Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №420/10284/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

Суд: П'ятий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо

Дата: 14 жовтня 2026 р.

Справа: №420/10284/26

Суддя: Казанчук Г.П.

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/10284/26

Перша інстанція: суддя Юхтенко Л.Р.,

повний текст судового рішення

складено 09.07.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючої судді – Казанчук Г.П.,

суддів – Градовського Ю.М., Єщенка О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 р. по справі № 420/10284/26 за адміністративними позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,

ВИКЛАД ОБСТАВИН:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив:

визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати, за період з 15.05.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення.

стягнути з військової частини Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за період з 15.05.2022 по 19.05.2023, за весь час затримки виплати, за період з 15.05.2022 по день фактичної виплати грошового забезпечення у загальній сумі 47 780,13 гривень із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.09.2024 у справі № 420/26414/23 відповідачем 11.03.2026 виплачено заборгованість із грошового забезпечення за період з 15.05.2022 по 19.05.2023 у загальному розмірі 212 871,16 грн. Водночас компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати зазначених сум відповідач не нарахував та не виплатив, чим, на думку позивача, допустив протиправну бездіяльність.

Відзив на позовну заяву відповідач обґрунтовував тим, що позивача було виключено зі списків особового складу військової частини та направлено до нового місця служби. Крім того, представник відповідача зазначав, що позивач не звертався до військової частини із заявою про виплату відповідної компенсації, у зв`язку із чим вважав, що перед зверненням до суду позивач мав вжити заходів досудового врегулювання спору.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09.07.2026 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 - задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 у здійсненні ОСОБА_1 нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 15.05.2022 року по 19.05.2023 року.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 15.05.2022 року по 19.05.2023 року за весь період затримки з 15.05.2022 року по день фактичної виплати 11.03.2026 року відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив із того, що виплата позивачу заборгованості з грошового забезпечення відбулася із порушенням установлених строків, а тому позивач має право на компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159. Водночас суд дійшов висновку, що визначення конкретного розміру компенсації належить до компетенції відповідача, у зв`язку із чим підстав для безпосереднього стягнення заявленої позивачем суми 47 780,13 грн немає. Правомірними суд також визнав вимоги щодо одночасної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, Військова частина НОМЕР_1 (далі – апелянт) подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09.07.2026 у справі № 420/10284/26 у частині задоволення позовних вимог та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що необхідною умовою для виплати компенсації втрати частини доходів відповідно до Закону України від 19.10.2000 № 2050-III є попереднє нарахування відповідних доходів та порушення встановлених строків їх виплати. На думку апелянта, оскільки обов`язок щодо виплати спірних сум грошового забезпечення заперечувався відповідачем та був виконаний на підставі судового рішення, правові підстави для нарахування й виплати позивачу відповідної компенсації відсутні. Також апелянт посилається на положення статті 116 Кодексу законів про працю України щодо виплати неоспорюваних сум у разі спору про розмір належних працівникові виплат та вважає, що за наведених обставин позовні вимоги є безпідставними.

Рух справи в апеляційній інстанції:

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14.09.2026 року відкрито апеляційне провадження, витребувано адміністративну справу та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог статі 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі КАС України) справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, оскільки характер спірних правовідносин та наявні у справі матеріали є достатніми для вирішення спору без проведення судового засідання.

За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, апеляційний суд, -

УСТАНОВИВ:

Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року у справі № 420/26414/23 вирішено питання щодо належних ОСОБА_1 сум грошового забезпечення за період з 15 травня 2022 року по 19 травня 2023 року.

На виконання зазначеного судового рішення Військовою частиною НОМЕР_1 11 березня 2026 року позивачу виплачено заборгованість із грошового забезпечення в розмірі 212 871,16 грн, що сторонами не заперечується та підтверджується матеріалами справи.

Разом із виплатою заборгованості з грошового забезпечення, компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, передбачена Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», відповідачем не нараховувалася та не виплачувалася.

Так, обставини стосовно ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, передбаченої Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», стали передумовами для пред`явлення адміністративного позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 в цій справі.

Колегія суддів зазначає, що предметом апеляційного перегляду у цій справі є правильність висновку суду першої інстанції про наявність у позивача права на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, заборгованість за яким виплачена відповідачем на виконання судового рішення.

При цьому фактичні обставини справи щодо наявності судового рішення у справі № 420/26414/23, виплати позивачу 11 березня 2026 року заборгованості з грошового забезпечення в розмірі 212 871,16 грн та ненарахування одночасно з її виплатою компенсації втрати частини доходів сторонами не оспорюються.

Таким чином, спір між сторонами має правовий характер та зводиться до з`ясування питання, чи виник у відповідача передбачений Законом України № 2050-III обов`язок нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у разі виплати заборгованості з грошового забезпечення на виконання судового рішення.

Перевіряючи наведені доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям належне матеріальне та грошове забезпечення. Грошове забезпечення військовослужбовців підлягає виплаті у встановлених законодавством розмірах та порядку.

Отже, своєчасне отримання грошового забезпечення є однією з установлених державою гарантій соціального захисту військовослужбовців, а суб`єкт, на який покладено обов`язок щодо його нарахування та виплати, повинен забезпечити належне виконання такого обов`язку.

Правові та організаційні засади компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати визначені Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі — Закон № 2050-III).

Відповідно до статті 1 Закону № 2050-III підприємства, установи й організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у разі порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі статтею 2 зазначеного Закону компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. До таких доходів належать, зокрема, заробітна плата та інші грошові доходи, які не мають разового характеру, з урахуванням передбачених законом особливостей.

Статтею 3 Закону № 2050-III встановлено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми доходу, не виплаченого громадянину за відповідний місяць після утримання податків і обов`язкових платежів, на індекс інфляції за період невиплати доходу. При цьому індекс інфляції місяця, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається.

Відповідно до статті 4 Закону № 2050-III компенсація виплачується у тому самому місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Механізм проведення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати визначений Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі — Порядок № 159).

Аналіз наведених положень свідчить, що передбачена Законом № 2050-III компенсація спрямована на захист майнових інтересів громадян від знецінення грошових доходів унаслідок інфляційних процесів, спричинених несвоєчасним їх отриманням. Така компенсація є встановленою законом гарантією, яка забезпечує відновлення купівельної спроможності доходу, що мав бути виплачений у визначений строк, однак фактично був отриманий із затримкою.

Отже, юридично значущими для вирішення питання про право на компенсацію є обставини щодо належності особі відповідного доходу, установлених строків його виплати, факту порушення цих строків та тривалості затримки. При цьому попереднє ненарахування доходу саме по собі не може бути безумовною підставою для позбавлення особи права на компенсацію, якщо встановлено, що відповідні суми належали їй до виплати та були несвоєчасно виплачені.

Такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 24 січня 2025 року у справі № 380/1607/24, відповідно до яких право на компенсацію втрати частини доходів не ставиться в залежність виключно від факту попереднього нарахування відповідних сум.

Водночас при вирішенні питання про компенсацію необхідно розмежовувати порушення строків виплати самого доходу та несвоєчасне виконання судового рішення, яким вирішено питання про стягнення заборгованості. Сам по собі факт виконання судового рішення із затримкою не є достатньою підставою для компенсації за весь період, зазначений у такому рішенні. Визначальним є встановлення того, що відповідний дохід мав бути виплачений особі раніше, однак його виплату було затримано.

Зазначений підхід відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 4 вересня 2025 року у справі № 420/16557/24, щодо необхідності встановлення порушення строків виплати належного особі доходу, а не обмеження перевірки лише обставинами виконання судового рішення.

Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє відображення під час апеляційного перегляду, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року у справі № 420/26414/23 вирішено питання щодо належних позивачу сум грошового забезпечення за період з 15 травня 2022 року по 19 травня 2023 року.

На виконання зазначеного судового рішення Військова частина НОМЕР_1 11 березня 2026 року виплатила ОСОБА_1 заборгованість із грошового забезпечення в загальному розмірі 212871,16 грн., тобто через значний проміжок часу. Водночас компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати цих сум відповідач не нарахував та не виплатив, що й стало підставою для звернення позивача до суду з цим позовом.

З урахуванням установлених у справі обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин Закону № 2050-III та Порядку № 159.

При цьому колегія суддів бере до уваги, що предметом попереднього судового розгляду було право позивача на отримання відповідних сум грошового забезпечення, тоді як у цій справі вирішується питання про правові наслідки порушення строків їх виплати. Отже, вимога про компенсацію має самостійний предмет правового регулювання та не зводиться до повторного вирішення питання про розмір грошового забезпечення.

За встановлених обставин виплата заборгованості в березні 2026 року не усуває наслідків попереднього порушення строків виплати належних позивачу сум. Навпаки, фактичне отримання доходу після значного проміжку часу має значення для визначення періоду, протягом якого особа була позбавлена можливості своєчасно розпоряджатися належними їй коштами.

Тому довід апелянта про відсутність підстав для компенсації лише з тієї причини, що відповідні суми не були попередньо нараховані, не може бути прийнятий судом як достатня підстава для скасування оскаржуваного рішення.

Відсутність попереднього нарахування не звільняє суб`єкта, на якого покладено обов`язок виплати доходу, від передбачених законом наслідків порушення строків його виплати, якщо право особи на відповідний дохід установлено, а факт затримки його виплати підтверджено матеріалами справи. Протилежне тлумачення призвело б до того, що реалізація права на компенсацію залежала б виключно від того, чи здійснив платник належне нарахування, а не від того, чи було своєчасно виплачено дохід, який належав особі за законом.

Колегія суддів підкреслює, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Отже, основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 46 Закону №1058-IV, ст. 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком № 159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Наведений правовий висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними, зокрема у постановах від 03 липня 2018 року у справі №521/940/17 та від 15.08.2018 у справі №653/3356/17, відповідно до яких право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати виникає незалежно від того, чи були відповідні суми попередньо нараховані, якщо право на такий дохід установлено, зокрема судовим рішенням.

Аналогічний підхід до розуміння зазначених норм права Верховний Суд висловив у постановах від 19.12.2011 у справі №6-58цс11, від 11.07.2017 у справі №21-2003а16, та у постановах від 20.02.2018 у справі №336/4675/17, від 21.06.2018 у справі №523/1124/17, від 31.08.2021 у справі №264/6796/16, від 08.06.2022 у справі №200/5213/20-а.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 травня 2026 року, узагальнюючи сформовану практику застосування Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати”, зазначила, що право особи на отримання такої компенсації виникає за сукупності таких умов: порушення строків виплати доходу щонайменше на один календарний місяць; систематичний характер такого доходу; фактичне отримання особою відповідного доходу. При цьому Велика Палата Верховного Суду не відступила від раніше сформованого висновку щодо необов`язковості попереднього нарахування відповідного доходу, а лише конкретизувала умови, за наявності яких особа набуває право на отримання компенсації.

Підсумовуючи, колегія суддів зазначає, що наведені правові висновки Верховного Суду підлягають застосуванню до спірних правовідносин у цій справі, оскільки вони виникли з приводу реалізації позивачем права на отримання компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати після фактичного виконання судового рішення.

Колегія суддів зауважує, що посилання апелянта на положення статті 116 Кодексу законів про працю України також не спростовує висновків суду першої інстанції.

Зазначена норма регулює строки проведення розрахунку при звільненні працівника, зокрема порядок виплати неоспорюваних сум у разі спору щодо розміру належних виплат. Натомість предметом цього спору є компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, підстави та порядок якої визначені спеціальним Законом № 2050-III та Порядком № 159.

Отже, положення статті 116 КЗпП України не встановлюють винятку із загального правила про компенсацію втрати частини доходів та не можуть тлумачитися як такі, що звільняють відповідача від обов`язку застосувати спеціальне законодавство за наявності передбачених ним умов.

Сам факт існування спору щодо належних позивачу сум грошового забезпечення також не є достатньою підставою для відмови в компенсації. Якщо за результатами судового розгляду встановлено право особи на відповідні суми та підтверджено порушення строків їх виплати, наявність попереднього спору не усуває необхідності визначити передбачені законом наслідки такого порушення.

Необґрунтованим є й довід апелянта про необхідність попереднього звернення позивача до військової частини із заявою про виплату компенсації як обов`язкової передумови судового захисту.

Закон № 2050-III не визначає подання громадянином окремої заяви про виплату компенсації як самостійну умову виникнення права на неї. Вирішальне значення мають наявність передбачених законом підстав для компенсації, факт порушення строків виплати доходу та виконання встановлених законодавством умов щодо її обчислення і виплати.

За таких обставин відсутність окремого звернення позивача до відповідача не може сама по собі свідчити про відсутність у нього права на компенсацію та не звільняє військову частину від виконання покладених на неї законом обов`язків.

Щодо періоду, за який підлягає нарахуванню компенсація, колегія суддів зазначає, що він визначається з урахуванням строків, у які відповідні суми грошового забезпечення мали бути виплачені позивачу, та дати їх фактичної виплати.

Як установлено судом першої інстанції, заборгованість виплачена позивачу 11 березня 2026 року, отже, саме ця дата є кінцевою датою затримки виплати відповідних сум для цілей визначення компенсації.

Початок періоду компенсації визначається з урахуванням установлених строків виплати відповідних складових грошового забезпечення та фактичних обставин виникнення заборгованості. За встановленими у справі обставинами суд першої інстанції визначив період, за який відповідач зобов`язаний здійснити нарахування та виплату компенсації, з 15 травня 2022 року до дня фактичної виплати заборгованості 11 березня 2026 року.

Колегія суддів враховує, що визначення конкретного розміру компенсації потребує здійснення розрахунку з урахуванням сум доходу, не виплаченого за відповідні місяці, після утримання податків та обов`язкових платежів, а також відповідних індексів інфляції. Такий розрахунок має проводитися відповідно до статті 3 Закону № 2050-III та Порядку № 159.

З огляду на характер спірних правовідносин суд першої інстанції обґрунтовано зобов`язав відповідача нарахувати та виплатити належну позивачу компенсацію, не підміняючи суб`єкта владних повноважень у здійсненні розрахунку конкретної суми.

Саме відповідач як орган, на який покладено обов`язок щодо нарахування та виплати грошового забезпечення, має здійснити відповідні розрахунки на підставі наявних облікових даних та з дотриманням установленої законом методики. При цьому такий розрахунок не може здійснюватися довільно, а повинен відповідати визначеним Законом № 2050-III та Порядком № 159 правилам.

З цих самих підстав суд першої інстанції відмовив у безпосередньому стягненні заявленої позивачем конкретної суми компенсації в розмірі 47780,13 грн, натомість зобов`язав відповідача здійснити її нарахування та виплату відповідно до законодавства. Такий спосіб захисту забезпечує поновлення порушеного права позивача та водночас передбачає визначення належного розміру компенсації на підставі відповідного розрахунку.

Водночас, колегія суддів погоджується із зазначеними вище висновками суду першої інстації.

Щодо вимоги про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб колегія суддів зазначає таке.

Порядок компенсації сум податку на доходи фізичних осіб, утриманих із грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44.

Застосування зазначеного нормативно-правового акта має здійснюватися з урахуванням його предмета регулювання, характеру виплат, факту утримання відповідного податку та наявності інших установлених законодавством передумов для компенсації.

У цій справі судом першої інстанції встановлено обставини, які стали підставою для задоволення вимоги позивача про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб. Доводи апеляційної скарги не містять належного обґрунтування, яке б спростовувало висновок суду щодо наявності правових підстав для застосування відповідного порядку.

Отже, за встановлених у справі обставин висновок суду першої інстанції про необхідність одночасної компенсації сум податку з доходів фізичних осіб є обґрунтованим.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах щодо протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок доказування правомірності своєї поведінки покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

У межах цієї справи відповідач не спростував установлених судом першої інстанції обставин щодо фактичної виплати заборгованості з грошового забезпечення 11 березня 2026 року, а також не навів належних аргументів, які б свідчили про відсутність передбачених законом підстав для компенсації втрати частини доходів.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції належним чином дослідив усі докази, наявні у матеріалах справи, встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував до них норми матеріального права.

Висновки суду першої інстанції є логічними, послідовними та відповідають установленим у справі фактичним обставинам.

Натомість основні доводи апеляційної скарги зводяться до тверджень про неможливість нарахування компенсації у зв`язку з попереднім ненарахуванням спірних сум, судовим характером вирішення питання про заборгованість та відсутністю попередньої заяви позивача. Наведені аргументи не спростовують правового регулювання, установленого Законом № 2050-III, та не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог статті 308 КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував фактичні обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, надав належну оцінку зібраним у справі доказам та правильно застосував норми матеріального права.

Порушень норм процесуального права, які відповідно до статті 317 КАС України є безумовною або самостійною підставою для скасування рішення суду першої інстанції, колегією суддів не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду справи колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, надав належну оцінку наявним доказам та правильно застосував положення Закону № 2050-III і Порядку № 159 до спірних правовідносин.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не свідчать про неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, та не дають підстав для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення.

Отже, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року у справі № 420/10284/26 є законним та обґрунтованим, а тому підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 залишенню без задоволення.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Підстав для перерозподілу судових витрат не має.

Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 , місце знаходження: АДРЕСА_1 ) залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 липня 2026 року у справі № 420/10284/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.

Головуюча суддя Г.П. Казанчук

Суддя Ю.М. Градовський

Суддя О.В. Єщенко

Оригінал: reyestr.court.gov.ua