Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №560/12527/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/12527/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Польовий О.Л.

Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П.

14 жовтня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Полотнянка Ю.П.

суддів: Драчук Т. О. Смілянця Е. С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 червня 2026 року у справі за адміністративним позовом Ізяславської міської ради Шепетівського району Хмельницької області до Управління патрульної поліції в Хмельницькій області Департаменту патрульної поліції про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Ізяславська міська рада Шепетівського району Хмельницької області звернулась д осуду з позовом до Управління патрульної поліції в Хмельницькій області Департаменту патрульної поліції про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 05.06.2026 позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано вимогу (припис) Управління патрульної поліції в Хмельницькій області Департаменту патрульної поліції від 08.07.2025 №310 про здійснення пониження бордюрного каменю до заїзду на приватну територію по вул. Миколи Микитюка, 105, м.Ізяслав.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

повному обсязі згідно вимог ч.4 ст.243, ч.1 ст.309.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Департамент патрульної поліції подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

В апеляційній скарзі відповідач посилається, зокрема, на те, що спірний припис не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а його винесення є процесуальною дією, спрямованою на усунення умов учинення правопорушення та запобігання його вчиненню.

Апелянт зазначає, що вимога (припис) є додатком до протоколу про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 188-28 КУпАП, а тому сама по собі не породжує юридичних наслідків для особи та не може бути самостійним предметом судового оскарження.

Також апелянт зазначає, що розгляд правомірності припису окремо від матеріалів справи про адміністративне правопорушення та постанови за результатами її розгляду не забезпечує ефективного способу захисту.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що начальник відділу безпеки дорожнього руху Управління патрульної поліції в Хмельницькій області Департаменту патрульної поліції на підставі статей 27, 52-3 Закону України "Про дорожній рух" з метою відновлення безпечних умов для учасників дорожнього руху, відповідно до пункту 1.5 Правил дорожнього руху виніс припис від 0807.2025 №310 з вимогою голові Ізяславської міської ради здійснити пониження бордюрного каменю до заїзду на приватну територію по вул. Миколи Микитюка, 105 у термін 5 діб.

Позивач оскаржив вказаний припис до суду.

Приймаючи оскаржуване рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний припис прийнятий без належного фактичного та правового обґрунтування, а тому він не відповідає критеріям правомірності та обґрунтованості, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, а також чи є вони обґрунтованими, тобто прийнятими з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що спірний припис не може бути самостійним предметом адміністративного судового оскарження, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності.

Визначальним для віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду є не назва документа, а його правова природа, зміст та юридичні наслідки для особи, які виникають унаслідок його прийняття.

У цій справі оскаржуваний документ є вимогою (приписом), винесеним уповноваженою посадовою особою органу Національної поліції у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.

Зміст припису від 08.07.2025 №310 полягає не у простій фіксації певної обставини, а у покладенні на адресата конкретного обов`язку — здійснити пониження бордюрного каменю до заїзду на приватну територію по вул. Миколи Микитюка, 105 у м. Ізяславі у визначений строк.

Отже, спірний документ містить владне волевиявлення суб`єкта владних повноважень, є обов`язковим до виконання та спрямований на зміну поведінки адресата шляхом покладення на нього конкретного обов`язку.

При цьому невиконання законної вимоги (припису) посадової особи уповноваженого підрозділу Національної поліції щодо усунення порушень правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, є підставою для застосування адміністративної відповідальності, передбаченої статтею 188-28 КУпАП. Саме чинне законодавство, таким чином, пов`язує з приписом певні юридичні наслідки.

Тому твердження апелянта про те, що припис має виключно інформативно-рекомендаційний або процесуальний характер, не відповідає його змісту та правовим наслідкам.

Так, пункт 4 розділу II Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.11.2015 №1395, передбачає, що під час складання протоколу за статтею 188-28 КУпАП до нього додаються акт обстеження ділянки вулично-шляхової мережі та копія раніше надісланої (врученої) вимоги (припису).

Разом з тим наведена норма регулює порядок оформлення матеріалів у разі виявлення факту невиконання припису та не визначає припис виключно як доказ у справі про адміністративне правопорушення. Навпаки, сама конструкція зазначеної норми передбачає існування припису як первинного документа, який передує можливому складанню протоколу за його невиконання.

Таким чином, посилання апелянта на пункт 4 розділу II Інструкції № 1395 не спростовує висновку суду першої інстанції про те, що оскаржуваний припис має самостійне юридичне значення.

Посилання апелянта на постанови Верховного Суду від 10.07.2020 у справі № 420/647/19, від 04.03.2019 у справі № 199/7360/17 та Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі №712/7385/17 не є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Так, у зазначених справах Верховний Суд виходив із особливостей правової природи протоколу про адміністративне правопорушення, який сам по собі не є рішенням про притягнення особи до адміністративної відповідальності. Велика Палата Верховного Суду у справі № 712/7385/17 зазначила, що складання протоколу без ухвалення рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності саме по собі не породжує для особи правових наслідків, які б обумовлювали його самостійне оскарження.

Однак у цій справі предметом спору є не протокол про адміністративне правопорушення, а припис, яким на адресата покладено конкретний обов`язок щодо виконання певних робіт у визначений строк та невиконання якого закон пов`язує з можливістю притягнення до адміністративної відповідальності.

З цих же підстав не може бути прийняте посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 30.04.2021 у справі № 686/4562/18, оскільки предметом розгляду у ній був акт огляду на стан алкогольного сп`яніння, а не вимога (припис) уповноваженого підрозділу Національної поліції у сфері безпеки дорожнього руху.

Посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.03.2019 у справі №807/1456/17 також не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки правовий висновок у цій справі стосувався іншого предмета та інших правовідносин.

Щодо доводів апеляційної скарги про наявність у відповідача повноважень на винесення оскаржуваного припису колегія суддів зазначає наступне.

Згідно зі статтею 52 Закону України "Про дорожній рух" контроль у сфері безпеки дорожнього руху здійснюється Кабінетом Міністрів України, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, Національною поліцією, іншими спеціально уповноваженими на те державними органами (державний контроль), а також міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади (відомчий контроль).

Відповідно до частини четвертої статті 27 Закону України "Про дорожній рух" у разі виникнення загрози безпеці дорожнього руху, перешкод у русі транспортних засобів і пішоходів відповідні посадові особи Національної поліції, дорожніх і комунальних служб мають право вносити оперативні зміни в організацію дорожнього руху і вживати необхідних заходів щодо усунення таких перешкод.

За змістом пункту 11 частини першої статті 23 Закону України "Про Національну поліцію" поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі.

Пунктом 1 частини першої статті 32 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що поліцейський у випадках, визначених законом, має право вимагати від особи усунення порушень законодавства.

Отже, право уповноважених посадових осіб Національної поліції на внесення вимог (приписів) щодо усунення виявлених недоліків у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху пов`язане із встановленням конкретних обставин, які свідчать про наявність порушень вимог законодавства у сфері дорожнього руху, створення загрози безпеці дорожнього руху або виникнення перешкод для руху транспортних засобів і пішоходів.

При цьому такий акт індивідуальної дії повинен містити належне обґрунтування підстав його прийняття та ґрунтуватися на фактичних даних, які підтверджують необхідність застосування відповідного заходу реагування.

Оскаржуваним приписом від 08.07.2025 №310 позивача зобов`язано здійснити пониження бордюрного каменю до заїзду на приватну територію за адресою: вул. Миколи Микитюка, 105, м. Ізяслав.

У цій справі відповідач не надав належних і допустимих доказів того, що саме відсутність пониження бордюрного каменю за адресою: вул. Миколи Микитюка, 105 у м. Ізяславі створює загрозу безпеці дорожнього руху, перешкоду для руху транспортних засобів чи пішоходів або свідчить про порушення конкретної норми законодавства, державного стандарту чи будівельної норми.

В оскаржуваному приписі також не зазначено конкретної норми законодавства, державного стандарту, ДБН чи іншого нормативного документа, яка була порушена та зумовила необхідність виконання саме робіт із пониження бордюрного каменю.

З наданих суду доказів вбачається, що капітальний ремонт вулиці Миколи Микитюка здійснювався на підставі проєктно-кошторисної документації, яка пройшла відповідну експертизу та була реалізована у встановленому порядку. При цьому схема організації дорожнього руху погоджувалася уповноваженими органами, у тому числі підрозділом Національної поліції.

При цьому відповідач не надав доказів того, що проєктні рішення щодо облаштування зазначеної ділянки дороги не відповідають вимогам законодавства або що після завершення робіт виникли обставини, які об`єктивно потребують внесення змін до організації дорожнього руху.

Щодо посилання апелянта на те, що капітальний ремонт вулиці Миколи Микитюка здійснювався на підставі погодженої проєктно-кошторисної документації, колегія суддів зазначає, що саме по собі погодження проєктної документації з відповідним підрозділом Національної поліції не виключає можливості внесення у подальшому змін до організації дорожнього руху у випадку виникнення відповідних підстав.

Разом з тим у цій справі відповідач не довів наявності таких нових обставин.

Зокрема, не встановлено, що після реалізації погодженої проєктної документації виникла нова загроза безпеці дорожнього руху, утворилася перешкода для руху чи виявлено невідповідність фактичного стану дороги конкретним обов`язковим нормативним вимогам.

Отже, саме по собі посилання на повноваження поліції вносити зміни до організації дорожнього руху не підтверджує правомірності конкретного припису № 310.

Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта про те, що підставою для винесення припису було звернення громадянина щодо пониження бордюрного каменю.

Звернення громадянина є законною підставою для реагування суб`єкта владних повноважень у межах його компетенції, однак саме по собі таке звернення не є доказом наявності порушення законодавства.

Після отримання звернення на відповідача покладався обов`язок перевірити наведені в ньому обставини, встановити наявність чи відсутність порушень правил, норм і стандартів у сфері безпеки дорожнього руху та, у разі встановлення таких порушень, належним чином їх зафіксувати й обґрунтувати обраний захід реагування.

Матеріали справи не містять достатніх доказів проведення такого належного обстеження саме щодо встановлення небезпечності або перешкод для дорожнього руху, які б обумовлювали необхідність пониження бордюрного каменю.

Щодо доказів, поданих відповідачем разом з апеляційною скаргою, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 79 КАС України відповідач повинен подати докази разом із відзивом на позовну заяву. Докази, які не були подані у встановлений законом або судом строк, можуть бути прийняті судом лише у випадку, якщо учасник справи обґрунтував неможливість їх подання у встановлений строк з причин, що не залежали від нього.

Саме по собі посилання відповідача на те, що він очікував вирішення поданого ним клопотання про закриття провадження у справі, не свідчить про об`єктивну неможливість подання доказів по суті спору.

Подання клопотання про закриття провадження не звільняло відповідача від виконання процесуального обов`язку щодо подання відзиву та доказів на підтвердження правомірності оскаржуваного рішення у разі, якщо провадження у справі не буде закрито.

Крім того, відповідач не був позбавлений можливості заявити клопотання про витребування доказів, які перебували в іншому органі чи суді, у порядку, встановленому статтею 80 КАС України.

Тому колегія суддів не вбачає поважних причин, незалежних від відповідача, які об`єктивно унеможливлювали подання відповідних доказів до суду першої інстанції.

Окремо колегія суддів зазначає, що акт обстеження ділянки вулично-шляхової мережі, на який посилається апелянт, за своїм змістом мав би підтверджувати саме ті обставини, які були покладені відповідачем в основу оскаржуваного припису. Тому його неподання до суду першої інстанції має істотне значення для оцінки виконання відповідачем обов`язку доказування правомірності припису.

У будь-якому разі навіть наявність акта обстеження сама по собі не звільняла б відповідача від обов`язку зазначити в самому приписі конкретні порушення та нормативні підстави його винесення.

Щодо постанови Ізяславського районного суду Хмельницької області від 04.08.2025 у справі №675/1118/25 колегія суддів зазначає, що її зміст не підтверджує правомірності оскаржуваного припису.

Як вбачається з доводів апеляційної скарги, провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо ОСОБА_1 за статтею 188-28 КУпАП було закрито у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, зокрема з огляду на перебування останнього у щорічній основній відпустці.

Вказана обставина не є предметом перевірки у цій адміністративній справі та не визначає правомірність чи неправомірність припису № 310. Водночас вона не свідчить про те, що на момент винесення припису існували належно встановлені та документально підтверджені порушення правил, норм і стандартів, які вимагали усунення саме шляхом пониження бордюрного каменю.

З огляду на вищезазначене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуваний припис прийнятий без належного фактичного та правового обґрунтування, а тому він не відповідає критеріям правомірності та обґрунтованості, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Щодо доводу про порушення судом першої інстанції процесуального порядку розгляду клопотання про закриття провадження колегія суддів зазначає таке.

Дійсно, відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Про закриття провадження суд постановляє ухвалу. Водночас за результатами розгляду справи суд першої інстанції безпосередньо навів мотиви, з яких відхилив доводи відповідача щодо непідсудності спору адміністративному суду, та продовжив розгляд справи по суті.

Отже, зі змісту рішення суду першої інстанції однозначно вбачається, що клопотання відповідача про закриття провадження було розглянуто та відхилено.

Сам по собі спосіб процесуального оформлення такого висновку за обставин цієї справи не призвів до неправильного вирішення спору, не позбавив відповідача можливості реалізувати процесуальні права та не вплинув на правильність встановлення обставин справи.

При цьому відповідно до статті 317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування судового рішення лише у випадку, якщо воно призвело до неправильного вирішення справи або є таким, що відповідно до закону має наслідком обов`язкове скасування судового рішення.

Оскільки апелянт не довів, яким саме чином відсутність окремої ухвали про відмову у задоволенні клопотання вплинула на правильність вирішення спору по суті, цей довід не може бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення.

Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 315 та статті 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 05 червня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

ГоловуючийПолотнянко Ю.П.

СуддіДрачук Т. О. Смілянець Е. С.