Постанова від 22 червня 2026 р. у справі №912/3218/24 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.06.2026 м.Дніпро Справа № 912/3218/24

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Дарміна М.О.(доповідач),

суддів Чус О.В., Кощеєв І.М.

при секретарі судового засідання: Новіковій Д.О.

Представники сторін:

прокурор: Рембецький Владислав Юрійович (в залі суду) - представник Дніпропетровської обласної прокуратури, посвідчення № 083215 від 03.11.2025р.

інші представники сторін в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства "Терра+", на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі № 912/3218/24 (суддя Кабакова В.Г.)

за позовом Заступника керівника Кіровоградської обласної прокуратури, пр-т Європейський, 4, м. Кропивницький, 25006, в інтересах держави в особі Кіровоградської обласної державної адміністрації, площа Героїв Майдану, 1, м. Кропивницький, 25006

до відповідачів

1. Кропивницької районної державної адміністрації Кіровоградської області, вул. Дарвіна, 25, м. Кропивницький, 25014

2. Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, вул. Княгині Ольги, 2, каб. 302, м. Кропивницький, 25009

3. Устинівської селищної ради Кропивницького району Кіровоградської області, вул. Ювілейна, 4, с. Устинівка, Кропивницький район, Кіровоградська область, 28600

4. Фермерського господарства "Терра+", вул. Ювілейна, 14, кв. 1, с. Устинівка, Кропивницький район, Кіровоградська область, 28600

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України", вул. Шота Роставелі, 9 А, м. Київ, 01601

про визнання недійсними розпорядження, наказів, рішення, договору оренди, скасування державної реєстрації

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції:

Заступник керівника Кіровоградської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Кіровоградської області з позовом в інтересах держави в особі Кіровоградської обласної державної адміністрації до Кропивницької районної державної адміністрації Кіровоградської області, Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, Устинівської селищної ради Кропивницького району Кіровоградської області та Фермерського господарства "Терра+", у якому просив суд: визнати недійсним розпорядження Устинівської районної державної адміністрації від 09.06.2009 № 245-р "Про передачу земельних ділянок в оренду Устинівській сільськогосподарській інкубаторно-птахівничій станції" в частині затвердження проекту землеустрою та відведення в оренду земельної ділянки з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028, площею 25,6475 га; визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області № 306 від 04.03.2019 "Про затвердження документації із землеустрою та проведення електронних земельних торгів у формі аукціону"; визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області № 45-ОТГ від 10.12.2020 "Про передачу земельних ділянок з державної власності у комунальну" в частині передачі Устинівській селищній раді Кропивницького району Кіровоградської області у комунальну власність земельної ділянки з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028; визнати недійсним рішення Устинівської селищної ради Кіровоградської області № 13 від 16.12.2020 "Про прийняття у комунальну власність Устинівської селищної ради з державної власності земельних ділянок сільськогосподарського призначення" у відповідній частині; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028, укладений 03.12.2019 між Головним управлінням Держгеокадастру в Кіровоградській області та Фермерським господарством "Терра+", з урахуванням додаткової угоди до Договору від 20.02.2024; скасувати державну реєстрацію речового права - права оренди Фермерського господарства "Терра+" на вказану земельну ділянку; скасувати державну реєстрацію права комунальної власності Устинівської селищної ради на цю земельну ділянку; скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028 у Державному земельному кадастрі із припиненням речових прав щодо неї; стягнути з відповідачів судовий збір.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок оспорюваних актів органів державної влади та місцевого самоврядування фактично припинено право державної власності та право постійного користування державного лісогосподарського підприємства на земельну ділянку, розташовану в межах земель лісогосподарського призначення, змінено її цільове призначення із земель лісогосподарського на сільськогосподарське призначення та форму власності з державної на комунальну, чим порушено вимоги статей 20, 83, 122, 141, 142, 149 Земельного кодексу України. Підставою представництва прокурор зазначив невжиття уповноваженим органом заходів на усунення порушень інтересів держави.

Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі № 912/3218/24 позов задоволено: визнано недійсним розпорядження Устинівської районної державної адміністрації від 09.06.2009 № 245-р у зазначеній частині; визнано недійсними накази Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області № 306 від 04.03.2019 та № 45-ОТГ від 10.12.2020 (у відповідній частині); визнано недійсним рішення Устинівської селищної ради Кіровоградської області № 13 від 16.12.2020 (у відповідній частині); визнано недійсним договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028, укладений 03.12.2019 між Головним управлінням Держгеокадастру в Кіровоградській області та Фермерським господарством "Терра+", з урахуванням додаткової угоди від 20.02.2024; скасовано державну реєстрацію права оренди ФГ "Терра+"; скасовано державну реєстрацію права комунальної власності Устинівської селищної ради; скасовано державну реєстрацію земельної ділянки у Державному земельному кадастрі із припиненням речових прав щодо неї; стягнуто з Кропивницької районної державної адміністрації Кіровоградської області 6056,00 грн, з Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області 12112,00 грн, з Устинівської селищної ради Кропивницького району Кіровоградської області 6056,00 грн судового збору на користь Кіровоградської обласної прокуратури; накази ухвалено видати після набрання рішенням законної сили. Повне рішення складено 09.05.2025.

Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що прокурором дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", а сам факт незвернення Кіровоградської обласної державної адміністрації до суду з позовом свідчить про неналежне виконання нею своїх повноважень, що з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 підтверджує наявність підстав для представництва інтересів держави прокурором.

По суті спору суд першої інстанції встановив, що рішенням п`ятої сесії Кіровоградської обласної ради № 66 від 25.03.1999 "Про надання земельних ділянок лісового фонду" Долинському державному лісогосподарському підприємству надано у постійне користування земельні ділянки лісового фонду площею 668,8 га, вилучені (за згодою) у сільськогосподарських підприємств, у тому числі землі КСП "Димитрово" загальною площею 346,7 га. Згідно з матеріалами лісовпорядкування 2000, 2010 та 2020 років, планами лісонасаджень, планшетами № 4 лісовпорядкування 1999 та 2009 років, планшетом № 9 лісовпорядкування 2019 року відповідна лісова ділянка обліковується у 27 кварталі Долинського лісництва. Листами ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" ВО "Укрдержліспроект" № 253 від 16.06.2023, № 211 від 26.04.2024 та № 474 від 15.11.2023 підтверджено частковий перетин земельної ділянки з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028 з межами кв. 27 Долинського лісництва та пояснено причини розбіжностей у площах.

Суд, керуючись пунктом 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України, статтями 47, 48, 63 ЛК України та статтями 19, 55, 56, 57 ЗК України, дійшов висновку, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування є належним доказом віднесення земель до категорії лісогосподарського призначення та підтвердження права постійного користування, а листи ВО "Укрдержліспроект" - належними й допустимими доказами (постанови Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 361/6826/16, від 06.07.2022 у справі № 372/1688/17, від 01.11.2023 у справі № 676/5079/21).

Місцевий суд зазначив, що вилучення земельних лісових ділянок із постійного користування спеціалізованих лісогосподарських підприємств для нелісогосподарських потреб за межами населених пунктів належало до виключної компетенції Кабінету Міністрів України (ч. 7 ст. 122, ч. 9 ст. 149 ЗК України), тоді як за інформацією Секретаріату Кабінету Міністрів України (лист № 21303/0/2-24 від 06.09.2024) рішень про погодження зміни цільового призначення, припинення права постійного користування чи вилучення спірних земель не приймалось; згоди землекористувача на вилучення також не надавалося, а зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, здійснена без висновків органів з питань лісового господарства (ч. 4 ст. 20 ЗК України), що згідно зі ст. 21 ЗК України є підставою для визнання недійсними відповідних рішень і угод.

Суд першої інстанції визнав належним та ефективним способом захисту негаторний позов (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України), пославшись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та постанову Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 369/10847/19 щодо часткового накладення, а також вказав, що позовна давність до негаторних вимог не застосовується, у зв`язку з чим відхилив відповідне клопотання відповідача 1. Скасування державної реєстрації земельної ділянки визнано ефективним з огляду на ч. 13 ст. 79-1 ЗК України, ст. 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" та ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Підстави, з яких порушено питання про перегляд судового рішення та узагальнені доводи апеляційної скарги:

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Фермерське господарство "Терра+" (відповідач 4) звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі № 912/3218/24 повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю, а також здійснити розподіл судових витрат.

Узагальнення доводів апеляційної скарги:

Апеляційна скарга обґрунтована наступним:

Скаржник зазначає, що судом при винесенні рішення не з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно визначено характер спірних правовідносин, порушено норми процесуального права та норми матеріального права, що відповідно до статті 277 ГПК України є підставою для скасування судового рішення.

Апелянт вказує, що прокурором не зазначено та не доведено належними, допустимими, достатніми доказами площу, параметри, конфігурацію часткового накладення спірної земельної ділянки на земельну ділянку лісогосподарського призначення. Листи ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" ВО "Укрдержліспроект" мають оцінюватися у сукупності та на відповідність із матеріалами лісовпорядкування (першоджерело), а зазначена в них інформація має похідний характер.

Фермерське господарство "Терра+" наголошує, що відповідно до додатків до листа від 26.04.2024 № 211 площі перетину за різними даними становлять 9,8973 га, 14,1131 га та 13,6389 га, що додатково свідчить про неточність відомостей, а матеріали лісовпорядкування і площі земельних ділянок змінювалися, у тому числі порівняно з первинними матеріалами лісовпорядкування 2000 року. Надані до справи схеми розташування земельної ділянки не ідентифікують площу, параметри, конфігурацію часткового накладення, не містять інформації щодо визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі.

Апелянт стверджує, що при підготовці висновків використано матеріали лісовпорядкування 2009 та 2019 років, які не можуть бути доказом наявності права постійного користування, оскільки складені після 28.03.2006 - набрання чинності новою редакцією Лісового кодексу України та пунктом 5 його прикінцевих положень; вказане узгоджується з постановами Верховного Суду від 17.06.2024 у справі № 913/205/23 та від 30.04.2024 у справі № 913/50/22, згідно з якими необхідно достеменно поза розумним сумнівом встановити, що земельні ділянки були надані у користування до 28.03.2006 включно. Скаржник зазначає, що згідно планшету № 4 1999 року лісовпорядкування 2000 року загальна площа становить 586 га, згідно планшету № 4 2009 року лісовпорядкування 2010 року - 551 га, згідно планшету № 9 2019 року лісовпорядкування 2020 року - 222 га; планшет № 4 1999 року не містить прив`язки до місцевості, поворотних точок або координат, що не дозволяє встановити конкретні межі, зокрема щодо виділів 14 та 15 кварталу 27. Достовірність відомостей державних реєстрів не може ставитись у залежність від добросовісності, належності та повноти ведення матеріалів лісовпорядкування.

