Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №344/3963/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 344/3963/25

Провадження № 22-ц/4808/1547/26

Головуючий у 1 інстанції Бабій О. М.

Суддя-доповідач Мальцева Є.Є.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Мальцевої Є.Є.

суддів: Девляшевського В.А., Луганської В.М.,

секретар Шемрай Н.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Савчука Романа Романовича на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 травня 2026 року, ухвалене судом у складі головуючої судді Бабій О.М. у м. Івано-Франківськ, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про відшкодування шкоди, заданої вчинення перешкод в користуванні та володінні житловим приміщенням,

у с т а н о в и в:

05 березня 2025 року позивачка звернулася в суд, в обґрунтування позову посилалася на те, що є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 . Власниками іншої частини квартири є відповідачі, які чинили позивачці перешкоди у користуванні квартирою. Рішенням Івано-Франківського міського суду від 19.02.2021 року, яке залишено в силі постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17.05.2021 року, задоволено позов ОСОБА_1 , вирішено вселити її в квартиру АДРЕСА_1 , встановити порядок користування житловим приміщенням. Вселення позивачки у квартиру відбулось лише 03.11.2022 року в примусовому порядку.

Відповідачі чинили перешкоди позивачці у володінні та користуванні часткою квартири, чим завдали їй майнову шкоду, яка полягає у втраті доходів від вказаного майна, які позивачка могла одержати за весь час володіння ним, але не отримала у зв`язку із незаконними діями відповідачів. Доходи, які позивачка могла отримати від володіння вказаною квартирою, можливо визначити на основі середньої орендної плати за користування аналогічним житловим приміщенням. За період з жовтня 2019 року по жовтень 2022 року (місяць, що передував вселенню позивачки в квартиру) загальна вартість завданої матеріальної шкоди в результаті вчинення відповідачами перешкод в користуванні квартирою становить 72 666,67 грн..

Окрім цього, в результаті вказаних незаконних дій відповідачів позивачці також було завдано моральної шкоди, яка полягає у душевних стражданнях, пов`язаних із позбавленням права володіння та користування належним їй майном, а також зусиллях, яких вона була змушена докласти для відновлення такого права, зокрема шляхом звернення до суду та органів виконавчої служби. Позивачка оцінює вартість завданої їй моральної шкоди в 50 000 гривень.

Просила стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у солідарному порядку 122 666,67 грн, завданої матеріальної та моральної шкоди.

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області рішенням від 21 травня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про відшкодування шкоди, заданої вчинення перешкод в користуванні та володінні житловим приміщенням, відмовив.

Не погоджуючись з таким рішенням, представника позивачки ОСОБА_1 – адвокат Савчук Р.Р. звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою. Вважає оскаржене рішення суду незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом було проігноровано преюдиціальні факти та порушено норми процесуального права щодо звільнення від доказування. У рішенні Івано-Франківського міського суду від 21 травня 2026 року суд помилково констатував, що в ході розгляду справи не встановлено порушення відповідачами її законних прав, зокрема права на користування чи розпорядження належною їй часткою у спільній власності. Таке твердження суду першої інстанції є наслідком грубого порушення норм процесуального права, а саме повного ігнорування положень щодо підстав звільнення від доказування (преюдиції).

Як вбачається рішенням Івано-Франківського міського суду від 19.02.2021 року у справі № 344/698/18 (яке залишено в силі постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17.05.2021 року та постановою Верховного Суду від 22.07.2022 року) позов ОСОБА_1 було задоволено, ухвалено вселити її в квартиру АДРЕСА_1 та встановлено порядок користування житлом. Сам предмет спору у справі № 344/698/18 (вселення співвласника) та підсумкове задоволення позовних вимог судами трьох інстанцій юридично констатують факт того, що позивачці чинилися протиправні перешкоди у реалізації її права власності. Оскільки у справі № 344/698/18 та у поточній справі № 344/3963/25 беруть участь ті самі сторони, факт чинення перешкод є преюдиціальним.

Окрім цього суд першої інстанції не надав належної оцінки офіційним документам триваючого характеру цих перешкод, які охоплюють увесь спірний період (з жовтня 2019 року по жовтень 2022 року). На виконання судового рішення у справі № 344/698/18 через ухилення відповідачів від його добровільного виконання було розпочато виконавче провадження з примусового вселення ОСОБА_1 .. Відповідачі не оскаржували постанови про відкриття виконавчого провадження. Це свідчить про те, що вони визнавали наявність відкритого примусового процесу проти них і це підтверджує відсутність з їхнього боку будь-яких намірів добровільно допустити позивачку до спільного майна. Перешкоди у користуванні майном тривали безперервно аж до 03 листопада 2022 року, коли ВДВС було здійснено вселення ОСОБА_1 виключно в примусовому порядку.

Суд першої інстанції проігнорував сукупність преюдиційного судового рішення та не скасованих актів органу державної виконавчої служби. Ці документи у своїй взаємодії беззаперечно доводять, що протягом усього спірного періоду (до 03.11.2022 року) позивачка була позбавлена можливості користуватися та розпоряджатися своєю власністю саме внаслідок неправомірної поведінки відповідачів.

Представник апелянта вказує, що відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення майнової шкоди (упущеної вигоди) в розмірі 72 666 грн. 67 коп., суд першої інстанції вказав, що позивачкою не надано суду жодних доказів того, що вона намагалась здати квартиру чи кімнату в оренду, жодного оголошення про оренду, договору оренди не надано. Такий висновок суду є абсолютно помилковим. зробленим із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням стандартів доказування в цивільному процесі.

Позивачка довела реальність та потенційну можливість отримання такого доходу. надавши суду офіційні висновки про вартість орендної плати аналогічного житла від 19.02.2025 року, складені ТОВ «Всеукраїнська оціночна компанія». Ці висновки містять чіткий аналіз ринку нерухомості в м. Івано-Франківську за спірний період (2019-2022 роки), що є об`єктивним підтвердженням середньої вартості оренди та суми збитків. розрахованої пропорційно до частки позивачки.

Вимога суду надати оголошення про оренду чи проєкти договорів оренди за умови, що позивачка фізично не мала доступу до квартири, є логічно суперечливою. Публікація оголошень про здачу в оренду приміщення, в яке власник не може зайти, змінити замки чи продемонструвати його потенційним орендарям, була б фікцією та свідомим введенням в оману третіх осіб.

Посилаючись на те, що позивачка нібито не могла б здати майно без згоди відповідачів за ст. 369 ЦК України, суд фактично легалізував протиправну поведінку відповідачів. Суд першої інстанції застосував закон, який не підлягав застосуванню (ст. 369 ЦК України щодо сумісної власності) та повністю проігнорував норми, які підлягали застосуванню (ст. 22. 358, 386, 1166 ЦК України щодо відшкодування шкоди власникові у спільній частковій власності). Це призвело до ухвалення незаконного рішення, яке базується на хибній юридичній кваліфікації відносин сторін.

Крім того, посилання суду на факт перебування ОСОБА_3 за кордоном, як на підставу для звільнення її від відповідальності, є грубим порушенням ст. 1166 ЦК України. Перебування за межами країни не звільняє боржника від відповідальності за збитки, завдані її триваючою бездіяльністю щодо невиконання судового рішення та блокування прав законного співвласника. Обмеження прав позивачки було створено відповідачами колективно. Доступ до квартири та виділеної ОСОБА_1 кімнати з`явився лише внаслідок вчинення процесуальних дій у межах виконавчого провадження, відкритого щодо всіх боржників одночасно.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції зазначив, що судом не встановлено порушення відповідачами законних прав позивачки, зокрема права на користування чи розпорядження належною їй часткою у спільній власності, тому вимога про відшкодування моральної шкоди не містить правових підстав для її задоволення. Такий висновок суду є абсолютно незаконним, повністю суперечить встановленим матеріалам справи та є прямим наслідком неправильного застосування норм матеріального права. Заявлена сума відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн є цілком виправданою, зваженою та пропорційною глибині та тривалості перенесених позивачкою страждань. Позивачка була змушена витрачати свій час, здоров`я та матеріальні ресурси для захисту та відновлення порушеного права. Це проявилося у необхідності звернення за правовою допомогою, тривалій участі у складних судових процесах у справі про вселення (яка пройшла першу, апеляційну інстанції та Верховний Суд), а в подальшому - у тривалій процедурі взаємодії з органами виконавчої служби задля організації процесу примусового проникнення та вселення у квартиру. Вимушена зміна життєвих планів та необхідність залучення додаткових зусиль для захисту своїх прав є самостійними і достатніми підставами для визначення факту завдання моральної шкоди. Враховуючи наведене, оскільки факт цивільного правопорушення з боку відповідачів (триваючий недопуск власника до майна) є повністю доведеним матеріалами справи, висновок суду про відсутність підстав для стягнення моральної шкоди є незаконним і таким, що прямо суперечить ст. 23 та ч. 3 ст. 386 ЦК України.

Просить скасувати рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 травня 2026 року, ухвалити нове рішення, згідно із яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в солідарному порядку грошові кошти в сумі 122 666 грн 67 кон. з яких: 72 666.67 грн вартість завданої майнової шкоди; 50 000.00 грн вартість моральної шкоди. Стягнути з відповідачів у солідарному порядку вартість понесених судових витрат.

Представник ОСОБА_2 – адвокат Сметаніков А.В. подав відзив на апеляційну скаргу.

Вказує, що судом першої інстанції у даній справі дійсно помилково застосовано статтю 369 ЦК України, проте, це жодним чином не спростовує висновків суду в даній цивільній справі.

Представником апелянта зазначалось, що рішенням суду в справі № 344/698/18 було чітко індивідуалізовано предмет користування позивачки. Дане твердження представника скаржниці також жодним чином не спростовує правильне по суті оскаржене рішення Івано-Франківського міського суду в даній цивільній справі, так як суд, зокрема, зробив висновок про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку з відсутністю у матеріалах справи будь-яких доказів того, що у період, зазначений у позовній заяві, позивачка вчиняла спроби щодо здачі своєї частки спірної квартири в оренду і відповідачі вчиняли їй у цьому перешкоди. Що ж до права матеріальної компенсації співвласнику, відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК, вважає, що така компенсація передбачена виключно у випадку неможливості володіння й користування спільним майном співвласником. Разом з тим, предметом позову є компенсація шкоди за неможливість здачі майна в оренду, що має зовсім іншу юридичну природу.

Відшкодування матеріальної шкоди, пов`язаної з фізичним недопуском відповідачів позивачки до спірної квартири не може братися до уваги, оскільки жодного факту недопуску не було наведено ані в суді першої інстанції, ані в даній апеляційній скарзі. Більш того, на підтвердження матеріальної шкоди представником позивачки надається розрахунок орендної плати за оренду житла в місті Івано-Франківську за спірний період 2019 - 2022 р.р..

Просить змінити оскаржене рішення в мотивувальній його частині з наведенням посилання на норми ч. ч. 1 та 2 ст. 358 ЦК України,а в решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Зі змісту поданого відзиву на апеляційну скаргу вбачається, що частина його містить обґрунтування заперечень щодо доводів апеляційної скарги, а в іншій частині відзив містить заперечення та незгоду відповідача з рішенням суду першої інстанції та зазначає, що рішення має бути змінено у його мотивувальній частині.

Тобто відзив на апеляційну скаргу містить вимоги апеляційної скарги, для якої встановлено інший порядок подання.

Відповідно до ч.2 ст.360 ЦПК України відзив на апеляційну скаргу має містити: 1) найменування суду апеляційної інстанції; 2) ім`я (найменування),поштову адресу особи, яка подає відзив на апеляційну скаргу,а також номер засобу зв`язку, адресу електронної пошти,за наявності; 3)обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги; 4)у разі необхідності – клопотання особи, яка подає відзив на апеляційну скаргу; 5) перелік матеріалів, що додаються.

Згідно з ч. 4 статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку що відзив представника ОСОБА_2 – адвоката Сметанікова А.В. в частині обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги має бути прийнятим до розгляду. Разом з тим, відзив в частині обґрунтування заперечень щодо незгоди з рішенням суду першої інстанції, з проханням змінити оскаржене рішення в мотивувальній його частині з наведенням посилання на норми ч. ч. 1 та 2 ст. 358 ЦК України, колегія суддів вважає, що на підставі ч. 4 ст. 183 ЦПК України підлягає залишенню без розгляду.

Позивачка, відповідачки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до апеляційного суду не явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, представника позивачки – адвоката Савчука Р.Р., який підтримав апеляційну скаргу, заперечення відповідачки ОСОБА_2 та її представника адвоката Сметанікова А.В., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Суд встановив, що з 06.03.2007 ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 належало по 1/6 частки вказаної квартири, що також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.169).

На даний час квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 1/18 частки з 22.04.2021, ОСОБА_4 1/6 частки з 22.04.2021, ОСОБА_9 1/9 частки з 15.04.2021, ОСОБА_4 1/6 частки з 19.02.2020, ОСОБА_1 1/3 частки з 28.12.2015, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.168).

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про вселення та визначення порядку користування квартирою.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що є власником 1/3 частини трьохкімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 63 кв.м. Іншими співвласниками квартири є відповідачі. Останні ігнорують її неодноразові пропозиції надати доступ до квартири і визначити порядок користування такою. Тому враховуючи житлову площу квартири (35,8 кв.м), розмір часток сторін у праві власності, ОСОБА_1 просила суд вселити її у вказану квартиру та визначити порядок користування нею, виділивши їй разом з сім`єю житлову кімнату площею 11,2 кв.м. У спільному користуванні співвласників залишити коридор 10,1 кв.м, кухню площею 9,7 кв.м, вбиральню - 1,4 кв.м, ванну кімнату - 2,7 кв.м та балкон - 5,9 кв.м.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 19 листопада 2020 року закрито провадження в частині позовних вимог щодо ОСОБА_8 в зв`язку з його смертю.

Того ж дня іншою ухвалою суду до участі у справі в якості співвідповідачів залучено ОСОБА_2 та ОСОБА_6 ..

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 19 лютого 2021 року позов задоволено частково. Вселено ОСОБА_1 разом з сім`єю у квартиру АДРЕСА_1 . Встановлено порядок користування вказаною квартирою: виділено ОСОБА_1 разом з сім`єю в користування житлову кімнату площею 11,0 кв.м, залишено у спільному користуванні співвласників квартири коридор площею 10,1 кв.м, кухню площею 9,7 кв.м, ванну кімнату площею 2,7 кв.м, вбиральню площею 1,4 кв.м та балкон площею 5,9 кв.м. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 352,40 грн витрат по оплаті судового збору.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 19 лютого 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 про вселення та визначення порядку користування квартирою змінено.

Вселено ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_1 . Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши в користування ОСОБА_1 житлову кімнату площею 11,00 кв.м. та лоджію площею 3,6 кв.м. У спільному користуванні співвласників квартири залишено: коридор площею 10,0 кв.м, кухню площею 9,7 кв.м, ванну кімнату площею 2,7 кв.м, вбиральню площею 1,4 кв.м., лоджію площею 5,3 кв.м. (а.с.13-23).

Постановою Верховного Суду від 22 липня 2022 року постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року залишено без змін.

Позивачка вселена в квартиру 03 листопада 2022 року, що підтверджується копією акту державного виконавця (а.с.24).

Обгрунтовуючи вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, позивачка надала висновок про вартість орендної плати. (т.1 а.с.29-32)

Згідно з даним висновком середня вартість місячної орендної плати аналогічної квартири в 2019-2021 роках та протягом перших шести місяців 2022 року становила 5000-6000 грн., в другій половині 2022 року 9500-10 000 грн. Тому позивачка могла розраховувати на третину від вказаних сум.

Позивачка заявляє вимогу про стягнення вартості завданої їй шкоди за останні три роки, які передували відновленню її порушеного права, а саме, за період з жовтня 2019 по жовтень 2022 року в сумі 72 666 грн 67 коп.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд встановив, що позивачкою не надано суду жодних доказів того, що вона намагалась здати квартиру чи кімнату в оренду, жодного оголошення про оренду, договору оренди не надано, а також доказів того, що саме дії відповідачів було перешкодою для цього. Судом не встановлено порушення відповідачами законних прав позивачки, зокрема права на користування чи розпорядження належною їй часткою у спільній власності. Відповідно, суд не встановив і підстав для стягнення моральної шкоди.

Апеляційний суд, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не може погодитися із висновками суду в повному обсязі.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Відповідно до частини першої та пунктів 4,8,9 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такими способами захисту, відновлення становища, яке існувало до порушення та відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати економічну ситуацію і природні якості землі.

За змістом статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Згідно із ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

За ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Отже, як слідує з норм цієї статті, учасники спільної часткової власності повинні погоджувати один з одним свою поведінку по володінню, користуванню і розпорядженню спільною річчю, вони здійснюють правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню спільним майном за спільною згодою.

Право кожного із співвласників по володінню, користуванню і розпорядженню спільним майном, одночасно створює для нього і обов`язок погодити свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками.

Якщо ж співвласники не дійдуть згоди з питання щодо здійснення повноважень по володінню і користуванню спільним майном, то спір, що виник, може бути вирішений судом.

Як правильно зазначено судом першої інстанції, під час розгляду цивільної справи № 344/698/18 встановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 та разом з тим не має можливості користуватися своїм майном, оскільки їй чинилися перешкоди у реалізації цих прав, у суд у цій справі дійшов висновку про наявність підстав для її вселення в квартиру - таким чином захистив права позивачки.

Звертаючись до суду вже з даним позовом, ОСОБА_1 зазначила, що відповідачі чинили їй перешкоди у володінні та користуванні належною часткою житлового приміщення, чим завдали їй майнову шкоду, яка полягає у вартості доходів від вказаного майна, які вона могла одержати за весь час володіння ним, однак не отримала у зв`язку із незаконними діями відповідачів.

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. Водночас, одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.

Частинами 1 і 2 статті 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

За змістом норм ст. 1166 ЦК України юридичною підставою відповідальності, яка виникає внаслідок заподіяння шкоди, є склад цивільного правопорушення. До його елементів належать протиправна поведінка завдавача шкоди, настання шкоди, причинний зв`язок між двома першими елементами і вина завдавача шкоди.

При цьому на потерпілого покладається обов`язок доведення факту заподіяння такої шкоди відповідачем та її розмір.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні кожного окремого спору про відшкодування матеріальної та моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення.

Верховний Суд у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18 та від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 дійшов висновку, що у справах про відшкодування шкоди обов`язок доведення обґрунтованості заявлених вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки особи, яка її завдала, а також причинно-наслідкового зв`язку між такою поведінкою та заподіяною шкодою.

За ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч. 1, 2, 3 ст. 89 ЦПК України).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її не доведення.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Колегія суддів зазначає, що встановлений рішеннями у справі № 344/698/18 факт наявності між сторонами спору щодо вселення та порядку користування квартирою сам по собі не є автоматичною та достатньою підставою для стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди за минулий період без доведення спеціальних умов цивільно-правової відповідальності відповідно до норм ЦК України.

Пред`явлення вимоги про відшкодування упущеної вигоди покладає на позивача обов`язок довести реальність (неминучість) отримання доходу, а не лише ймовірність його отримання. Позивач повинен довести, що він міг і повинен був отримати ці доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Колегія суддів зазначає, що наданий позивачкою висновок про вартість орендної плати лише відображає середньоринкову вартість оренди аналогічної нерухомості у м. Івано-Франківську, однак не підтверджує наявність у позивачки реальних дій, спрямованих на здачу її частки у спірній квартирі в оренду. Також зміст вказаного висновку свідчить про те, що оціночна вартість орендної плати розраховувалася суб`єктом оціночної діяльності виключно щодо всієї квартири загалом, як цілісного об`єкта нерухомого майна, і без огляду конкретного приміщення, що виключає врахування фактичного технічного стану житла. Висновок не містить дослідження ринкової вартості оренди окремої житлової кімнати (площею 11,0 кв.м), на яку має право позивачка.

Окрім того, відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. До набрання законної сили судовим рішенням про визначення порядку користування та виділення конкретної кімнати, об`єктом володіння позивачки була ідеальна частка (1/3), здача якої в оренду третім особам без узгодження з іншими співвласниками є неможливою.

Навіть після остаточного перегляду справи Верховним Судом (постанова ВС від 22 липня 2022 року ) та примусового вселення (03 листопада 2022 року) позивачка не вчиняла дій щодо здачі виділеної їй кімнати в оренду, що додатково свідчить про відсутність у неї реального наміру отримувати такий дохід у спірний період.

Суд апеляційної інстанції виходить з того, що наведена вимога про відшкодування матеріальної шкоди є цивільно-правовою відповідальністю за завдані збитки, яка вимагає від позивача доказування щодо реальності та неминучості отримання такого доходу, а не лише теоретичної чи абстрактної можливості його нарахування. Наданий позивачкою Висновок про вартість орендної плати є неналежним та недопустимим доказом, оскільки базується на середньоринковій вартості оренди цілісного об`єкта нерухомого майна (усієї трикімнатної квартири).

З урахуванням приписів статті 358 Цивільного кодексу України щодо здійснення права спільної часткової власності за згодою співвласників та за відсутності доказів реального вчинення дій, спрямованих на реальну здачу майна в оренду (оголошень, попередніх договорів, залучення суб`єктів рієлторської діяльності), а також з огляду на невчинення таких дій позивачкою після примусового вселення, матеріали справи свідчать про відсутність дійсного наміру отримувати вказаний дохід та відсутність причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідачів і неотриманням прибутку, що у своїй сукупності унеможливлює застосування положень статей 22 та 1166 Цивільного кодексу України.

Отже, висновок суду першої інстанції про відмову у відшкодуванні матеріальної шкоди у сумі 72 666,67 грн. є юридично обґрунтованим і законним, оскільки позивачкою не доведено реальності й неминучості отримання доходу у вигляді упущеної вигоди, а наданий нею Висновок про вартість орендної плати є неналежним доказом розміру збитків. Посилання суду першої інстанції на норму ст.369 ЦК України не призвели суд до неправильного висновку по суті спору.

Разом з тим колегія суддів не може погодитися з висновком суду про відмову в задоволенні позову в частині стягнення моральної шкоди, виходячи з наступного.

Згідно з ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Тлумачення ст. 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (ухвала Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 61-28299св18), постанова Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що «виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства».

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (частина перша статті 1167 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 грудня 2020 року в справі №752/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01 вересня 2020 року у справі №216/3521/16-ц вказала, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Згідно зі змістом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61 1132св22).

Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21).

Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

Частиною 1 статті 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 19 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Вселено ОСОБА_1 разом з сім`єю у квартиру АДРЕСА_1 . Встановлено порядок користування вказаною квартирою: виділено ОСОБА_1 разом з сім`єю в користування житлову кімнату площею 11,0 кв.м, залишено у спільному користуванні співвласників квартири коридор площею 10,1 кв.м, кухню площею 9,7 кв.м, ванну кімнату площею 2,7 кв.м, вбиральню площею 1,4 кв.м та балкон площею 5,9 кв.м. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 352,40 грн витрат по оплаті судового збору. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року, зміненою та залишеною без змін постановою Верховного Суду від 22 липня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: рішення Івано-Франківського міського суду від 19 лютого 2021 року змінено в частині задоволення позовних вимог про вселення та визначення порядку користування квартирою АДРЕСА_1 , вселено ОСОБА_1 у вказану квартиру та встановлено порядок її користування.

