаріальних дій 2452) видане приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ясінським В.Є., після смерті ОСОБА_5 на користь спадкоємця ОСОБА_1 ;
- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 нерухоме майно, а саме квартиру за адресою АДРЕСА_3 .
В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначала, після смерті позивачки ОСОБА_5 була відкрита спадщина, єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5 є її донька ОСОБА_1 . На підставі заочного рішення суду від 02.08.2019 ОСОБА_5 оформила право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_3 , в подальшому під час того, коли провадження по справі було зупинено, спадкоємець ОСОБА_1 оформила право власності на вказану квартиру на себе. Свідоцтво про право на спадщину від 13 вересня 2022, видане приватним нотаріусом Ясінським В., після смерті ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , відповідно до якого ОСОБА_1 стала власником квартири за адресою АДРЕСА_3 в порядку спадкування, було видане з порушенням прав ОСОБА_3 , оскільки на момент видачі Свідоцтва про право на спадщину заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 02.08.2019 по справі №462/5998/18 (яким було визнано право власності на спадкове майно) було скасовано ухвалою суду від 18.01.2022. На момент видачі свідоцтва про право на спадщину спадкодавець вже не була власником спірного нерухомого майна. Договір дарування квартири укладений з дотриманням усіх вимог законодавства, є дійсним, а тому просила зустрічний позов задовольнити.
Частиною першою статті 202 Цивільного Кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 Цивільного Кодексу України, загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 204 Цивільного Кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 215 Цивільного Кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 717 Цивільного Кодексу України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 Цивільного Кодексу України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
На відміну від договору дарування, за договором довічного утримання (догляду), одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 Цивільного Кодексу України.
Відповідно до частини третьої статті 215 Цивільного Кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із статтями 229–233 Цивільного Кодексу України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
За змістом частини першої статті 229 Цивільного Кодексу України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Таким чином, для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, – неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, постанови Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19).
Аналогічні правові висновки зазначені в постановах Верховного Суду від 05 березня 2025 року в справі № 442/1932/23, від 28 серпня 2025 року в справі № 212/4739/23, від 03 вересня 2025 року в справі № 303/5688/20, від 06 жовтня 2025 року в справі № 643/14662/18.
Так в постанові від 28 серпня 2025 року в справі № 212/4739/23 Верховний Суд вказав, що кваліфікація договору дарування як такого, що вчинений під впливом помилки, можлива за умови неправильного сприйняття дарувальником обставин вчинення ним цього правочину, які вплинули на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання. Для цього суд бере до уваги не тільки те, що сторони прочитали текст оспорюваного договору дарування й отримали роз`яснення його суті від нотаріуса, а й вік позивача, його стан здоров`я, потребу у догляді та сторонній допомозі, відсутність фактичного передання майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованим, продовження користування ним цим майном після укладення договору дарування, тощо.
Відтак, лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203, 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Так, колегія суддів звертає увагу, що у цій справі предметом доказування є не дотримання нотаріусом процедури посвідчення правочину як такої, а відповідність зовнішнього волевиявлення ОСОБА_5 її внутрішній волі, що прямо випливає зі змісту статей 203 та 229 ЦК України.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру № НОМЕР_5 , виданого виконкомом Львівської міської Ради народних депутатів 27 лютого 1995 року, зареєстрованого Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації за номером запису 10194, реєстраційний номер 26944978 (т.2, а.с.87 (зворот)).
28 липня 2009 року між ОСОБА_5 (у віці 66 років) та ОСОБА_3 (онукою) укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 . (т.1, а.с.9)
Даний договір посвідчено державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Шершун Н.К. та зареєстрований в реєстрі за №3-1008.28.07.2009 року.
Згідно вказаного договору Дарування, ОСОБА_5 (дарувальниця) передала, а ОСОБА_3 (обдарована) прийняла в дарунок квартиру АДРЕСА_2 .
Згідно із п.5 оспорюваного Договору укладення цього договору не пов`язане із виконанням обдарованою будь-яких дій майнового або немайнового характеру на користь дарувальниці зараз або в майбутньому.
