Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №127/30787/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/30787/26

Провадження № 33/801/1026/2026

Категорія: 299

Головуючий у суді 1-ї інстанції Бернада Є. В.

Доповідач: Матківська М. В.

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 рокум. Вінниця

Суддя Вінницького апеляційного суду Матківська М. В.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2026 року про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , за ч. 2 ст. 172-15 КУпАП,

Встановив:

Згідно із протоколом ОДВ/702 про вчинення військового адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 172-15 КУпАП, – 27 серпня 2026 року о 14:30 год на території Лісопарку ОСОБА_1 , діючи в умовах особливого періоду, маючи реальну можливість для належного виконання службових обов`язків, недбало поставився до військової служби, зокрема здійснював заходи оповіщення щодо ОСОБА_2 за відсутності належної відеофіксації, що призвело до неможливості посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_2 належного та об`єктивного контролю за виконанням уповноваженими особами ІНФОРМАЦІЯ_3 своїх посадових обов`язків під час здійснення заходів оповіщення військовозобов`язаних.

Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2026 року провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, передбаченої частиною другою статті 172-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення, – закрито у зв`язку з відсутністю в його діях складу правопорушення.

Належним чином завірені копії матеріалів справи, які були направлені до суду ІНФОРМАЦІЯ_4 – передано до Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом незаконного затримання ОСОБА_2 , протиправного застосування до нього заходів фізичного впливу та його незаконним позбавленням волі.

Копію постанови направлено представнику Уповноваженого з прав людини у Вінницькій області.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить постанову суду першої інстанції змінити, а саме:

-виключити з мотивувальної частини постанови висновки про наявність ознак кримінальних правопорушень, передбачених ст. 146, 371, 426-1 КК України, про незаконне затримання ОСОБА_2 , протиправне застосування до нього заходів фізичного впливу та його незаконне позбавлення волі, а також про необхідність передачі матеріалів справи прокурору на підставі ст. 253 КУпАП;

-Виключити з резолютивної частини постанови абзаци такого змісту: «Належним чином завірені копії матеріалів справи, які були направлені до суду ІНФОРМАЦІЯ_4 – передати до Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону для внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом незаконного затримання ОСОБА_2 , протиправного застосування до нього заходів фізичного впливу та його незаконним позбавленням волі.

Копію постанови направити представнику Уповноваженого з прав людини у Вінницькій області».

В іншій частині постанову просить залишити без змін.

Доводи апеляційної скарги полягають в тому, що суд неправильно застосував ст. 253 КУпАП і вийшов за межі предмета розгляду справи, оскільки протоколом про адміністративне правопорушення жодних обставин щодо затримання ОСОБА_2 , застосування до нього фізичного впливу чи позбавлення його волі у вину ОСОБА_1 не ставляться. До матеріалів справи не додано належних і допустимих доказів, які б свідчили про можливе вчинення кримінального правопорушення. Проте фактично суд вийшов за межі предмета розгляду справи і фактичного сформував нову обвинувальну версію подій, яка в цій справі не перевірялась.

Висновки суду першої інстанції не відповідають матеріалам справи, не ґрунтуються на досліджених доказах, оскільки висновок про «факт незаконного затримання», «протиправне застосування заходів фізичного впливу» та «незаконне позбавлення волі» ОСОБА_2 суд обґрунтував лише тим, що перевірку ВСП було проведено на підставі повідомлення ОСОБА_2 , а жодних інших належних доказів окрім викладення останнім його версії подій матеріали справи не містять.

Крім того оскаржувана частина постанови порушує презумпцію невинуватості, а ст. 253 КУпАП не вимагає і не уповноважує суд надавати оцінку незаконності подій чи визначати мету, з якою прокурор має використовувати передані матеріали. При цьому сам ОСОБА_1 заявляє, що жодних протиправних дій щодо громадянина ОСОБА_2 він не вчиняв.

У судовому засіданні ОСОБА_1 доводи викладені в апеляційній скарзі підтримав, просить її задовольнити.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність постанови суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи про адміністративне правопорушення, дійшов висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає за таких підстав.

Згідно з положеннями ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Статтею 251 КУпАП передбачено, що доказами у справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Крім того, положеннями ст. 252 КУпАП передбачено, що орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Дані вимоги, судом першої інстанції було виконано в повному обсязі.

Відповідно до частини 2 статті 172-15 КУпАП недбале ставлення військової службової особи до військової служби, вчинене в умовах особливого періоду, тягне за собою накладення штрафу від однієї до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт з утриманням на гауптвахті на строк від десяти до п`ятнадцяти діб.

Особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Суб`єктом адміністративного правопорушення, передбаченого процитованою нормою, є військові службові особи.

Об`єктивна сторона правопорушення полягає у вчиненні таких дій, як недбале ставлення до військової служби в умовах особливого періоду.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що з протоколу про адміністративне правопорушення ОДВ/702 вбачається, що 26 серпня 2026 року на підставі наказу ІНФОРМАЦІЯ_3 № 895 ОСОБА_1 включений до групи оповіщення військовозобов`язаних з визначеним маршрутом у м. Вінниці.

27 серпня 2026 року о 14:30 год на території Лісопарку ОСОБА_1 , діючи в умовах особливого періоду, маючи реальну можливість для належного виконання службових обов`язків, недбало поставився до військової служби, зокрема здійснював заходи оповіщення щодо ОСОБА_2 за відсутності належної відеофіксації, що призвело до неможливості посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_2 належного та об`єктивного контролю за виконанням уповноваженими особами ІНФОРМАЦІЯ_3 своїх посадових обов`язків під час здійснення заходів оповіщення військовозобов`язаних.

При цьому з наданих суду матеріалів вбачається, що протокол про адміністративне правопорушення був складений за результатами здійснення перевірки щодо законності дій посадових осіб ТЦК та СП під час здійснення заходів оповіщення громадян України. Також з наданих суду матеріалів встановлено, що така перевірка була здійснена на підставі повідомлення ОСОБА_2 щодо його незаконного затримання та застосування до нього заходів фізичного примусу – нанесення ударів. Також з наданих суду матеріалів вбачається, що фактична перевірка повідомлення ОСОБА_2 , здійснена не була з посиланням на відсутність засобів відеозапису заходів оповіщення.

Судом першої інстанції встановлено, що відомості, які б свідчили про прийняття процесуального рішення щодо незаконного затримання ОСОБА_2 , протиправного застосування до нього заходів фізичного впливу та його незаконним позбавленням волі, надані суду матеріали не містять.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КУпАП, адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачене КУпАП, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

Згідно зі ст. 253 КУпАП, якщо при розгляді справи уповноважений орган прийде до висновку, що в порушенні є ознаки кримінального правопорушення, він передає матеріали прокурору або органу досудового розслідування.

Відповідно до ч. 2 ст. 284 КУпАП постанова про закриття справи виноситься, зокрема, при передачі матеріалів прокурору або органу досудового розслідування.

Апеляційний суд вважає доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неправильно застосував положення ст. 253 КУпАП і вийшов за межі предмета розгляду справи, а також порушив презумпцію невинуватості, безпідставними та такими що спричинені невірним розумінням наслідків постанови суду першої інстанції.

Дійсно, в мотивувальній частині постанови суд першої інстанції вказав, що відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини передбачена статтею 146 Кримінального кодексу України (далі – КК). Також статтею 371 КК передбачена саме кримінальна відповідальність за завідомо незаконне затримання або незаконний привід. Також статтею 426-1 КК встановлена кримінальна відповідальність за перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень.

Водночас суд першої інстанції, пославшись на статтю 253 та пункт 1 частини першої статті 247 КУпАП, закрив провадження у справі щодо ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 172-15 КУпАП, та передав матеріали справи до Вінницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону для вирішення питання щодо внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей за фактом можливого незаконного затримання ОСОБА_2 , протиправного застосування до нього заходів фізичного впливу та незаконного позбавлення його волі.

Отже, суд першої інстанції не встановлював винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення та не констатував наявності в його діях складу кримінального проступку чи злочину. Передача матеріалів справи до органу прокуратури була зумовлена необхідністю перевірки обставин, викладених у повідомленні ОСОБА_2 , та надання їм належної правової оцінки компетентним органом. Таке процесуальне рішення саме собою не створює наперед встановлених правових наслідків для ОСОБА_1 і не свідчить про визнання його винуватим у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення.

При цьому доводи ОСОБА_1 про те, що він не вчиняв протиправних дій щодо ОСОБА_2 , підлягають перевірці в межах відповідного провадження компетентним органом, який за результатами проведення необхідних процесуальних дій має прийняти передбачене законом рішення. Сам факт передачі матеріалів справи не свідчить ані про підтвердження викладених у повідомленні ОСОБА_2 обставин, ані про їх спростування.

З огляду на викладене, апеляційний суд відхиляє також доводи скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції матеріалам справи та відсутність їх належного доказового обґрунтування. Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що суд не встановлював як доведені факти незаконного затримання ОСОБА_2 , протиправного застосування до нього заходів фізичного впливу чи незаконного позбавлення його волі, а лише навів відповідні обставини як підставу для передачі матеріалів справи компетентному органу.

Таким чином, суд першої інстанції в межах розгляду справи про адміністративне правопорушення надав оцінку обставинам, покладеним в основу протоколу ОДВ/702, та дійшов висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 172-15 КУпАП. Водночас передача матеріалів справи до органу прокуратури була спрямована на перевірку відомостей про можливі протиправні дії щодо ОСОБА_2 , які потребують самостійної правової оцінки. Ідеться не про встановлення наявності складу кримінального правопорушення в діях ОСОБА_1 , а про необхідність перевірити обставини події, які можуть свідчити про вчинення іншого правопорушення.

Оскаржувана постанова не є рішенням про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, не містить остаточного висновку про його винуватість у вчиненні кримінального правопорушення та не підміняє собою процесуальних рішень, ухвалення яких належить до компетенції органів досудового розслідування і суду в межах кримінального провадження. Її зміст у відповідній частині зводиться до передачі матеріалів для перевірки обставин події та забезпечення їх належної правової оцінки уповноваженим органом. За таких обставин підстав вважати, що суд першої інстанції порушив презумпцію невинуватості або вийшов за межі предмета розгляду справи, немає.

Інші доводи апеляційної скарги не є суттєвими, а відтак не можуть слугувати підставою для скасування чи зміни законної постанови суду першої інстанції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Апеляційний суд враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування є достатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону. Об`єктивних підстав ставити під сумнів належність, допустимість та достовірність наведених доказів та викладених обставин суд апеляційної інстанції не вбачає.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції, в свою чергу, є законною та обґрунтованою, у зв`язку із чим відсутні підстави для її скасування або зміни.

На підставі викладеного та керуючись ст. 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення, суд

Постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2026 року про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 172-15 КУпАП залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддяМ. В. Матківська