Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №140/5825/24 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 140/5825/24 пров. № А/857/28254/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :

головуючого судді : Кухтея Р.В.,

суддів : Гуляка В.В., Ільчишин Н.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу представниці позивача ОСОБА_1 - Сидун Олени Степанівни на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2024 року (ухвалене головуючим-суддею Волдінером Ф.А. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Луцьку) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - в/ч НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив визнати протиправною відмову в/ч НОМЕР_1 у задоволенні рапорту, зобов`язати відповідача звільнити його з військової служби та виключити зі списків особового складу в/ч НОМЕР_1 .

Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 03.10.2024 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представниця позивача Сидун О.С. подала апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та ухвалити постанову, якою задовольнити позовні вимоги повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що окремої уваги потребує з`ясування способів участі батька у вихованні дитини. Представниця позивача вказує, що ОСОБА_2 має інвалідність аутичного спектра, тому спілкування у звичний для здорових людей спосіб з такою дитиною є неможливим. Внаслідок складнощів, які виникли у спілкуванні із матір`ю сина та враховуючи те, що позивач з березня 2022 року і по теперішній час постійно перебуває на службі в ЗСУ, він піклується про свою дитину наскільки це можливо за даних обставин, зважаючи на особливий стан сина, не може безпосередньо з ним спілкуватись та наполягає на тому, що має наміри у подальшому піклуватись про нього, брати участь у його вихованні та розвитку. Зазначає, що наявність рішення про розірвання шлюбу між позивачем та матір`ю його сина, а також реєстрація місця проживання сина за іншою адресою не доводить факту відсутності його участі у вихованні сина.

У відзиві на апеляційну скаргу представниця відповідача Опевалова С.С. просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Згідно п.1 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що згідно витягу з наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону від 14.06.2024 за №579-ос старшого солдата ОСОБА_1 , інспектора прикордонної служби 3 категорії – номера обслуги протитанкової групи відділення вогневої підтримки п`ятої прикордонної застави (з місцем дислокації АДРЕСА_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 (з місцем дислокації АДРЕСА_2 ) виключено зі списків особового складу в/ч НОМЕР_1 та знято з усіх видів забезпечення для подальшого проходження військової служби у розпорядження начальника НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України.

Встановлено, що позивач є батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , матір`ю ОСОБА_3 є ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 .

Згідно рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22.08.2013 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 розірвано.

Згідно корінця медичного висновку №1 від 14.04.2021 ОСОБА_2 є дитиною інвалідом до 18 років підгрупи «А» першої групи.

09.02.2024 позивач звернувся до начальника ІНФОРМАЦІЯ_3 (з м.д. АДРЕСА_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 (з м.д. н.п. Ветли) капітана ОСОБА_6 з рапортом про звільнення з військової служби на підставі п.п.«г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» №2232-ХІІ від 25.03.1992 у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років.

Рапорт військовослужбовця старшого солдата ОСОБА_1 №1.5.2/11207/24-Вн від 09.02.2024 було розглянуто. З огляду на долучені до рапорту документи, правових підстав для задоволення зазначених у рапорті вимог немає.

Не погоджуючись з відмовою відповідача позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що надані позивачем документи не підтверджують, що останній має на утриманні та вихованні дитину з інвалідністю віком до 18 років, а саме свого сина ОСОБА_3 .

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.

Статтею 65 Конституції України визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Закон №2232-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Згідно ч.2, 3 ст.2 Закону №2232-XII, проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.24 Закону №2232-XII, початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, у період дії воєнного стану визначені пунктом 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-XII.

Відповідно до п.п.“г” п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-XII, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років.

Отже, зі змісту зазначених правових приписів слідує, що однією з підстав для звільнення військовослужбовців під час дії воєнного стану є факт виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років.

Як видно з матеріалів справи, позивач подавав рапорт про звільнення зі служби у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років.

На підтвердження вказаного до рапорту було долучено копії паспорта ОСОБА_1 , свідоцтва про народження дитини - ОСОБА_3 , корінця медичного висновку №1 від 14.04.2021 на дитину інваліда до 18 років, відповіді №740/2-44.24 з КП «Волинська обласна психіатрична лікарня м. Луцька» Волинської обласної ради від 17.01.2024.

Відповідно до свідоцтва про народження (повторно) серії НОМЕР_4 від 07.12.2023, виданим Луцьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Луцькому районі Волинської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , записані ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Згідно корінця медичного висновку №1 від 14.04.2021 ОСОБА_2 є дитиною інвалідом до 18 років.

Також, згідно наданої відповідачем довідки про склад сім`ї №11004 від 05.06.2023, виданої ЦНАП у м. Луцьку, встановлено, що до складу сім`ї за адресою: АДРЕСА_3 входять: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9 .

Судом також встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області по справі №161/9622/13-ц, номер провадження 2/161/3155/13 зареєстрований шлюб між позивачем та ОСОБА_5 - розірвано, а син проживає з матір`ю.

Крім того, позивачу встановлено стягнення аліментів на утримання сина, однак станом на 01.11.2023 у позивача наявна заборгованості зі сплати аліментів, про що винесено повідомлення про внесення відомостей про боржника до Єдиного реєстру боржників. В Єдиному реєстрі боржників ОСОБА_1 перебуває і по час винесення оскаржуваного рішення.

З матеріалів справи вбачається, що в задоволенні наведеного рапорту було відмовлено з підстав ненадання позивачем доказів виховання дитини.

З вказаними доводами відповідача погодився і суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення.

Колегія суддів, виходячи з доводів апеляційної скарги зазначає, що відповідно до ч.1, 2 ст.141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до ст.ст.150, 151 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (стаття 155 СК України).

Згідно ч.1, 2 ст.157 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Пунктом 2 частини першої статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Отже, батьки дитини не тільки мають право на виховання дитини, а також обов`язок виховувати дитину у атмосфері поваги до її прав, її людської гідності, в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї родини, сім`ї, свого народу та Батьківщини.

Системний аналіз зазначених законодавчих актів дає підстави для висновку, що під терміном виховання дитини в контексті норм СК України розуміється процес заохочення та підтримки батьками, незалежно від перебування у шлюбі між собою, фізичного, емоційного, соціального та інтелектуального розвитку дитини від народження до дорослості, а також комплекс прав, обов`язків та відповідальності в цьому питанні з точки зору законодавства та соціалізації, тобто процесу та практики засвоєння дитиною загальноприйнятих у суспільстві норм поведінки.

Однак, визначаючи термін «виховання» в контексті ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ, який є спеціальним у спірних правовідносинах, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що правові норми щодо можливості звільнення військовослужбовців з військової служби під час дії воєнного стану у зв`язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років були внесені до вказаного Закону на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за такими особами з інвалідністю і тяжкохворими дітьми» №2122-IX від 15.03.2022; в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо звільнення від військової служби деяких категорій громадян" №2169-ІХ від 01.04.2022.

Відповідно до пояснювальних записок до наведених Законів (мета і цілі прийняття), останні розроблено з метою визначення на законодавчому рівні спрощеного варіанту звільнення від військової служби осіб з інвалідністю та осіб, які доглядають за такими особами з інвалідністю і хворими дітьми або виховують їх самостійно.

Отже, з огляду на вищевикладене, виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років, як підстава для звільнення з військової служби, відповідно до ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ, крім вищенаведеного розуміння в контексті приписів СК України, також включає, як обов`язкову складову, визначену законодавцем, самостійне виховання або догляд за такою дитиною.

Колегія суддів зазначає, що будь-яких належних, допустимих та достовірних доказів, в розумінні приписів ст.ст.72-76 КАС України, які б підтверджували факт, саме догляду позивачем за його сином з інвалідністю віком до 18 років або самостійного його виховання, з урахуванням, зокрема його перебування на службі у військовій частині, останнім, як відповідачу разом з рапортом, так і до суду подано не було.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що надані позивачем документи не підтверджують, що останній має на утриманні та вихованні дитину з інвалідністю віком до 18 років, а саме свого сина ОСОБА_3 .

Отже, в аспекті спірного питання, колегія суддів дійшла висновку, що відмова відповідача у звільненні позивача з військової служби на підставі п.п.«г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ в межах даної справи не суперечить приписам законодавства, а отже є правомірною, що є підставою для відмови в задоволені позову.

Відповідно до ч.1, 2 ст.141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Статтею 157 СК України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті (частина 1) З викладеного можна дійти висновку що документами, які підтверджують факт самостійного виховання батьком дитини (дітей) віком до 18 років є свідоцтво про народження дитини (дітей) та один з таких документів: свідоцтво про смерть матері; рішення суду про позбавлення матері батьківських прав; рішення суду про відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав; рішення суду про визнання матері безвісти зниклою; рішення суду про оголошення матері померлою. Вказані документи дозволяють підтвердити факт відсутності участі матері у вихованні дитини.

У межах цієї справи ні під час подання рапорту про звільненні в суді першої та в суді апеляційної інстанції позивач не надав документів, що підтверджують факт, що мати дитини позбавлена батьківських прав, визнана безвісно відсутньою, оголошена померлою або ухиляється від виконання батьківських обов`язків.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт самостійного виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення даного позову.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.1 ч.6 ст.12 КАС України, дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.

Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представниці позивача ОСОБА_1 - Сидун Олени Степанівни залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 03 жовтня 2024 року по справі №140/5825/24 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяР. В. Кухтей

суддіВ. В. Гуляк

Н. В. Ільчишин