Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №182/1331/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 року

м. Київ

справа 182/1331/25

провадження № 61-6253 св 26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа (стягувач) - ОСОБА_2 ,

суб`єкт оскарження - головний державний виконавець Центрального відділу державної виконавчої служби у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Паралєва Світлана Сергіївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Максименко Світлани Вікторівни, на ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 серпня 2025 року у складі судді Рунчевої О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2026 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Свистунової О. В., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заяви

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії державного виконавця Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Паралєвої С. С. (далі - державний виконавець).

В обґрунтування скарги зазначав, що на виконанні у Центральному відділі державної виконавчої служби м. Миколаєва Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - Центральний ВДВС м. Миколаєва) перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 із примусового виконання виконавчого листа № 182/1000/13-ц, виданого 20 травня 2013 року Нікопольським міськрайонним судом Дніпропетровської області, про стягнення з нього аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання дитини, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу), але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 30 січня 2013 року.

У 2022 році у зв`язку із накладеними обмеженнями, у тому числі забороною виїзду за межі України, він звертався до державного виконавця із запитом про надання інформації щодо актуального розрахунку заборгованості по аліментам, який йому в подальшому було надіслано. Згідно з цим розрахунком, складеним держаним виконавцем В. Мороз, визначено заборгованість станом на 09 серпня 2022 року у розмірі 11 241,00 грн, яку він погасив.

У зв`язку з цим 05 вересня 2022 року державним виконавцем винесені постанови про скасування заходів примусового виконання, а саме: про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, про тимчасове обмеження боржника у праві керування транспортними засобами, про тимчасове обмеження боржника у праві користування зброєю, про тимчасове обмеження боржника у праві полювання.

Із жовтня 2022 року він щомісячно сплачував аліменти у розмірі 1 300,00 грн.

У січні 2025 року йому стало відомо про блокування банківських рахунків. У подальшому він з`ясував, що у виконавчому провадженні змінився державний виконавець. Новим державним виконавцем Паралєвою С. С. (суб`єкт оскарження) здійснено інший розрахунок заборгованості, на підставі якого йому нараховано заборгованість за період із 30 січня 2013 року по 30 листопада 2024 року у розмірі 131 427,50 грн.

Заявник уважав новий розрахунок заборгованості помилковим, так як за відповідний період він здійснював сплату аліментів.

У відповідь на адвокатський запит його представника державний виконавець повідомила, що документи, подані на підтвердження виконання усіх зобов`язань у вересні 2022 року та про сплату аліментів протягом жовтня 2022 року- листопада 2024 року, у матеріалах виконавчого провадження відсутні. Розрахунок заборгованості від серпня 2022 року, складений іншим державним виконавцем, у матеріалах виконавчого провадження відсутній. Державним виконавцем надіслано розрахунок заборгованості зі сплати аліментів станом на 01 лютого 2025 року, згідно з яким станом на 01 грудня 2024 року його заборгованість складала не 131 427,50 грн, а 124 631,00 грн, а станом на 01 лютого 2025 року - 126 082,02 грн.

Крім того, з указаного розрахунку вбачається, що станом на вересень 2022 року його заборгованість складала 66 085,25 грн, хоча у вересні 2022 року відповідна заборгованість у нього була відсутня.

При цьому в автоматизованій системі виконавчого провадження (далі - АСВП) наявна його заява про сплату заборгованості на підставі розрахунку заборгованості та лист державного виконавця від 09 серпня 2022 року, яким йому, як боржнику, повідомлено про розмір заборгованості - 11 241,00 грн, який він погасив у повному обсязі.

Тобто державним виконавцем здійснено розрахунок заборгованості по аліментам станом на 01 грудня 2024 року та 01 лютого 2025 року без врахування вже здійсненого розрахунку від 09 серпня 2022 року та його погашення у повному обсязі. Новим розрахунком державний виконавець безпідставно нарахував додатково 66 085,25 грн.

Крім того, при здійсненні розрахунку державним виконавцем не враховано документи про сплату аліментів, зокрема відповідні платіжні інструкції.

Про порушення своїх прав він дізнався лише 25 лютого 2025 року, а вважав, що наявні підстави для поновлення йому строку на звернення до суду із даною скаргою.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: поновити строк для подання скарги; визнати протиправними дії державного виконавця щодо безпідставно встановленого періоду для розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, а саме з 30 січня 2013 року; скасувати розрахунок заборгованості по аліментах, здійснений станом на 01 лютого 2025 року; зобов`язати державного виконавця винести новий розрахунок заборгованості зі сплати аліментів, обраховуючи розмір заборгованості з 01 січня 2022 року з урахуванням здійснених ним платежів; скасувати постанову від 22 січня 2025 року про накладення на нього штрафу у розмірі 65 210,13 грн.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 серпня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду із скаргою на дії державного виконавця.

Провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 у частині заявленої вимоги про скасування постанови від 22 січня 2025 року про накладення штрафу у розмірі 65 210,13 грн у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 закрито, так як не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

В іншій частині скарги ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції надав правову оцінку розрахункам заборгованості та іншим документам, які складені іншим державним виконавцем, наданим ОСОБА_1., і вказав про деякі суперечності в них, а відповідний розрахунок заборгованості не містив необхідних реквізитів.

Районний суд указав про часткову сплату ОСОБА_1 аліментів за відкритим виконавчим провадженням, проте ним не надано доказів повної сплати заборгованості по аліментах у період із січня 2013 року по серпень 2022 року. Постанови державного виконавця про скасування заходів примусового виконання не можуть бути доказом відсутності у боржника заборгованості по аліментам, їхня наявність свідчить лише про деякі неправомірні дії державного виконавця.

Районний суд указав про відсутність порушень в діях державного виконавця, а тому відмовив у задоволенні скарги у відповідних частинах.

Крім незгоди з діями державного виконавця у частині розрахунку заборгованості заявник просив суд скасувати постанову державного виконавця про накладення на нього штрафу у розмірі 65 210,13 грн. Проте, у силу вимог частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» такі дії та рішення, на думку суду першої інстанції, підлягають оскарженню в порядку адміністративного судочинства. У цій частині районний суд закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Районний суд застосував відповідні норми ЦПК України та Закону України «Про виконавче провадження».

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 серпня 2025 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив правильні висновки як по суті вирішення скарги ОСОБА_1 , так і в частині закриття провадження у справі (скасування постанови про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів).

Апеляційний суд погодився з районним судом про те, що державним виконавцем не було порушено норми законодавства під час примусового виконання виконавчого листа № 182/1000/13-ц, виданого 20 травня 2013 року Нікопольським міськрайонним судом Дніпропетровської області, а тому останній діяв у спосіб та в порядку, які передбачені Законом України «Про виконавче провадження».

Наданий заявником розрахунок заборгованості зі сплати аліментів станом на 31 серпня 2022 року, складений іншим державним виконавцем, не може бути прийнятий судом як доказ, оскільки в ньому відсутності необхідні реквізити (вихідний номер, печатка установи).

ОСОБА_1 не надав доказів повної сплати ним заборгованості у період із січня 2013 року по серпень 2022 року. Державний виконавець правильно здійснила розрахунок заборгованості за аліментами в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1.

Районний суд вірно вказав, що вимога заяви про скасування постанови державного виконавця про накладення штрафу підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а не цивільного і, як наслідок, обґрунтовано закрив провадження у справі у відповідній частині на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції застосував ті самі норми права, що й суд першої інстанції, урахував роз`яснення, надані судам у пункті 18 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах».

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У травні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Максименко С. В., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 серпня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2026 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, як у частині закриття провадження у справі, так і у частині відмови у задоволенні вимог скарги й ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити вимоги скарги ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У липні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Максименко С. В., мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки як по суті вирішення скарги ОСОБА_1 , так і в частині закриття провадження у справі, оскільки не надали належну правову оцінку поданим сторонами доказам й оцінили докази вибірково, не встановили фактичні обставини у справі, невірно застосували норми права, не врахували релевантну судову практику Верховного Суду.

ОСОБА_1 сплачував аліменти на виконання судового рішення у виконавчому провадженні № НОМЕР_1. Він погасив заборгованість по аліментам згідно із розрахунком, складеним попереднім держаним виконавцем, який при цьому скасував відповідні заходи примусового виконання.

Cудами безпідставно не враховано документи, складені попереднім державним виконавцем, зокрема розрахунок заборгованості, із тих підстав, що на них відсутні необхідні реквізити.

У подальшому у виконавчому провадженні змінився державний виконавець (суб`єкт оскарження), останнім здійснено новий розрахунок заборгованості. Проте вказаний розрахунок заборгованості є помилковим, він складений без урахування періодів, в яких він здійснював сплату аліментів і в яких заборгованість відсутня.

Крім того, скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, як помилково вважали суди попередніх інстанцій. Порядок вирішення спору як щодо розміру заборгованості, так і про накладення штрафу з огляду на наявність заборгованості має відбуватися у межах однієї юрисдикції - у порядку цивільного судочинства, що буде відповідати принципам верховенства права та ефективності провадження як механізму судового захисту. Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 (провадження № 14-37цс21).

Тобто скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки така постанова не є постановою про накладення штрафу в розумінні частини другої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», яка підлягає оскарженню до суду в порядку, визначеному частиною другою статті 74 цього Закону, тобто в порядку адміністративного судочинства.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від державного виконавця, в якому вказано, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми права, встановили усі фактичні обставини у справі. Державний виконавець при виконанні виконавчого документа діяла в межах повноважень, встановлених Законом України «Про виконавче провадження».

14 жовтня 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» представник ОСОБА_2 - адвокат Козадаєва Н. Ю. надіслала заяву про те, що наявна непідтверджена документально інформація про те, що ОСОБА_1 помер у червні 2026 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На виконанні у Центральному ВДВС м. Миколаєва перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1 із примусового виконання виконавчого листа № 182/1000/13-ц, виданого 20 травня 2013 року Нікопольським міськрайонним судом Дніпропетровської області про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання дитини, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини усіх видів заробітку (доходу), але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 30 січня 2013 року.

Відповідно до розрахунку державного виконавця В. Мороз, який надано ОСОБА_1 , у період із січня 2013 року по серпень 2022 року заборгованість по сплаті аліментів складала 11 241,00 грн (а. с. 29, т. 1).

Згідно з квитанції акціонерного товариства «Універсал Банк» (далі - АТ «Універсал Банк») від 31 серпня 2022 року (а. с.63-64, т. 1) ОСОБА_1 сплатив вищевказаний розмір заборгованості.

У матеріалах виконавчого провадження наявні дві платіжні інструкції від 31 серпня 2022 року на загальну суму 12 000,00 грн (а.с.63-64, т. 1).

05 вересня 2022 року державним виконавцем В. Мороз були винесені постанови про скасування заходів примусового виконання, а саме: про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, про тимчасове обмеження боржника у праві керування транспортними засобами, про тимчасове обмеження боржника у праві користування зброєю, про тимчасове обмеження боржника у праві полювання (а. с. 96-97, 98-99, 100-101, 102-103, 104-105, т. 1).

Листом від 21 липня 2022 року держаний виконавець В. Мороз повідомила ОСОБА_1 , що його заборгованість станом на 09 серпня 2022 року складала 11 241,00 грн (а. с. 30, т. 1).

Суди попередніх інстанцій вказали, що зі зробленого держаним виконавцем В. Мороз розрахунку неможливо зрозуміти, яким чином вона вирахувала заборгованість. Так, станом на серпень 2020 року заборгованість ОСОБА_1 складала 114 550,00 грн, тоді як у вересні 2020 року заборгованість вже складає 0,00 грн, а в матеріалах виконавчого провадження відсутні будь-які докази сплати даної заборгованості (а. с. 29, т. 1).

Згідно з платіжних інструкцій АТ «Універсал Банк» із березня 2022 року по грудень 2024 року ОСОБА_1 частково виконував свої аліментні зобов`язання (а. с. 31-59, 67-95, т. 1).

Відповідно до розрахунку заборгованості державного виконавця Паралєвої С. С. заборгованість ОСОБА_1 в період із 30 січня 2013 року по 30 січня 2025 року складала 126 082,02 грн (а. с.14-21, т. 1).

Постановою державного виконавця Паралєвої С. С. від 22 січня 2025 року накладено на боржника ОСОБА_1 штраф у розмірі 65 210,13 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Максименко С. В., підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414

цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим

є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення районного суду та постанова апеляційної суду не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця, в якій просив суд визнати протиправними відповідні дії державного виконавця, скасувати розрахунок заборгованості по аліментах, зобов`язати державного виконавця винести новий розрахунок заборгованості зі сплати аліментів, а також скасувати постанову державного виконавця про накладення на нього штрафу.

Щодо юрисдикції спору в частині вирішення вимоги скарги про скасування постанови державного виконавця про накладення штрафу

У скарзі ОСОБА_1 просив суд скасувати постанову державного виконавця від 22 січня 2025 року про накладення на нього штрафу у розмірі 65 210,13 грн.

Районний суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі у вищевказаній частині на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, так як відповідна вимога скарги, на думку суду, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Вказана вимога підлягає оскарженню в порядку адміністративного судочинства.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Згідно з частиною другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», на яку послалися суди попередніх інстанцій, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до частини другої статті 63 вказаного Закону у разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Згідно з пунктом 7 частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 оскаржується постанова державного виконавця від 22 січня 2025 року про накладення на нього штрафу у зв`язку з несплатою боржником аліментів у виконавчому провадженні (а. с. 104, т. 1).

Статтею 180 СК України визначено, що батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

У статті 195 СК України врегульовано порядок визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), та вказано, що розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.

Згідно з частинами першою та другою статті 196 СК України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100% заборгованості.

У разі застосування до особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», максимальний розмір пені повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71 вказаного Закону.

Частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 20 % суми заборгованості зі сплати аліментів. За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за два роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 30 % суми заборгованості зі сплати аліментів. За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 50 % суми заборгованості зі сплати аліментів. У подальшому постанова про накладення штрафу у розмірі, визначеному абзацом першим цієї частини, виноситься виконавцем у разі збільшення розміру заборгованості боржника на суму, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за один рік. Суми штрафів, передбачених цією частиною, стягуються з боржника у порядку, передбаченому цим Законом, і перераховуються стягувачу.

У пункті 8 глави XVI Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802 (далі - Інструкція № 512/5), визначено, що виконавець накладає на боржника штраф у розмірі та у випадках, визначених частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження».

Постанова про накладення штрафу оформлюється відповідно до вимог пункту 7 розділу І цієї Інструкції та містить відомості про розмір заборгованості, яка утворилася з дня пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, та суму штрафу. Постанова про накладення штрафу не пізніше наступного робочого дня після її винесення надсилається сторонам виконавчого провадження. Суми штрафів стягуються виконавцем з боржника після погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.

Якщо після закінчення виконавчого провадження з виконання рішення про стягнення аліментів з підстав, передбачених пунктами 7, 9 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», суми штрафів не стягнуто, постанова про накладення штрафу не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому вказаним Законом та цією Інструкцією.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 (провадження № 14-37цс21) зазначила, що поняття та різновиди штрафів, що передбачені нормами Закону України «Про виконавче провадження», і штрафу, передбаченого статтею 549 ЦК України, мають різну правову природу, оскільки в останньому випадку штраф є різновидом неустойки - грошової суми або іншого майна, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Поняття штрафу, вжите у частині другій статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», стосується випадків покладення відповідальності на боржника за невиконання рішення, та його стягнення проводиться на користь держави.

У той час як суми штрафів за невиконання судових рішень про стягнення аліментів, передбачені частиною чотирнадцятою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», перераховуються на користь стягувача аліментів.

Вказане свідчить про те, що правова природа, характер, цільове призначення та стягувач штрафу, визначеного в частині другій статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», частині другій статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», та штрафу, передбаченого частиною чотирнадцятою статті 71 вказаного Закону, - відмінні, оскільки постанова виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявністю заборгованості зі сплати аліментів є рішенням виконавця щодо виконання судового рішення про стягнення аліментів, як це передбачено частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження». Це дає можливість тлумачити частину другу статті 74 вказаного вище Закону таким чином, що оскарження постанов виконавців про накладення штрафу у зв`язку з наявністю заборгованості зі сплати аліментів має відмінний порядок від оскарження постанов виконавців про накладення інших штрафів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до частини третьої статті 195 СК України розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом й такі спори вирішуються за правилами цивільного судочинства.

Порядок стягнення аліментів, окрім норм СК України, регулюється також положеннями статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», якою передбачається, серед іншого, накладення на користь стягувача штрафу за наявності заборгованості зі сплати аліментів у відповідних розмірах (частина чотирнадцята).

Оскільки предметом регулювання за указаними нормами є як визначення розміру заборгованості за аліментами, так і накладення штрафів за наявності заборгованості, порядок вирішення спору як щодо розміру заборгованості, так і про накладення штрафу з огляду на наявність заборгованості має відбуватися у межах однієї юрисдикції - у порядку цивільного судочинства, що буде відповідати принципам верховенства права та ефективності провадження як механізму судового захисту.

У постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 2610/27695/2012 (провадження № 14-37цс21) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки така постанова не є постановою про накладення штрафу в розумінні частини другої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження», яка підлягає оскарженню до суду в порядку, визначеному частиною другою статті 74 цього Закону, тобто в порядку адміністративного судочинства.

