Вирок від 13 жовтня 2026 р. у справі №127/38849/25 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/38849/25

Провадження №1-кп/127/1281/25

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,

сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченої ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 08.10.2025 за № 12025020040000652, за обвинуваченням:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки міста Вінниці, громадянки України, з вищою освітою, не працюючої, не заміжньої, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимої,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 185, частиною першою статті 357 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

06.10.2025 біля 21.56 год ОСОБА_5 , перебуваючи у кав`ярні O’cake, розташованої у ТЦ «Петроцентр» по просп. Коцюбинського, 70 в м. Вінниці, помітила чоловічу сімку, що належала ОСОБА_6 , яку останній залишив без нагляду на спинці стільця. У подальшому в ОСОБА_5 виник злочинний умисел, направлений на таємне викрадення чужого майна.

Реалізовуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_5 , діючи умисно, розуміючи протиправність своїх дій та їх суспільно небезпечний характер, маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, впевнившись, що за її діями ніхто не спостерігає, шляхом вільного доступу взяла зазначену сумку вартістю 1230,60 грн, у якій знаходились грошові кошти в сумі 24596 грн, гаманець вартістю 285 грн з особистими документами та банківськими картками, належними ОСОБА_6 .

Після викрадення зазначених речей та грошових коштів ОСОБА_5 зникла з місця вчинення злочину, викраденим розпорядилась на власний розсуд. Своїми протиправними діями ОСОБА_5 заподіяла ОСОБА_6 матеріальної шкоди на загальну суму 25826,60 грн.

У подальшому, знайшовши у викраденій чоловічій сумці, належній ОСОБА_6 , банківські картки, емітовані АТ «А Банк» та АТ КБ «Приват Банк», які видані на ім`я ОСОБА_6 , у ОСОБА_5 виник злочинний умисел, направлений на привласнення офіційних документів.

Реалізовуючи зазначений умисел, ОСОБА_5 , діючи умисно, не вживаючи будь-яких заходів, спрямованих на повернення знайденого нею майна, усвідомлюючи, що знайдені банківські картки належать іншій особі та є офіційним документом, взяла зазначені картки собі. В подальшому ОСОБА_5 зазначеними картками розпорядилась на власний розсуд.

Обвинувачена ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушення визнала та суду пояснила, що вчинила їх за обставин, викладених в обвинувальному акті.

Допит обвинуваченої був здійснений відповідно до приписів статті 351 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). Під час зазначеного допиту обвинувачена надала суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованих їй діянь, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК.

Потерпіла ОСОБА_6 у судове засідання не з`явився, разом з тим в матеріалах справи міститься його письмова заява, згідно з якою він просив суд здійснити розгляд справи за його відсутності. При цьому зі змісту зазначеної заяви убачається, що потерпілий претензій матеріального або морального характеру не має, просить суд покарати обвинувачену на розсуд суду.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 КПК дослідив й інші докази, зібрані у кримінальному провадженні, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, а саме:

-протокол огляду місця події від 08.10.2025, відповідно до якого у період часу з 20.37 по 20.52 год на відкритій ділянці місцевості поблизу магазину «Маркет Plus» по вул. Максимовича в м. Вінниці ОСОБА_5 добровільно видала грошові кошти в сумі 500 грн, та 24000 грн, гаманець з грошовими коштами на загальну суму 590 грн, банківські картки, емітовані АТ КБ «Приватбанк» та АТ «А-Банк», паспорт громадянина України, посвідчення водія, два студентські квитки на ім`я ОСОБА_7 ;

-висновок експерта № 2131/25-21 від 13.10.2025, згідно з яким ринкова вартість наданої на дослідження вживаної чоловічої сумки з урахуванням товарного стану станом на 06.10.2025 могла складати 945,60 грн; ринкова вартість наданого на дослідження чоловічого вживаного гаманця з урахуванням товарного стану станом на 06.10.2025 могла складати 285,00 грн;

-протокол огляду документа від 10.10.2025, відповідно до якого у період часу з 15.00 по 16.00 год був оглянутий диск із записом з камер спостереження у кав`ярні О`саке, розташованої у ТЦ «Петроцентр» по просп. Коцюбинського, 70 в м. Вінниці, зафіксоване місце залишення чоловічої сумки та момент, як особа жіночої статі підсіла до цього місця та забрала залишену сумку, залишила приміщення кав`ярні.

Аналізуючи показання обвинуваченої, надані суду докази, суд вважає, що в судовому засіданні був підтверджений факт заволодіння ОСОБА_5 сумкою потерпілого, в якій були гаманець, грошові кошти та банківські картки. Зокрема, ОСОБА_5 у судовому засіданні зазначених обставин не заперечувала, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованих діянь. Показання обвинуваченої повністю узгоджуються з наданими суду доказами.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації дій обвинуваченої суд враховує таке.

Верховний Суд (далі – ВС) у постанові від 14.02.2019 (справа № 454/420/17) зауважив, що згідно з приміткою до статті 358 Кримінального кодексу України (далі – КК) під офіційним документом у цій статті та статтях 357 і 366 цього Кодексу слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв`язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.

