Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №202/14997/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 року

м. Київ

справа № 202/14997/24

провадження № 61-6835св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - Дніпровська міська рада,

треті особи: Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_4

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , на рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 22 травня 2025 року у складі судді Недобитюк Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Свистунової О. В., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Дніпровської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета: Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, ОСОБА_4 , про визнання права користування житловим приміщення.

Позовну заяву обґрунтували тим, що що позивачі вселилися у зазначене житло з дозволу ОСОБА_4 , якому квартира була надана згідно ордеру. Метою визнання за позивачами права користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , є їх намір приватизувати зазначену квартиру, тобто набути право власності на неї. З метою вирішення питання приватизації позивачі звернулися до Дніпровської міської ради, проте отримали відмову. З огляду на зазначене останні подали позов.

Враховуючи наведене, позивачі, кожний окремо, у своєму позові заявили одну вимогу: визнати за ними «право користування квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ». ОСОБА_1 просив визнати право користування зазначеною квартирою з 02 листопада 2006 року, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - з 08 квітня 2004 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпра від 22 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що усудовому засіданні за клопотанням адвоката позивачів були допитані у якості свідків сусіди: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . Зазначені особи підтвердили обставину проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_2 , проте не надали інформацію про підстави вселення у спірне житло та чітко не вказали з якого року позивачі займають житло, лише вказали, що позивачі мешкають у квартирі багато років. Також свідки не володіють інформацією про сім`ю первісного наймача спірної квартири.

Обставини реєстрації позивачів у житлі за адресою: АДРЕСА_2 не досліджувалися судом, оскільки адвокат позивачів не володіє достатньою інформацією, а самі позивачі у судові засідання не з`являлися.

У ході судового розгляду суд першої інстанції встановив, що позивачі не мали підстав для вселення у житло за адресою: АДРЕСА_2 . Свідчення адвоката позивачів про згоду первісного наймача ОСОБА_4 / ОСОБА_4 на вселення позивачів у спірне житло не підтверджені доказами.

Районний суд зазначив, що представник відповідача Дніпровської міської ради Григоренко А. В. через канцелярію суду надала заяву від 22 квітня 2025 року та «Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта», відповідно до якої фізична особа - ОСОБА_1 з 18 травня 2011 року є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 .

Обставини реєстрації позивачів у житлі за адресою: АДРЕСА_2 не досліджувалися судом, оскільки адвокат позивачів не володіє достатньою інформацією, а самі позивачі у судові засідання не з`являлися.

Позивачі не проявляли особистої зацікавленості у розгляді справи (з матеріалами справи не знайомилися, заяви, клопотання не подавали, оригінали доказів на огляд суду не надали, не виявили бажання надати свідчення у судовому засідання). При цьому, суд звернув увагу, що саме позивачі мають бути зацікавлені у розгляді справи, як особи, які ініціювали судову процедуру.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 22 травня 2025 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції на підставі належно оцінених доказів, поданих сторонами, правильно встановив характер спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачами факту їх вселення у спірне житло за згодою первісного наймача ОСОБА_4 , така згода не підтверджена доказами.

Крім того, оригінали зазначених документів позивачами та адвокатом на огляд суду не надавалися. Допитані у якості свідків сусіди: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не надали інформацію про підстави вселення у спірне житло та чітко не вказали з якого року позивачі займають житло, лише вказали, що позивачі мешкають у квартирі багато років. Також свідки не володіють інформацією про сім`ю первісного наймача квартири.

Разом з тим, апеляційний суд зауважив, що оскільки ОСОБА_4 не брав участі у судових засіданнях як у суді першої інстанції, так і у суді апеляційної інстанції, а наявні у матеріалах справи заява за підписом « ОСОБА_4 » від 14 лютого 2025 року (а. с. 126) оформлена у простій письмовій формі, нотаріально не засвідчена, та надісланий до суду апеляційної інстанції відзив ОСОБА_4 не дають суду об`єктивної можливості пересвідчитися у справжній волі ОСОБА_4 та авторстві зазначеної заяви та відзиві.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції правильно звернув увагу на той факт, що позивачі не проявляли особистої зацікавленості у розгляді справи (з матеріалами справи не знайомилися, заяви, клопотання не подавали, оригінали доказів на огляд суду не надали, не виявили бажання надати свідчення у судовому засідання).

Доводи апеляційної скарги з приводу наявності у власності ОСОБА_1 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 , про яке зазначено у рішенні Індустріального районного суду міста Дніпра від 22 травня 2025 року по справі № 202/14997/24, не спростовують висновків суду першої інстанцій, а зводяться до незгоди позивача з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У травні 2026 року через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , на рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 22 травня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків викладених у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2024 року у справі № 344/12427/21, від 27 серпня 2024 року у справі № 201/193/22, від 30 квітня 2025 року у справі № 202/21075/23 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права, що виразилось у неповному дослідженні доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

- суди не надали належної оцінки, що не мають іншого житла, і вони вселилися у квартиру за згодою наймача та членів його сім`ї, що підтверджується наданими доказами та відзивом самого наймача ОСОБА_4 , адресованого апеляційному суду;

- судами залишено поза увагою, що у вказаній справі позивачі у встановленому законом порядку зареєстровані у вказаній квартирі з моменту вселення і проживають в ній понад двадцять років, що підтверджується відомостями у паспортах позивачів, довідками з органу реєстрації та встановлено судом першої інстанції під час допиту свідків;

- висновок апеляційного суду про те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачами факту їх вселення у спірне житло за згодою первісного наймача ОСОБА_4 не відповідає положенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР;

- суди проігнорували тривалість проживання позивачів в житлі, незалежно від його правового режиму, що є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому позивачі мають право користування спірною квартирою;

- апеляційний суд не звернув увагу і не надав відповідної оцінки доданим до апеляційної скарги документам, що підтверджують відсутність у позивачів іншого житла, наявність в них реєстрації місця проживання у спірній квартирі та дозвіл наймача на їх вселення у квартиру;

- під час ухвалення судового рішення апеляційним судом не було надано мотивувального висновоку стосовно прийняття та дослідження доданих до апеляційної скарги документів, тощо.

Крім того, заявниця подала клопотання про зупинення виконання рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 22 травня 2025 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року.

19 червня 2026 року Дніпровська міська рада, в інтересах якої діє представник Григоренко Альона Віталіївна , засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 22 травня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року, в якому просить оскаржувані рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

26 червня 2026 року ОСОБА_4 засобами поштового зв`язку подав нотаріально посвідчену заяву, у якій зазначає, що він повністю погоджуюся із доводами касаційної скарги і з тим, що законність вселення та реєстрації місця проживання позивачів у цій квартирі протягом майже двадцяти років ніким, не оспорювалася. Їхнє право на проживання в цьому житлі не заперечувалося і не заперечується ані мною, як основним квартиронаймачем, ані членами моєї сім`ї, ані будь-якими іншими особами.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2026 року касаційна скарга ОСОБА_11 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_23., передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_11 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_23., у справі (з підстав, передбачених пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 643/172/24 з Салтівського районного суду міста Харкова та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2026 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 643/172/24.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_11 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_23., про зупинення виконання рішення Салтівського районного суду міста Харкова від 12 червня 2025 року та постанови Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2026 року у цій справі відмовлено.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили та у матеріалах справи наявні: копія свідоцтва про одруження ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , копія свідоцтва про народження ОСОБА_3 , копія Ордеру на житлове приміщення № 90 серії 01, відповідно до якого спірна квартира виділена «ВВВ МВСУ … Печерською ДА м. Києва від 14 серпня 2000 року» ОСОБА_4 та членам його родини: ОСОБА_15 (дружина), ОСОБА_16 (донька), ОСОБА_17 (донька); копія паспорта ОСОБА_4 серії НОМЕР_1 з відміткою про реєстрацію у спірній квартирі та зняття з реєстрації. Копія містить підпис та штамп: «з оригіналом згідно ОСОБА_19 »; копія довідки від 2010 року № 1547 про реєстрацію ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у спірній квартирі; копія довідки від 01 жовтня 2015 року № 1647, з якої через некоректність її складання не можливо достеменно встановити хто саме ( ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ) зареєстроний чи знятий з реєстрації у спірному житлі; копія довідки від 10 березня 2017 року № 927, виданої ОСОБА_2 і членам сім`ї ( ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ) про реєстрацію у спірній квартирі. Вказано, що довідка від 10 березня 2017 року № 927 та попередня довідка від 01 жовтня 2015 року № 1647 підписані одними й тими ж особами та складені тим же почерком; копія Довідки від 13 серпня 2024 року № 4881 про склад сім`ї, відповідно до даних, зазначених в Електронній картотеці. У зазначеній довідці міститься інформація про осіб, зареєстрованих у спірній квартирі, а саме: ОСОБА_2 - з 08 квітня 2004 року, ОСОБА_1 - з 02 листопада 2006 року, ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 - у графі «родинні стосунки» значиться - «Наймач», «26.09.1956 Незареєстрований власник»; копія технічного паспорту на спірну квартиру, замовником якого є ОСОБА_1 ; копія листа від 04 листопада 2024 року № 3/16-5521 «Про розгляд заяви», відповідно до якого ОСОБА_1 повідомлено, що Департамент житлового господарства ДМР не має правових підстав для підготовки проекту рішення про зміну умов договору найму. А також наголошується на відсутності документів, що підтверджують родинні стосунки ОСОБА_4 та позивачів, та відсутності інформації про місце перебування сім`ї ОСОБА_4 (у тому числі дружини та дочок); копія листа № 10/5-876 з інформацією про реєстрацію позивачів у спірному житлі: ОСОБА_2 з 08 квітня 2004 року, ОСОБА_1 - з 02 листопада 2006 року, ОСОБА_3 - 01 квітня 2010 року; копії актів від 01 листопада 2024 року про фактичне проживання позивачів за підписом голови ОСББ і печаткою ОСББ «Миру 2 А»; копія акту звіряння взаємних розрахунків за період: 01 січня 2024 року - 22 листопада 2024 року ОСББ «Миру 2А»; копія листа № 7907 «ДМБТІ» ДМР, відповідно до якого будинок АДРЕСА_4 зареєстрований за КВ ЖРЕП Індустріального району; копії паспортів та ІНН позивачів.

