Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №728/952/26 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

14 жовтня 2026 рокум. Чернігів

Унікальний номер справи № 728/952/26

Головуючий у першій інстанції – Лобода Н. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1671/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Любчика О.В.,

суддів Стельмаха А.П., Шитченко Н.В.,

сторони справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення не виплаченої при звільненні одноразової матеріальної допомоги в розмірі трьох середньомісячних заробітків,

В С Т А Н О В И В:

у квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з АТ «Українська залізниця» одноразову матеріальну допомогу в розмірі трьох середньомісячних заробітків у сумі 42 417,42 грн та судові витрати.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач працював у виробничому підрозділі «Пасажирське вагонне депо станції Бахмач» філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця» та звільнився за власним бажанням, у зв`язку з виходом на пенсію (на підставі ст. 38 КЗпП України). У день звільнення остаточного розрахунку з ним відповідач не провів, йому не було виплачено одноразову матеріальну допомогу в розмірі трьох середньомісячних заробітків, яка передбачена умовами Колективного договору і сума якої, виходячи із середньомісячного заробітку позивача та його трудового стажу становить 42 417,42 грн. Пунктом 7.13 Колективного договору передбачено, що адміністрація виробничого підрозділу зобов`язується при звільненні вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію працівників, які були прийняті на роботу після 15 травня 2007 року, надавати одноразову матеріальну допомогу в залежності від стажу роботи на залізничному транспорті. Позивачу, який має стаж 14 років не виплачено три середньомісячні заробітки, що й зумовило його звернутися до суду.

Рішенням Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 травня 2026 року позов задоволено. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 невиплачену при звільненні одноразову матеріальну допомогу в розмірі трьох середньомісячних заробітків в сумі 42 417 грн 42 коп., з утриманням установлених законом податків, зборів, обов`язкових платежів. Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь держави судовий збір в сумі 1 331 грн 20 коп.

Не погодившись із вказаним рішенням суду АТ «Українська залізниця» подало апеляційну скаргу, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Доводи апеляційної скарги полягають в тому, що рішення суду є необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм діючого законодавства України.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця, що передбачено ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану в Україні».

Рішенням відповідача від 14.03.2022 (протокол № Ц-54/31 Ком.т.) призупинено виплати за колективним договором, у тому числі допомоги при звільненні, що узгоджено із профспілкою.

Посилається на те, що рішення про призупинення виплати матеріальної допомоги є спільним рішенням відповідача та працівників, направленим на стабілізацію роботи відповідача та забезпечення мінімально необхідних соціальних гарантій працівників в умовах воєнного стану.

Зважаючи на ситуацію в державі, з метою стабілізації фінансово економічного становища відповідача, збереження трудового колективу та своєчасної виплати заробітної плати виникла необхідність запровадження окремих обмежувальних заходів тимчасово на період дії правового режиму воєнного стану, що по суті носить характер мораторію на такі виплати, який встановлюється лише на період воєнного стану у державі.

В умовах отримання фінансування з резервного фонду Державного бюджету, відповідач не може довільно тлумачити норми, застосовувати їх за аналогією, на власний розсуд розширювати перелік підстав для нарахування грошової компенсації у вигляді одноразової матеріальної допомоги, інше та спрямовувати кошти Державного бюджету на такі виплати.

Отже, обмеження тимчасово застосовані відповідачем щодо позивача, не суперечать нормам Конституції України.

Вважає, що виплати, які є предметом спору у даній справі, передбачені Колективним договором, а їх призупинення відповідачем відповідає положенням ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». Вказаний Закон є чинним, не скасованим, не визнаний неконституційним, а тому підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Крім того, при винесенні рішення судом першої інстанції не враховано, що виплати, які є предметом спору по справі, не є складовою мінімальних державних гарантій оплати праці, а мають характер додаткової соціальної підтримки/заохочення, тому підлягають оцінці крізь призму спеціального закону, що діє під час воєнного стану. Призупинення виплат здійснено на підставі спеціального закону на час воєнного стану а також заявлені виплата не належить до категорії мінімальних гарантій, які не можуть бути обмежені.

Представник посилається також на пропуск позивачем строку позовної давності.

Відзив на апеляційну скаргу в порядку статті 360 ЦПК України не надходив.

Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до ухвали апеляційного суду від 29.06.2026 перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 263 ЦПК України).

У цій справі установлено, що ОСОБА_1 працював у Відокремленому підрозділі «Пасажирське вагонне депо станції Бахмач» Державного територіально-галузевого об`єднання Південно-Західної залізниці Акціонерного товариства «Українська залізниця» слюсарем-електриком з ремонту електроустаткування 5 розряду з 20.09.2013 та підтверджується записом у трудовій книжці (а.с.9-9 зворот).

17.01.2025 ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком (ст.38 КЗпП України), відповідно до наказу від 17.01.2025 № 05/ос, про що наявний запис в трудовій книжці під № НОМЕР_1 (а.с.9 зворот, 13, 14).

В наказі про звільнення зазначено, що підставою для припинення трудового договору є заява ОСОБА_1 від 03.01.2025. Прийнято рішення виплатити ОСОБА_1 одноразову матеріальну допомогу в розмірі 3 середньомісячних заробітків відповідно до п. 7.13 Колективного договору. Виплату матеріальної допомоги провести відповідно до рішення правління АТ «Укрзалізниця» від 14.10.2024 (витяг з протоколу № Ц-82/63 Ком.т.), передбачену п.3.15 Колективного договору за період 20.09.2022-19.09.2023, 20.09.2023-19.09.2024. Виплатити грошову винагороду, відповідно до п.3.11 Колективного договору працівникам, які досягли віку 60 років за бездоганну працю та досягнення пенсійного віку після отримання окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця» (а.с.13,14).

В пункті 7.13 Колективного договору між адміністрацією та профспілковим комітетом відокремленого підрозділу пасажирське вагонне депо станції Бахмач Державного територіально-галузевого об`єднання «Південно-Західна залізниця» на 2001-2005 роки, пролонгованого на 2006-2026 роки передбачено, що при звільненні працівника вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, виплачувати одноразову матеріальну допомогу працівникам, які були прийняті на роботу після прийняття даної норми колективного договору (з 15 травня 2007 року) цю допомогу надавати в залежності від стажу роботи на залізничному транспорті від 10 до 15 років 3 середньомісячні заробітки.

Відповідно до повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні від 17 січня 2025 року ОСОБА_1 виплачено у день звільнення 15 460 грн 25 коп. (а.с.40).

У день звільнення 17 січня 2025 року ОСОБА_1 не були виплачені спірні суми матеріальної допомоги.

Відповідно до розрахунку оплати середньої зарплати ОСОБА_1 середня зарплата ОСОБА_1 становить 14 139 грн 14 коп. (а.с.10).

У справі, яка переглядається, спір виник з приводу невиплати роботодавцем у день звільнення позивача належної йому суми матеріальної допомоги, яка передбачена пунктом 7.13 колективного договору і зазначені у наказі про звільнення як такі, що будуть виплачені після окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця».

Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами (стаття 97 КЗпП України).

Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг (частина друга статті 13 КЗпП України).

Матеріали справи не містять належних доказів того, що до наведеного вище колективного договору внесено зміни стосовно призупинення на період дії воєнного стану в Україні положення п. 7.13 про виплату матеріальної допомоги, а тому роботодавець зобов`язаний виплатити працівнику одноразову допомогу у зв`язку із виходом на пенсію при звільненні.

Отже для того, щоб призупинити виплати передбачені колективним договором, треба спершу внести зміни до нього.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Задовольняючи повністю позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що відповідачем безпідставно без внесення змін до колективного договору про призупинення дії п.7.13, позивачу не виплачено матеріальну допомогу при звільненні та її виплату відтерміновано у часі (відповідно до рішення правління). Доводи відповідача та надані суду докази на підтвердження викладених у відзиві та озвучених у судовому засіданні заперечень проти позову, жодним чином не підтверджують правомірності його дій. З огляду на відсутність доказів одержання позивачем письмового повідомлення про нараховані та виплачені суми при його звільненні, строк звернення позивача до суду не пропущено.

Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Позиція апеляційного суду щодо доводів про незастосування місцевим судом статті 11 та пункту 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану в Україні» щодо зупинення на період воєнного стану дії окремих положень колективного договору.

Право на отримання позивачем спірної матеріальної допомоги, її розмір відповідач не оспорює. Проте роботодавець вважає, що мав право прийняти рішення про відтермінування її виплати, що є тимчасовим заходом, викликаним збройною агресією, для забезпечення сталої роботи товариства.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у редакції, яка діяла на час спірних відносин (до 13 вересня 2025 року), було передбачено, що на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Відповідач посилався на те, що виплата спірної матеріальної допомоги передбачених колективним договором була призупинена на підставі підпункту 1.1.4 пункту 1.1 протокольного рішення правління від 14.03.2022 № Ц-54/31 «Про деякі питання оплати праці працівників акціонерного товариства «Укрзалізниця».

Слід зауважити, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-IX набрав чинності 24 березня 2022 року, а тому відповідно до вимог статті 58 Конституції України його положення не могли застосовуватись відповідачем під час прийняття рішення правління від 14.03.2022 № Ц-54/31 «Про деякі питання оплати праці працівників акціонерного товариства «Укрзалізниця» в частині призупинення здійснення матеріальних допомог, визначених Галузевими угодами та колективними договорами.

Крім того, постановою Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 211/7338/23 залишено в силі рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23.02.2024, яким визнано незаконним та скасовано пункт 1.1.4 протокольного рішення № Ц-54/31 Ком.т засідання правління АТ «Українська залізниця» від 14.03.2022 у частині призупинення додаткових виплат, що передбачені Галузевою угодою, Колективними договорами структурних підрозділів, зокрема матеріальної допомоги.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень.

За змістом відомостей ЄДРСР у справі № 211/7338/23 Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що у порушення вимог Закону України «Про колективні договори і угоди» не ініціювали питання щодо підписання змін/доповнень до діючих колективних договорів в частині призупинення/зміни строків виплати щорічної матеріальної допомоги на оздоровлення, а такі зміни мають вноситись лише за взаємною згодою сторін, але не роботодавцем в односторонньому порядку без погодження з профспілковим органом. Крім того, товариство ухвалило відповідне оспорюване рішення 14 березня 2022 року, з посиланням на статтю 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року.

Зважаючи на викладене, підпункт 1.1.4 пункту 1.1 протокольного рішення правління від 14.03.2022 № Ц-54/31 «Про деякі питання оплати праці працівників акціонерного товариства «Укрзалізниця», який скасовано рішенням суду, яке набрало законної сили, не є підставою для відтермінування виплати позивачу спірної матеріальної допомоги.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд резюмує, що оскільки підпункт 1.1.4 пункту 1.1 протокольного рішення правління від 14.03.2022 № Ц-54/31 в частині призупинення виплати матеріальної допомоги, що передбачені колективними договорами скасовано рішенням суду, яке набрало законної сили у справі № 211/7338/23, відповідач допустив порушення прав позивача і безпідставно відтермінував на невизначений строку виплату позивачу одноразової матеріальної допомоги в розмірі трьох середньомісячних заробітків (посадових окладів) у зв`язку з виходом на пенсію.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача одноразової матеріальної допомоги в розмірі трьох середньомісячних заробітків (посадових окладів) у зв`язку з виходом на пенсію.

Суд повторюється, що для того, щоб призупинити виплати передбачені колективним договором, треба спершу внести зміни до нього.

Внесення таких змін не доведено й у цій справі.

Позиція апеляційного суду щодо доводів про те, що спірна матеріальна допомога не належать до обов`язкових виплат належних працівникові у день звільнення

У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок про те, що «виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо)».

Викладене дає підстави для висновку про те, що стаття 116 Кодексу законів про працю України зобов`язує роботодавця виплатити працівнику у день його звільнення усі види належних йому від роботодавця виплат, право на які передбачено як законодавством, так і колективним договором, іншими локальними актами. Жодних застережень з приводу того, що належні до виплати звільненому суми мають належати до фонду оплати праці указана норма не містить.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, у тому числі відповідно до умов колективного договору. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність.

Викладений висновок апеляційного суду відповідає правовому висновку, викладеному Верховним Судом у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20.

З огляду на наведене апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що спірна матеріальна допомога не належить до обов`язкових виплат працівнику у день звільнення. Належність такої виплати до фонду заробітної плати правового значення не має. Визначальним є те чи має працівник станом на дату звільнення на отримання від роботодавця відповідних виплат.

Щодо строку звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України

Приписами частини другої статті 233 КЗпП України передбачено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116 КЗпП України).

Справа, яка переглядається, належить до трудового спору про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України.

Отже, тримісячний строк для звернення до суду з вимогами на підставі статті 116 КЗпП України відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України пов`язується не з тим, як за загальним правилом коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а з моментом одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Тобто, початок перебігу тримісячного строку звернення до суду пов`язується із моментом, коли працівник набув достовірної та документально підтвердженої інформації про розмір і характер нарахованих та виплачених йому сум. Така інформація доводиться до працівника шляхом вручення письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні. Саме дата вручення такого повідомлення є юридичним фактом, з яким закон пов`язує початок перебігу строку звернення до суду.

Тому доводи апеляційної скарги про обчислення строку звернення ОСОБА_1 до суду з вимогою про стягнення матеріальної допомоги необхідно обчислювати не з часу звільнення.

Наявне в матеріалах справи повідомлення про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні ОСОБА_1 від 17.01.2025 не містить відомостей про дату його отримання позивачем, оскільки у відповідній графі відсутні дата вручення такого повідомлення та його підпис про його одержання.

Верховний Суд у постанові від 25 червня 2026 року у справі № 520/25416/25 зазначив, що у спорах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, перебіг тримісячного строку звернення до суду, визначений частиною другою статті 233 КЗпП України, починається з дня отримання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні. Водночас відсутність у такому документі повної інформації про механізм нарахування окремих складових грошового забезпечення не означає, що перебіг цього строку не обмежений часом і розпочинається лише після отримання відповіді на адвокатський запит чи інший інформаційний запит. Особа повинна діяти добросовісно та активно реалізовувати своє право на судовий захист, а час, необхідний для отримання додаткової інформації, включається до загального тримісячного строку звернення до суду. Зазначене не надає особі права протягом необмеженого часу не вчиняти жодних дій, а згодом, після направлення інформаційного запиту, фактично розпочинати новий тримісячний строк звернення до суду.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 виснував таке: « Конституційний Суд України враховує свою юридичну позицію, викладену в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, згідно з якою «невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України вважає цю юридичну позицію застосовною mutatis mutandis у цьому конституційному провадженні».

У вказаному рішенні Конституційний Суд виснував, що оспорюваний припис Кодексу в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат є таким, що не відповідає Конституції України.

У Рішенні наголошується, що установлення тримісячного строку звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Враховуючи викладене, тримісячний строк звернення до суду у позивача не сплив і не міг сплисти, з огляду на дію спеціальної норми матеріального права пункту 1 Глави ХІХ «Прикінцеві та перехідні положення» КЗпП України, згідно якого під час дії воєнного стану строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії воєнного стану.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим відповідним Законом України, в державі введено воєнний стан, який продовжувався Указами Президента протягом усього 2024 та 2025 років і продовжує діяти на момент розгляду цієї справи у 2026 році.

Оскільки вказана норма закону продовжила строки звернення до суду на весь період воєнного стану, перебіг тримісячного строку у позивача на звернення до суду було зупинено (продовжено), а розриву у часі щодо чинності строку не відбулося, оскільки 11 грудня 2025 року Конституційний Суд України ухвалив вищевказане Рішення № 1-р/2025, яким визнав неконституційними положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України в частині обмеження тримісячним строком права працівника на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних йому виплат.

Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення судом рішення про їх неконституційність.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивач строк, визначений приписами частини другої статті 233 КЗпП України не пропустив.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для застосування судом строку позовної давності є безпідставними і не заслуговують на увагу.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а апеляційна скарга такою, що не підлягає задоволенню.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)

Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothersv. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorouv. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для скасування судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги відсутні, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції, без змін.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» – залишити без задоволення.

Рішення Бахмацького районного суду Чернігівської області від 21 травня 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: Судді: