Постанова від 29 вересня 2026 р. у справі №522/22311/18 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року

м. Київ

справа № 522/22311/18

провадження № 61-12421св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Карпенко С. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Ситнік О. М., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах Одеської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року, ухвалене у складі судді Чернявської Л. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2023 року, ухвалену колегією у складі суддів Дришлюка А. І., Драгомарецького М. М., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах Одеської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_1 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, ОСОБА_2 , про витребування майна з незаконного володіння.

На обґрунтування позову зазначив, що Одеська місцева прокуратура № 3 на підставі заяви ОСОБА_3 про вчинення злочину 23 травня 2018 року внесла за № 12018162500001288 до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про кримінальне правопорушення за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України щодо незаконного заволодіння невстановленими особами квартирою АДРЕСА_1 .

Під час здійснення досудового розслідування з`ясувалося, що зазначена квартира вибула з комунальної власності Одеської міської ради поза її волею.

Мотивував тим, що на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна № 297/К, укладеного ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , зареєстрованого на Одеській товарній біржі 06 грудня 1999 року, ОСОБА_5 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

За змістом пункту 2 цього договору спірна квартира належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 14 червня 1994 року № НОМЕР_1, виданого Управлінням житлово-комунального господарства (далі - УЖКГ) виконкому Одеської міської ради народних депутатів.

03 березня 2016 року ОСОБА_5 відчужив спірну квартиру ОСОБА_6 на підставі укладеного ними договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петровою Н. В. за № 65.

23 травня 2017 року ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Другої одеської державної нотаріальної контори Масловою М. В. за № 1-751, продала зазначену квартиру ОСОБА_2 , яка за договором купівлі-продажу, посвідченим 27 листопада 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Штогріною О. І., відчужила її ОСОБА_1 .

Прокурор зазначав, що квартира АДРЕСА_1 ніколи не приватизовувалася та за погодженням з органом місцевого самоврядування з комунальної власності не вибувала. Цей факт підтверджується листом Комунального підприємства (далі - КП) «Міське агентство з приватизації житла» від 02 серпня 2018 року № 382/01.09, в якому зазначено, що згідно зі свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 приватизована інша квартира - АДРЕСА_2 , а датоване таке свідоцтво 24 вересня 1994 року.

За таких обставин прокурор просив витребувати квартиру АДРЕСА_3 з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням від 16 березня 2021 року Приморський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні позову.

Суд першої інстанції керувався тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження обставин протиправного вибуття квартири АДРЕСА_1 з власності територіальної громади, притягнення винних осіб до відповідальності та, як наслідок, ухвалення обвинувального вироку, яким може бути встановлено факт протиправного заволодіння майном.

Місцевий суд зауважив, що до ухвалення та набрання чинності обвинувальним вироком, яким встановлено факт протиправного заволодіння спірною квартирою, доводи прокурора про незаконне вибуття її з власності територіальної громади є припущенням.

Крім того, місцевий суд зазначив, що задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_1 як добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Постановою від 15 червня 2023 року Одеський апеляційний суд апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнив частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року змінив шляхом доповнення його мотивувальної частини; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що дійсність свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого УЖКГ виконкому Одеської міської ради народних депутатів 14 червня 1994 року, в судовому порядку не спростована, що свідчить про недоведеність позивачем факту вибуття спірної квартири АДРЕСА_1 з власності Одеської міської ради поза її волею.

Крім того, протягом тривалого часу відповідними органами жодних дій, спрямованих на вжиття належних заходів, спрямованих на унеможливлення здійснення повторного відчуження спірного майна вжито не було, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності відповідних підстав для задоволення заявлених заступником керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача - ОСОБА_1 , оскільки задоволення відповідних вимог є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У серпні 2023 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2023 року в частині відмови у позові і ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивував помилковістю висновків судів першої та апеляційної інстанцій про необхідність спростовувати дійсність свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого УЖКГ виконкому Одеської міської ради народних депутатів 14 червня 1994 року, в судовому порядку, оскільки вимога про визнання недійсним свідоцтва про право власності є неефективним способом захисту права.

Дійшовши зазначених висновків, суди не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 278/657/18 (провадження № 61-1327св19) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 120/4617/18-а (провадження № 11-1051апп19).

Неврахованими судами першої та апеляційної інстанцій прокурор вважає висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) про те, що у разі якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Аналогічні висновки про те, що власник, з володіння якого вибуло майно поза його волею, вправі витребувати таке майно у добросовісного відповідача на підставі статті 388 ЦК України, висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19) та постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21), від 11 грудня 2019 року у справі № 757/36411/17-ц (провадження № 61-2093св19) та від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц (провадження № 61-10849св20).

Не врахувавши висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у зазначених постановах, суди не надали належної оцінки зібраним у справі доказам, які підтверджують вибуття спірної квартири з володіння територіальної громади за відсутності її волевиявлення, а саме листам:

- КП«Міське агентство з приватизації житла» від 02 серпня 2018 року № 382/01.09;

- КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 12 вересня 2018 року № 4613-04/176;

- Приморської районної державної адміністрації Одеської міської ради від 31 травня 2018 року № 01-12/1077/1.

Крім того, заявник зазначив про неврахування судами висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), про те, що будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Позиція інших учасників справи

У грудні 2023 року представник ОСОБА_2 адвокатка Гула А. С. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила про безпідставність її доводів та правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою від 06 грудня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження та витребував матеріали справи з суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 120/4617/18-а (провадження № 11-1051апп19), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц (провадження № 61-10849св20), від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 278/657/18 (провадження № 61-1327св19), від 11 грудня 2019 року у справі № 757/36411/17-ц (провадження № 61-2093св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21).

Ухвалою від 10 вересня 2026 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна № 297/К, укладеного ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , зареєстрованого на Одеській товарній біржі 06 грудня 1999 року, ОСОБА_5 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

За змістом пункту 2 цього договору спірна квартира належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 14 червня 1994 року № НОМЕР_1, виданого УЖКГ виконкому Одеської міської ради народних депутатів.

03 березня 2016 року ОСОБА_5 відчужив спірну квартиру ОСОБА_6 на підставі укладеного ними договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петровою Н. В. за № 65.

23 травня 2017 року ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Другої одеської державної нотаріальної контори Масловою М. В. за № 1-751, продала зазначену квартиру ОСОБА_2 , яка за договором купівлі-продажу, посвідченим 27 листопада 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Штогріною О. І., відчужила її ОСОБА_1 .

Листом від 12 червня 2018 року № 4613-04/176 КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради повідомило заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 про відсутність реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 і станом на 31 грудня 2012 року.

Зі змісту листа КП «Міське агентство з приватизації житла» від 02 серпня 2018 року № 382/01.09 відомо, що згідно із комп`ютерною та архівною базами даних міськагентства свідоцтво про право власності від 14 червня 1994 року № НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 не оформлялося та не видавалось; за свідоцтвом про право власності від 24 вересня 1994 року № НОМЕР_1 приватизована квартира АДРЕСА_4 .

Крім того, зі змісту довідки від 11 січня 2000 року суди встановили, що квартира АДРЕСА_5 належала на праві приватної власності ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 06 грудня 1999 року № 297К.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 389 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Межі розгляду справи

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (застосування судами норм права без урахування висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 120/4617/18-а (провадження № 11-1051апп19), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц (провадження № 61-10849св20), від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 278/657/18 (провадження № 61-1327св19), від 11 грудня 2019 року у справі № 757/36411/17-ц (провадження № 61-2093св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21).

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суди першої та апеляційної інстанцій керувалися недоведеністю вибуття майна (квартири) з комунальної власності Одеської міської ради поза її волею.

Змінюючи мотиви відмови у позові місцевого суду, суд апеляційної інстанції керувався тим, що на момент звернення до суду з цим позовом, право власності на квартиру належить відповідачу у справі ОСОБА_1 , який з огляду на встановлені у справі обставини є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна та, відповідно, витребування такого майна можливе шляхом застосування положень статті 388 ЦК України.

При цьому апеляційний суд зазначив, що позивач не довів безспірного факту вибуття спірного нерухомого майна поза волею його власника, враховуючи те, що протягом тривалого періоду часу відповідні органи жодних дій, спрямованих на вжиття належних заходів, спрямованих на унеможливлення здійснення повторного відчуження спірного майна не вжили, а тому погодився з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення вимог про витребування нерухомого майна у добросовісного набувача ОСОБА_1 , оскільки задоволення відповідних вимог є порушенням, у свою чергу, положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Колегія суддів Верховного Суду погодилася з такими висновками судів попередніх інстаннцій з огляду на таке.

Так, частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також - органи і особи, уповноважені захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відповідно до висновку Верховного Суду України у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України):

1) якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) якщо майно було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15 лютого 2022 року у справі № 911/3034/15 (911/3692/20).

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.

Такий висновок Верховний Суд висловив у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 917/1500/18 (917/1513/24).

Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор зазначав про незаконність вибуття спірної квартири з власності Одеської міської ради на підставі свідоцтва про право власності від 14 червня 1994 року № НОМЕР_1, мотивуючи це тим, що таке свідоцтво не видавалось та не оформлялося, а за № НОМЕР_1 видано свідоцтво про право власності від 14 червня 1994 року щодо приватизації квартири АДРЕСА_4 .

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що справа не містить належних та допустимих доказів на підтвердження фактичних обставин протиправного вибуття квартири АДРЕСА_1 з власності територіальної громади, притягнення винних осіб до відповідальності та, як наслідок, ухвалення обвинувального вироку, яким може бути встановлено факт протиправного заволодіння майном, а за відсутності таких доказів доводи прокурора про незаконне вибуття її з власності територіальної громади є припущенням.

З огляду на частину шосту статті 81 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов`язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що за відсутності обвинувального вироку суду, у якому встановлено хто, коли саме та яким чином протиправно заволодів спірною квартирою та дійшли обґрунтованих висновків про відмову у позові з підстав недоведеності позовних вимог.

Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що доводи касаційної скарги щодо неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду і Верховного Суду та ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, які підтверджують вибуття спірної квартири з володіння територіальної громади за відсутності її волевиявлення, а саме листам КП «Міське агентство з приватизації житла» від 02 серпня 2018 року № 382/01.09, КП «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 12 вересня 2018 року № 4613-04/176 та Приморської районної державної адміністрації Одеської міської ради від 31 травня 2018 року № 01-12/1077/1, зводяться до переоцінки доказів.

Так, статтею 400 ЦПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Отже, колегія суддів Верховного суду наголошує, що встановлення або (та) доведеність обставин, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, а також вирішення питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими не входить до повноважень суду касаційної інстанції.

Також не підтвердилися під час касаційного перегляду справи доводи стосовно неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) щодо належного способу захисту у спірних правовідносинах шляхом звернення з віндикаційним позовом, оскільки висновки судів у цій справі узгоджуються з ними та їм не суперечать.

Крім того, висновки, висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19) та постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 753/11965/19 (провадження № 61-1157св21), від 11 грудня 2019 року у справі № 757/36411/17-ц (провадження № 61-2093св19) та від 04 листопада 2020 року у справі № 761/46240/16-ц (провадження № 61-10849св20), про те, що власник, з володіння якого вибуло майно поза його волею, вправі витребувати таке майно у добросовісного відповідача на підставі статті 388 ЦК України, суди попередніх інстанцій врахували під час вирішення цієї справи, а в позові відмовили з підстав недоведення позивачем факту вибуття майна поза волею власника.

Велика Палата Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18), на яку посилався заявник як на підставу для відкриття касаційного провадження, зазначила, що будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Суд апеляційної інстанції під час перегляду справи в апеляційному порядку взяв до уваги вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції про те, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним, положення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до приватного і сімейного життя і зазначив, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції, а також практику Європейського суду з прав людини про те, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50), а втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» («Saviny v. Ukraine»), заява № 39948/06, пункт 47), концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, пункт 82).

З огляду на наведене та встановлені обставини у справі, а саме те, що позивач не довів фактичних обставин вибуття нерухомого майна поза волею власника, а також нездійснення протягом тривалого періоду часу відповідними органами жодних дій, спрямованих на вжиття належних заходів, спрямованих на унеможливлення повторного відчуження спірного майна, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що витребування спірного нерухомого майна у добросовісного набувача - ОСОБА_1 є порушенням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Разом з тим, з огляду на усталену практику Європейського суду з прав людини вилучення у добросовісного набувача майна, навіть за умови його вибуття без згоди власника, за відсутності відповідної компенсації є неприйнятним.

Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування статті 388 ЦК України у подібних правовідносинах, не підтвердилися, оскільки висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Також ці висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеними у наведених заявником постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, застосовані ними правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою, що спростовує доводи касаційної скарги.

Верховний Суд наголошує, що у кожній справі суд керується конкретними обставинами та доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Колегія суддів вважає, що на підставі положень частини третьої статті 89 ЦПК України суди всебічно, повно та об`єктивно надали оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції, у незміненій частині, та постанову апеляційного суду, - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 березня 2021 року, у незміненій частині, та постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Судді С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв О. М. Ситнік І. М. Фаловська

На підставі частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Мартєв С. Ю.