Постанова від 05 жовтня 2026 р. у справі №753/3849/26 — Київський апеляційний суд

Суд: Київський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про стягнення аліментів

Дата: 05 жовтня 2026 р.

Справа: №753/3849/26

Суддя: Верланов Сергій Миколайович

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 753/3849/26

номер провадження: 22-ц/824/11995/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 квітня 2026 року у складі судді Маркєлової В.М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2026 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів.

Позовна заява мотивована тим, що 25 листопада 2025 року ОСОБА_2 дізнався про порушення його прав внаслідок недобросовісної поведінки відповідачки ОСОБА_1 , яка полягала у введенні позивача в оману протягом 2020-2025 років, коли позивач на виконання рішення суду про стягнення аліментів сплачував аліменти напряму на особистий банківський рахунок відповідачки. Позивач вказував, що відповідачка отримувала вказані грошові кошти і при цьому вдавала, що сприймала вказані грошові кошти як оплату аліментів, але в подальшому цей факт заперечила.

Внаслідок недобросовісної поведінки відповідачки у позивача виникла значна заборгованість по сплаті аліментів у розмірі 239 055 грн 44 коп., яка підтверджується розрахунком заборгованості по сплаті аліментів, складеним старшим державним виконавцем Васильківського ВДВС в Обухівському районі Київської області ЦМУ МЮ (місто Київ) Самойловською Я.А.

Зазначав, що грошові кошти, які були сплачені ним на рахунок ОСОБА_1 , є безпідставно набутими коштами, і такими, що підлягають стягненню з неї. 18 грудня 2019 року Дарницьким районним судом міста Києва було видано виконавчий лист на виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 11 листопада 2019 року у справі №753/11613/18 по стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 коштів на утримання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 6 000 грн 00 коп. щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи з 20 червня 2018 року і до досягнення ними повноліття.

На підставі вказаного виконавчого листа старшим державним виконавцем Васильківського ВДВС в Обухівському районі Київської області ЦМУ МЮ (місто Київ) Самойловською Я.А. було відкрито виконавче провадження НОМЕР_15.

02 червня 2025 року старшим державним виконавцем Васильківського ВДВС в Обухівському районі Київської області ЦМУ МЮ (місто Київ) Самойловською Я.А. на підставі заяви позивача було складено довідку-розрахунок заборгованості у виконавчому провадженні НОМЕР_15, відповідно до якої заборгованість станом на 01 червня 2025 року становить 239 055 грн 44 коп., виконавчий збір на користь держави в розмірі 10% від утвореної суми заборгованості становить 23 905 грн 54 коп., а штраф на користь стягувача становить 149 786 грн 40 коп. Вказана довідка-розрахунок містить посилання на те, що заборгованість порахована виключно з врахуванням квитанцій, в яких чітко прописано призначення платежу «аліменти», незважаючи на те, що позивач протягом тривалого часу сплачував аліменти за рішенням суду на банківський рахунок відповідачки, яка без зауважень отримувала ці кошти і вдавала, що отримує аліментні платежі.

У квітні 2025 року з метою визначення наявної заборгованості по сплаті аліментів ОСОБА_2 одночасно із відповідною заявою надав державному виконавцю фотокопії квитанцій. Зокрема, у 2020 році ОСОБА_2 за квитанцією № 2042-5342-7115-0768 перерахував Васильківському міськрайонному відділу ДВС ЦМУ МЮ (м. Київ) 4 127 грн 20 коп. із призначенням платежу «Аліменти від ОСОБА_2 для ОСОБА_1 ». Згідно з квитанцією № 2108-6611-7489-0492 він перерахував на картку ОСОБА_1 № НОМЕР_1 - 4 950 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти за жовтень ОСОБА_2 ». Крім того, ОСОБА_5 згідно з квитанцією № 2126-6078-0497-0066 перерахувала на цю картку 4 990 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти за жовтень 2020 рік від ОСОБА_2 ».

У 2021 році ОСОБА_5 згідно з квитанцією № 2233-5983-8313-0090 перерахувала на картку ОСОБА_1 № НОМЕР_1 - 3 992 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти за січень 2021 рік від ОСОБА_2 ». На картку ОСОБА_1 № НОМЕР_2 ОСОБА_5 перерахувала: за квитанцією № 2261-6142-6940-0247 - 4 990 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти»; за квитанцією № 2286-5935-9303-0053 - 4 491 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти ОСОБА_2 »; за квитанцією № 2302-5932-6088-0245 - 4 990 грн 00 коп. без зазначення призначення платежу; за квитанціями № 2356-5891-1311-0487 та № 2324-5564-9349-0263 - по 4 990 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти ОСОБА_2 »; за квитанцією № 2443-4418-1307-0849 4 970 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти від ОСОБА_2 »; за квитанціями № 2535-5680-3970-0037 та № 2505-5120-6969-0209 - відповідно 5 998 грн 00 коп. і 5 988 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти ОСОБА_2 »; а також за квитанціями № 2415-5919-8725-0246 та № 2444-5554-6986-0247 - по 4 990 грн 00 коп. із таким самим призначенням платежу.

У 2022 році ОСОБА_5 за квитанцією № 2588-5831-5314-0585 перерахувала на картку № НОМЕР_2 6 000 грн 00 коп. із призначенням платежу «Аліменти ОСОБА_2 ». ОСОБА_2 згідно з квитанцією № 44124797 перерахував на цю картку 5 000 грн 00 коп. без зазначення призначення платежу.

У 2023 році ОСОБА_2 за квитанцією № 97691406 перерахував на картку № НОМЕР_3 8 000 грн 00 коп. без зазначення призначення платежу. Крім того, за квитанцією № 279090232791410 платником зазначено НОМЕР_13, отримувачем - картку № НОМЕР_4 , суму платежу - 2 880 грн 00 коп., а призначення платежу - «Поповнення по номеру картки без ПДВ НОМЕР_14 ».

У 2024 році ОСОБА_2 на картку № НОМЕР_4 за квитанціями № 82763904, № 89850481 та № НОМЕР_6 перерахував відповідно 5 000 грн 00 коп., 6 000 грн 00 коп. і 10 000 грн 00 коп. із призначенням платежу «Списання переказу з картки на картку». За квитанціями № P24A3607343984D8956 та № P24A3485036059D9367 він перерахував ОСОБА_1 на цю картку по 6 000 грн 00 коп. із призначенням платежу «Переказ власних коштів. Аліменти від ОСОБА_2 ».

У 2025 році ОСОБА_2 за квитанціями № P24A3832842141D0907 та № P24A4013985603D8148 перерахував ОСОБА_1 на картку № НОМЕР_4 по 6 000 грн 00 коп. із призначенням платежу «Переказ власних коштів. Аліменти від ОСОБА_2 ». За квитанцією № 162278911 він перерахував на цю картку ще 6 000 грн 00 коп. із призначенням платежу «Списання переказу з картки на картку».

Також згідно довідки №18595-33.4, виданої АТ «Сенс Банк» 16 квітня 2025 року, 05 березня 2021 року між ОСОБА_2 та АТ «Сенс Банк» було укладено договір, відповідно до якого було відкрито рахунок № НОМЕР_7 у валюті «гривня» та оформлено карту № НОМЕР_8 (анульована) та карту № НОМЕР_9 , а за період з 05 березня 2021 року по 16 квітня 2025 року дійсно було здійснено на користь стягувача у виконавчому проваджені відповідні перекази.

Так, на картку стягувача № НОМЕР_3 було здійснено такі перекази. 01 серпня 2022 року з картки № НОМЕР_8 ОСОБА_2 перерахував 5 000 грн 00 коп. Надалі з картки № НОМЕР_9 ним були перераховані: 03 вересня 2022 року - 5 000 грн 00 коп., 12 грудня 2022 року - 3 500 грн та 14 грудня 2022 року - 2 500 грн 00 коп.

У 2023 році з цієї картки на картку № НОМЕР_3 було перераховано: 16 березня - 8 000 грн 00 коп., 26 квітня - 6 000 грн 00 коп., 26 травня - 4 000 грн 00 коп., 16 червня - 8 000 грн 00 коп., 05 жовтня - 6 000 грн 00 коп., 03 листопада - 5 000 грн 00 коп. та 20 грудня - 3 000 грн 00 коп.

У 2024 році здійснено перекази: 24 січня - 6 000 грн 00 коп., 04 березня - 5 000 грн 00 коп., 15 березня - 4 000 грн 00 коп., 03 травня - 5 000 грн 00 коп., 06 червня - 6 000 грн 00 коп. та 12 вересня - 10 000 грн 00 коп. 08 квітня 2025 року ОСОБА_2 перерахував на зазначену картку ще 6 000 грн 00 коп.

Зі змісту наданих квитанцій вбачається, що ОСОБА_2 в період з 2020 року по 2025 рік сплатив аліментних платежів на користь стягувача ОСОБА_1 на загальну суму 240 326 грн 20 коп., з яких у виконавчому провадженні було враховано лише 113 319 грн 00 коп., а кошти в розмірі 127 007 грн 20 коп. державним виконавцем врахованими не були, оскільки у призначенні платежу не було вказано «аліменти».

Також позивачем були здійснені грошові перекази на банківську картку відповідачки ( НОМЕР_3 ), що підтверджуються довідкою від 16 квітня 2025 року №18595-33.4, виданої АТ «Сенс Банк».

Банківська картка НОМЕР_4 належить відповідачці ОСОБА_1 , зокрема наявні в матеріалах виконавчого провадження платіжні інструкції №P24A3607343984D8956 від 05 грудня 2024 року на суму 6 000 грн 00 коп., №P24A3485036059D9367 від 08 листопада 2024 року на суму 6 000 грн 00 коп., №P24A3832842141D0907 від 24 січня 2025 року на суму 6 000 грн 00 коп., №P24A4013985603D8148 від 07 березня 2025 року на суму 6 000 грн 00 коп., підтверджують те, що номером банківської картки ОСОБА_1 є НОМЕР_4 . На вказану картку ОСОБА_2 раніше вже сплачував аліменти. При цьому там також зазначений код отримувача НОМЕР_10 , який є ідентифікаційним кодом, що збігається з кодом, який вказувався стягувачем в заяві про відкриття виконавчого провадження.

Стверджував, що дійсно, з 2020 року ОСОБА_2 почав перераховувати аліментні платежі на особистий банківський рахунок ОСОБА_1 , оскільки такий спосіб виконання аліментних зобов`язань не заборонений чинним законодавством, а відповідачка не заявляла з даного приводу претензій, більш того відповідачка сама надала ОСОБА_2 номер банківської картки, на яку, за її бажанням, необхідно було перераховувати аліменти.

Таким чином ОСОБА_2 в період з 2020 року по 2025 рік згідно вище вказаних квитанцій сплатив аліментні платежі на користь ОСОБА_1 на загальну суму 240 326 грн 20 коп., з яких 113 319 грн 00 коп. було враховано державним виконавцем в рахунок сплати аліментів, а 127 007 грн 20 коп. враховано не було.

Вказував, що він не погоджуючись з вказаною довідкою-розрахунком заборгованості у виконавчому провадженні НОМЕР_15, звернувся до Дарницького районного суду міста Києва зі скаргою на дії державного виконавця, в якій просив визнати дії старшого державного виконавця Васильківського ВДВС в Обухівському районі Київської області ЦМУ МЮ (місто Київ) Самойловської Я.А., пов`язані зі складанням довідки-розрахунку заборгованості зі сплати аліментів за виконавчим листом №753/11613/18, неправомірними і зобов`язати державного виконавця здійснити перерахунок заборгованості по сплаті аліментів у виконавчому провадженні НОМЕР_15 з урахуванням квитанцій, в яких не вказано призначення платежу «аліменти», поданих боржником ОСОБА_2 щодо перерахування стягувачу ОСОБА_1 коштів на утримання дітей в період з 2020 по 2025 роки (справа №753/14298/25).

Зазначав, що ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 30 липня 2025 року у справі №753/14298/25 у задоволенні скарги ОСОБА_2 на дії державного виконавця було відмовлено з тих підстав, що частина здійснених ОСОБА_2 оплат на рахунок ОСОБА_1 без визначеного призначення платежу не може вважатися аліментами, а є добровільною фінансовою допомогою на утримання дітей, а не виконанням батьківських обов`язків по сплаті аліментів, при тому що доказів здійснення будь-якої добровільної фінансової допомоги судом отримано не було, в матеріалах виконавчого провадження такі відомості відсутні, а подібних даних сам ОСОБА_2 не повідомляв з огляду на здійснення ним платежів, як він вважав, виключно в порядку виконання судового рішення.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 було залишено без задоволення, а ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 30 липня 2025 року було залишено без змін. Київський апеляційний суд зазначив, що переказ грошових коштів на банківський рахунок ОСОБА_1 не свідчить про виконання ОСОБА_2 обов`язку щодо сплати (погашення заборгованості) аліментів.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2025 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 . Верховний Суд зазначив, що переказ грошових коштів не свідчить про виконання ОСОБА_2 обов`язку щодо виконання судового рішення щодо сплати (погашення заборгованості) аліментів, а відтак такі квитанції не могли бути враховані державним виконавцем при складанні розрахунку заборгованості боржника по сплаті аліментів.

Позивач вказував, що оскільки 25 листопада 2025 року було ухвалено остаточне судове рішення за скаргою ОСОБА_2 на дії державного виконавця, то саме з цієї дати йому стало відомо про порушення його прав, яке полягає у безпідставному набутті відповідачкою належних позивачу грошових коштів.

Зазначав, що суди всіх інстанцій дійшли висновку про те, що сплачені грошові кошти ОСОБА_2 на банківський рахунок ОСОБА_1 не є аліментами і така оплата не свідчить про виконання ОСОБА_2 обов`язку щодо сплати (погашення заборгованості) аліментів. Тобто судами двох інстанцій і особисто відповідачкою було підтверджено, що сплачені ОСОБА_2 грошові кошти не є аліментами. Будь-яких домовленостей між позивачем та відповідачкою про надання позивачем будь-якого виду добровільної фінансової допомоги ніколи не існувало. Також будь-яких доказів наявності інших зобов`язань ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 , окрім аліментних, а також доказів домовленості про добровільну компенсацію батьком додаткових витрат на утримання дітей не існує, що свідчить про відсутність будь-яких фінансових зобов`язань ОСОБА_2 перед його колишньою дружиною, окрім аліментних.

Вказував, що головною метою його звернення з даною позовною заявою до суду є повернення грошових коштів, сплачених на банківський рахунок ОСОБА_1 як безпідставно набутих. В подальшому позивач має намір здійснити оплату грошових коштів з призначенням платежу «аліменти», оскільки, як вже зазначалося вище, внаслідок недобросовісної поведінки відповідача у позивача виникла значна заборгованість по сплаті аліментів.

Зазначав, що він не ухилявся від сплати аліментів і, відповідно, кожного місяця на виконання рішення суду надсилав грошові кошти на банківський рахунок ОСОБА_1 , а внаслідок недобросовісної поведінки останньої вказані грошові кошти не були зараховані до суми сплати аліментів.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь грошові кошти у розмірі 103 000 грн 00 коп. як безпідставно набуті.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 квітня 2026 року позовну заяву ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 безпідставно набуті кошти в розмірі 98 000 грн 00 коп., судовий збір у розмірі 1 013 грн 26 коп., що разом становить 99 013 грн 26 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 у період із березня 2021 року по квітень 2025 року перерахував на банківську картку № НОМЕР_3 , якою користується ОСОБА_1 , 98 000 грн 00 коп., що підтверджується довідкою АТ «Сенс Банк» № 18595-33.4 від 16 квітня 2025 року та квитанцією від 01 серпня 2022 року. Зазначені платежі ОСОБА_2 здійснював як аліменти, про що свідчить оскарження ним розрахунку заборгованості у виконавчому провадженні № НОМЕР_16 через неврахування цих сум державним виконавцем. Водночас у справі № 753/14298/25 суди дійшли висновку, що спірні платежі не підтверджують виконання ОСОБА_2 аліментного обов`язку та не підлягають зарахуванню в рахунок аліментів. Оскільки ОСОБА_1 не довела існування між сторонами інших правовідносин чи підстав для отримання коштів, зокрема додаткових витрат на дітей, суд визнав 98 000 грн 00 коп. безпідставно набутими та такими, що підлягають поверненню на підставі ст. 1212 ЦК України. У частині щодо стягнення 5 000 грн 00 коп. суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у позові, оскільки платіж від 01 серпня 2022 року був врахований двічі, а саме, у квитанції та в банківській довідці.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції фактично легалізував штучну правову конструкцію, яка прямо суперечить раніше встановленим судами обставинам між тими ж сторонами, допустив повторний розгляд вже вирішених питань та поклав в основу рішення недопустимий доказ, а саме, довідку АТ «Сенс банк», оригінал якого судом не був витребуваний, незважаючи на заперечення відповідачки.

Вказує, що спір щодо цих самих платежів уже був предметом судового розгляду в межах справи за скаргою ОСОБА_2 на дії старшого державного виконавця Васильківського відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області ЦМУ МЮ (місто Київ) Самойловської Я.А. щодо неврахування спірних платежів у рахунок виконання аліментного обов`язку. Позивач звертався зі скаргою на дії державного виконавця, вимагаючи врахувати саме ці перекази як аліментні платежі. У задоволенні зазначеної скарги ухвалою Дарницького районного суду міста Києва було відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Надалі касаційною інстанцією було відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Вказує, що позивач фактично визнає, що спір щодо правової природи цих платежів уже був предметом повного судового розгляду в трьох судових інстанціях. Не досягнувши бажаного результату, позивач змінив юридичну конструкцію та подав новий позов уже не про зарахування платежів як аліментів, а про стягнення безпідставно набутих коштів. Саме ця штучна схема була озвучена представником позивача у судовому засіданні. Тобто представник позивача прямо підтвердив, що даний позов подано не з метою захисту порушеного цивільного права, а як процесуальний інструмент обходу наслідків попередніх судових рішень, що суперечить принципу правової визначеності.

Зазначає, що фактично рішення зводиться до висновку: якщо переказ не є аліментними платежами у вузькому процесуальному сенсі - значить він автоматично є безпідставним збагаченням. Такий висновок суперечить праву. Батько має право добровільно фінансово підтримувати дитину поза межами формального виконавчого провадження. Це може бути допомога на лікування, навчання, побутові потреби, подарунки, додаткові витрати, інші форми утримання. Для цього не потрібен окремий цивільно-правовий договір між батьками.

Вважає, що суд першої інстанції фактично визнав допустимим стягнення з матері дітей коштів, правова природа яких не встановлена належними доказами, виключно з метою подальшого повторного перерахування цих самих коштів як аліментів, що саме по собі підтверджує штучність заявленої конструкції позову. Йдеться не про захист порушеного права, а про спробу створити штучну правову конструкцію: повернути кошти, а потім повторно їх перерахувати вже з іншим призначенням, що суперечить принципам добросовісності (ст.3 ЦК України) та забороні зловживання правом (ч.1 ст.44 ЦПК України).

Позивач ОСОБА_2 не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив.

Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до приписів ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Положеннями ч.1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

За змістом положень ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. п. 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Відповідно до ст.3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу.

Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Добросовісність (п.6 ст.3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами (див. постанову Верховного Суду від 18 жовтня 2021 року у справі № 299/3611/19 (провадження № 61-9218св21).

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що в провадженні Дарницького районного суду міста Києва знаходилась цивільна справа № 753/11613/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів.

Установлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 11 листопада 2019 року у справі № 753/11613/18 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 6 000 грн 00 коп. щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 20 червня 2018 року і до досягнення ними повноліття. Вказане рішення суду набрало законної сили 12 грудня 2019 року.

18 грудня 2019 року Дарницький районний суд міста Києва на виконання рішення суду у справі № 753/11613/18 видав виконавчий лист.

В подальшому 30 січня 2020 року старшим державним виконавцем Васильківського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м.Київ) Самойловською Я.А. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_16 з примусового виконання виконавчого листа № 753/11613/18, виданого Дарницьким районним судом міста Києва 18 грудня 2019 року.

Згідно з довідкою-розрахунком від 02 червня 2025 року ОСОБА_2 у межах виконавчого провадження № НОМЕР_16 за період з червня 2018 року по травень 2025 року мав заборгованість зі сплати аліментів в розмірі 239 055 грн 44 коп.

Встановлено, що у червні 2025 року ОСОБА_2 через свого представника - адвоката Лебедєва В.В. звернувся до Дарницького районного суду міста Києва зі скаргою, в якій просив зобов`язати старшого державного виконавця Васильківського відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ) Самойловську Я.А., а за її відсутності - іншого державного виконавця, у виконавчому провадженні № НОМЕР_16 здійснити перерахунок заборгованості аліментів у виконавчому провадженні з урахуванням квитанцій, в яких не вказано призначення платежу «аліменти», поданих боржником ОСОБА_2 щодо перерахування стягувачу ОСОБА_1 коштів на утримання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в період з 2020 по 2025 роки.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 30 липня 2025 року у справі № 753/14298/25 у задоволенні скарги ОСОБА_2 на дії державного виконавця Васильківського відділу державної виконавчої служби в Обухівському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ) Самойлової Я.А., заінтересована особа: ОСОБА_1 - відмовлено. Ухвала суду мотивована тим, що суд, зважаючи на доводи скарги (щодо складеної державним виконавцем довідки-розрахунку заборгованості за аліментами від 01 червня 2025 року, у якій частково не враховані надані квитанції про сплату аліментів за період з 2020 по 2025 роки на суму 127 007 грн 20 коп., зокрема ті, в яких не було вказано призначення платежу «аліменти», які не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами, практику такого платника аліментів (боржника, скаржника) ОСОБА_2 про те, що він попередньо при перерахуванні коштів в рахунок сплати аліментів вказував призначення платежів «аліменти» у платіжних квитанціях на загальну суму 113 319 грн 00 коп., які виконавцем враховані, що скаржником визнається у скарзі, вважає, що державний виконавець діяв в межах Закону України «Про виконавче провадження», тоді як сама по собі незгода скаржника/боржника із розміром заборгованості зі сплати аліментів, не свідчить про неправильність визначення її розміру.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , представником якого є адвокат Лебедєв В.В., залишено без задоволення, а ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 30 липня 2025 року - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2025 року у справі №753/14298/25 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Лебедєва В.В. на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 30 липня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановити їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Частиною 1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенні ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року (справа №306/192/14-ц).