До інших «важливих особистих документів» слід відносити посвідчення, військовий квиток, трудову книжку, диплом про закінчення вищого закладу освіти, свідоцтво про народження, проїзний документ дитини, картка фізичної особи - платника податків, інші офіційні або приватні документи, які засвідчують важливі факти і події в житті людини і втрата яких істотно ускладнює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів.

Системний аналіз чинного законодавства свідчить про те, що питання чи є той або інший документ для даної особи важливим, має вирішуватись судом у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, важливості фактів, які засвідчуються документом, можливості його відновлення, розміру збитків від втрати документа. Також, віднесення платіжної банківської картки до важливих особистих документів має бути обґрунтованим з наведенням доводів на підтвердження, що ці документи були особистими та важливими для потерпілої особи.

Водночас сукупність норм статті 1 Закону України «Про інформацію», підпунктів 1.4, 1.14, 1.27, 1.31 статті 1, пункту 15.2 статті 15 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», частини четвертої статті 51 Закону України «Про банки та банківську діяльність» вказує, що документом визнається будь-який матеріальний носій, що містить інформацію, функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі, а засобами доступу до банківських рахунків (платіжним інструментом) є засоби певної форми на паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації, використання якого ініціює переказ грошей з відповідного рахунку. Одним з видів доступу до банківських рахунків є спеціальні платіжні засоби (платіжні картки тощо).

Отже ВС зробив висновок про те, що платіжна банківська картка не відповідає ознакам важливого особистого документу, тобто предмету злочину, передбаченого частиною третьою статті 357 Кримінального кодексу України, а є офіційним документом, і відповідно предметом злочину передбаченого частиною першою статті 357 КК.

Суд також враховує роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВС) № 10 від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», відповідно до яких предметом злочинів проти власності є майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи: речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери тощо, а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія.

У пункті 3 зазначеної вище постанови від 06.11.2009 роз`яснено, що крадіжка (таємне викрадення чужого майна) – це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.

У постанові від 15.05.2018 (справа № 296/3704/16-к) ВС зазначив, що об`єктивна сторона крадіжки виражається в дії – таємному незаконному, безоплатному, поза волею власника вилученні чужого майна.

Таємним вважається викрадення, коли воно вчинюється за відсутності особи, у власності чи під охороною якої перебувало майно, що викрадається, або у присутності такої особи непомітно для неї, а також у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють акту викрадення майна і не можуть дати йому належної оцінки (психічно хворі, малолітні). Викрадення є таємним і в тому разі, коли воно вчиняється у присутності особи, якій доручено майно, але вона перебуває в такому стані, який виключає можливість усвідомлювати значення того, що відбувається (сон, непритомність, сильне сп`яніння тощо).

Із суб`єктивної сторони такий злочин передбачає прямий умисел, тобто особа повинна розуміти, що вилучає таке майно таємно.

Слід також зауважити, що у постанові від 31.01.2013 (справа № 5-33кс12) ВС зазначив, що банківська платіжна картка є засобом доступу до банківського рахунку, що існує в електронній формі, а не засобом доступу до сховища, а тому викрадення засудженим банківської картки потерпілої особи з наступним зняттям грошей з банкомату з використанням цієї картки не може розцінюватися як викрадення, поєднане з проникненням у сховище.

Отже, аналізуючи наведені вище правові висновки та роз`яснення, встановлені в судовому засіданні фактичні обставини, суд дійшов до переконання, що в діянні ОСОБА_5 наявні ознаки викрадення офіційного документа та крадіжки.

Згідно з пунктом 5 Підрозділу 1 Перехідних положень Податкового кодексу України (далі – ПК) визначено, що у разі, якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 грн., крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.

Відповідно до підпункту 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV ПК з урахуванням норм абзацу першого підпункту 169.4.1 пункту 169.4 цієї статті платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку.

Тобто розмір податкової соціальної пільги в розумінні пункту 5 Підрозділу 1 Перехідних положень ПК дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на один місяць для працездатних осіб з 1 січня 2025 року становив 3028 грн. Отже, розмір податкової соціальної пільги у 2025 році для кримінально-правової кваліфікації становив 1514 грн.

Зі змісту частини другої статті 11 Кримінального кодексу України (далі – КК) випливає, що не є кримінальним правопорушенням дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Відповідно до приписів статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП) відповідальність за дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати настає, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення становить до 2 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (далі – НМДГ). Натомість згідно з приміткою 2 до статті 185 КК у статтях 185, 186, 189 та 190 цього Кодексу значна шкода визнається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п`ятдесяти НМДГ.

Отже, для вирішення питання щодо наявності в діянні ОСОБА_5 ознак кримінального правопорушення або ж ознак адміністративного правопорушення необхідно визначити, чи перевищує вартість викраденого ним майна 2 НМДГ, тобто 3028 грн.

Як суд вже зазначив вище, в судовому засіданні підтверджений розмір заподіяної потерпілому шкоди – 25826,60 грн, тобто вартість викраденого обвинуваченим майна на момент його викрадення (момент вчинення кримінального правопорушення) перевищувала 2 НМДГ. А тому суд дійшов до переконання, що в діях обвинуваченої наявні ознаки саме кримінально караного діяння.

Суд у судовому засіданні встановив, що після заволодіння майном потерпілого обвинувачена розпорядилась ним на власний розсуд. Тому суд дійшов до переконання, що в діях обвинуваченої наявні ознаки саме закінчених кримінальних правопорушень.

Крім того, суд враховує, що відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 затвердженого Законом України № 2102 -IX від 24.02.2022 в Україні введений воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану був неодноразово продовжений.

Отже, інкриміновані ОСОБА_5 діяння, було вчинене останньою під час дії воєнного стану.

При цьому суд звертає увагу, що судовий розгляд відповідно до статті 337 КПК проводиться лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта.

З огляду на викладене, суд дійшов до переконання, що дії ОСОБА_5 за фактом заволодіння сумкою та грошовими коштами потерпілого охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого за частиною четвертою статті 185 КК, за ознаками таємного викрадення чужого майна (крадіжки), кваліфікуючими ознаками якого є вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного стану; за фактом заволодіння банківською карткою потерпілої - охоплюються складом кримінального правопорушення (проступку), передбаченого частиною першою статті 357 КК, за ознаками викрадення офіційного документу, вчиненого з корисливих мотивів.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд бере до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВС № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання – конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, – тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

У постанові від 27.05.2026 (справа № 214/2983/24) ВС зауважив, що призначення покарання з урахуванням положень частини першої статті 69-1 КК може бути здійснене лише за наявності щонайменше однієї обставини, передбаченої пунктом 1 (з`явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину) та пунктом 2 (добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди) частини першої статті 66 КК, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини та відсутності обставин, що обтяжують покарання. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових виключає застосування частини першої статті 69-1 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що ОСОБА_5 вчинила тяжкий корисливий злочин та кримінальний проступок, винуватість у вчиненні яких визнала, надавши суду чіткі та послідовні показання, при цьому у вчиненому розкаялась. Крім того, суд бере до уваги, що обвинувачена на обліках у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, за місцем проживання скарг на останню не надходило.

Отже, обставинами, що пом`якшують покарання обвинуваченої, є щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину.

Обставини, які обтяжують покарання обвинуваченої, судом не встановлені.

З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченої, її негативного ставлення до вчиненого, обставин, які пом`якшують та обтяжують її покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченої та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкціями кримінального закону, у виді штрафу за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 357 КК, та позбавлення волі - за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 185 КК.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Санкція частини четвертої статті 185 КК передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до восьми років.

Як вже суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) вказав, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. У ході судового розгляду кримінального провадження не доведено, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченій положень частини першої статті 75 КК, тобто для її звільнення від відбування кримінального покарання з випробуванням, суд бере до уваги, висновки, викладені ВС у постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, суд враховує, що обвинувачена є особою раніше не судимою, винуватість у вчиненні інкримінованого діяння визнала, у вчиненому розкаялась. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченої від відбування призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.

Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує обставини, які зазначені вище, та вважає за можливе призначити ОСОБА_5 відносно тривалий іспитовий строк.

Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на ОСОБА_5 додаткові обов`язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання. При цьому частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються також рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.

Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема запобіжні заходи.

За результатом розгляду кримінального провадження суд дійшов до переконання про доцільність звільнення обвинуваченого від призначеного йому покарання з випробуванням. Як вже суд зазначив вище, іспитовий строк обчислюється саме з моменту проголошення вироку.

Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК.

Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченої.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_5 винною у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 357, частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України, та призначити покарання:

- за частиною першою статті 357 Кримінального кодексу України у виді штрафу в розмірі 50 (п`ятдесят) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 850 (вісімсот п`ятдесят) гривень;

- за частиною четвертою статті 185 Кримінального кодексу України у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Відповідно до частини першої статті 70 Кримінального кодексу України призначити ОСОБА_5 остаточне покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 1 (один) рік 6 (шість) місяців.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_5 обов`язки періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.

Речові докази:

-чоловічу сумку з грошовими коштами в сумі 24000 грн, гаманець з грошовими коштами в сумі 590 грн, банківські картки, емітовані АТ «А-Банк» та АТ КБ «ПриватБанк», які поміщені до камери зберігання речових доказів ВП № 2 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області – повернути ОСОБА_7 ;

-паспорт громадянина України, посвідчення водія, два студентських квитка на ім`я ОСОБА_7 , які повернуті ОСОБА_7 – залишити останньому;

-записами з камер відеоспостереження кав`ярні О`саке, який приєднаний до матеріалів справи, – залишити у справі.

Арешт, накладений на речові докази на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 13.10.2025 – скасувати.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави 4240 (чотири тисячі двісті сорок) гривень 80 копійок витрат на залучення експерта.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: