Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №420/8561/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо

Дата: 14 жовтня 2026 р.

Справа: №420/8561/26

Суддя: Казанчук Г.П.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/8561/26

перша інстанція: суддя Радчук А.А.,

повний текст судового рішення

складено 30.06.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючої-судді – Казанчук Г.П.

суддів – Градовського Ю.М., Єщенка О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у справі № 420/8561/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та стягнення одноразової грошової винагороди,-

ВИКЛАД ОБСТАВИН :

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати йому одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень відповідно до постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану»;

- стягнути на його користь з військової частини НОМЕР_1 одноразову грошову винагороду у розмірі 1 млн. гривень із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що станом на 24.02.2022 йому було 22 роки і він проходив військову службу за контрактом, під час воєнного стану брав участь у бойових діях та отримав травму, пов`язану із захистом Батьківщини.

Позивач вказував, що Постанова № 153 не містить обмежень у виплаті винагороди особам, які до введення воєнного стану вже проходили військову службу, а під час воєнного стану продовжили дію контракту.

На думку позивача, продовження 26.03.2024 дії його контракту на період дії воєнного стану у віці до 25 років свідчить про відповідність умовам пункту 4 Постанови № 153, а відмова відповідача з посиланням на укладення першого контракту 26.03.2021 є протиправною.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач на дату набрання чинності Постановою № 153 проходив військову службу, брав безпосередню участь у бойових діях, отримав поранення, пов`язане із захистом Батьківщини, та не притягувався до відповідальності.

Водночас суд дійшов висновку, що позивач не відповідає обов`язковій умові пункту 4 Постанови № 153, оскільки був прийнятий на військову службу за контрактом 26.03.2021, тобто до введення воєнного стану.

Суд зазначив, що продовження дії контракту понад встановлений строк на підставі статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не є прийняттям на військову службу під час воєнного стану, а визначальним критерієм для виплати винагороди є саме факт прийняття або призову на військову службу під час воєнного стану.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не навів належних мотивів відмови у виплаті одноразової грошової винагороди, хоча позивачем було надано всі документи щодо проходження військової служби.

Апелянт наголошує, що отримав поранення під час захисту Батьківщини, а тому відповідно до абзацу четвертого пункту 4 Постанови № 153 має право на виплату винагороди в повному обсязі.

На думку апелянта, перебування позивача станом на 24.02.2022 на військовій службі не впливає на набуття права на отримання винагороди, оскільки Постанова № 153 як у первинній редакції, так і з урахуванням змін не містить обмежень щодо осіб, які до введення воєнного стану вже проходили військову службу, а під час воєнного стану продовжили дію контракту.

Апелянт також посилається на статтю 43 Конституції України, принцип правової визначеності та практику Європейського суду з прав людини щодо неприпустимості відмови у здійсненні виплат за наявності чинної норми, яка їх передбачає.

Рух справи в апеляційній інстанції:

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2026 року відкрито апеляційне провадження і призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі – КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції, -

УСТАНОВИВ:

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 19.11.2019 проходив строкову військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .

Наказом командувача Військово-Морських Сил Збройних Сил України від 26.03.2021 № 22-РС позивача, як військовослужбовця строкової військової служби, прийнято на військову службу за контрактом осіб рядового складу.

26.03.2021 позивач уклав з Міністерством оборони України контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу строком на три роки.

З 14.12.2022 по 30.01.2024 позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_3 , а з 01.02.2024 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 27.03.2024 № 76 на підставі абзацу четвертого пункту 2 частини восьмої статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» позивачу продовжено строк дії попереднього контракту понад встановлений строк на період дії воєнного стану.

Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_3 від 21.10.2025 № 2732/убд позивач у період з 05.06.2023 по 28.06.2023 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, у Донецькій та Запорізькій областях.

Відповідно до довідки про обставини травми від 17.07.2023 № 2261 та довідки ВЛК від 17.11.2023 № 4171 28.06.2023 позивач отримав мінно-вибухову травму, пов`язану із захистом Батьківщини.

Позивач має статус учасника бойових дій (посвідчення серії НОМЕР_4 від 29.02.2024).

30.01.2026 позивач звернувся до командира військової частини НОМЕР_1 з рапортом про виплату одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень відповідно до пункту 4 Постанови № 153.

Листом від 17.02.2026 № 1834/143/732 відповідач відмовив у задоволенні рапорту з тих підстав, що перший контракт про проходження військової служби позивач уклав 26.03.2021, тобто не під час воєнного стану.

Не погоджуючись з такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до складу грошового забезпечення входять, зокрема, одноразові додаткові види грошового забезпечення, а частиною четвертою цієї статті визначено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі – Постанова № 153) погоджено пропозицію Міністерства оборони щодо реалізації протягом двох років експериментального проекту, метою якого згідно з пунктом 1 затвердженого нею Порядку є підвищення рівня укомплектованості особовим складом бойових військових частин шляхом створення додаткових мотиваційних чинників для залучення громадян віком від 18 до 25 років до проходження військової служби.

Відповідно до абзацу другого пункту 4 Постанови № 153 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадянам України з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 р. № 64, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень.

Абзацом четвертим пункту 4 Постанови № 153 передбачено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях строком менше шести місяців у зв`язку із наявністю у них поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, винагорода виплачується в повному обсязі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 № 942 пункт 4 Постанови № 153 доповнено абзацами, згідно з якими виплата винагороди здійснюється також військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди, зазначеним в абзаці другому цього пункту, та були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану, з числа осіб, які проходили строкову військову службу.

Аналіз наведених норм свідчить, що право на винагороду, передбачену пунктом 4 Постанови № 153, виникає за наявності сукупності умов, однією з яких є прийняття або призов особи на військову службу у віці до 25 років саме під час воєнного стану, тобто в період з 24.02.2022.

Абзац четвертий пункту 4 Постанови № 153 не встановлює самостійної підстави для виплати винагороди, а стосується лише її розміру для військовослужбовців, «зазначених в абзаці другому цього пункту», тобто тих, хто відповідає всім умовам абзацу другого.

Отже, отримання позивачем поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини, впливає лише на розмір винагороди за умови, що він належить до кола осіб, визначених абзацом другим пункту 4 Постанови № 153, і не замінює відсутньої умови щодо прийняття на військову службу під час воєнного стану.

Як встановлено судом, позивач був прийнятий на військову службу за контрактом з числа військовослужбовців строкової служби 26.03.2021, до введення воєнного стану в Україні, тобто мав статус військовослужбовця і не потребував заохочення до укладення контракту.

Абзац 2 пункту 4 Постанови №153 містить чітку та вичерпну умову: право на винагороду мають особи, які «проходять військову службу» станом на дату набрання чинності Постановою (13.02.2025).

Колегія суддів звертає увагу на мету прийняття Постанови №153, яка відображена в її назві – «експериментальний проект щодо підвищення мотивації до проходження... військової служби». За своєю правовою природою ця одноразова винагорода є спеціальним заохочувальним інструментом державної політики, розробленим для залучення нових людських ресурсів (зокрема, молоді до 25 років, яка не підлягає примусовій мобілізації) до лав Збройних Сил України в умовах існуючої повномасштабної агресії.

Отже, держава, реалізуючи свою дискрецію, спрямувала ці кошти на стимулювання тих громадян, волевиявлення яких стати на захист країни сформувалося безпосередньо під час воєнного стану і які продовжують проходження служби.

Експериментальний проект, запроваджений Постановою №153, має легітимну мету – підвищення мотивації до подальшого проходження служби в бойових умовах. Виплата винагороди діючим військовослужбовцям переслідує мету стимулювання до продовження служби, тоді як виплата колишнім військовослужбовцям такої мети не досягає.

А відтак, на думку колегії суддів, на позивача, який звільнений з військової служби за рік до набрання чинності Постановою №153, не розповсюджуються положення експериментального проекту, впровадженого у 2025 році.

Під час воєнного стану дію контракту позивача було продовжено наказом командира військової частини від 27.03.2024 № 76 на підставі статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Відповідно до статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції, чинній на час продовження контракту) під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки, зокрема, на період дії воєнного стану.

Тобто продовження дії контракту відбулося в силу прямої вказівки закону і не є прийняттям особи на військову службу у розумінні пункту 4 Постанови № 153, оскільки не змінює дати початку проходження позивачем військової служби за контрактом.

Не підпадає позивач і під категорію осіб, визначену доповненими постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 № 942 положеннями пункту 4 Постанови № 153, оскільки з числа осіб, які проходили строкову військову службу, він був прийнятий на військову службу за контрактом до введення воєнного стану, а не під час нього.

Посилання апелянта на те, що Постанова № 153 не містить прямої заборони виплати винагороди особам, які проходили військову службу до 24.02.2022, колегія суддів відхиляє, оскільки Постанова № 153 визначає коло осіб, які мають право на винагороду, через сукупність позитивних умов, і відсутність хоча б однієї з них виключає виникнення такого права.

Суд не може розширювати визначене Кабінетом Міністрів України коло отримувачів одноразової грошової винагороди, запровадженої в межах експериментального проекту, оскільки встановлення розмірів та умов такої виплати належить до компетенції Кабінету Міністрів України відповідно до частини четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

За таких обставин відмова відповідача у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди, викладена в листі від 17.02.2026 № 1834/143/732, відповідає вимогам пункту 4 Постанови № 153, а бездіяльність, про протиправність якої заявлено в позові, відсутня.

Посилання апелянта на статтю 43 Конституції України, принцип правової визначеності та практику Європейського суду з прав людини не спростовують наведених висновків, оскільки позивач не набув права на спірну виплату, а отже, відсутнє і втручання у його майнові права.

Доводи апелянта про відсутність у рішенні суду першої інстанції належних мотивів є безпідставними, оскільки суд першої інстанції надав оцінку всім умовам виплати винагороди, визначеним пунктом 4 Постанови № 153, та навів підстави, з яких дійшов висновку про невідповідність позивача одній з них.

Посилання апелянта на судове рішення у справі № 620/6914/25 не можуть бути враховані, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (п.п. 29-30 рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994).

При цьому право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (п. 30 рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001).

Європейський суд з прав людини у справі «ТОВ «Укркава» проти України» (заява № 10233/20) від 6 лютого 2025 року визнав порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод через надмірний судовий активізм Верховного Суду.

Принцип, згідно з яким суд не є законодавчим органом і не може підміняти собою закон, є фундаментальною основою принципу розподілу влад і правової визначеності. Судова гілка влади має право тлумачити закон, але не створювати нові норми чи повністю переписувати чинні.

У контексті практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та українського судочинства цей принцип має чіткі межі та критерії.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та зазначає про відсутність ознак дискримінації по відношенню до позивача, оскільки відсутність додаткової виплати, встановленої для діючих військовослужбовців у рамках експериментального проекту, не створює дискримінації у розумінні ст.14 Конвенції.

Також, у цій справі відсутнє «правомірне сподівання» позивача на отримання виплати за Постановою №153, оскільки вказана Постанова була прийнята після того як позивач набув статус військовослужбовця, а тому він не міг добросовісно розраховувати на виплату, яка ще не була введена.

З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 червня 2026 року у справі № 420/8561/26 залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуюча суддя Г.П. Казанчук

Суддя Ю.М. Градовський

Суддя О.В. Єщенко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua