Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №380/12289/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/12289/25 пров. № А/857/13700/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Курильця А.Р.,

суддів Кузьмича С.М., Мікули О.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 січня 2026 року у справі № 380/12289/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій,-

суддя в 1-й інстанції Качур Р.П.,

час ухвалення рішення 30 січня 2026 року,

місце ухвалення рішення м.Львів,

дата складання повного тексту рішення 30 січня 2026 року,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 січня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення ІНФОРМАЦІЯ_2 , оформлене протоколом від 02.05.2025 № 41 про відмову ОСОБА_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”.

Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_3 розглянути повторно заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) від 25.04.2025 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що комісія розглянула заяву позивача з дотриманням процедури, передбаченої законодавством та правомірно відмовила у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Адже інвалідність батькові позивача ОСОБА_2 встановлено 30.06.2023, під час перебування його у шлюбі з ОСОБА_3 . Тому, зважаючи на приписи Сімейного кодексу України, позивач не довів неможливість утримання ОСОБА_3 свого колишнього чоловіка ОСОБА_2 .

Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав, а саме.

ОСОБА_1 звернувся з заявою від 25.04.2025 на ім`я голови комісії ІНФОРМАЦІЯ_4 . У заяві просив надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки має батька ОСОБА_2 з інвалідністю ІІ групи, якого зобов`язаний утримувати та за відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати його.

До заяви долучено:

- нотаріально посвідчена копія паспорта ОСОБА_1 – на підтвердження особи заявника;

- нотаріально посвідчена копія свідоцтва про народження, серія НОМЕР_2 від 10.06.1987 – на підтвердження факту родиних звязків з батьком ОСОБА_2 ;

- нотаріально посвідчена копія паспорта ОСОБА_2 – на підтвердження особи ОСОБА_2 ;

- нотаріально посвідчена копія довідки до акту огляду МСЕК ОСОБА_2 , серія 12 АВВ № 744803 від 30.06.2023 – на підтвердження факту наявності інвалідності ІІ групи у ОСОБА_2 ;

- нотаріально посвідчена копія пенсійного посвідчення ОСОБА_2 , серія НОМЕР_3 від 25.10.2023 – на підтвердження факту наявності інвалідності ІІ групи у ОСОБА_2 ;

- нотаріально посвідчена копія паспорта ОСОБА_3 – на підтвердження особи ОСОБА_3 ;

- нотаріально посвідчена копія свідоцтва про розірвання шлюбу, серія НОМЕР_4 від 27.03.2025 – на підтвердження факту розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати осіб, зазначених у пункті 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»;

- військово-обліковий документ № 200720229340663500025 від 27.03.2025 – на підтвердження факту перебування позивача на військовому обліку у відповідача (арк.спр.7-18).

Відповідач листом від 30.05.2025 повідомив позивача, що за результатами розгляду поданої позивачем заяви комісія ухвалила рішення про відмову в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Причини відмови: відповідно до норм чинного законодавства, інший з подружжя за законом зобов`язаний утримувати особу з інвалідністю /арк.спр.20/.

Вважаючи відмову відповідача протиправною позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.

Статтею 17 Конституції України передбачено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (частина 1).

Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості покладаються на Збройні Сили України (частина 2).

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України (частина 1).

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (частина 2).

Пунктом 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 № 1932-ХІІ (далі – Закон № 1932-ХІІ) у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

Згідно з положенням статті 17 Закону № 1932-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (частина 1).

Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством (частина 2).

Громадяни проходять військову службу, службу у військовому резерві та виконують військовий обов`язок у запасі відповідно до законодавства (частина 3).

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII від 25.03.1992 (далі – Закон № 2232-XII). Також, Закон № 2232-XII визначає загальні засади проходження військової служби в Україні.

Статтею 1 Закону № 2232-XII встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок встановлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі – Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу". Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Військовий обов`язок не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина 5 статті 1 Закону № 2232-XII).

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 у зв`язку з військовою агресією держави-терориста російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який діє до сьогодні.

Військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об`єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування постановлено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

Пунктами 1, 4 Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 № 69/2022 передбачено, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, Президентом України постановлено: оголосити та провести загальну мобілізацію (далі - мобілізація); мобілізацію провести на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва; мобілізація проводиться протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом; призов військовозобов`язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.

