Постанова від 08 жовтня 2026 р. у справі №472/388/25 — Миколаївський апеляційний суд

09.10.26

22-ц/812/1912/26

Провадження № 22-ц/812/1912/26

П О С Т А Н О В А

Іменем України

09 жовтня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Царюк Л.М. та Яворської Ж.М.,

із секретарями судового засідання: Богуславською О.М., Коростієнко Н.С.,

за участю прокурора Тищенко О.О.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 472/388/25 за апеляційною скаргою заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення, яке ухвалив Веселинівський районний суд Миколаївської області під головуванням судді Орленко Людмили Олександрівни у приміщенні цього суду 10 червня 2026 року, повне судове рішення складено 19 червня 2026 р., за позовом першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядженні земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки, визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації земельної ділянки,

у с т а н о в и в :

У квітні 2025 року перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури (далі – прокурор) в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області звернувся до суду із позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі – ГУ Держгеокадастру), ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядженні земельною ділянкою шляхом повернення земельної ділянки, визнання незаконним та скасування наказу, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Позов мотивований тим, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 27 лютого 2019 року №1267/0/14-19-СГ передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653 площею 2 га для особистого селянського господарства, розташовану в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівської сільської ради Миколаївського району). Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 11 квітня 2019 року. (запис №31213028). Прокурор вказував, що цей наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області суперечить вимогам Земельного та Водного кодексів України, прийнятий з перевищенням повноважень органу виконавчої влади, внаслідок його прийняття було незаконно змінено цільове призначення земельної ділянки та передано із державної у приватну власність земельну ділянку, надання якої у приватну власність чинним законодавством заборонено, оскільки спірна земельна ділянка відноситься до земель водного та природно-заповідного фондів: ця ділянка частково накладається на водний об`єкт - малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу шириною 25 м, а також повністю накладається на землі природно-заповідного фонду - Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», створене у 1993 році.

Посилаючись на викладене, а також на те, що землі водного та природно-заповідного фонду не можуть перебувати у приватній власності, прокурор просить усунути перешкоди Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області у володінні і розпорядженні земельною ділянкою водного фонду у межах природно-заповідного фонду шляхом:

- визнання недійсним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 27 лютого 2019 р. №1267/0/14-19-СГ щодо земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653 в Миколаївському (Веселинівському) районі Миколаївської області;

- зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653 в Миколаївському (Веселинівському) районі Миколаївської області;

- скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 квітня 2019 року (індексний номер 46506600) та здійсненої на його підставі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрації права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку 4821780600:02:000:0653 площею 2 га (номер відомостей про речове право 31213028 від 11 квітня 2019 року);

- скасування у Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки площею 2 га з цільовим призначенням для особистого селянського господарства, категорія земель: пасовища, кадастровий номер земельної ділянки: 4821780600:02:000:0653, виключивши відповідні відомості з Державного земельного кадастру.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача - ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області вказує, що позов є безпідставним, оскільки прокурор не довів накладання спірної земельної ділянки на землі природно-заповідного фонду. Також зазначив, що скасування державної реєстрації земельної ділянки та припинення її існування як об`єкта цивільних прав ОСОБА_1 в той час як вона лише частково може накладатися на прибережну захисну смугу річки Калістровська не відповідає приписам статті 5 ЦПК України щодо ефективного способу судового захисту.

Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 10 червня 2026 року у задоволенні позовних вимог відмовлено, скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Веселинівського районного суду Миколаївської області від 09 квітня 2025 року, після набрання рішенням суду законної сили.

Рішення суду мотивовано тим, що прокурор в обґрунтування своїх вимог вказував про часткове розташування спірної земельної ділянки в межах території водного фонду – прибережної смуги річки Калістровська, що висновком експертизи, в якому б містилися визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, підтверджено не було, тому суд дійшов висновку, що відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про повернення земельної ділянки з підстав її часткового накладення на земельну ділянку водного фонду.

Щодо вимог прокурора про повернення земельної ділянки, оскільки вона накладається на землі природно-заповідного фонду, то суд виходив з того, що повернення земельної ділянки вказаного цільового призначення територіальній громаді підпадає під визначені статтею 390 ЦК України у редакції Закону №4292-IX (був чинним на час розгляду справи судом першої інстанції) умови компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві незалежно від способу вилучення земельної ділянки у кінцевого набувача на користь держави (витребування чи повернення). Суд вважав встановленим, що ОСОБА_1 державним органом у власність безпідставно була надана земельна ділянка природно-заповідного фонду, отже право власності держави (наразі територіальної громади) на цю ділянку не припинилося і до фізичної особи ОСОБА_1 не перейшло.

Натомість, суд виходив з того , що докази обізнаності ОСОБА_1 про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду у матеріалах справи відсутні, тому дійшов висновку про те, що він є добросовісним набувачем.

Зокрема, суд врахував, що проєкт землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 у власність був розроблений кваліфікованим інженером-землевпорядником ФОП ОСОБА_2 , який будь-яких обмежень щодо цієї ділянки не встановив. Суд вважав, що відповідач не повинен відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки. Прокурор, на думку суду, не навів обґрунтованих і достатніх мотивів наявності виняткових обставин у розумінні останньої практики ЄСПЛ, за яких повна відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та з урахуванням принципів розумності і справедливості.

Враховуючи викладене, суд вважав, що наявні підстави для повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області лише за умови компенсації ринкової вартості ОСОБА_1 .

Щодо решти позовних вимог суд вважав їх похідними, які напряму залежать від задоволення основної позовної вимоги про витребування/повернення земельної ділянки, тому дійшов висновку, що вони також не підлягають задоволенню.

В апеляційній скарзі прокурор просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції встановив, що спірна земельна ділянка належить до земель природно-заповідного фонду та частково накладається на землі прибережної захисної смуги річки Калістровської. З огляду на вищевказане втручання держави у право мирного володіння ОСОБА_1 земельною ділянкою для ведення особистого селянського господарства на території об`єкта природно-заповідного фонду має легітимну мету контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами. Немає жодних підстав вважати, що ОСОБА_1 не міг співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості та власними діями щодо останнього. Враховуючи, зокрема, поведінку як ГУ Держгеокадастру у області, яке з перевищенням наданих законом повноважень незаконно вилучило поза волею належного розпорядника – держави в особі Миколаївської облдержадміністрації (на час прийняття наказу) та надало у приватну власність ОСОБА_1 , так і поведінку відповідача щодо отримання у власність (користування) земельної ділянки на території об`єкта природно-заповідного фонду для сільськогосподарського призначення, загальний інтерес у контролі за використанням цієї ділянки для гарантування безпечності довкілля, непогіршення екологічної ситуації, забезпечення правомірного, раціонального й ефективного користування земельними ділянками у межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» переважає приватний інтерес відповідача у збереженні ним контролю за цією ділянкою. Під час отримання безоплатно у приватну власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 повинен був проявити розумну обачність шляхом самостійного або за допомогою фахівця у галузі права ознайомлення з документами, що стосувались прав на спірну ділянку. Прокурор зазначає, що відсутність у матеріалах справи доказів обізнаності ОСОБА_1 про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду пов`язана з тим, що прокурор звертався до суду з негаторним позовом в квітні 2025 року, тобто до законодавчих змін, коли питання добросовісності/недобросовісності не підлягало доказуванню. В ході судового розгляду справи прокурор намагався довести недобросовісність відповідача шляхом подачі клопотання про повернення до підготовчого судового засідання та заяви про зміну предмету позову, однак суд у цьому відмовив. Однак гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» створений рішенням Миколаївської обласної ради від 12 березня 1993 року № 11 площею 330 га розташований між селами Новокатеринівка та Катеринівка впродовж багатьох років використовується як загальнодоступна рекреаційна територія загального користування, що, вочевидь, відомо відповідачу ОСОБА_1 . Крім того прокурор вважає, що суд не врахував, що надання відшкодування завданих збитків витребуванням майна, зокрема, на підставі статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, перебуває у безпосередньому зв`язку з поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним. Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 р. у справі №357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18), від 15 травня 2018 року у справі №372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18). Тому враховуючи недобросовісність ОСОБА_1 при набутті у власність спірної земельної ділянки, підстави для виплати останньому компенсації чи іншого виду належного відшкодування в разі позбавлення його майна відсутні. Також прокурор зазначив, що ухвалою суду від 04 березня 2026 року відмовлено у задоволенні клопотання прокурора, що фактично позбавило прокурора привести позовні вимоги у відповідність до вимог чинного законодавства щодо визначення належного способу захисту. Суд, навіть не погоджуючись з обраним позивачем способом захисту порушених інтересів держави, має встановити мету позову та застосувати відповідні норми права для захисту порушених інтересів позивача. Відтак, при розгляді даної справи суд першої інстанції, не з`ясувавши повно і всебічно всі обставини справи, не надавши їм правову оцінку та не врахувавши, що ділянка також повністю накладається на землі природно-заповідного фонду, прийшов до хибного висновку про те, що єдино можливий спосіб захисту у даних відносинах– витребування лише частини земельної ділянки, яка накладається на землі водного фонду, зокрема у координатах поворотних точок меж і даних про прив`язку, поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі.

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористалися.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.

Згідно частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення суду відповідає таким вимогам закону.

Як установив суд першої інстанції і таке убачається з матеріалів справи, наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 27 лютого 2019 року № 1267/0/14-19-СГ було затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та ОСОБА_1 була передана у власність земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653, площею 2 га, в тому числі пасовищ площею 2 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівської сільської ради Миколаївського району) (том 1, а.с. 18).

Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 11 квітня 2019 року (запис №31213028), що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (том 1, а.с. 17).

Згідно з даними Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653 накладається на законодавчо визначену прибережну захисну смугу та водний об`єкт балку Калістровську та повністю перебуває в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» (том 1, а.с. 19, 20).

Згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 03 листопада 2023 року за вих. №2390/10 балка Калістровська відноситься до малої річки Калістровська відповідно до додатку 1 до акту інвентаризації водних об`єктів Степівської сільської територіальної громади від 23 листопада 2021 року. Земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653 частково накладається на водний об`єкт - малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі) (том 1, а.с. 24, 25, 26-27).

Згідно із рішенням Миколаївської обласної ради №11 від 12 березня 1993 року було створено Гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» площею 330,0 га на території Катеринівської сільської ради Веселинівського району з передачею під охорону Миколаївському управлінню зрошувальних систем (том 1, а.с. 32).

За інформацією Управління екології та природних ресурсів Миколаївської обласної військової адміністрації від 01 листопада 2023 року Управлінням не погоджувалося вилучення земельної ділянки з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653 зі складу гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище». В Управління відсутній проєкт створення гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище». Межі заказника станом на сьогодні не винесено в натурі (том 1, а.с. 31).

З Положення про гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище», затвердженого в.о. начальника управління екології та природних ресурсів Миколаївської обласної державної адміністрації 29 листопада 2018 року, тимчасової картки первинного обліку територій та об`єктів природно-заповідного фонду України, плану водосховища вбачається, що заказник розташований в межах Веселинівського району Миколаївської області між селами Новокатеринівка та Катеринівка у верхів`ях балки Калістровська на площі 330,0 га. Заказник представляє собою водну поверхню Катеринівського водосховища та прибережну захисну смугу вздовж водойми шириною 100 метрів. Водойма належить до гідрографічної мережі річки Березань та має важливе водоохоронне значення. Вона служить місцем відпочинку та годівлі багатьох видів водно-болотних птахів, серед яких є низка рідкісних, які занесені у Червону книгу України та Червону книгу Міжнародної спілки охорони природи. Заказник входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання (том 1, а.с. 33-36).

Згідно із охоронним зобов`язанням від 04 березня 2011 року режим охорони та збереження гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» здійснює Миколаївське міжрайонне управління водного господарства (водна поверхня та прибережна захисна смуга вздовж водойми шириною 100 метрів) (том 1, а.с. 40).

Листом від 12 вересня 2024 року № 1152/02-15 секретар Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області у відповідь на запит повідомив першого заступника керівника обласної прокуратури про те, що заходи з приводу повернення земельних ділянок, зокрема шляхом звернення до суду, не вживались у зв`язку із незапланованими коштами на судові витрати.

Звертаючись із позовом в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, прокурор просить усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядженні спірною земельною ділянкою, посилаючись на те, що ця земельна ділянка належить до земель водного фонду, оскільки частково накладається на прибережну захисну смугу малої річки Калістровську, та одночасно - природно-заповідного фонду, оскільки перебуває в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», а її вибуття з державної власності відбулося всупереч прямої заборони закону щодо передання у приватну власність, що виключає добросовісність набувача та є підставою для усунення перешкод державі у користування та розпорядженні земельною ділянкою.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Відповідно до частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із вимогами частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За правилами статті 81 ЦПК України Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 76-80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показами свідків.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, що становлять допустимість доказів.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних в справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України, які мають особливий правовий режим.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі сільськогосподарського призначення; природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України належать землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування об`єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об`єктів портової інфраструктури та інших об`єктів водного транспорту. Землі водного фонду можуть бути віднесені до земель морського і річкового транспорту в порядку, встановленому законом (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права, землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60, 62 ЗК України та статтями 1, 88, 90 ВК України.

Так, згідно зі статтею 61 ЗК України, статтею 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів; для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га – 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га – 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 м.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них», з урахуванням конкретної ситуації.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання й використання.

Отже, прибережна захисна смуга – це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України).

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Щодо доведеності факту віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду.

Згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 03 листопада 2023 року за вих. №2390/10 земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653 частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі). Також прокурор долучив до справи викопіювання з геопорталу Національної інфраструктури геопросторових даних щодо земельної ділянки з кадастровим номером 4821780600:02:000:0653.

Аналогічна інформація була додатково долучена прокурором в суді апеляційної інстанції на пропозицію суду щодо надання додаткових доказів цього факту. Інших доказів на підтвердження цього факту прокурором не надано, натомість у своїх додаткових письмових пояснень апеляційному суду з цього приводу вказав, що оскільки спірна земельна ділянка накладається на землі природно-заповідного фонду – Гідролоічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище», органи прокуратури не вживали заходів до встановлення координат поворотних точок цієї земельної ділянки в частині встановлення площі накладання на землі водного фонду.

Натомість наявні у справі докази не дозволяють визначити, яка саме частка спірної земельної ділянки (її розмір, конфігурація, координати точок та межі цієї частки), накладаються на прибережну смугу річки Калістровської.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який за наведених обставин вважав недоведеним, що є підстави для повернення спірної земельної ділянки як такої, що відноситься до земель водного фонду.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, суд першої інстанції врахував, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 вказала наступне: «витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки. Така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 року у справі № 441/123/16). Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України). У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання якої у власність відповідачки 2 не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідачки».

Оскільки прокурор вказував у позові про частковість розташування спірної земельної ділянки на прибережну смугу малої річки Калістровська, натомість відповідним висновком експертизи, іншими доказами, в яких би містилися визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, підтверджено не було, то суд дійшов обґрунтованого висновку, що відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про повернення земельної ділянки з підстав її часткового накладення на земельну ділянку водного фонду.

Апеляційна скарга не містить спростування такого висновку, зокрема – посилання на відповідні докази.

Щодо вимог прокурора про повернення спірної земельної ділянки у зв`язку з її віднесенням до земель природно-заповідного фонду.

Згідно із статтею 43 ЗК України землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва) (стаття 44 ЗК України).

У преамбулі до Закону України № 2456-XII «Про природно-заповідний фонд України» (далі - Закон № 2456-XII) зазначено, що цей Закон визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об`єктів.

В силу частин 1, 2 статті 45 ЗК України землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Згідно із частиною 2 статті 4 Закону № 2456-XII регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об`єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв`язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

Відповідно до статті 3 цього Закону природно-заповідного фонду України належать, серед інших, гідрологічні заказники.

Частинами 1-4 статті 7 Закону № 2456-XII землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Землі природно-заповідного фонду України, а також землі територій та об`єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську цінність і є відповідно до статті 6 цього Закону об`єктами комплексної охорони, належать до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення.

На землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об`єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. На землях територій та об`єктів природно-заповідного фонду, які створюються в зоні відчуження та зоні безумовного (обов`язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, забороняється будь-яка діяльність, що не забезпечує режим радіаційної безпеки.

Межі територій та об`єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Згідно із статтею 9 Закону № 2456-XII території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

Встановлені частиною першою цієї статті основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об`єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об`єктів.

Відповідно до статей 25 та 26 Закону № 2456-XII (в редакції закону, чинній на день виникнення спірних правовідносин) заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів у їх власників або користувачів.

На територіях заказників забороняються суцільні, прохідні, лісовідновні та поступові рубки, видалення захаращеності, а також полювання та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів, оголошених заказником, беруть на себе зобов`язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Території та об`єкти природно-заповідного фонду або їх частини, що створюються чи оголошуються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов`язання (частина 5 статті 53 Закону № 2456-XII).

Частина 1 статті 150 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, відносить до особливо цінних земель, зокрема, землі природно-заповідного фонду (пункт «г»).

Указані статті імперативно відносять землі, яким встановлено статус територій чи об`єктів природно-заповідного фонду, до категорії земель природно-заповідного фонду за фактом знаходження на них об`єктів, які мають спеціальний статус та перебувають під особливою державною охороною, про що зроблений висновок у постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 752/3093/19 (провадження № 61-76св21).

Статтею 54 Закону № 2456-XII визначено, що зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об`єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51-53 цього Закону за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на підставі відповідного експертного висновку.

Як визначено статтею 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно з пунктом «в» частини четвертої статті 83 ЗК України та пунктом «г» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель комунальної та державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом.

Системний аналіз вищенаведених норм права дозволяє зробити висновок про те, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у державній, комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У частинах 1 та 2 статті 116 ЗК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив, що відповідачу ОСОБА_1 уповноважений державний орган всупереч прямим приписам закону передав у власність спірну земельну ділянку, яка є частиною гідрологічного заказника місцевого значення, отже відноситься до природно-заповідного фонду.

Тому суд першої інстанції виснував, що оскільки Верховна Рада України та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, не погоджували вилучення спірної земельної ділянки на території гідрологічного заказника із державної власності та зміну меж заказника, право власності держави (наразі територіальної громади) на цю ділянку не припинилося і до фізичної особи ОСОБА_1 не перейшло. Він безпідставно безоплатно отримав у приватну власність для особистого селянського господарства земельну ділянку на території об`єкта природного-заповідного фонду.

Такі висновки суду учасниками справи в апеляційному порядку не спростовуються.

Натомість суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, з чим погоджується апеляційний суд, виходячи з наступного.

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Отже, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних, а не протиправних дій.

Як вже було зазначено, фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду.

При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено.

Надання спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства на території Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» суперечить як статусу відповідного об`єкта природно-заповідного фонду, так і законодавчим обмеженням на ведення особистого селянського господарства на відповідних землях.

Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство відокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина 2 статті 152 ЗК України).

Ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов. При цьому задоволення вимоги прокурора про повернення земельної ділянки у державну власність не є правовою підставою для внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про припинення права власності на спірну земельну ділянку за відповідачами. Отже, при задоволенні негаторного позову прокурора, вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку відповідає ефективному способу захисту порушених прав держави (див. постанови Великої Палати Верховного суду від 20 червня 2023 року у справі № 554/10517/16-ц (провадження № 14-76цс22) та Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі №734/1560/20).

Частина 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-ІV регламентує, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У Законі України від 12 березня 2025 року №4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року, статтю 391 ЦК України доповнено частиною другою такого змісту: «Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу», а статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою наступного змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Наведені норми захищають права добросовісного набувача в разі витребування в нього майна державним органом відповідно до статті 388 ЦК України.

Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини 4 статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Натомість відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За такого законодавець передбачив право на повернення майна від недобросовісного набувача власнику (зокрема, державі) в будь-якому випадку та компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, зокрема й у випадку, коли відповідне рішення суду стосується об`єктів або територій природно-заповідного фонду.

Повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під визначені статтею 390 ЦК України умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, натомість у справі, яка переглядається, прокурор не пропонує для набувача спірної земельної ділянки копменсації.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі №908/2388/21 звернуто увагу на необхідність оцінки добросовісності кінцевого набувача, пропорційності застосовуваних до нього засобів та можливості відшкодування кінцевому набувачеві збитків за негаторним позовом.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції відхилив як недоведені посилання прокурора на недобросовісність відповідача ОСОБА_1 як набувача землі.

Колегія суддів погоджується з такими висновками та відхиляє аргументи апеляційної скарги в цій частині, які є аналогічними позиції прокурора в суді першої інстанції.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц (провадження № 14-76цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18) викладена правова позиція про те, що З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 вказано, що «Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 зазначено, що:

«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.»

У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України).

Споживач послуг органів виконавчої влади законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції.

У рішенні Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04, пункт 70) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов`язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (наприклад, рішення від 11 червня 2020 року в справі «Фортеця проти України», заява №68946/10, пункт 42).

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року в справі «Ґаші проти Хорватії», №3257/05, пункт 40).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії», №69735/11, §64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви», №70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція), відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна в розумінні цього положення Конвенції (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41, від 16 лютого 2017 року, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункти 27-40, від 13 грудня 2007 року, «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42, від 12 листопада 2013 року, та «Вукушич проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50, від 31 травня 2016 року).

Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45, «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідне в демократичному суспільстві і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.

«Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 року, Series A no. 52, p. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення від 20 листопада 1995 року в справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), Series A no. 332, p. 23, § 38).

Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав.

Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, установлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стосовно захисту права власності.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. Указані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки. В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

У рішенні від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України» (заява №40214/16) ЄСПЛ вкотре у подібних правовідносинах встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробив висновок, що суть справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна, а також повторив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин.

ЄСПЛ звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання щодо добросовісного власника майна та пов`язує необхідність відшкодування добросовісним власникам ринкової вартості майна виключно із фактом позбавлення власності, а не зі способом задоволення такої вимоги держави (витребування чи повернення відповідного майна за негаторним позовом), формою або часом визначення такої компенсації в національному законодавстві.

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії», №69735/11, §64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви», №70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140).

Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало.

У постанові від 04 лютого 2026 року у справі №554/10397/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У даній справі судом першої інстанції було встановлено, що власнику ОСОБА_1 державним органом у власність була надана земельна ділянка природно-заповідного фонду.

Докази обізнаності ОСОБА_1 про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду у матеріалах справи відсутні.

Так, посилання прокурора на те, що ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що земельна ділянка розташована в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», жодними доказами не підтверджено.

Суд при цьому правильно врахував, що вказані твердження прокурора про недобросовісність відповідача спростовується також тим, що відповідно до висновку про розгляд проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 у власність, розробленого інженером-землевпорядником ФОП ОСОБА_2 , вбачається, що у власність пропонується надати земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення. Будь-яких обмежень при розробці проєкту землеустрою кваліфікованим інженером-землевпорядником ФОП ОСОБА_2 не було встановлено. Отже, якщо кваліфікований інженер-землевпорядник ФОП ОСОБА_2 не встановив, що спірна земельна ділянка розташована в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», тому залишається незрозумілим із позовної заяви, за якими саме зовнішніми ознаками відповідач ОСОБА_1 об`єктивно не міг цього встановити вказаний факт (том1, а.с.106-111).

До того ж, відповідач ОСОБА_1 отримав спірну земельну ділянку у власність від державного органу, який припустився помилки. Тому апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції, який виходи з того, що відповідач не повинен відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

За такого посилання прокурора на те, що відповідач ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки, є безпідставними.

До того ж у справі відсутні будь-які докази притягнення відповідальних за оскаржуваний наказ осіб про передання у власність спірної земельної ділянки та/або ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки.

Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб.

Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів.

Прокурор не навів обґрунтованих і достатніх мотивів наявності виняткових обставин у розумінні практики ЄСПЛ, за яких повна відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та з урахуванням принципів розумності і справедливості.

Вказане у сукупності свідчить, що відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, а тому на нього розповсюджуються умови щодо компенсації вартості майна, повернення якого в інтересах суспільства вимагає держава.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції правильно вважав, що відсутні підстави для повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області за даним позовом, оскільки таке є можливим з обов`язковою компенсацією ринкової вартості спірної земельної ділянки добросовісному її набувачеві ОСОБА_1 , оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У такому випадку втручання у право володіння майном відповідача буде відповідати вимогам щодо дотримання балансу між суспільним інтересом, який полягає у поверненні у державну власність земельної ділянки природоохоронного призначення, та правом відповідача як власника на мирне володіння майном.

Також, оскільки решта позовних вимог є похідними вимогами, які напряму залежать від задоволення основної позовної вимоги про повернення земельної ділянки, суд обґрунтовано дійшов висновку, що інші позовні вимоги також не підлягають задоволенню.

Аргументи та доводи апеляційної скарги не містять посилання на будь-які докази (а лише узагальнені посилання), які б підтвердили недобросовісність ОСОБА_1 при отриманні у власність спірної земельної ділянки, тому висновки суду першої інстанції не спростовують.

Посилання прокурора на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про повернення розгляду справи до підготовчого провадженні, не приймається, оскільки таке повернення на попередню стадії провадження у справі є правом, а не обов`язком суду. Крім того, Закон України № 4292-ІХ набрав чинності 09 квітня 2025 року, тобто до закриття у цій справі підготовчого провадження (ухвала від 31 липня 2925 року), тому прокурор відповідно до частини 3 статті 43 ЦПК України мав можливість змінити підстави або предмет позову.

Щодо способу захисту права держави у разі вибуття земельної ділянки природоохоронного призначення, то, як уже було зазначено у цій постанові, згідно усталеної судової практиці таким є саме негаторний позов.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив обставини справи, надав їм на підставі належно відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінених доказів, правильну правову оцінку з додержанням норм матеріального і процесуального права, ухваливши законне та обґрунтоване рішення, відтак підстави для його скасування відсутні.

Тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Оскільки оскаржуване судове рішення залишено без змін, відсутні підстави для розподілу судових витрат відповідно до положень частини 13 статті 141 ЦПК України.

Керуючись статтями 367-369, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури залишити без задоволення, рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 10 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Л.М. Царюк

Ж.М. Яворська

______________________________________________

Повна постанова складена 14 жовтня 2026 року