Згідно з даними копії акта державного виконавця, ОСОБА_1 була вселена в житлове приміщення 03 листопада 2022 року.

Таким чином, факт незаконних дій відповідачів щодо чинення неправомірних дій шляхом перешкоджання користуванню нею житлом встановлений судовими рішеннями, і такі обставини не підлягають доказуванню в силу ч. 4 ст. 82 ЦПК України, тому наявні правові підстави для стягнення моральної шкоди.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду №953/825/24 (провадження 61-17568вс) від 02 вересня 2025 року, №336/7765/18 (провадження 61-18411св20) від 30 червня 2021 року.

У частині визначення розміру моральної шкоди, завданої позивачу, апеляційним судом враховано наступне.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. При цьому судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень.

З цього погляду можливість людини реалізувати своє природне право на одержання компенсації за страждання і переживання, спричинені посяганням на належні їй особисті немайнові блага, слід розцінювати як один з виявів верховенства права.

У переважній більшості випадків ЄСПЛ: а) наголошує на розумно очікуваних, передбачуваних або звичайних за подібних обставин негативних наслідках, що мали б виникнути у немайновій сфері потерпілої особи; б) виходить з розумного врахування суті порушеного права, особливостей вчинення конкретного правопорушення та характерного для останнього негативного впливу на стан потерпілого; в) при визначенні розміру моральної шкоди керується власною практикою в аналогічних справах.

Зі змісту ст. 23 ЦК України вбачається, що при визначені розміру компенсації моральної шкоди враховуються вимоги розумності і справедливості.

Враховуючи, що матеріалами справи встановлено обставини, які свідчать про неможливість позивачки ОСОБА_1 користуватися житлом протягом певного періоду, необхідність звертатися судових органів за захистом порушених прав, колегія суддів вважає наявними передбачені законом підстави для стягнення на її користь моральної шкоди в загальному розмірі 9000 грн, що є розумним та справедливим, виходячи з характеру спору та доказів, наданих позивачем на підтвердження її спричинення.

З наведених мотивів рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про часткове задоволення такої вимоги.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами ч. 1 ст. 376 ЦПК України є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Щодо розподілу судових витрат апеляційний суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, загальна ціна позову складала 122 666,67 грн (72 666,67 грн матеріальної шкоди та 50 000 грн моральної шкоди).

За подання позовної заяви до суду першої інстанції позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 1 226,67 грн. За подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 1 840,00 грн.

За результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову на загальну суму 9 000,00 грн (по 3 000,00 грн з кожного з трьох відповідачів)

Таким чином, позовні вимоги задоволено загалом на суму 9 000,00 грн із заявлених 122 666,67 грн, що становить 7,34% від загальної ціни позову (9 000 / 122 666,67 х 100%).

З огляду на положення статті 141 ЦПК України, судові витрати зі сплати судового збору підлягають стягненню з відповідачів на користь позивачки пропорційно до розміру задоволених судом вимог.

Отже, пропорційно до задоволених вимог за подання позову до суду першої інстанції стягненню з відповідачів на користь позивачки підлягає судовий збір у загальній сумі 90 грн (по 30,00 грн з кожного відповідача), за подання апеляційної скарги судовий збір у загальній сумі 135 грн (по 45,00 грн з кожного відповідача).

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Савчука Романа Романовича задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 травня 2026 року скасувати в частині вирішення позову про відшкодування моральної шкоди та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову в цій частині.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ) в користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) по 3000 (три тисячі) грн з кожної на відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_3 ) в користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 ) судовий збір за подання позову по 30 (тридцять) грн з кожної та судовий збір за подання апеляційної скарги по 45 (сорок п`ять) грн з кожної.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повне судове рішення складено 14 жовтня 2026 року.

Судді Є.Є. Мальцева

В.А. Девляшевський

В.М. Луганська