Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №947/12064/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/1134/26

Справа № 947/12064/25

Головуючий у першій інстанції Петренко В. С.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.10.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Драгомерецького М. М.,

суддів колегії Громіка Р. Д., Роїка Д. Я.,

при секретарі Узун Н. Д.,

за участю представника ОСОБА_1 – адвоката Попової О. А.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Цикл Фінанс» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2025 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Цикл Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат, -

В С Т А Н О В И В:

01 квітня 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Цикл Фінанс» (далі ТОВ «Цикл Фінанс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків та інфляційних втрат у сумі 360 824,46 грн, а також судового збору.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 06 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №014/79790/74/77848, відповідно до умов якого останній надано кредит у сумі 69 832,00 доларів США зі сплатою 12,5 відсотків річних. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 09 липня 2007 року між банком та відповідачкою було укладено іпотечний договір – на підставі якого в забезпечення виконання своїх зобов`язань за кредитним договором, іпотекодавцем було передано в іпотеку нерухоме майно – садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 50,2 кв.м; земельну ділянку площею 0,060 га в межах згідно з планом, у тому числі по угіддям – багаторічні насадження – 0,048 га, забудовані землі – 0,012 га, що розташована на території АДРЕСА_1 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24.04.2012 задоволено позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та стягнено з відповідачки на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором у сумі 503 940,59 грн, заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом у сумі 170 043,49 грн, пеню за прострочення тіла кредиту у сумі 164 000 грн, пеню за прострочення відсотків по кредиту у сумі 238 000,00 грн, а також 1 820,00 грн в рахунок відшкодування судових витрат, а всього 1 077 804,08 грн.

Також зазначено, що 19 грудня 2023 року між АТ «Райффайзен Банк» та АТ «Оксі Банк» було укладено договір відступлення права вимоги №114/2-65, відповідно до якого АТ «Оксі Банк» набуло права вимоги за кредитним договором №014/79790/74/77848 від 06.07.2007, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

19 грудня 2023 року між АТ «Оксі Банк» та ТОВ «Цикл Фінанс» укладено договір відступлення права вимоги №114/2-65-1, відповідно о якого ТОВ «Цикл Фінанс» набуло права вимоги за кредитним договором №014/79790/74/77848 від 06.07.2007, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

22 грудня 2023 року між АТ «Райффайзен Банк» та АТ «Оксі Банк» було укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки/застави, відповідно до якого АТ «Оксі Банк» набуло права іпотеко держателя за іпотечним договором від 09.07.2007, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

22 грудня 2023 року між АТ «Оксі Банк» та ТОВ «Цикл Фінанс» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки/застави – відповідно до якого ТОВ «Цикл Фінанс» набуло права іпотеко держателя за іпотечним договором від 09.07.2007, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

Боржниця ОСОБА_1 свої зобов`язання не виконала, рішення Київського районного суду м. Одеси від 24.04.2012 станом на 21 січня 2025 року нею не виконано, таким чином станом на 21.01.2025, загальна сума заборгованості трьох відсотків річних від простроченої суми та інфляційних втрат за кредитним договором №014/79790/74/77848 від 06.07.2007 становить 360 824,46 грн, яка складається з трьох відсотків річних у розмірі 94 170,72 грн, індексу інфляції в розмірі 266 653,74 грн.

У відзиві на позовні заяву представник ОСОБА_1 просить відмовити у задоволенні позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, зазначає, що позивачем не надано копії виконавчого листа №1512/6184/2012, виданого 19.11.2012 Київським районним судом м. Одеси, крім того зауважує, що позивач не звертався до суду із заявою про заміну сторони у виконавчому документі. Крім того, вважає, що вимоги, які виникли на підставі рішення суду не можуть бути захищені в судовому порядку, оскільки між сторонами виникло натуральне зобов`язання, до якого не можуть бути застосовані положення ст. 625 ЦК України. Також, відповідач не погоджується з розрахунком заборгованості трьох відсотків річних та інфляційних втрат, оскільки він здійснений невірно.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2025 року позовні вимоги ТОВ «Цикл Фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми та інфляційних втрат – залишено без задоволення.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, представник ТОВ «Цикл Фінанс» звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за порушення грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за весь час прострочення. Грошове зобов`язання може виникати не лише з договору, а й з інших підстав, зокрема з факту наявності боргу, встановленого судовим рішенням. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, навіть за умови відмови у поновленні строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, не припиняє зобов`язання, не звільняє боржника від відповідальності за його невиконання та не позбавляє кредитора права на стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України. Отже, якщо рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, таке зобов`язання не є натуральним, а кредитор має право на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України.

Представник ТОВ «Цикл Фінанс» в судове засідання до апеляційного суду не з`явився, про розгляд справи був повідомлений належним чином та завчасно, про що свідчать довідки про доставку судових повісток-повідомлень до електронного кабінету Електронного суду (а.с. 135-138).

15 вересня 2026 року від представника ТОВ «Цикл Фінанс» - Кенюк Д. В. надійшло клопотання про розгляд справи без їх участі.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

12 жовтня 2026 року в судове засідання для проголошення повного тексту судового рішення, учасники справи не з`явились.

Заслухавши суддю-доповідача та представника ОСОБА_1 – адвоката Попову О. А., яка заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги та просила залишити її без задоволення, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині 1 статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549–552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604–609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина 2 статті 615 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини 2 статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною 2 статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №373/2054/16 (провадження №14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц (провадження №14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04.06.2019 у справі №916/190/18 (провадження №12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2025 у справі №369/13444/20 (провадження №14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором – новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/190/18 (провадження №12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06.03.2019 у справі №757/44680/15-ц (провадження №61-32171сво18) здійснив тлумачення частини 1 статті 509, частини 1 статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що:

– натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

– конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

– кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13.03.2023 у справі №554/9126/20 (провадження №61-13760сво21) сформульовано висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності.

Законодавець у пункті 4 частини 1 статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини 1 статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності.

Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

Судом першої інстанції встановлено, 06 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №014/79790/74/77848, відповідно до умов якого останній надано кредит у сумі 69 832,00 доларів США зі сплатою 12,5 відсотків річних.

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 09 липня 2007 року між банком та відповідачкою було укладено іпотечний договір – на підставі якого в забезпечення виконання своїх зобов`язань за кредитним договором, іпотекодавцем було передано в іпотеку нерухоме майно – садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 50,2 кв.м; земельну ділянку площею 0,060 га в межах згідно з планом, у тому числі по угіддям – багаторічні насадження – 0,048 га, забудовані землі – 0,012 га, що розташована на території АДРЕСА_1 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24.04.2012 задоволено позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та стягнено з відповідачки на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором у сумі 503 940,59 грн, заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом у сумі 170 043,49 грн, пеню за прострочення тіла кредиту у сумі 164 000 грн, пеню за прострочення відсотків по кредиту у сумі 238 000,00 грн, а також 1 820,00 грн в рахунок відшкодування судових витрат, а всього 1 077 804,08 грн.

19 грудня 2023 року між АТ «Райффайзен Банк» та АТ «Оксі Банк» було укладено договір відступлення права вимоги №114/2-65, відповідно до якого АТ «Оксі Банк» набуло права вимоги за кредитним договором №014/79790/74/77848 від 06.07.2007, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

19 грудня 2023 року між АТ «Оксі Банк» та ТОВ «Цикл Фінанс» укладено договір відступлення права вимоги №114/2-65-1, відповідно о якого ТОВ «Цикл Фінанс» набуло права вимоги за кредитним договором №014/79790/74/77848 від 06.07.2007, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

22 грудня 2023 року між АТ «Райффайзен Банк» та АТ «Оксі Банк» було укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки/застави, відповідно до якого АТ «Оксі Банк» набуло права іпотеко держателя за іпотечним договором від 09.07.2007, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

22 грудня 2023 року між АТ «Оксі Банк» та ТОВ «Цикл Фінанс» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки/застави – відповідно до якого ТОВ «Цикл Фінанс» набуло права іпотеко держателя за іпотечним договором від 09.07.2007, укладеного між банком та ОСОБА_1 .

В позовній заяві зазначено, що боржниця ОСОБА_1 свої зобов`язання не виконала, рішення Київського районного суду м. Одеси від 24.04.2012 станом на 21 січня 2025 року нею не виконано, таким чином станом на 21.01.2025, загальна сума заборгованості трьох відсотків річних від простроченої суми та інфляційних втрат за кредитним договором №014/79790/74/77848 від 06.07.2007 становить 360 824,46 грн, яка складається з трьох відсотків річних у розмірі 94 170,72 грн, індексу інфляції в розмірі 266 653,74 грн, яку просить стягнути позивач.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ТОВ «Цикл Фінанс» суд першої інстанції, посилаючись на положення вимог ст. 625 ЦК України та актуальну практику Верховного Суду щодо застосування ст. 625 ЦК України, виходив із того, що вимоги, які виникли на підставі рішення Київського районного суду від 24 квітня 2012 року, не можуть бути захищені в судовому (примусовому) порядку, оскільки між сторонами виникло натуральне зобов`язання, до якого не можуть бути застосовані положення ст. 625 ЦК України, у зв`язку з чим позовні вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних витрат за невиконання грошового зобов`язання за кредитним договором №014/79790/74/77848 від 06.07.2007 підлягають залишенню без задоволення.

Судом також враховано, що за результатами пошуку виконавчих проваджень в автоматизованій системі виконавчих проваджень, 23 жовтня 2019 року було відкрито виконавче провадження №60404424, боржник – ОСОБА_1 , стягувач – Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», має стан – « ОСОБА_2 ».

Таким чином, на час звернення до суду з цим позовом рішення Київського районного суду м. Одеси від 24.04.2012 на виконанні не знаходиться, докази поновлення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення в установленому законом порядку, відсутні.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено в установленому законом порядку.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад встановлений Законом час, що порушило б принцип правової визначеності як один із основоположних аспектів верховенства права.

За таких обставин, позовні вимоги ТОВ «Цикл Фінанс» не можуть бути захищені в судовому (примусовому) порядку.

Колегія суддів апеляційного суду в повній мірі погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки суд перевіривши доводи позивача та заперечення відповідача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

В апеляційній скарзі представник ТОВ «Цикл Фінанс» зазначає, що боржниця ОСОБА_1 свої зобов`язання за кредитним договором не виконала, рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 квітня 2012 року про стягнення заборгованості не виконує. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про натуральний характер зобов`язання, яке виникло в ОСОБА_1 перед позивачем, навіть за умови пропуску строку пред`явлення виконавчих листів до виконання в даній справі.

Колегія суддів не приймає до уваги дані твердження апеляційної скарги, оскільки вони ґрунтуються на не вірному тлумаченні норм чинного законодавства та не відповідають актуальній практиці Верховного Суду, з огляду на наступне.

У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя.

Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі – Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1).

Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.

Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91», ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін.

Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання.

У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші).

Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі №18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) – сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні – це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом – встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21.01.1999 №606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05.10.2016 чинності Законом України від 02.06.2016 №1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02.06.2016 №1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22–24 Закону України від 21.04.1999 №606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення – припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини 2 статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові 11.02.2026 у справі №754/511/23 (провадження №14-63цс25).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №759/4755/19, на яку посилається представник позивача в апеляційній скарзі, за змістом яких, коли кредитор уже скористався судовим захистом – рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, то таке зобов`язання не може вважатися натуральним навіть за умов пропуску стягувачем строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання і відмови в поновленні цього строку судом, оскільки такі обставини не мають правового значення, а кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, нарахованих на таке невиконане зобов`язання.

При цьому за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, дійсно може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, однак як звернув увагу Верховний Суд в постанові від 03.03.2026 по справі №369/13342/23, згідно частини 1 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.

З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача).

За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності.

В даній справі предметом спору є вимоги ТОВ «Цикл Фінанс», заявлені в квітні 2025 року на підставі частини 2 статті 625 ЦК України, до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрати у розмірі 360 824,46, нарахованих на суму кредитної заборгованості, стягнутої рішенням суду, яке боржником не виконано.

Як уже зазначалося, нарахування трьох процентів річних відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 07.04.2020 у справі №910/4590/19, від 03.10.2023 у справі №366/203/21, від 09.11.2023 у справі №420/24111/19, зазначала, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, а зобов`язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов`язання, залежить від нього та поділяє його правову долю.

Як було встановлено матеріалами справи рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 квітня 2012 року задоволено позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та стягнено з відповідачки на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором у сумі 503 940,59 грн, заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом у сумі 170 043,49 грн, пеню за прострочення тіла кредиту у сумі 164 000 грн, пеню за прострочення відсотків по кредиту у сумі 238 000,00 грн, а також 1 820,00 грн в рахунок відшкодування судових витрат, а всього 1 077 804,08 грн.

Отже, з огляду на дату ухвалення рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 квітня 2012 року, станом на квітень 2025 року строк пред`явлення виконавчого документа до примусового виконання, очевидно сплив.

Водночас матеріали справи не містять доказів звернення стягувача до суду із заявою про поновлення пропущеного строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, так само як і судового рішення про поновлення такого строку. Отже, матеріали справи не підтверджують вжиття стягувачем процесуальних заходів, спрямованих на поновлення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Таким чином, зазначена ситуація свідчить про втрату стягувачем права на примусове виконання рішення суду про стягнення основного боргу. Отже, підтверджена судовим рішенням вимога про стягнення заборгованості не може бути реалізована у примусовому порядку.

Неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з пропуском строку для його пред`явлення виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини 2 статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню за наявності грошового зобов`язання, яке підлягає примусовому виконанню.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки у зв`язку зі спливом строку пред`явлення виконавчого листа до виконання відсутнє зобов`язання, яке може бути виконане примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення акцесорного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

Такий висновок узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11.02.2026 у справі №754/511/23 (провадження №14-63цс25).

Доводи наведені у апеляційній скарзі суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, фактично зводяться до незгоди із судовим рішенням та трактування норм права на власний розсуд.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Цикл Фінанс» залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 12 жовтня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

Д. Я. Роїк