Таким чином, судовими рішеннями, що набрали законної сили, у справі № 753/14298/25 преюдиційно встановлено, що кошти у сумі 127 007 грн 02 коп., перераховані ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 протягом 2020-2025 років та не зараховані державним виконавцем у виконавчому провадженні НОМЕР_15, не є аліментними платежами.

Згідно з довідкою-розрахунком від 02 лютого 2026 року станом на дату її складення у ОСОБА_2 відсутня заборгованість зі сплати аліментів у виконавчому провадженні № НОМЕР_16.

Згідно зі ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Водночас, відповідно до ч.1 ст.1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість заперечень ОСОБА_1 щодо відсутності підстав для розгляду цього позову.

Звернення ОСОБА_2 зі скаргою на дії державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_16 не позбавляло його права звернутися в порядку позовного провадження з вимогою про стягнення з ОСОБА_1 безпідставно набутих коштів. У межах справи № 753/14298/25 за скаргою ОСОБА_2 перевірялися правомірність дій державного виконавця та питання про зарахування спірних платежів у рахунок аліментів, тоді як у даній справі предметом розгляду є наявність правової підстави для збереження відповідачкою цих коштів.

Водночас установлені у справі № 753/14298/25 обставини щодо незарахування спірних платежів у рахунок виконання аліментного обов`язку мають преюдиційне значення, проте не виключають вирішення заявленої позовної вимоги. Звертаючись із цим позовом, ОСОБА_2 реалізував гарантоване ст.55 Конституції України та ст.4 ЦПК України право на судовий захист, самостійно визначивши предмет і підстави позову.

Позивач ОСОБА_2 , звертаючись до суду з цим позовом, зазначив, що у період березня 2021 року по квітень 2025 року періодично перераховував кошти відповідачці на її картку № НОМЕР_3 , на підтвердження чого надав суду довідку № 18595-33.4 від 16 квітня 2025 року, видану АТ «Сенс банк» (а.с. 23).

У суді першої інстанції ОСОБА_1 підтвердила, що користується банківською карткою № НОМЕР_3 .

Відтак обставина користування нею цією карткою відповідно до ч.1 ст.82 ЦПК України не підлягає доказуванню, оскільки суд не має обґрунтованих сумнівів ані щодо достовірності такого визнання, ані щодо добровільності його вчинення.

Суд першої інстанції належним чином оцінив копію довідки АТ «Сенс Банк» № 18595-33.4 від 16 квітня 2025 року як належний, допустимий і достовірний письмовий доказ, що стосується предмету доказування (а.с. 23).

У сукупності з іншими матеріалами справи вона підтверджує факт періодичного перерахування ОСОБА_2 коштів на банківську картку, якою користується ОСОБА_1 , у період із березня 2021 року по квітень 2025 року.

Зі змісту довідки вбачається, що на зазначену картку було перераховано: 01 серпня 2022 року - 5 000 грн 00 коп.; 03 вересня 2022 року - 5 000 грн 00 коп.; 12 грудня 2022 року - 3 500 грн 00 коп.; 14 грудня 2022 року - 2 500 грн 00 коп.

У 2023 році здійснено перекази: 16 березня - 8 000 грн 00 коп.; 26 квітня - 6 000 грн 00 коп.; 26 травня - 4 000 грн 00 коп.; 16 червня - 8 000 грн 00 коп.; 05 жовтня - 6 000 грн 00 коп.; 03 листопада - 5 000 грн 00 коп.; 20 грудня - 3 000 грн 00 коп.

У 2024 році перераховано: 24 січня - 6 000 грн 00 коп.; 04 березня - 5 000 грн 00 коп.; 15 березня - 4 000 грн 00 коп.; 03 травня - 5 000 грн 00 коп.; 06 червня - 6 000 грн 00 коп.; 12 вересня - 10 000 грн 00 коп. 08 квітня 2025 року було перераховано 6 000 грн 00 коп.

У справі встановлено, що ОСОБА_2 перераховував кошти на банківську картку ОСОБА_1 з метою виконання аліментного обов`язку. Це підтверджується його послідовною процесуальною поведінкою: після неврахування відповідних платежів державним виконавцем Новіков Д.В. оскаржив розрахунок заборгованості зі сплати аліментів та просив зарахувати ці кошти саме в рахунок аліментних зобов`язань.

