Постанова від 14 жовтня 2026 р. у справі №591/6463/26 — Сумський апеляційний суд

Справа №591/6463/26

Номер провадження 22-ц/816/2925/26

Категорія - 80

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Черних О.М. (суддя-доповідач), суддів: Криворотенка В.І., Замченко А.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої звернулась її представник – адвокат Кондратенко С.Ю., на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06.08.2026 ухваленого під головуванням судді Зері Ю.О., у цивільній справі №591/6463/26 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного Товариства «Сумихімпром» про стягнення заборгованості із заробітної плати,

У С Т А Н О В И В:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

02.06.2026 позивачка звернулась до суду з вказаною позовною заявою.

В обґрунтування позову позивачка зазначила, що вона з 18.08.1987 по 13.01.2026 перебувала у трудових відносинах з АТ «Сумихімпром». Наказом № 16 від 13.01.2026 була звільнена з роботи за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Відповідач мав перед позивачкою заборгованість по заробітній платі у розмірі 14360,57 грн, яка не була виплачена їй при звільненні, у зв`язку з чим вона змушена звернутись до суду з даним позовом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 06.08.2026 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем в день звільнення позивачки не було виплачено належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, тобто права позивачки відповідачем були порушені. Проте, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачка у межах тримісячного строку з дня одержання нею письмового повідомлення про суму заборгованості на момент звільнення до суду не звернулась, тобто пропустила встановлений статтею 233 КЗпП України строк, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнені доводи апеляційної скарги

02.09.2026 представник позивача – адвокат Кондратенко С.Ю. через «Електронний суд» подала до Сумського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06.08.2026 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, проте помилково відмовив у зв`язку з пропуском строку звернення, що є порушенням принципу верховенства права та справедливості, тим самим позбавив працівника належної їй заробітної плати за виконану роботу.

При цьому, вказала, що строки звернення до суду позивачкою не були порушені, посилаючись на Рішення Конституційного Суду України, яким ч. 1 ст. 233 КЗпП України визнано неконституційною.

Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.09.2026 справу передано судді-доповідачеві – Черних О.М.

Ухвалою Сумського апеляційного суду у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 08.09.2026 відкрито апеляційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Сумського апеляційного суду у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 08.09.2026 справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні

Короткий зміст відзиву

16.09.2026 через «Електронний Суд» представник відповідача адвокат Тютюнник О.В. направив відзив, в якому просив рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06.08.2026 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Позиція апеляційного суду

Відповідно до ч. 1 ст. 368, ч. 1 ст. 369 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи те, що апеляційна скарга подана на рішення суду з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

2. Мотивувальна частина

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Фактичні обставини, встановлені судом першої та апеляційної інстанції

Як вбачається з- копії трудової книжки серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 у період з 18.08.1987 по 13.01.2026 перебувала у трудових відносинах з ПАТ «Сумихімпром» (яке на даний час змінило найменування на АТ «Сумихімпром») (а.с. 3-5).

Згідно наказу № 16 від від 13.01.2026 ОСОБА_1 була звільнена з роботи за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України (зв. а.с. 5).

Згідно повідомлення, виданого 13.01.2026 сума, яка належить ОСОБА_1 до виплати при звільненні становить 14360,57 грн (а.с.6).

Дана сума залишається невиплаченою позивачці, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд та застосовані норми права

У справі, яка переглядається, спір виник з приводу невиплати роботодавцем у день звільнення позивачки нарахованої, але не виплаченої при звільненні, заробітної плати.

Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Конституції України).

Згідно з частиною 1 статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Частиною 1 статті 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до положень частини 1 статті 115 КЗпП України та статті 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до частини 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

ОСОБА_1 у день звільнення не було виплачено нараховану заробітну плату у розмірі14360,57 грн.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що роботодавцем не було проведено остаточного розрахунку з позивачкою у день її звільнення 13.01.2026 і доказів протилежного не надано, тому права позивачки дійсно були порушені.

Разом з тим, суд першої інстанції звернув увагу, що позивачкою пропущено строк звернення до суду передбачений частиною другою ст. 233 КЗпП України.

При цьому суд першої інстанції вказав, що позивачка не зверталася до суду із заявою чи клопотанням про поновлення пропущеного тримісячного строку для звернення до суду та не зазначала будь-яких поважних причин його пропуску.

А тому, з огляду на диспозитивність цивільного судочинства, що суд позбавлений можливості з власної ініціативи вирішувати питання про поновлення строку за відсутності відповідного звернення позивача, відмовив у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском строку звернення.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в повному обсязі, виходячи з наступного.

Приписами частини другої статті 233 КЗпП України передбачено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Справа, яка переглядається, належить до трудового спору про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України.

Отже, тримісячний строк для звернення до суду з вимогами на підставі статті 116 КЗпП України відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України пов`язується не з тим, як за загальним правилом коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а з моментом одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.

Оскільки спір у цій справі стосується саме виплати сум належних позивачці при звільненні, тому підлягає застосуванню саме частина друга статті 233 КЗпП України, яка є спеціальною нормою.

Матеріалами справи доводиться, що позивачка про розмір нарахованої до виплати при звільненні суми 14360,57 грн довідалася 13.01.2026, про що свідчить її особистий підпис на відповідному повідомленні (а.с. 6).

Початок перебігу тримісячного строку для подання позову слід обчислювати з моменту, коли позивачка отримала повідомлення про нараховані та виплачені суми при звільненні (письмового документа, у якому детально зазначено вказані суми). Отже, саме дата вручення позивачці зазначеного документа, а саме 13.01.2026, є подією, з якою пов`язаний початок перебігу строку звернення до суду.

Таким чином, тримісячний строк для звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору про стягнення належних при звільнення сум сплинув 13.04.2026, тому позовна заява, з якою ОСОБА_1 звернулася 02.06.2026, була подана з пропуском строку звернення до суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23, розглядаючи питання щодо застосування положень статей 116, 117 КЗпП України, звернула увагу також на порядок застосування норм трудового законодавства, якими встановлено строки звернення працівників, у тому числі колишніх, до суду.

Зокрема, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «статтею 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду)».

«Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі».

У постанові від 25.06.2026 у справі № 520/25416/25 Верховний Суд відзначив, що за усталеною позицією Верховного Суду з питання застосування вказаної правової норми (статті 233 КЗпП України), початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням частини другої статті 233 КЗпП України, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.

Такий підхід застосовано Верховним Судом і у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, у якій сформовано єдиний підхід до застосування частини другої статті 233 КЗпП України, якого дотримується Верховний Суд і у подальшій правозастосовній практиці, зокрема, у постанові від 25 вересня 2025 у справі №440/9690/24, від 11 грудня 2025 року у справі №420/3504/25 та ін.

У постановою від 01 червня 2026 року у справі № 718/432/25 Верховний Суд підтвердив, що після набрання 19 липня 2022 року чинності змінами, внесеними Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, право працівника на звернення до суду з вимогами щодо стягнення належної йому заробітної плати обмежується строками, визначеними статтею 233 КЗпП України. Верховний Суд прямо зазначив, що після 19 липня 2022 року такі вимоги підлягають пред`явленню у тримісячний строк з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Колегія суддів звертає увагу на те, що посилання представника позивачки – адвоката Кондареткно С.Ю. на рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року є необґрунтованими з наступних підстав.

Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Зазначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Так, Конституційний Суд зазначив, що визнання законодавцем права працівника на своєчасне отримання винагороди за працю та юридичне регулювання його захисту у спосіб установлення, зокрема, кримінальної відповідальності за умисну невиплату заробітної плати не може компенсувати обмеження доступу працівника до судового захисту, який слід оцінювати з урахуванням потреби в забезпеченні реальної можливості ефективного захисту порушених прав працівника.

Установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов`язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України.

У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення.

Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю.

Колегія суддів звертає увагу, що рішенням Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.12.2025 у справі №1-7/2024(337/24), визнано неконституційною чинності частиною першою ст. 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, які продовжують перебувати у трудових відносинах з роботодавцем.

З врахуванням наведених норм права та за встановлених обставин справи апеляційний суд резюмує, що позивачка не дотрималась строку звернення до суду за вирішенням спору, який визначено частиною другою статті 233 КЗпП України, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.)

Висновки суду щодо судових витрат

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, якщо інше не встановлено законом.

У цій справі позивачка звернулася до суду з вимогами про стягнення заборгованості із заробітної плати, тобто у зв`язку із захистом свого права на оплату праці. За подання такого позову позивачка звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Отже, судовий збір при зверненні до суду позивачкою не сплачувався.

Таким чином, судові витрати у частині судового збору розподілу не підлягають.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ухвалене судом рішення відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України, підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги не вбачається.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судове рішення у даній справі не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст. ст. 367; 374 ч. 1 п. 1; 375; 381-382 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої звернулась її представник – адвокат Кондратенко С.Ю. залишити без задоволення.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06.08.2026 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий - О.М. Черних

Судді: В.І. Криворотенко

А.О. Замченко