Згідно з статтею 11 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі – Закон № 3543-XII) відповідно до повноважень, визначених Конституцією України, Президент України: приймає рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та про демобілізацію із внесенням їх на затвердження Верховною Радою України.

Відповідно до частини 2 статті 4 Закону № 3543-XII загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Згідно з пунктом 13 частини 1 статті 23 Закону № 3543-XII (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов`язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов`язаних за вибором такої особи з інвалідністю.

Перевірка підстав щодо надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки (частина 7 статті 23 Закону № 3543-XII).

Відповідно до пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 № 154 (далі – Положення № 154, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Згідно з пунктом 9 Положення № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, окрім іншого:

оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов`язаним та резервістам;

розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.

Пунктом 11 Положення № 154 передбачено, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення оформляють для військовозобов`язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації, які надаються в установленому порядку, та проводять перевірку підстав їх надання, ведуть спеціальний облік військовозобов`язаних.

Таким чином, до повноважень районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки належить оформлення військовозобов`язаним, резервістам відстрочки від призову під час мобілізації на особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку.

З огляду на викладене, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого належить вирішення питання щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, після отримання від позивача заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації разом з долученими документами повинен прийняти рішення за результатами розгляду такої заяви.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560 затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі – Порядок № 560).

Пунктами 56-60 Порядку № 560 визначено, що відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов`язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (пункт 56).

Для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі:

голова комісії – керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу);

члени комісії – представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації).

Для розгляду питань надання військовозобов`язаним, які перебувають на військовому обліку в розвідувальних органах, СБУ, відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період наказами керівників відповідних підрозділів розвідувальних органів, Центрального управління або регіонального органу СБУ утворюються відповідні комісії. Надання військовозобов`язаним відстрочок комісіями, утвореними в розвідувальних органах, СБУ, здійснюється відповідно до цього Порядку.

Питання надання відстрочок від призову на військову службу під час мобілізації заброньованим на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, за підприємствами, установами і організаціями, а також посадовим (службовим) особам, зазначеним у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5, комісією не розглядаються (пункт 57).

Приписами статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З доказів у справі суд встановив, що ОСОБА_1 звернувся із заявою від 25.04.2025 на ім`я голови комісії ІНФОРМАЦІЯ_4 . У заяві просив надати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки має батька ОСОБА_2 з інвалідністю ІІ групи, якого зобов`язаний утримувати та за відсутності інших осіб, які не є військовозобов`язаними та відповідно до закону зобов`язані утримувати його. До заяви позивач долучив копії необхідних документів (арк.спр. 7-18).

Комісія ІНФОРМАЦІЯ_4 за результатами розгляду поданої позивачем заяви ухвалила рішення про відмову в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Причини відмови: відповідно до норм чинного законодавства, інший з подружжя за законом зобов`язаний утримувати особу з інвалідністю. Про це відповідач повідомив позивача листом від 30.05.2025 (арк.спр.20).

У відзиві відповідач вказав, що батькові позивача інвалідність встановлено 30.06.2023, тобто під час перебування його у шлюбі з ОСОБА_3 , який розірвано 27.03.2025. Документів , що підтверджують неможливість утримання ОСОБА_3 свого колишнього чоловіка позивачем до заяви про надання відстрочки не надано. Зважаючи на наявність іншої невійськовозобов`язаної особи, яка відповідно до закону зобов`язана утримувати особу з інвалідністю, Комісії відмовила у наданні відстрочки.

Також, відмовляючи у наданні відстрочки Комісією враховано положення статті 75 Сімейного кодексу України (далі – СК України), зокрема, що дружина, чоловік повинні матеріально утримувати один одного (частина 1). Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу (частина 2). Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є особою з інвалідністю I, II чи III групи (частина 3). Відповідно до статті 76 СК України розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу (частина 1). Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу (частина 2).

Суд зважає на покликання відповідача однак керується таким.

У статті 76 СК України йдеться про право утримання (аліменти).

Приписами статті 77 СК України передбачено способи надання утримання одному з подружжя. Зокрема, утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою (частина 1). За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі (частина 2).

Положеннями статті 79 СК України визначено, що аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви (частина 1). Якщо один із подружжя одержує аліменти у зв`язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності (частина 3).

Згідно з правилами статті 80 СК України аліменти присуджуються одному з подружжя у частці від заробітку (доходу) другого з подружжя і (або) у твердій грошовій сумі (частина 1). Розмір аліментів, визначений судом, може бути згодом змінений за рішенням суду за позовною заявою платника або одержувача аліментів у разі зміни їхнього матеріального і (або) сімейного стану (частина 3).

Суд звертає увагу, що за відсутності рішення суду про присудження аліментів батькові позивача, немає підстав вважати, що у колишньої дружини виник обов`язок утримувати колишнього чоловіка. Тому, доводи відповідача в цій частині є необгрунтовними. Адже у главі 9 СК України, якою врегульовано правовідносини щодо прав та обов`язків подружжя, серед іншого, йдеться саме про право особи на утримання після розірвання шлюбу, яке має бути встановлено судом, у разі невиконання відповідних обов`язків.

Натомість, згідно з статтею 202 СК України повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Крім того, відповідач не врахував, що колишня дружина батька позивача ОСОБА_3 , шлюб з якою розірвано 27.03.2025, сама є непрацездатною, оскільки на момент прийняття рішення про відмову позивачу у відстрочці досягла 64-річного віку (арк.спр.14). Адже відповідно до статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV непрацездатні громадяни – це особи, які досягли встановленого цим Законом віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону. Згідно з статтею 26 цього Закону ОСОБА_3 досягла пенсійного віку, а отже є непрацездатною особою.

Таким чином, в силу положень статті 76 СК України ОСОБА_3 сама є непрацездатною особою, яка має право на утримання (аліменти) за певних умов.

За встановлених обставин суд вважає рішення ІНФОРМАЦІЯ_4 таким, що прийняте необґрунтовано, тобто без врахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття. Тому, позовні вимоги в цій частині слід задовольнити.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З практики Європейського суду слід виснувати, що в національному праві має бути передбачено засіб правового захисту від довільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Будь-яка законна підстава для здійснення дискреційних повноважень може створити юридичну невизначеність, що є несумісною з принципом верховенства права без чіткого визначення обставин, за яких компетентні органи здійснюють такі повноваження, або, навіть, спотворити саму суть права. Отже, законом повинно з достатньою чіткістю бути визначено межі дискреції та порядок її здійснення, з урахуванням легітимної мети певного заходу, аби убезпечити особі адекватний захист від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Конкретна норма закону повинна містити досить чіткі положення про рамки і характер здійснення відповідних дискреційних повноважень, наданих органам державної влади. У разі, якщо ж закон не має достатньої чіткості, повинен спрацьовувати принцип верховенства права.

Перевірка підстав щодо надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки та є їх дискреційним повноваженням в силу положень Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Дискреційні повноваження – це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта.

Отже, дискреційне право органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування обумовлене певною свободою (тобто вільним, або адміністративним, розсудом) в оцінюванні та діях, у виборі одного з варіантів рішень та правових наслідків.

Наділивши державні органи та осіб, уповноважених на виконання функцій держави дискреційними повноваженнями, законодавець надав відповідному органу держави та особам уповноважених на виконання функцій держави певну свободу розсуду при прийнятті управлінського рішення.

Відповідно до частини 2 статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2); визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3); визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії (пункт 4); інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).

Згідно з частиною 4 статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У разі якщо ухвалення рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

З огляду на викладене, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язати відповідача розглянути повторно заяву позивача про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”. Суд наголошує, що при повторному розгляді заяви відповідач не може прийняти рішення, яке по суті повторює рішення, що визнане судом протиправним, і повинен вирішити заяву позивача, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цій справі.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Відповідно дост. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.

Враховуючи наведене вище, апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 січня 2026 року у справі № 380/12289/25 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяА. Р. Курилець

суддіС. М. Кузьмич

О. І. Мікула

Повне судове рішення складено 14 жовтня 2026 року.