Оригінали зазначених документів позивачами та адвокатом на огляд суду не надавалися.

У судовому засіданні були допитані у якості свідків сусіди: ОСОБА_6 ( АДРЕСА_5 ), ОСОБА_7 ( АДРЕСА_6 ).

Зазначені особи підтвердили обставину проживання позивачів за адресою: АДРЕСА_2 , проте не надали інформацію про підстави вселення у спірне житло та чітко не вказали з якого року позивачі займають житло, лише вказали, що позивачі мешкають у квартирі багато років. Також свідки не володіють інформацією про сім`ю первісного наймача спірної квартири.

Під час судового розгляду встановлено, що позивачі не мали підстав для вселення у житло за адресою: АДРЕСА_2 . Свідчення адвоката позивачів про згоду первісного наймача ОСОБА_4 / ОСОБА_4 на вселення позивачів у спірне житло не підтверджені доказами.

Представник відповідача Дніпровської міської ради Григоренко А. В. через канцелярію суду надала заяву від 22 квітня 2025 року та «Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта», відповідно до якої фізична особа ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) з 18 травня 2011 року є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного

або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення (стаття 58 ЖК України).

Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.

У відповідності до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом із ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки,

що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями,

що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом

із наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку

за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом із ним, вселити

в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного

з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо

при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають

з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року

№ 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати,

чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання,

чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї,

що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Отже, в осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки

за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом

із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частина перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи,

які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення

як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем

та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК України). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися

до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб

у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку їх вселення

та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом із наймачем.

Такі висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2020 року у справі № 205/6201/17 та від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв`язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім`ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.

Такий правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 та від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц.

Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі.

Системний аналіз положень вказаних статей дає підстави для висновку, що закон визначає такі підстави для набуття права користування приміщеннями, віднесеними до державного або громадського житлового фонду: отримання ордера, укладення договору найму або вселення як члена сім`ї наймача. У разі відсутності однієї із вказаних підстав у особи, яка вселилась до жилого приміщення державного або громадського житлового фонду, вона вважається такою, що самоправно його зайняла.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 755/5706/18 (провадження № 61-11877св20), від 06 липня 2022 року у справі № 753/8081/19 (провадження № 61-2799св22).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та надавши правову оцінку доводам сторін, наданим доказам, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, пославшись на наведені норми права та врахувавши правові висновки Верховного Суду, дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивачі не довели обґрунтованості позовних вимог, а саме того, що вони вселилися до спірного житлового приміщення у встановленому законом порядку, а тому вимоги про визнання за ними права проживання у цьому житлі, є безпідставними. Також судами враховано пасивну поведінку щодо доведення обставин зазначених в позові, а відтак відсутність належних доказів.

Доводи касаційної скарги про те, що позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 вселилися у квартиру за згодою наймача та членів його сім`ї та у встановленому законом порядку зареєстровані у вказаній квартирі з моменту вселення і проживають в ній понад двадцять років, колегія суддів відхиляє, оскільки це не доводить факту належного вселення позивачів до спірної квартири.

Суди правильно вказали, що позивачами не надано доказів, які б вказували на наявність обставин реєстрації позивачів у житлі за адресою: АДРЕСА_2 , такі докази не досліджувалися судом. Окрім того, наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням. У цій справі суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а апеляційний суд встановив відсутність порушення прав ОСОБА_2 вказаного спірного житлового приміщення. Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навела переконливих доводів, яким чином оскаржені судові рішення, порушує її права та інтереси за умови, що інші позивачі судові рішення не оскаржували, тобто погодилися з ними.

Нотаріально посвідчена заява ОСОБА_4 подана до суду касаційної інстанції, у якій він зазначає, що повністю погоджуюся із доводами касаційної скарги і з тим, що законність вселення та реєстрації місця проживання позивачів у цій квартирі протягом майже двадцяти років ніким не оспорювалася, Верховний Суд не приймає, оскільки суд касаційної інстанції не досліджує докази під час перегляду справи.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, тому суди повинні ретельно розглядати їх та надавати належне обгрунтування.

Доводи касаційної скарги щодо обставин відсутності іншого житла та пропорційності втручання у право на житло позивачів не є предметом доказування у цій справі, оскільки вимог про виселення у цій справі не заявлялося.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Натомість Верховний Суд як суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередніх інстанцій чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2024 року у справі № 344/12427/21, від 27 серпня 2024 року у справі № 201/193/22, від 30 квітня 2025 року у справі № 202/21075/23 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суд апеляційної інстанцій виходив з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Доводи касаційної скарги щодо того, що суди не надали належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів щодо відмови у задоволенні позову.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 409 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду міста Дніпра від 22 травня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник