Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №420/5253/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/5253/26

перша інстанція: суддя Аракелян М.М.,

повний текст судового рішення

складено 24.07.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючої-судді – Казанчук Г.П.

суддів – Градовського Ю.М., Єщенка О.В.

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одеса апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 липня 2026 року у справі № 420/5253/26 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВИКЛАД ОБСТАВИН :

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:

- визнати незаконними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у звільненні його з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за членом сім`ї – ОСОБА_2 , особою з інвалідністю ІІ групи, яка потребує постійного стороннього догляду;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 звільнити його з військової служби з цієї підстави;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача сплачений судовий збір у розмірі 1064,96 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 та 28.01.2026 подав рапорт про звільнення з військової служби у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір`ю, особою з інвалідністю ІІ групи, яка за висновком лікарсько-консультативної комісії потребує постійного стороннього догляду.

Позивач вказував, що у задоволенні рапорту йому відмовлено з посиланням на наявність у матері іншого сина, однак його брат ОСОБА_3 проживає в російській федерації, з 2023 року є громадянином держави-агресора, та фактично не може здійснювати догляд за матір`ю, що підтверджується актом перевірки сімейного стану, складеним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 липня 2026 року позов задоволено.

Визнано незаконними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю постійного догляду за ОСОБА_2 , особою з інвалідністю ІІ групи, яка потребує постійного стороннього догляду.

Зобов`язано Військової частини НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на зазначеній підставі згідно з поданим рапортом вх. № 3053 від 28.01.2026.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1064,96 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем підтверджено родинний зв`язок з ОСОБА_2 , встановлення їй ІІ групи інвалідності та потребу в постійному сторонньому догляді.

Суд зазначив, що брат позивача не проживає з матір`ю, є громадянином російської федерації та мешкає на її території, а тому реально не може здійснювати догляд, що узгоджується з висновком Верховного Суду щодо розуміння поняття «відсутність інших членів сім`ї».

Суд також встановив, що акт перевірки сімейного стану від 16.01.2026 складено ІНФОРМАЦІЯ_1 на запит командира військової частини НОМЕР_1 , а відтак доводи відповідача про його відсутність є безпідставними.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що звільнення з військової служби з підстави, передбаченої підпунктом «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», можливе лише за відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення особи з інвалідністю.

Апелянт вказує, що до рапорту позивача не було долучено акт обстеження сімейного стану, затверджений керівником ТЦК та СП, як це передбачено пунктом 26 додатка 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 10.04.2009 № 170.

На думку апелянта, у матері позивача є повнолітній син ОСОБА_3 , який станом на січень 2026 року перебуває на тимчасово окупованій території Запорізької області та з 12.07.2023 є громадянином держави-агресора, однак він не звільнений від передбаченого статтею 51 Конституції України та статтями 172, 202 Сімейного кодексу України обов`язку піклуватися про матір.

Рух справи в апеляційній інстанції:

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.07.2026 року апеляційну скаргу залишено без руху та надано апелянту строк для сплати судового збору.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2026 року відкрито апеляційне провадження і призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, посилаючись на те, що відповідач не довів правомірності відмови, а його брат з 2021 року не перетинав державний кордон України та фактично не підтримує зв`язків з матір`ю.

Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі – КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції, -

УСТАНОВИВ:

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 .

Його мати, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до довідки до акта огляду МСЕК серії 12 ААД № 070128 від 26.06.2024 є особою з інвалідністю ІІ групи загального захворювання безстроково.

Згідно з медичним висновком лікарсько-консультативної комісії КНП «ЦПМСД № 16» Одеської міської ради від 18.12.2025 № 5/242 ОСОБА_2 у зв`язку з онкологічним захворюванням потребує постійного стороннього догляду.

ОСОБА_2 та позивач є внутрішньо переміщеними особами та фактично спільно проживають у м. Одесі.

15.01.2026 ОСОБА_2 нотаріально посвідченою заявою обрала сина ОСОБА_1 особою, яка здійснюватиме догляд за нею.

На запит командира військової частини НОМЕР_1 від 03.01.2026 № 0666/35/97 ІНФОРМАЦІЯ_1 16.01.2026 складено акт перевірки сімейного стану, затверджений начальником РТЦК та СП 19.01.2026, яким встановлено, що у ОСОБА_2 є сини ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , при цьому ОСОБА_5 мешкає в росії та є громадянином російської федерації, інших членів сім`ї першого та другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати догляд, немає.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , 12.07.2023 видано паспорт громадянина російської федерації.

28.01.2026 позивач подав командиру військової частини НОМЕР_1 рапорт (вх. № 3053) про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Листом від 03.02.2026 № 0666/35/1750 відповідач відмовив у звільненні позивача, зокрема, з посиланням на наявність у ОСОБА_2 іншого сина.

Згідно з відповіддю Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 06.03.2026 відомості про перетинання ОСОБА_3 державного кордону України та лінії розмежування з 01.01.2021 відсутні.

19.02.2026 лікарсько-консультативною комісією видано висновок № 1/36, яким підтверджено потребу ОСОБА_2 у постійному сторонньому догляді до 19.02.2027.

Рапорт позивача разом із доданими до нього документами, а також докази направлення рапорту для вирішення вищестоящому командуванню відповідач до суду не надав.

Не погоджуючись з відмовою у звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Отже, правомірність дій відповідача щодо відмови у звільненні позивача з військової служби є предметом спору, переданого на вирішення адміністративного суду.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» оголошено проведення загальної мобілізації.

В подальшому Указами Президента України воєнний стан та загальна мобілізація продовжувались і станом на час розгляду справи тривають.

Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина визначає Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі – Закон № 2232-XII), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частиною третьою статті 1 Закону № 2232-XII передбачено, що військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 2 Закону № 2232-XII громадяни України, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Підстави звільнення з військової служби визначені статтею 26 Закону № 2232-XII.

Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, визначених частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Згідно з абзацом тринадцятим пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану у разі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі – Положення № 1153/2008), передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.

У рапортах зазначаються підстави звільнення з військової служби, думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю та районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Перелік документів, які підтверджують підстави для звільнення з військової служби, визначено додатком 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 (далі – Інструкція № 170).

Відповідно до підпункту 26 пункту 5 додатка 19 до Інструкції № 170 (в редакції наказу Міністерства оборони України від 23.07.2024 № 495) у разі необхідності здійснення постійного догляду за одним із своїх батьків, який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, підтвердними документами є, зокрема, один із документів, що підтверджує інвалідність особи, її потребу у постійному догляді, та акт перевірки сімейного стану військовослужбовця із зазначенням інформації про наявність чи відсутність інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати такий догляд, затверджений керівником територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини визначає Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 року № 548-XIV.

Відповідно до статей 14, 31, 66 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити – до наступного прямого начальника.

Наказом Міністерства оборони України від 06.08.2024 № 531, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07.08.2024 за № 1214/42559, затверджено Порядок організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України (далі – Порядок № 531), який визначає механізм оформлення, подання, реєстрації, розгляду, прийняття та повідомлення рішення за результатами розгляду рапортів військовослужбовців.

Згідно з пунктом 2 розділу I Порядку № 531 з питань, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби, а також особистих питань військовослужбовець звертається з рапортом до безпосереднього командира (начальника), а у разі якщо він не може вирішити порушені у рапорті питання, – до наступного прямого командира (начальника).

Положеннями розділу III Порядку № 531 передбачено, що командири (начальники) надають відповідь на паперовий рапорт військовослужбовця шляхом накладення резолюції, яка повинна містити відомості про погодження або непогодження рапорту із зазначенням правової підстави та обґрунтування.

Непогодження рапорту безпосереднім та/або прямими командирами (начальниками) не перешкоджає подальшому руху рапорту для його розгляду командиром (начальником) або іншою посадовою особою, яка уповноважена приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання, та прийняття рішення по суті рапорту.

Відмова у задоволенні рапорту повинна бути вмотивованою.

Командиру (начальнику), уповноваженому приймати рішення стосовно порушеного у рапорті питання, забороняється відмовляти у задоволенні рапорту у разі, якщо до рапорту не додано документів, які є або повинні бути в розпорядженні відповідного командира (начальника).

Отже, наслідком подання рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи вмотивована відмова у задоволенні рапорту із зазначенням її підстави.

Аналіз наведених норм свідчить, що для звільнення військовослужбовця з військової служби з підстави, передбаченої абзацом тринадцятим пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII, необхідна сукупність таких умов: родинний зв`язок військовослужбовця з особою, яка потребує догляду; наявність у цієї особи I чи II групи інвалідності; потреба такої особи у постійному догляді; відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд, або потреба цих членів сім`ї у постійному догляді.

Верховний Суд у постанові від 27.02.2025 у справі № 380/16966/24 зазначив, що «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує.

У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які при цьому реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби тощо), така особа відсутня у розумінні приписів абзацу тринадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII.

У цій же постанові Верховний Суд наголосив, що відмова у звільненні військовослужбовця за наявності в нього обов`язку щодо догляду за особою з інвалідністю та відсутності іншої особи, спроможної реально забезпечити необхідний догляд, суперечить принципам державних гарантій соціального захисту (стаття 46 Конституції України), недопущення перешкод у реалізації прав людини (стаття 21 Конституції України) та пріоритетності прав осіб з інвалідністю на отримання належного догляду, а при ухваленні рішення про звільнення військовослужбовця з військової служби повинно бути забезпечено належний баланс між інтересами держави та правами людини.

Верховний Суд у постанові від 29.04.2026 у справі № 520/14746/25 звернув увагу, що відповідно до підпункту 26 пункту 5 додатка 19 до Інструкції № 170 одним із документів, що підтверджує відсутність в особи інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення, є акт перевірки сімейного стану військовослужбовця, який підлягає належному дослідженню.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, ОСОБА_2 є матір`ю позивача, особою з інвалідністю ІІ групи безстроково, а її потреба в постійному сторонньому догляді підтверджена медичним висновком лікарсько-консультативної комісії КНП «ЦПМСД № 16» Одеської міської ради від 18.12.2025 № 5/242 та висновком за формою 080-4/о від 18.12.2025 № 5/242, дійсним безстроково.

Наведені обставини апелянтом в апеляційній скарзі не заперечуються, а сам відповідач визнає, що до рапорту позивача було долучено довідку МСЕК від 26.06.2024 № 070128 та висновок ЛКК від 18.12.2025 № 5/242, якими підтверджується потреба матері позивача у постійному догляді.

Спірним у цій справі є питання відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення ОСОБА_2 , які можуть здійснювати за нею постійний догляд.

Матеріалами справи підтверджено, що іншим членом сім`ї першого ступеня споріднення ОСОБА_2 є її син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до акта перевірки сімейного стану від 16.01.2026, складеного ІНФОРМАЦІЯ_1 та затвердженого начальником РТЦК та СП 19.01.2026, ОСОБА_3 мешкає в російській федерації та є громадянином російської федерації, а інших членів сім`ї першого та другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати догляд за ОСОБА_2 , немає.

Факт набуття ОСОБА_3 громадянства держави-агресора 12.07.2023 визнається і самим апелянтом.

Згідно з відповіддю Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 06.03.2026 відомості про перетинання ОСОБА_3 державного кордону України та лінії розмежування з 01.01.2021 відсутні.

Отже, брат позивача протягом тривалого часу, у тому числі в період, коли його матері встановлено інвалідність та виникла потреба у постійному догляді, перебуває за межами підконтрольної Україні території.

Колегія суддів зауважує, що незалежно від того, чи перебуває брат позивача на території російської федерації, як зазначено в акті перевірки сімейного стану, чи на тимчасово окупованій території Запорізької області, як стверджує апелянт, він об`єктивно не може здійснювати постійний догляд за матір`ю, яка проживає в м. Одесі.

Більше того, особа, яка набула громадянства держави, що здійснює збройну агресію проти України, та перебуває на території держави-агресора або на тимчасово окупованій нею території, не може розглядатися як особа, спроможна реально забезпечити постійний догляд за особою з інвалідністю, яка проживає на підконтрольній Україні території.

Відтак такий член сім`ї є реально відсутнім у розумінні абзацу тринадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII в тлумаченні, наданому Верховним Судом у постанові від 27.02.2025 у справі № 380/16966/24.

Посилання апелянта на статтю 51 Конституції України, частину першу статті 172 та частину першу статті 202 Сімейного кодексу України колегія суддів відхиляє.

Зазначені норми встановлюють обов`язок повнолітніх дітей піклуватися про батьків та утримувати їх, однак цей обов`язок не є тотожним можливості фактично здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, який передбачає особисту присутність доглядальника та щоденне виконання ним відповідних дій.

Наявність у брата позивача юридичного обов`язку піклуватися про матір не свідчить про реальну можливість виконання ним такого обов`язку, а тому не може бути підставою для відмови у звільненні позивача з військової служби.

Щодо доводів апелянта про відсутність акта обстеження сімейного стану колегія суддів зазначає таке.

Як встановлено, акт перевірки сімейного стану солдата ОСОБА_1 складено ІНФОРМАЦІЯ_1 16.01.2026 саме на запит командира військової частини НОМЕР_1 від 03.01.2026 № 0666/35/97 та затверджено начальником РТЦК та СП 19.01.2026, тобто до подання позивачем рапорту та до прийняття відповідачем рішення про відмову.

Отже, такий акт був або повинен був бути в розпорядженні відповідача на час розгляду рапорту позивача, а відповідно до Порядку № 531 командиру (начальнику) забороняється відмовляти у задоволенні рапорту у разі, якщо до рапорту не додано документів, які є або повинні бути в розпорядженні відповідного командира (начальника).

Крім того, відповідач не надав суду ні рапорту позивача з доданими до нього документами, ні будь-яких інших доказів на підтвердження того, що акт перевірки сімейного стану не був долучений до рапорту.

Колегія суддів також зауважує, що у листі від 03.02.2026 № 0666/35/1750 відповідач послався на відсутність у висновку ЛКК від 18.12.2025 № 5/242 строку його дії, однак висновок за формою 080-4/о від 18.12.2025 № 5/242, виданий тією ж комісією, містить зазначення про його безстрокову дію, а висновком ЛКК від 19.02.2026 № 1/36 потреба ОСОБА_2 у постійному сторонньому догляді підтверджена повторно.

Таким чином, відповідач не довів правомірності своєї відмови у звільненні позивача з військової служби, а суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач відповідає всім передбаченим законом умовам для звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII.

Щодо обраного судом першої інстанції способу захисту колегія суддів зазначає, що відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача – суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Оскільки підпункт «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII імперативно встановлює, що військовослужбовці за наявності визначених законом підстав звільняються з військової служби, а всі умови для звільнення позивача підтверджені матеріалами справи, суд першої інстанції обґрунтовано зобов`язав відповідача звільнити позивача з військової служби з цієї підстави.

Такий спосіб захисту є ефективним у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки забезпечує реальне відновлення порушеного права позивача та виключає необхідність повторного звернення до суду.

Інші доводи апеляційної скарги фактично повторюють позицію відповідача, викладену у відзиві на позовну заяву та в листі від 03.02.2026 № 0666/35/1750, якій суд першої інстанції надав належну правову оцінку, і не містять посилань на обставини, які б спростовували висновки суду.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).

Відповідно до вимог статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з частинами першою – третьою статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (п.п. 29-30 рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994).

При цьому право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (п. 30 рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001).

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду цієї справи об`єктивно, повно та всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, дав їм правильну юридичну оцінку і ухвалив законне, обґрунтоване рішення без порушень норм матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 липня 2026 року у справі № 420/5253/26 залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуюча суддя Г.П. Казанчук

Суддя Ю.М. Градовський

Суддя О.В. Єщенко