Скаржник стверджує, що суд першої інстанції помилково застосував частину дев`яту статті 149 Земельного кодексу України в чинній, а не в редакції, чинній на час прийняття розпорядження від 09.06.2009, яка передбачала вилучення Кабінетом Міністрів України лісів площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті; частина п`ята цієї статті передбачала право районних державних адміністрацій вилучати земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, за межами населених пунктів для сільськогосподарського використання. Відтак формування земельної ділянки площею 25,65 га відбулося в порядку, визначеному чинним на той момент законодавством, органом державної влади, наділеним відповідними повноваженнями.

Відповідач зазначає, що частина десята статті 149 ЗК України (у редакції на 2009 рік) передбачала, що у разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку, а тому за відсутності згоди на вилучення було порушено право саме землекористувача, а не державного органу, інтереси якого представляє прокурор. Посилання суду на постанови Верховного Суду України від 20.03.2013 у справі № 6-13цс13 та від 16.12.2015 у справі № 6-2510ц15 є безпідставними, оскільки ці висновки сформовані за обставин представництва прокурором інтересів саме землекористувачів як позивачів, тоді як у цій справі землекористувач є лише третьою особою. Апелянт також посилається на абзац 3 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" щодо недопустимості представництва прокурором інтересів державних компаній та на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 і від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 щодо неспівпадіння інтересів державного підприємства з інтересами держави.

Значну частину доводів скаржник присвячує неправильності обраного способу захисту. Апелянт вказує, що обставини справи № 469/1044/17 не є подібними, оскільки там йшлося про передачу земель водного фонду у приватну власність; у цій справі ділянка перебуває у комунальній власності, а стаття 83 ЗК України передбачає можливість перебування земель лісогосподарського призначення у власності територіальних громад. Обставини справи № 359/3373/16-ц також не є подібними, адже право приватної власності на спірну ділянку не набувалося. Скаржник наголошує, що висновки Великої Палати Верховного Суду мають перевагу над висновками колегії суддів (постанова від 09.08.2019 у справі № 910/12968/17), а Велика Палата неодноразово вказувала на віндикаційний позов як ефективний спосіб захисту (постанови від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Апелянт докладно посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2025 у справі № 446/478/19, у якій зазначено про неефективність визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке вичерпало свою дію виконанням; про необхідність ідентифікації частини земельної ділянки, що накладається, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України "Про Державний земельний кадастр"), у тому числі за допомогою висновку експерта; та про те, що не може бути належним спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Скаржник вказує, що ці висновки враховано також у постанові Верховного Суду від 15.04.2025 у справі № 916/1395/22 та у постанові Верховного Суду від 09.04.2025 у справі № 621/1476/22, а обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові.

Апелянт зазначає, що оскільки держава не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею, захист порушеного права може відбуватися шляхом подання позову про витребування ділянки з володіння кінцевого набувача - Устинівської селищної ради.

Окремо скаржник посилається на статтю 27 Закону України "Про оренду землі", за якою орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності, та зазначає, що, задовольнивши позов у частині визнання недійсним договору оренди та скасування реєстрації права оренди, суд втрутився у право ФГ "ТЕРРА+" на майно, щодо якого немає спору, оскільки господарство позбавляється права користування не лише тією частиною ділянки, яка накладається на землі лісогосподарського призначення, а й частиною, правомірність надання якої не ставиться під сумнів; таке втручання не може визнаватися законним.

Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі:

Кіровоградська обласна прокуратура подала відзив на апеляційну скаргу, згідно з яким заперечує проти апеляційної скарги Фермерського господарства "ТЕРРА+", вважає її необґрунтованою та просить залишити її без задоволення, а рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 - без змін, посилаючись на наступне.

Прокурор зазначає, що у скарзі не вказано, які саме норми права порушено судом, а доводи про неналежність матеріалів лісовпорядкування є безпідставними. За рішенням п`ятої сесії Кіровоградської обласної ради № 66 від 25.03.1999 Долинському державному лісогосподарському підприємству надано у постійне користування землі лісового фонду площею 668,8 га, вилучені (за згодою) у сільськогосподарських підприємств, у тому числі землі КСП "ім. Димитрово" площею 346,7 га; це рішення є чинним та підлягає виконанню. З того часу землі значаться у матеріалах лісовпорядкування як землі лісогосподарського призначення, що перебувають у постійному користуванні підприємства, та з такого користування у встановленому законом порядку не вилучались.

Прокурор наголошує, що право постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування в силу пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України, що підтверджено сталою практикою - постановами Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 368/1158/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 23.10.2019 у справі № 488/402/16-ц, постановами Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 707/2192/15-ц, від 21.02.2018 у справі № 488/5476/14-ц, від 15.01.2019 у справі № 907/459/17, від 19.06.2019 у справі № 911/604/18, від 07.10.2020 у справі № 369/16418/18, від 21.04.2021 у справі № 707/2196/15-ц, від 04.08.2021 у справі № 925/889/19, від 24.05.2023 у справі № 367/3254/15-ц, від 13.08.2024 у справі № 910/9909/23.

Прокурор вказує, що інформація про накладення підтверджується листами ДП "Харківська державна лісовпорядна експедиція" ВО "Укрдержліспроект" від 28.06.2023 № 253 та від 26.04.2024 № 1211, згідно з якими площа перетину становить 13,6389 га; ДП входить до структури ВО "Укрдержліспроект", яке є єдиним на території України суб`єктом, що виконує лісовпорядні роботи, у зв`язку з чим його відомості визнаються належними (постанови Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 361/6826/16 та від 06.07.2022 у справі № 372/1688/17).

Щодо повноважень органів влади прокурор зазначає, що передання земельних ділянок лісового фонду, які перебувають у постійному користуванні державних підприємств, без їх попереднього вилучення законодавством не передбачено; надання у користування земельної ділянки, що перебуває у користуванні, провадиться лише після її вилучення (ч. 5 ст. 116 ЗК України); вилучення провадиться за згодою землекористувачів (ч. 2 ст. 149 ЗК України); вилучення лісів для нелісогосподарських потреб належало до компетенції Кабінету Міністрів України (ч. 7 ст. 122, ч. 9 ст. 149 ЗК України). Секретаріат Кабінету Міністрів України листом від 06.09.2024 № 21303/0/2-24 повідомив, що відповідних рішень не приймалось; Філія повідомила про ненадання згоди на вилучення; Центрально-Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства листом від 27.09.2024 № 02-12/1189 повідомило про ненадання згоди на зміну цільового призначення (погодження, передбачене ч. 4 ст. 20 ЗК України).

Щодо способу захисту прокурор зазначає, що у випадку, коли обставини безумовно вказують на неможливість виникнення права комунальної чи приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення, а воля держави на її відчуження не виявлялась, належним є негаторний позов, у тому числі за часткового накладення (постанови Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 369/10847/19, від 15.11.2023 у справі № 911/351/22). Прокурор наводить критерії подібності правовідносин (ухвала об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19; постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, від 25.04.2018 у справах № 925/3/7 та № 910/24257/16, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц) та доводить, що справа № 446/478/19 не є подібною цій справі за суб`єктним складом, предметом та підставами позову, оскільки там спір стосувався земель залізничного транспорту і передачі ділянки у приватну власність фізичної особи.

Прокурор також посилається на пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 щодо визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування як відновлення становища, яке існувало до порушення, та на пункти 145– 149 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 щодо ефективності такої вимоги, коли рішення не вичерпало своєї дії виконанням. Наголошує, що земельна ділянка є неподільним об`єктом речового права, а судове рішення відповідно до ч. 10 ст. 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" є підставою для скасування державної реєстрації земельної ділянки, що дозволить власнику сформувати ділянки в належних межах.

Відповідачі 1, 2, 3 - Кропивницька районна державна адміністрація Кіровоградської області, Головне управління Держгеокадастру у Кіровоградській області та Устинівська селищна рада Кропивницького району Кіровоградської області - не скористалися правом подати відзив на апеляційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України" відзиву на апеляційну скаргу не подало.

Колегія суддів враховує, що у суді першої інстанції відповідачами подавалися відзиви на позовну заяву: ФГ "Терра+" (від 21.01.2025), Кропивницької районної державної адміністрації (від 21.01.2025), Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області (від 27.01.2025), Устинівської селищної ради (від 24.01.2025), а прокурором - відповіді на відзиви від 28.01.2025 та від 31.01.2025; третьою особою 20.01.2025 подано пояснення, в яких вона просила задовольнити позов.

Постанова Верховного Суду у цій справі учасниками не подавалась.

Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді:

Згідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.05.2025 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Дармін М.О., судді: Чус О.В., Кощеєв І.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 02.06.2025 витребувано у Господарського суду Кіровоградської області матеріали справи № 912/3218/24. Відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Фермерського господарства "Терра+", на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі №912/3218/24 (суддя Кабакова В.Г.) до надходження матеріалів даної справи з Господарського суду Кіровоградської області.

09.06.2025 матеріали справи № 912/3218/24 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 16.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фермерського господарства "Терра+", на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі №912/3218/24 (суддя Кабакова В.Г.). Розгляд справи призначено у судовому засіданні на 03.02.2026 об 10:00 годин.

23.06.2025 до канцелярії Центрального апеляційного господарського суду від прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу.

29.01.2026 до Центрального апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» від представника Фермерського господарства "Терра+", Кривенка Михайла Петровича, надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів.

30.01.2026 до Центрального апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» від представника Кропивницької районної державної адміністрації Кіровоградської області, Почки Альони Вадимівни, надійшла заява про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів.

Ухвалами Центрального апеляційного господарського суду від 02.02.2026 заяви представника Фермерського господарства "Терра+" та представника Кропивницької районної державної адміністрації Кіровоградської області, про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів задоволено.

02.02.2026 представником Фермерського господарства "Терра+" було подано клопотання про відкладення розгляду справи, яке вмотивоване терміновим відрядження представника апелянта ФГ “ТЕРРА+” адвоката Кривенка М.П. та наявністю у зв`язку з цим об`єктивної неможливості участі у судовому засіданні.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 03.02.2026 розгляд апеляційної скарги Фермерського господарства "Терра+", на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі № 912/3218/24 відкладено на 16.06.2026 о 12:00 год. Надано учасникам по справі можливість висловити свою позицію щодо питань які виникли в ході судового розгляду.

09.06.2026 до Центрального апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» від представника Кропивницької районної державної адміністрації Кіровоградської області надійшла заява про розгляд справи без його участі.

12.06.2026 до Центрального апеляційного господарського суду через підсистему «Електронний суд» від представника Фермерського господарства "Терра+" надійшли додаткові пояснення у справі.

16.06.2026, в судовому засіданні був присутній прокурор та представник Фермерського господарства "Терра+", інші представники сторін в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Під час проведення судового засідання на території міста Дніпро сигналу повітряної тривоги оголошено не було, у зв`язку з чим колегія суддів констатує відсутність підстав для висновку щодо наявності обставин, що перешкоджають здійсненню правосуддя та розгляду справи у визначений час.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі “Осман проти Сполученого королівства” та від 19.06.2001 у справі “Креуз проти Польщі” Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

“Розумність” строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі “G. B. проти Франції”), тощо. Отже, поняття “розумний строк” є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (п.51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя, навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Колегія суддів звертається до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі “Цихановський проти України” (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ “Смірнова проти України” (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), “Карнаушенко проти України” (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно з урахуванням усталеною судової практики та рішень ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-от неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Обставин, що ускладнювали б вирішення відповідного спору за наявними матеріалами судом не встановлено.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів виснує, що судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, задля реалізації учасниками справи принципів змагальності та диспозитивності.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, зважаючи на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для ухвалення судового рішення, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку оспорюваного судового засіданні за наявної в даному судовому засідані явки учасників справи.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, заслухавши доводи присутніх в судовому засіданні представників сторін та виступи учасників в судових дебатах, колегія суддів перейшла до стадії ухвалення судового рішення про оголошення вступної та резолютивної частини якого 23.06.2026р. об 12:55 год. повідомлено присутніх в залі судового засідання.

23.06.2026 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови Центрального апеляційного господарського суду.

Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції та оцінка апеляційним господарським судом доводів учасників провадження у справі і висновків суду першої інстанції:

Заслухавши доповідь судді-доповідача щодо змісту судового рішення, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та докази у справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, а також доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке:

З урахуванням доводів і вимог апеляційної скарги, в порядку частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегією суддів не перевіряється правильність висновків суду першої інстанції в частині неоспорюваних сторонами обставин справи щодо того, що: розпорядженням Устинівської районної державної адміністрації № 362-р від 20.07.2007 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Димитрівської сільської ради; розпорядженням Устинівської районної державної адміністрації № 245-р від 09.06.2009 затверджено проект землеустрою та передано Устинівській сільськогосподарській інкубаторно-птахівничій станції земельні ділянки площею 83,2 га, до складу яких увійшла земельна ділянка, якій у подальшому присвоєно кадастровий номер 3525882300:02:000:9028, площею 25,6475 га, строком на 5 років; державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028, площею 25,6475 га, здійснено 28.02.2011 з визначенням категорії земель - землі сільськогосподарського призначення та цільового призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; наказом Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області № 306 від 04.03.2019 затверджено технічну документацію із землеустрою та вирішено продати на електронних торгах право оренди зазначеної земельної ділянки, за результатами чого 03.12.2019 з переможцем торгів - Фермерським господарством "ТЕРРА+" укладено договір оренди землі строком на 7 років; наказом Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області № 45-ОТГ від 10.12.2020 Устинівській селищній раді передано у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення загальною площею 6592,4303 га, у тому числі спірну земельну ділянку (п. 92 акта приймання-передачі від 11.12.2020), а рішенням Устинівської селищної ради № 13 від 16.12.2020 такі ділянки прийнято у комунальну власність; право комунальної власності на земельну ділянку зареєстровано за Устинівською селищною радою 14.06.2021; на підставі рішення Устинівської селищної ради № 2505 від 22.12.2023 між радою та ФГ "ТЕРРА+" 20.02.2024 укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 03.12.2019, якою змінено орендодавця; Устинівську районну державну адміністрацію реорганізовано шляхом приєднання до Кропивницької районної державної адміністрації, яка є її правонаступником; рішенням п`ятої сесії Кіровоградської обласної ради № 66 від 25.03.1999 Долинському державному лісогосподарському підприємству надано у постійне користування земельні ділянки лісового фонду площею 668,8 га, вилучені (за згодою) у сільськогосподарських підприємств Долинського та Устинівського районів, у тому числі землі КСП "Димитрово" загальною площею 346,7 га; Секретаріат Кабінету Міністрів України листом № 21303/0/2-24 від 06.09.2024 повідомив про неприйняття рішень про погодження зміни цільового призначення, припинення права постійного користування та вилучення відповідних земель.

Суд першої інстанції правильно встановив юридично значущі для вирішення спору обставини, зокрема: наявність рішення Кіровоградської обласної ради від 25.03.1999 № 66, яким Долинському державному лісогосподарському підприємству надано у постійне користування земельні ділянки лісового фонду; відсутність доказів подальшого припинення такого права у встановленому законом порядку; фактичне включення частини цих земель до складу земельної ділянки з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028; відсутність рішення Кабінету Міністрів України про вилучення відповідних земель; відсутність згоди постійного землекористувача на їх вилучення; подальшу зміну категорії земель та передачу спірної земельної ділянки у комунальну власність.

Матеріалами справи підтверджується, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028 перетинається із землями кварталу 27 Долинського лісництва, що перебувають у постійному користуванні державного лісогосподарського підприємства. Ці обставини підтверджені сукупністю матеріалів лісовпорядкування, планово-картографічних матеріалів та інформацією ДП “Харківська державна лісовпорядна експедиція” ВО “Укрдержліспроект”.

Відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11.09.2020 у справі № 910/16505/19, згідно з частиною першою статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина перша статті 77 ГПК України).

Як зазначив Верховний Суд у наведеній постанові 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема, внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доводити таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Водночас сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Подібну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

При цьому закон не встановлює, що належним доказом просторового співвідношення земель лісогосподарського призначення з іншою земельною ділянкою може бути виключно висновок судової земельно-технічної експертизи. Отже, відсутність експертного висновку не означає недоведеності відповідної обставини.

Колегія суддів відхиляє твердження апелянта про те, що листи ДП “Харківська державна лісовпорядна експедиція” мають виключно похідний характер і тому не можуть бути належними доказами, з огляду на таке.

Суд першої інстанції не визнавав зазначені листи самостійним та єдиним джерелом виникнення права постійного користування. Первинною юридичною підставою такого права у цій справі є рішення Кіровоградської обласної ради від 25.03.1999 № 66.

Відомості ВО “Укрдержліспроект” мають інше доказове значення - вони підтверджують просторове розташування земель та їх відображення у відповідних матеріалах лісовпорядкування.

Верховний Суд неодноразово виходив із того, що планово-картографічні матеріали лісовпорядкування та інформація ВО “Укрдержліспроект” можуть бути належними та допустимими доказами у спорах щодо належності земель до земель лісогосподарського призначення та перебування їх у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств. Такий підхід, зокрема, застосовано у постановах Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 372/1688/17 та від 15.11.2023 у справі № 911/351/22.

Щодо різних площ перетину - 9,8973 га, 14,1131 га та 13,6389 га

Зазначені площі визначалися за різними матеріалами лісовпорядкування та за різні періоди, що обумовлює відмінність відповідних картографічних основ, меж кварталів, виділів та методики їх просторового співвіднесення.

Водночас істотним для вирішення цього спору є не встановлення до квадратного метра незмінної площі такого перетину, а встановлення юридично значущого факту: частина сформованої земельної ділянки сільськогосподарського призначення накладається на землі, які відповідно до рішення 1999 року були передані у постійне користування державному лісогосподарському підприємству і з такого користування у встановленому законом порядку не вилучалися.

Таким чином, розбіжності у визначенні площі перетину за різними періодами лісовпорядкування не спростовують встановленого судом факту такого накладення.

Посилання апелянта на статтю 15 Закону України “Про Державний земельний кадастр” та необхідність визначення координат поворотних точок меж має значення у випадку, коли предметом безпосереднього витребування є лише частина сформованої земельної ділянки.

Натомість у цій справі суд встановив незаконність формування та подальшого правового оформлення спірної земельної ділянки саме внаслідок включення до неї земель лісогосподарського призначення, що перебували у постійному користуванні державного лісогосподарського підприємства.

При цьому земельна ділянка з кадастровим номером 3525882300:02:000:9028 є сформованим об`єктом цивільних прав, межі якого визначені у Державному земельному кадастрі, а предметом спору є законність її формування, зміни категорії та подальшого переходу речових прав на неї.

Колегія суддів зауважує, що відсутність у листах лісовпорядної експедиції повного набору геодезичних координат не нівелює доказового значення цих матеріалів у сукупності з іншими доказами.

Колегія суддів погоджується з доводами апелянта у тому, що для застосування пункту 5 розділу VIII “Прикінцеві положення” Лісового кодексу України необхідно встановити факт надання земельної ділянки у постійне користування до 28.03.2006 включно, проте саме ця обставина у даній справі встановлена.

На відміну від справи № 913/205/23, на яку посилається апелянт, у даному випадку наявний безпосередній первинний документ, прийнятий до 28.03.2006, - рішення п`ятої сесії Кіровоградської обласної ради № 66 від 25.03.1999 “Про надання земельних ділянок лісового фонду”. Цим рішенням Долинському державному лісогосподарському підприємству було надано у постійне користування земельні ділянки лісового фонду площею 668,8 га, у тому числі землі КСП “Димитрово” загальною площею 346,7 га.

Отже, у цій справі право постійного користування не виводиться лише з матеріалів лісовпорядкування 2010 чи 2020 років.

Колегія суддів звертає увагу, що у справі № 913/205/23 Верховний Суд констатував відсутність належних доказів набуття лісогосподарським підприємством права постійного користування до 28.03.2006 та неможливість ідентифікувати спірну земельну ділянку як таку, що була передана відповідним розпорядженням. Натомість у цій справі матеріали лісовпорядкування, складені після 28.03.2006, використовуються судом не як правовстановлюючі документи, що створили право постійного користування, а як докази збереження, обліку та просторової локалізації земель, право на які було надане раніше.

Таким чином, посилання апелянта на постанови Верховного Суду від 17.06.2024 у справі № 913/205/23 та від 30.04.2024 у справі № 913/50/22 не спростовує обґрунтованих висновків суду першої інстанції, оскільки правовідносини та доказова база у зазначених справах не є тотожними цій справі.

Апелянт фактично ототожнює зміну облікових показників площі лісових земель у різних матеріалах лісовпорядкування із припиненням речового права на земельну ділянку.

Право постійного користування припиняється на підставах та в порядку, встановлених статтями 141, 142 ЗК України. Внесення змін до матеріалів лісовпорядкування не є передбаченою законом підставою припинення такого права. Доказів належного вилучення відповідної земельної ділянки у постійного користувача матеріали справи не містять, а колегією суддів таких обставин не встановлено.

Відсутність на планшеті 1999 року сучасних координат поворотних точок не означає відсутності юридичного значення документа.

Такий планшет є складовою планово-картографічної документації відповідного періоду та підлягає оцінці судом у сукупності із рішенням Кіровоградської обласної ради № 66 від 25.03.1999, іншими матеріалами лісовпорядкування та листами ВО “Укрдержліспроект”.

Колегія суддів зауважує, що презумпція достовірності відомостей Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав не є абсолютною та не виключає можливості судового встановлення незаконності підстав, на яких відповідні відомості були внесені до реєстрів.

Відповідно до статей 74, 76– 79 та 86 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний оцінити достовірність кожного доказу, покладеного в основу позовних вимог, та має право не покладати в основу рішення відомості, правильність яких спростовується або ставиться під обґрунтований сумнів сукупністю інших доказів.

Державна реєстрація земельної ділянки та речових прав не створює самостійно законної підстави для виникнення права, якщо така підстава була відсутня у первісному правовідношенні.

Довід апелянта про застосування судом першої інстанції неправильної редакції частини дев`ятої статті 149 ЗК України є обґрунтованим лише в частині необхідності звернення до редакції закону, чинної на момент виникнення спірних правовідносин, однак не змінює правильності кінцевого висновку суду.

Згідно з частиною п`ятою статті 149 ЗК України у відповідній редакції районні державні адміністрації були наділені повноваженнями щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебували у постійному користуванні, зокрема за межами населених пунктів для сільськогосподарського використання.

Разом із тим частина дев`ята цієї статті встановлювала спеціальне правило щодо земель, які за своїм правовим статусом є лісами та вилучаються для нелісогосподарських потреб.

Тобто загальна компетенція районної державної адміністрації щодо вилучення земель для сільськогосподарського використання не могла застосовуватися ізольовано від спеціального регулювання щодо лісів площею понад один гектар.

Такий підхід узгоджується з практикою Верховного Суду, який у земельних спорах виходить із необхідності врахування спеціального правового режиму земель лісогосподарського призначення та передбачених законом обмежень щодо їх вилучення.

У даному випадку площа земельної ділянки, яка була передана для сільськогосподарського використання, становила 25,6475 га, а тому посилання на загальну компетенцію районної державної адміністрації не усуває необхідності дотримання спеціальної процедури вилучення земель лісогосподарського призначення.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а право власності на землю гарантується. За змістом статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю є, зокрема, держава та територіальні громади.

Водночас право постійного користування є самостійним речовим правом на земельну ділянку, яке не ототожнюється з правом власності на неї. Отже, у правовідносинах, що склалися у цій справі, наявні два взаємопов`язані, але не тотожні правові інтереси: інтерес держави як власника земель та право державного лісогосподарського підприємства як постійного землекористувача.

Саме тому незаконне припинення права постійного користування без передбаченого законом вилучення земельної ділянки не може розглядатися виключно як внутрішнє порушення майнового права державного підприємства.

Таким чином, порушення полягає не лише у припиненні права постійного користування конкретного державного підприємства, а й у зміні правового режиму земель державної власності, зміні їх цільового призначення та створенні юридичних підстав для вибуття відповідної частини земель із державної власності.

Такий характер порушення безпосередньо стосується інтересів держави як власника земель.

Колегія суддів зауважує, що посилання апелянта на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 є безпідставним як аргумент проти наявності у цій справі підстав для представництва прокурором інтересів держави.

У справі № 923/876/16 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників, а у справі № 910/2861/18 зазначила, що інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника такого підприємства. Ці висновки стосуються ситуації, коли прокурор фактично здійснює представництво саме прав або інтересів державного підприємства як самостійної юридичної особи, тобто підміняє підприємство у захисті його власного майнового інтересу.

У цій же справі предметом прокурорського представництва є не вимога про захист права державного підприємства як такого, а захист інтересів держави щодо належного їй майна - земель державної власності та дотримання встановленого законом порядку розпорядження ними.

Право постійного користування у цьому випадку є юридично значущою обставиною, яка підтверджує належний правовий режим земель та відсутність у органів, які приймали оспорювані рішення, законних повноважень щодо їх розпорядження без попереднього вилучення у встановленому законом порядку.

Такий підхід узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц. Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи спір щодо земель державної власності, виходила з необхідності розмежування інтересів держави як власника земельної ділянки та прав інших суб`єктів щодо користування нею. При цьому Велика Палата наголосила, що прокурор не може здійснювати представництво інтересів юридичної особи замість неї, однак це не означає відсутності у держави самостійного інтересу щодо захисту належного їй майна.

Згідно з висновком Верховного Суду у постанові від 06.07.2022 у справі № 915/1164/21, Суд не поставив під сумнів саму можливість захисту прокурором інтересів держави у правовідносинах щодо земель лісового фонду, а наголосив на необхідності встановлення судами обставин щодо правового статусу земель та повноважень органу, який ними розпорядився.

Відтак наведена апелянтом практика у справах № 923/876/16 та № 910/2861/18 не містить висновку про те, що у будь-якому спорі, в якому фігурує державне підприємство - постійний землекористувач, відсутній самостійний інтерес держави як власника земель.

Стаття 2 Господарського процесуального кодексу України визначає, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною першою статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" ("Kudla v. Poland", заява № 30210/96, § 158), 16.05.2013 у справі "Гарнага проти України" ("Garnaga v. Ukraine", заява № 20390/07, § 29)).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. ЄСПЛ у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" ("Chahal v. the United Kingdom", заява № 22414/93, § 145) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Засіб захисту, що вимагається законом або договором, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" «("Afanasyev v. Ukraine" заява № 38722/02, § 75)).»)

Таким чином, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland) зазначено, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

У рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" (Panteleyenko v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом.

Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Конституційний Суд України в пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Отже, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Так, відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа чи суб`єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного та господарського законодавства.

Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Колегія суддів констатує, що правовідносини у цій справі не є тотожними правовідносинам у справі № 469/1044/17, тому висновки цієї постанови використовуються не як автоматично застосовна правова норма до всіх обставин цієї справи, а лише в тій частині, у якій вони стосуються правової природи захисту права держави на земельну ділянку, незаконно залучену до цивільного обороту.

Щодо посилання апелянта на те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц сформулювала критерій розмежування віндикаційного та негаторного позовів через наявність або відсутність володіння майном, колегія суддів зауважує, що наведена постанова не містить правила, за яким у кожному спорі щодо незаконного оформлення земель лісогосподарського призначення за іншою особою виключно віндикаційний позов є допустимим, незалежно від змісту заявлених вимог та характеру порушення. Питання ефективності кожної заявленої вимоги має вирішуватися окремо з урахуванням її правової природи та наслідків задоволення.

Колегія суддів не заперечує загального правила про обов`язковість висновків Великої Палати Верховного Суду та їх пріоритетність у разі наявності різних правових позицій.

Суд першої інстанції послався на постанову Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 369/10847/19 не як на підставу для відступу від висновків Великої Палати, а як на додаткове підтвердження можливості захисту порушеного речового права у випадку часткового накладення земельних ділянок.

Доводи апелянта про те, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 22.01.2025 у справі № 446/478/19, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке вичерпало свою дію виконанням, є неефективним способом захисту, колегія суддів вважає такими, що ґрунтуються на неправильному розумінні змісту зазначеної постанови та правової природи спірних правовідносин у цій справі.

У справі № 446/478/19 Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання ефективності способу захисту у правовідносинах, відмінних від тих, що склалися у цій справі, та виходила, зокрема, з того, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію виконанням, а належним способом захисту порушеного права є безпосереднє вирішення питання про речове право на відповідне майно.

Натомість вимоги про визнання недійсними відповідних актів та правочину, а також про скасування державної реєстрації спрямовані не на абстрактне оспорювання управлінських рішень, а на усунення наслідків незаконного вибуття земельної ділянки з установленого законом правового режиму та поновлення становища, яке існувало до порушення.

Доводи апелянта про необхідність визначення координат поворотних точок меж не спростовують встановленого судом першої інстанції факту незаконності набуття відповідного правового статусу земельною ділянкою.

Матеріали справи містять планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, планшети, схеми та листи ДП “Харківська державна лісовпорядна експедиція” ВО “Укрдержліспроект”, які були досліджені судом першої інстанції у сукупності з іншими доказами. Суд першої інстанції правильно надав їм відповідну оцінку та встановив факт часткового накладення.

Апелянт пропонує повторно оцінити докази, яким суд першої інстанції вже надав належну оцінку, однак не доводить, що така оцінка здійснена з порушенням правил доказування або що встановлені судом обставини спростовані належними та допустимими доказами.

Щодо доводів ФГ “ТЕРРА+” про порушення його прав як орендаря, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 27 Закону України “Про оренду землі” орендареві гарантується захист права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Водночас така гарантія не означає, що орендне право може існувати незалежно від правомірності набуття орендодавцем права на земельну ділянку та законності формування самого об`єкта оренди.

Право оренди ФГ “ТЕРРА+” виникло на підставі договору від 03.12.2019, укладеного за результатами електронних торгів, а у 2024 році орендодавця було змінено у зв`язку з передачею земельної ділянки у комунальну власність.

Отже, право оренди є похідним речовим правом, правомірність існування якого залежить від правової підстави, на якій орендодавець набув можливість розпоряджатися відповідною земельною ділянкою.

Якщо земельна ділянка була сформована та передана в оренду з порушенням імперативних норм земельного законодавства, зокрема без належного вилучення земель лісогосподарського призначення та без законної зміни їх цільового призначення, саме по собі добросовісне набуття орендарем права оренди не усуває незаконності первісної підстави його виникнення.

При цьому суд першої інстанції не втручався у будь-яке самостійне право ФГ “ТЕРРА+” на частину земельної ділянки, правомірність надання якої встановлена судом як безспірна. Навпаки, наслідком задоволення позову є усунення юридичних наслідків формування земельної ділянки як єдиного кадастрового об`єкта з порушенням установленого законом правового режиму частини земель.

Колегія суддів зауважує, що скасування державної реєстрації права оренди є не самостійним та безпідставним втручанням у право орендаря, а є наслідком усунення первісного порушення та похідних від нього юридичних наслідків.

Доводи апеляційної скарги зводяться переважно до незгоди апелянта з обраним судом способом відновлення порушеного права, однак не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин незаконного формування спірної земельної ділянки, зміни її правового режиму та виникнення похідних речових прав.

За встановлених у справі обставин саме негаторний спосіб захисту відповідає характеру порушення, оскільки спрямований на усунення триваючого порушення права держави та відновлення належного правового режиму земель, а заявлені вимоги про скасування похідних речових прав і державних реєстрацій є необхідними наслідками такого відновлення.

Підстав для висновку про те, що суд першої інстанції обрав неналежний або неефективний спосіб захисту, колегія суддів не вбачає.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

В даній справі колегія суддів дійшла висновку, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.275 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Під час розгляду справи колегією суддів не встановлено порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення а також неправильного застосування норм матеріального права.

У даній справі апеляційний суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції, викладених в рішенні суду першої інстанції, яке є предметом апеляційного оскарження.

З урахуванням вищевикладеного, рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі № 912/3218/24 підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга Фермерського господарства "ТЕРРА+" на нього, відповідно, підлягає залишенню без задоволення.

Розподіл судових витрат:

У відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання апеляційної скарги у сумі 36 336,00 грн. покладаються на особу, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Терра+", на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі № 912/3218/24 – залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Кіровоградської області від 29.04.2025 у справі № 912/3218/24 – залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 36 336,00 грн. покласти на Фермерське господарство "Терра+".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку в строки передбачені ст. 288 ГПК України.

Повний текст постанови виготовлено 15.10.2026

Головуючий суддя М.О. Дармін

Суддя І.М. Кощеєв

Суддя О.В. Чус