Водночас судовими рішеннями, що набрали законної сили, у справі № 753/14298/25 преюдиційно встановлено, що спірні перекази, здійснені у 2020-2025 роках у межах виконавчого провадження № НОМЕР_16, не підтверджують виконання ОСОБА_2 обов`язку зі сплати аліментів та не підлягають зарахуванню в рахунок аліментної заборгованості.

Сама ОСОБА_1 , заперечуючи проти позову, підтвердила, що отримані кошти не є аліментами.

При цьому ОСОБА_1 не довела існування між сторонами інших цивільно-правових відносин, які могли б бути підставою для одержання цих коштів, а також не надала доказів того, що вони були перераховані як добровільна матеріальна допомога дітям або на покриття додаткових витрат, зумовлених особливими обставинами.

Саме лише посилання на наявність у сторін спільних дітей такої правової підстави не підтверджує.

За таких обставин колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 набула спірні кошти за рахунок ОСОБА_2 без достатньої правової підстави, а тому вони підлягають поверненню відповідно до ст.1212 ЦК України.

Оскільки ці кошти не є аліментами чи іншими грошовими сумами, наданими як засіб до існування, підстав для застосування винятку, передбаченого ч.1 ст.1215 ЦК України, немає.

Оцінюючи долучені ОСОБА_1 до відзиву на позовну заяву: довідки-розрахунку заборгованості зі сплати аліментів від 15 липня 2020 року, повідомлення про внесення відомостей про боржника до Єдиного реєстру боржників від 11 червня 2020 року № НОМЕР_16, повідомлення про перереєстрацію транспортного засобу та запиту державного виконавця № 26599 від 21 липня 2020 року, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно враховано, що предметом доказування у цій справі є наявність або відсутність правової підстави для одержання ОСОБА_1 коштів, перерахованих ОСОБА_2 у період із березня 2021 року по квітень 2025 року. У тож же час відповідно до принципу диспозитивності, закріпленого у ст.13 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.

При цьому надані ОСОБА_1 документи відображають лише обставини виконавчого провадження, що мали місце у 2020 році. Вони не містять відомостей про існування самостійної правової підстави для одержання та збереження нею спірних коштів, перерахованих ОСОБА_2 у період із березня 2021 року по квітень 2025 року, а також не підтверджують наявності умов, за яких такі кошти не підлягали б поверненню відповідно до ч. 1 ст. 1215 ЦК України.

Питання щодо зарахування спірних платежів як аліментних уже було вирішене судовими рішеннями у справі № 753/14298/25, що набрали законної сили, а тому відповідні обставини мають преюдиційне значення та не підлягають повторному доказуванню.

Отже, документи, які стосуються заборгованості та вчинення виконавчих дій у 2020 році, не спростовують висновку про відсутність іншої правової підстави для набуття ОСОБА_1 спірних коштів.

Щодо посилання ОСОБА_1 на те, що спірні кошти були добровільною матеріальною допомогою дітям, то колегія суддів враховує, що вони не містять відомостей, які б давали змогу встановити конкретне призначення кожного зі спірних переказів, та не спростовують установленої у справі обставини, що ОСОБА_2 здійснював їх з метою виконання аліментного обов`язку.

Відтак надані ОСОБА_1 документи не є належними доказами у розумінні ст.77 ЦПК України, а висновки про існування іншої правової підстави для збереження коштів не можуть ґрунтуватися на припущеннях, що прямо заборонено ст.ст.12,81 ЦПК України.

Колегія суддів не вправі виходити за межі предмета спору та встановлювати обставини, які не підтверджені належними і допустимими доказами. Тому самі лише відомості про наявність заборгованості та вчинення виконавчих дій у 2020 році не підтверджують існування у ОСОБА_1 правової підстави для збереження коштів, отриманих нею впродовж березня 2021 року - квітня 2025 року.

З цих же підстав колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірні кошти є добровільною матеріальною допомогою дітям та не підлягають поверненню. Такі твердження не підтверджені належними й допустимими доказами, а відомості про заборгованість ОСОБА_2 та виконавчі дії, вчинені у 2020 році, не встановлюють ані призначення конкретних платежів, здійснених у 2021-2025 роках, ані правової підстави для їх збереження ОСОБА_1 .

У позовній заяві ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_1 на свою користь безпідставно набуті кошти у розмірі 103 000 грн 00 коп., посилаючись на копію квитанції № 44124797 від 01 серпня 2022 року та довідку АТ «Сенс Банк» № 18595-33.4 від 16 квітня 2025 року.

Із квитанції № 44124797 вбачається, що 01 серпня 2022 року ОСОБА_2 перерахував 5 000 грн 00 коп. із рахунку № НОМЕР_11 на картку № НОМЕР_3 , якою користується ОСОБА_1 .

Згідно з довідкою АТ «Сенс Банк», правонаступника АТ «Альфа-Банк», на ім`я ОСОБА_2 05 березня 2021 року було відкрито рахунок № НОМЕР_12 та оформлено картки № НОМЕР_8 і № НОМЕР_9 . За період із 05 березня 2021 року по 16 квітня 2025 року з цих карток на картку № НОМЕР_3 були здійснені такі перекази.

З картки № 53557426 01 серпня 2022 року перераховано 5 000 грн 00 коп. З картки № НОМЕР_9 перераховано: 03 вересня 2022 року - 5 000 грн 00 коп.; 12 грудня 2022 року - 3 500 грн 00 коп.; 14 грудня 2022 року - 2 500 грн 00 коп.; 16 березня 2023 року - 8 000 грн 00 коп.; 26 квітня 2023 року - 6 000 грн 00 коп.; 26 травня 2023 року - 4 000 грн 00 коп.; 16 червня 2023 року - 8 000 грн 00 коп.; 05 жовтня 2023 року - 6 000 грн 00 коп.; 03 листопада 2023 року - 5 000 грн 00 коп.; 20 грудня 2023 року - 3 000 грн 00 коп.; 24 січня 2024 року - 6 000 грн 00 коп.; 04 березня 2024 року - 5 000 грн 00 коп.; 15 березня 2024 року - 4 000 грн 00 коп.; 03 травня 2024 року - 5 000 грн 00 коп.; 06 червня 2024 року - 6 000 грн 00 коп.; 12 вересня 2024 року - 10 000 грн 00 коп.; 08 квітня 2025 року - 6 000 грн 00 коп.

Таким чином згідно з довідкою АТ «Сенс Банк» підтверджено перерахування ОСОБА_2 на картку ОСОБА_1 коштів на загальну суму 98 000 грн 00 коп. Платіж від 01 серпня 2022 року в сумі 5 000 грн 00 коп. відображений як у квитанції № 44124797, так і в банківській довідці, а тому його повторне врахування при визначенні розміру позовних вимог є безпідставним.

Отже, установивши, що ОСОБА_1 без достатньої правової підстави набула за рахунок ОСОБА_2 кошти у розмірі 98 000 грн 00 коп., а цей розмір підтверджений належними, допустимими та достовірними доказами, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових і фактичних підстав для часткового задоволення позову шляхом стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 безпідставно набутих коштів у розмірі 98 000 грн 00 коп.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що спір щодо цих самих платежів уже був вирішений у межах справи № 753/14298/25, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм процесуального права та змішуванні різних за предметом спорів.

У межах справи № 753/14298/25 суд перевіряв правомірність дій державного виконавця під час визначення розміру аліментної заборгованості та вирішував питання про можливість зарахування спірних переказів у рахунок виконання ОСОБА_2 аліментного обов`язку.

Натомість у даній справі предметом розгляду є наявність чи відсутність правової підстави для збереження ОСОБА_1 коштів, які не були зараховані в рахунок аліментів, та застосування до цих правовідносин положень ст. 1212 ЦК України.

Той факт, що ОСОБА_2 раніше вважав спірні перекази аліментними платежами та оскаржував дії державного виконавця щодо їх незарахування, не позбавляє його права після ухвалення судових рішень у попередній справі звернутися з іншим способом судового захисту.

Навпаки, саме у справі № 753/14298/25 преюдиційно встановлено, що ці кошти не підтверджують виконання аліментного обов`язку та не підлягають зарахуванню в рахунок аліментної заборгованості. Тому, звертаючись із цим позовом про стягнення безпідставно набутих коштів, ОСОБА_2 реалізував гарантоване ст.55 Конституції України, ст.4 ЦПК України та ст. 15, 16 ЦК України право на судовий захист свого майнового права.

Подання цього позову не є повторним розглядом уже вирішеного спору та не спрямоване на перегляд чи подолання наслідків судових рішень у справі № 753/14298/25.

Так, у справі № 753/14298/25 спірні кошти не були зараховані в рахунок аліментів, а ОСОБА_2 не отримав ні їх повернення, ні іншого майнового відшкодування. Отже, задоволення цього позову не призводить до подвійного стягнення чи подвійного захисту одного й того самого права.

Інший підхід фактично позбавив би ОСОБА_2 доступу до правосуддя лише через те, що він раніше скористався іншим, передбаченим законом способом захисту, який не забезпечив вирішення питання про повернення коштів.

Отже доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують.

Апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене вище, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано норми матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 13 жовтня 2026 року.

Головуючий

Судді:

Оригінал: reyestr.court.gov.ua