Заявник звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця, у тому числі щодо накладення на нього штрафу в порядку контролю за виконанням судового рішення, тому така скарга має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 682/3112/18 (провадження № 14-580цс19), в якій, зокрема, оскаржувалася постанова державного виконавця про накладення штрафу у зв`язку з наявною заборгованістю зі сплати аліментів, про те, що відповідно до частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» скарга на постанову державного виконавця про накладення штрафу підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Суди попередніх інстанцій безпідставно засовували неактуальні висновки Верховного Суду у відповідній частині.

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступає не від постанови суду, а від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14, провадження № 14-43цс22).

З урахуванням наведеного помилковим є висновок суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції про віднесення даного спору у відповідній частині до адміністративної юрисдикції.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах: від 12 січня 2022 року у справі № 438/257/13 (провадження № 61-15837св20); від 19 жовтня 2022 року у справі № 2312/95/2012 (провадження № 61-11772св19), від 17 травня 2023 року у справі № 521/10385/22 (провадження № 61-1168св23) та інших.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Отже, доводи касаційної скарги у цій частині є обґрунтованими, суди попередніх інстанцій помилково закрили провадження у справі.

Щодо вирішення вимог скарги по суті

ОСОБА_1 посилався у скарзі на помилковість здійсненого новим державним виконавцем розрахунку заборгованості та зазначав про сплату заборгованості за відповідні періоди.

Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Тобто, виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов`язки суб`єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.

Відповідно до статті 2 цього Закону засадами виконавчого провадження є верховенство права; обов`язковість виконання рішень; законність; диспозитивність; справедливість; неупередженість та об`єктивність; гласність та відкритість виконавчого провадження; розумність строків виконавчого провадження; співмірність заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (частина перша статті 13 Закону України «Про виконавче провадження»).

Права та обов`язки виконавців передбачені статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження».

Частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 71 Закону України «Про виконавче провадження» регламентує порядок стягнення аліментів

Так, згідно з частинами першою, третьою, четвертою, восьмою вказаної норми права порядок стягнення аліментів визначається законом. Виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому СК України. Виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця, а також проводити індексацію розміру аліментів відповідно до частини першої цієї статті. Виконавець зобов`язаний повідомити про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у разі: 1) надходження виконавчого документа на виконання від стягувача; 2) подання заяви стягувачем або боржником; 3) надіслання постанови на підприємство, в установу, організацію, до фізичної особи-підприємця, фізичної особи, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію чи інші доходи; 4) надіслання виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; 5) закінчення виконавчого провадження. Спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини тринадцятої статті 71 Закону України «Про виконавче провадження» довідка про наявність заборгованості зі сплати аліментів видається органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем на вимогу стягувача протягом трьох робочих днів у випадках, встановлених законом. Довідка про наявність заборгованості зі сплати аліментів дійсна протягом одного місяця з дня її видачі. Форма довідки встановлюється Міністерством юстиції України.

Статтею 74 Закону України «Про виконавче провадження» визначено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до статті 451 ЦПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Пунктом 4 розділу XVI Інструкції № 512/5, визначено, що виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця (додаток 15) та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника.

Розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: звіту про здійснені відрахування та виплати; квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; заяв та (або) розписок стягувача; інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; інших документів, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів.

Системний аналіз вказаних норм права дає підстави для висновку, що законодавець визначив обов`язок державного виконавця обчислювати розмір заборгованості за аліментами і водночас імперативно закріпив, що у разі незгоди заінтересованої особи з визначеним (обчисленим) державним виконавцем розміром заборгованості за аліментами, спір вирішується судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.

На вказаному наголошено у постанові Верховного Суду від 20 серпня 2026 року у справі № 202/7004/23, провадження № 61-597св26.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 21 березня 2018 року № 855/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 849/31801 «Про внесення змін до деяких наказів Міністерства юстиції України», а саме пункту 4 розділу XVI «Особливості виконання рішень про стягнення аліментів» Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 02 квітня 2012 року за № 489/20802, виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника. Розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: звіту про здійснені відрахування та виплати; квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; заяв та (або) розписок стягувача; інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; інших документів, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів. Сума заборгованості зі сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому статтею 195 СК України.