Таким чином, за умовами укладеного договору ОСОБА_5 безоплатно та без встановлення будь-яких зустрічних обов`язків з боку обдарованої відчужила належну їй квартиру.
Також, ОСОБА_5 (дарувальниці) на час укладення спірного договору будь-якого іншого нерухомого майна не належало. Вказане сторонами не оспорювалося та не спростовано будь-якими доказами.
Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , померла у віці 78 років – ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що Залізничним відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Львів) зроблено актовий запис №1255.
Як вбачається з спадкової справи №16/2021, яка заведена після смерті ОСОБА_5 29.10.2021 року до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Ясінського В.Є. звернулась ОСОБА_1 із заявою про прийняття спадщини за заповітом.
07 березня 2023 року в ході розгляду справи ухвалою Залізничного районного суду м.Львова замінено по справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування квартири недійсним позивачку ОСОБА_5 на ОСОБА_1 , яка підтримала позовні вимоги ОСОБА_5 .
Так, зокрема, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до п.6 Договору дарування квартири від 28.07.2009 року, сторони підтверджують, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому.
Також, п.7 Договору, сторони свідчать, що у тексті цього договору зафіксовано усі істотні умови, що стосуються дарування квартири. Будь-які попередні домовленості, які мали місце до цього договору і не відображені у його тексті, після підписання договору не матимуть правового значення.
Також, відповідно до п.8 вказаного Договору дарування квартири, право власності обдарованої на квартиру виникає з моменту її прийняття. Обдарована свідчить, що вона приймає квартиру. Прийняттям дарунку вважатиметься одержання оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення.
Таким чином з вказаного Договору дарування квартири вбачається, що в ньому немає умов про те, коли дарувальниця має звільнити житло; коли обдарована має його фактично прийняти, а також немає інших домовленостей щодо умов та строку подальшого проживання дарувальниці у квартирі.
Окрім того, як вбачається з матеріалів справи, судами обох інстанцій було досліджено аудіозапис судового засідання під головуванням судді Румілової Н.М. від 18.06.2019 року у частині пояснень ОСОБА_5 , яка пояснила, що укладаючи договір від 28.07.2009 року вона мала на увазі переписати на онуку хату і була переконана, що відповідачка та її мама, яка є дочкою ОСОБА_5 , нададуть їй необхідний догляд та допомогу, оскільки ОСОБА_5 мала ряд захворювань, а також, що вона залишиться проживати у своїй квартирі, однак необхідного догляду та допомоги вона не отримала, за винятком деяких продуктів харчування, та у період перебування у доньки та онуки в Італії, вони повідомили ОСОБА_5 про те, що мають намір продати її квартиру. ОСОБА_5 категорично заперечувала продаж квартири, а тому вирішила звернутися до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування, оскільки думала, що укладає договір довічного утримання. Вказала, що весь час продовжувала проживати у квартирі АДРЕСА_2 , несла витрати по її утриманню. Також, ОСОБА_5 повідомила, що працює та отримує пенсію. Пояснити чому з 2009 року (укладення договору дарування) по 2018 рік (звернення із позовом до суду) не зверталася до суду та не оспорювала укладений договір не змогла.
Також, у судовому засіданні суду першої інстанції 11.12.2024р. позивачка ОСОБА_1 , яка за її згодою була допитана як свідок, у своїх показаннях зазначила, що її мама ОСОБА_5 з 1986 року була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 та була її власником. Оскільки ОСОБА_5 мала ряд захворювань, вона потребувала допомоги та догляду і саме для цього укладала спірний договір, вважаючи такий саме договором довічного утримання, оскільки відповідачка ОСОБА_3 та її мама обіцяли ОСОБА_5 постійний догляд та допомогу. Після укладення спірного договору ОСОБА_5 продовжувала проживати у квартирі, несла витрати з утримання квартири. Допомоги від своєї дочки та онуки ОСОБА_5 не отримувала. У кінці липня на початку серпня 2018 року донька ОСОБА_5 – ОСОБА_8 та онука ОСОБА_3 повідомили їй, що мають намір продавати квартиру АДРЕСА_2 , на що ОСОБА_5 висловила категоричне заперечення, а вони повідомили їй, що квартира належить ОСОБА_3 відповідно до договору дарування. Відносини ОСОБА_5 та онуки ОСОБА_3 були формальними. ОСОБА_5 двічі їздила навідувати доньку ОСОБА_9 та онуку ОСОБА_3 в Італію, де вони проживали. В останні роки ОСОБА_3 не цікавилась життям та здоров`ям ОСОБА_5 . Також, повідомила, що усі роки свідок допомагала ОСОБА_5 як донька, з 2018 року утримання ОСОБА_5 здійснювалось лише за кошти ОСОБА_1 . ОСОБА_5 просила ОСОБА_1 влаштувати її у пансіонат для літніх людей, де ОСОБА_1 оплатила проживання ОСОБА_5 . Також ОСОБА_1 самостійно оплатила ритуал поховання та надгробок на могилі ОСОБА_5 .
Свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні в суді першої інстанції 10.01.2025 р. засвідчила, що зі ОСОБА_5 познайомились у 2004 р. за місцем роботи, перебували у дружніх відносинах і довіряли один одному. ОСОБА_5 повідомила їй, що хотіла укласти договір дарування квартири на свою доньку ОСОБА_11 , яка перебувала в Італії і передавала їй кошти. Пізніше їй стало відомо, що ОСОБА_5 уклала договір дарування квартири з онукою ОСОБА_12 і постійно від неї отримувала з Італії продукти харчування, значні кошти. ОСОБА_1 часто навідувалась до ОСОБА_5 і постійно в неї забирала кошти. Після того, як ОСОБА_1 у 2020 році помістила ОСОБА_5 в пансіонат, одного разу приїхала в пансіонат щоб провідати ОСОБА_5 , але її не впустили, як їй пояснили, що необхідно отримати дозвіл у ОСОБА_1 . Додатково свідок зазначила, що їй не було відомо, що ОСОБА_5 звернулась до суду про визнання недійсним договору дарування квартири.
Свідок ОСОБА_13 у судовому засіданні в суді першої інстанції 10.01.2025 р. засвідчив, що є братом ОСОБА_3 та йому відомо, що бабця ОСОБА_5 у 2009 році подарувала відповідачці свою квартиру на АДРЕСА_4 . Також вказав, що ОСОБА_3 та ОСОБА_9 постійно передавали з Італії продукти для ОСОБА_5 . Також повідомив, що ні від сестри, ні від мами він не чув, що вони мають намір продавати подаровану квартиру та йому було відомо, що там продовжує проживати бабця.
Відтак, доводи ОСОБА_5 про те, що вона фактично розраховувала на подальше проживання у квартирі, а також утримання та догляд з боку відповідачки, колегія суддів вважає обґрунтованими, оскільки за своєю правовою природою такі обов`язки характерні саме для договору довічного утримання (догляду), а не для договору дарування. При цьому, після укладення договору ОСОБА_5 , якій на час укладення договору дарування було 66 років, продовжила проживати у спірній квартирі, оплачувати комунальні послуги, робити ремонт, а як також підтверджується свідченнями більшості свідків сім`я відповідачки частково надавала ОСОБА_5 допомогу, що визнавала і ОСОБА_5 в суді першої інстанції, однак не в повному обсязі та не систематично. А, отже, умовами ОСОБА_5 при укладенні договору було забезпечення їй необхідного догляду та допомоги і, також, проживання спірному житлі.
Також, до матеріалів справи долучено документи, що підтверджують, що ОСОБА_5 мала ряд захворювань та проходила медичні обстеження та лікування, зокрема, у 2004, 2005, 2006, 2009, 2012, 2013 роках (т.1 а.с.49-60).
З таких вбачається, що у ОСОБА_5 було наявний ряд захворювань, зокрема, жировий гепатоз (цукровий діабет ІІ типу), хронічний панкреатит, ознаки хронічного двобічного пієлонефриту, тощо та що така, неодноразово перебувала на стаціонарному лікуванні.
Так, колегія суддів звертає увагу, що звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_5 посилалася на те, що вона є особою похилого віку, розуміючи, що має проблеми зі здоров`ям, а саме: хронічний панкреатит, хронічний пієлонефрит, жировий гепатоз ІІІ ступеня, гіпертонічну хворобу; потребує турботи, догляду та допомоги, вважала, що укладає договір довічного утримання, тому помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та ОСОБА_3 , а тому укладаючи договір, вона не мала наміру дарувати квартиру, яка була єдиним її житлом, у якій ОСОБА_5 продовжила проживати після укладення договору. Зазначала, що погодилась на передачу квартири у власність відповідачки лише за умови піклування про неї, забезпеченням допомогою і тільки після її смерті.
Так, Верховний Суд неодноразово наголошував, що наявність чи відсутність помилки щодо природи договору дарування визначається не лише фактом прочитання тексту договору або формальним «роз`ясненням нотаріуса», а з урахуванням комплексу істотних обставин, зокрема: віку дарувальника, стану його здоров`я та потреби у сторонній допомозі; наявності спірного майна як єдиного житла; відсутності фактичної передачі майна; продовження проживання або користування ним після укладення договору. Самі по собі такі обставини не є автоматичною підставою для недійсності правочину, однак у сукупності з доведеною вадою волі (істотною помилкою) вони підтверджують її наявність та значущість. Встановлення помилки щодо природи правочину є питанням фактичних обставин конкретної справи та не може зводитися до формальної наявності нотаріального тексту або типових пунктів договору.
Вказане узгоджується з висновком викладеним в постанові Верховного Суду від 29 січня 2026 року у справі № 686/24065/23.
Отже, сукупність встановлених у справі обставин свідчить про те, що внутрішня воля ОСОБА_5 була спрямована на забезпечення себе доглядом, матеріальною та побутовою допомогою з можливістю подальшого проживання у спірній квартирі, тоді як умови укладеного нею договору дарування передбачали безоплатне та безумовне відчуження квартири на користь відповідачки з позбавленням позивачки ОСОБА_5 власності щодо такої, тобто, зокрема, і прав на володіння та користування такою на що вона розраховувала та реалізовувала практично до кінця життя.
Відтак, встановивши, що ОСОБА_5 була особою похилого віку, з огляду на що потребувала сторонньої допомоги (факт її праці медсестрою у медичному закладі лише додатково вказує на потребу її в пенсійному віці у коштах та отримання незначних коштів, як заробітної плати чого для повноцінного її утримання було недостатньо); що, спірна квартира була єдиним її житлом, у якому вона проживала і після укладення договору та практично до смерті (до переведення її у 2020 році у будинок пансіонаті Медичного реабілітаційного комплексу «Затишний дім»), тобто передача квартири фактично не відбулася, що підтверджує реальні наміри ОСОБА_5 на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування; що наявна у матеріалах справи медична документація щодо стану здоров`я та перебування на стаціонарному лікуванні ОСОБА_5 свідчить про потребу позивачки у сторонньому догляді та підтримці, а також враховуючи відсутність у договорі чи будь-якій іншій угоді між сторонами будь-яких умов щодо її довічного утримання чи догляду, – колегія суддів вважає, що у суду першої інстанції були достатні підстави вважати, що при укладенні оспорюваного правочину ОСОБА_5 помилялася щодо його правової природи та правових наслідків чого суд першої інстанції помилково не врахував.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що під час укладення оспорюваного договору волевиявлення ОСОБА_5 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування квартири, що, у свою чергу, є підставою для визнання договору дарування квартири від 28 липня 2009 року недійсним.
Щодо строків позовної давності, то колегія суддів зазначає таке.
Згідно з ст. 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Положеннями ч.3, 4 ст.267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.
Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
За загальним правилом, перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України).
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено відповідну заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Так, як встановлено вище, є достатні підстави вважати, що при укладенні оспорюваного правочину, а саме договору дарування квартири АДРЕСА_2 ., ОСОБА_5 помилялася щодо його правової природи та правових наслідків.
Відтак, вирішуючи питання щодо застосування строків позовної давності у справі, колегія суддів виходить з того, що строк звернення до суду ОСОБА_5 не пропущений, оскільки є доведеним факт вчинення договору дарування під впливом помилки, фактичної передачі квартири за оспорюваним договором не відбулось, після укладення договору ОСОБА_5 продовжувала проживати у ній та розпоряджатись нею, здійснювала витрати по утриманню квартири та сплаті комунальних послуг і про порушення свого права дізналася в серпні 2018 року, коли між нею та відповідачкою виникла суперечка з приводу продажу квартири.
Так, перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК – від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_5 , звернувшись до суду з даним позовом 25.09.2018 року – не пропустила строків позовної давності, оскільки є доведеним факт вчинення договору дарування квартири під впливом помилки.
Так, ОСОБА_14 добросовісно помиляючись щодо правової природи правочину не довідалася та не могла довідатися про можливе порушення її прав до вчинення публічних дій відповідачкою щодо позбавлення її одного із гарантованих, на її думку прав, при укладенні договору, а саме проживання у квартирі, що мало місце у серпні 2018 року. Відповідно з серпня 2018 року вона могла довідатися про порушення її прав оспорюваним договором та подавши позов у вересні 2018 року строку позовної давності не пропустила.
Вказане відповідає правовим позиціям Верховного Суду у ряді справ, зокрема, у справі №750/5620/17.
Що стосується зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, то колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до вимог ч.1 ст.15, ч.2 ст.16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений ч.2 ст.16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Із урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
До такого висновку дійшов Верховний суд у постанові від 25 березня 2020 року у справі №732/1479/16-ц.
При розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого – вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, спадкової справи №16/2021, яка заведена після смерті ОСОБА_5 29.10.2021 року до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Ясінського В.Є. звернулась ОСОБА_1 із заявою про прийняття спадщини за заповітом, про що йшлось вище.
30.09.2022 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Спадщина, на яку видано свідоцтво складається з квартири АДРЕСА_2 (т.2, а.с.93).
Відтак, враховуючи вказане, а саме те, що після смерті ОСОБА_5 спадщину за заповітом прийняла ОСОБА_1 , а ОСОБА_3 не є спадкоємицею померлої, відтак ОСОБА_3 не є стороною спадкових правовідносин і не має жодного відношення до спірного майна, враховуючи те, що первісний позов задоволено та визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 28 липня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Шершун Н.К., зареєстрований в реєстрі за №3-1007.
Зважаючи на вказане, доводи апеляційної скарги слід визнати обґрунтованими та таку слід задовольнити, рішення ж суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким первісний позов слід задовольнити та визнати недійсним спірний договір дарування, у задоволенні ж зустрічного позову слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.1-4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -
п о с т а н о в и л а :
апеляційну скаргу Добушовського Ореста Васильовича в інтересах ОСОБА_1 – задовольнити.
Рішення Залізничного районного суду м.Львова від 17 листопада 2025 року – скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_1 , яка є правонаступницею ОСОБА_5 до ОСОБА_3 за участю третьої особи – Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання договору дарування квартири недійсним – задовольнити.
Договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 28 липня 2009 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Другої Львівської державної нотаріальної контори Шершун Н.К., зареєстрований в реєстрі за №3-1007 – визнати недійсним.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , яка є правонаступницею ОСОБА_5 за участю третьої особи – Другої Львівської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння – відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення постанови безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 16 жовтня 2026 року.
Головуючий: Я.А. Левик
Судді: Н.П. Крайник
Р.В.Савуляк
Оригінал: reyestr.court.gov.ua