Як уже було зазначено вище, стаття 195 регламентує порядок визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу)

У справі, яка переглядається Верховним Судом, районний суд, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні вимог скарги ОСОБА_1 (визнання протиправними дій державного виконавця щодо безпідставно встановленого періоду для розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, а саме з 30 січня 2013 року; скасування розрахунку заборгованості по аліментах, здійсненого станом на 01 лютого 2025 року; зобов`язання державного виконавця винести новий розрахунок заборгованості зі сплати аліментів, обраховуючи розмір заборгованості з 01 січня 2022 року з урахуванням здійснених ним платежів) у зв`язку з недоведеністю заявлених вимог.

ОСОБА_1 додав до скарги, у тому числі розрахунки заборгованості та документи, які складені іншим державним виконавцем. Зі слів заявника скарги, ці документи складено попереднім державним виконавцем, а саме В. Мороз .

Досліджуючи вказані документи, судами попередніх інстанцій вказано про деякі суперечності в них, а також про те, що відповідний розрахунок заборгованості не містив необхідних реквізитів. Тобто судами відхилено розрахунок заборгованості, складений державним виконавцем В. Мороз, хоча ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції, у повній мірі не встановили усі обставини складення вказаного розрахунку заборгованості та його наявність у заявника скарги. При цьому судами попередніх інстанцій відхилено відповідний розрахунок, проте враховано та надано оцінку іншим документам, складеним державним виконавцем В. Мороз (відповідні постанови, лист).

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що основний мотив відмови у задоволенні скарги ОСОБА_1 , зазначений судами, - це відсутність доказів повної сплати заборгованості за період із 2013 року по 2022 рік.

Разом із цим, судами не надано належну правову оцінку доводам ОСОБА_1 про сплату ним заборгованості у відповідні періоди, не досліджено ці періоди, не надано оцінку доказам, наданим на підтвердження сплати заборгованості.

Суди формально зазначили про відсутність порушень в діях державного виконавця.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»).

На вказаному наголошено у пунктах 116-119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20).

Положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертає увагу на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

На вказаному наголошено у постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 640/6181/19 (адміністративне провадження № К/9901/11320/20).

Важливо наголосити, що низка рішень ЄСПЛ містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (вмотивованості) судових рішень.

ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі «Якущенко проти України», заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах «Garcнa Ruiz v. Spain» [GC] (заява №30544/96, пункт 26), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23), «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58), «Бендерський проти України» (заява № 22750/02, пункт 42)).

Крім того, у пункті 60 рішення «Helle v. Finland» (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.

Зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

У пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі «Van de Hurk v. the Netherlands», заява № 16034/90, пункт 59).

У рішеннях ЄСПЛ склалася стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі № 2-82/09 (провадження № 14-734свц19) також наголошено на обов`язку суду обґрунтувати рішення та розглянути аргументи позову. Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті, що регламентовано нормами ЦПК України. При ухваленні рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовано вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджені. Крім того, суд зобов`язаний розглянути усі позовні вимоги й ухвалити відповідне рішення.

Подібні за змістом правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 квітня 2022 року у справі № 310/10621/18 (провадження № 14-192цс21).

Таким чином, судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам процесуального законодавства та статті 6 Конвенції щодо вмотивованості судового рішення.

При новому розгляді справи cуду слід звернути увагу на заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Козадаєвої Н. Ю., про те, що за наявною непідтвердженою документально інформацією ОСОБА_1 помер у червні 2026 року.

Висновки Верховного Суду, зроблені за результатом розгляду касаційної скарги

З урахуванням наведеного, висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, як в частині юрисдикції спору щодо однієї вимоги скарги, так і в частині інших вимог скарги, не узгоджуються з нормами процесуального закону і вони є передчасними.

Доводи касаційної скарги є часткового обґрунтованими.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, не встановив усіх фактичних обставин справи та у порушення вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України не сприяв всебічному та повному з`ясуванню обставин справи.

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

При цьому суди попередніх інстанцій помилково закрили провадження у справі у частині вирішення вимоги скарги про скасування постанову державного виконавця про накладення штрафу на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Вказана вимога підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, разом із іншими вимогами скарги. Судами попередніх інстанцій не вирішувалася відповідна вимога по суті.

Без виконання зазначених вище процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням вищенаведеного та повноважень Верховного Суду, меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400 ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Таким чином, судові рішення судів попередніх інстанцій слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно звернути увагу на вищевказане, звернути увагу на зазначені норми права та актуальні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд.

Керуючись статтями 400, 401, 406, 411, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Максименко Світлани Вікторівни, задовольнити частково.

Ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 серпня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 квітня 2026 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк