Постанова від 11 жовтня 2026 р. у справі №620/7663/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 620/7663/25 Суддя (судді) першої інстанції: Непочатих В.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів головуючого судді Чуприни О.В., суддів Безименної Н.В., Попової О.Г., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 03.09.2025 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У липні 2025 року ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (надалі по тексту також - відповідач, військова частина), у якому просив:

визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не врахування додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" при обрахунку ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2022 по 2025 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки за період з 2022 року по 2025 рік;

зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2022 року по 2025 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті Закону України від 22.10.1993 №3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки за період з 2022 року по 2025 рік, з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану", з урахуванням виплачених сум.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 23.07.2025 позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії залишено без руху та надано десятиденний строк з дня отримання копії цієї ухвали на усунення недоліків.

Судом першої інстанції констатовано пропуск тримісячного строку звернення до суду із цим позовом, встановлено частиною 2 статті 233 КЗпП України, оскільки із позовними вимогами про зобов`язання здійснити перерахунок грошового забезпечення (компенсації) звернувся лишень 02.07.2025.

Позивачем 31.07.2025 подано до суду заяву про поновлення строку звернення до суду із цим позовом, мотивоване, серед іншого, таким: позивачу не було відомо про порядок розрахунку та складові грошового забезпечення, що враховувались при обчисленні компенсації за невикористані дні відпустки, на день виключення зі списків особового складу; про вказані відомості довідався виключно за наслідком звернення (повторного) представника позивача до військової частини, відповідь на яке отримана 15.05.2025.

Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 03.09.2025 позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії повернуто позивачу.

Постановляючи вказану ухвалу суд першої інстанції виходив із того, що про розмір нарахованого і виплаченого грошового забезпечення позивач дізнався у день виключення його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , а саме 15.01.2025, зокрема, зі змісту виданого йому на руки грошового атестата. Водночас посилання позивача про доведення до його відома вказаних обставин 16.05.2025 не визнано поважними, оскільки отримання представником позивача вказаної відповіді не впливає на переривання установленого процесуального строку та не спростовує обізнаність позивача про розмір отриманого ним грошового забезпечення та можливе порушення його прав.

Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції від 03.09.2025, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку, та, посилаючись на порушення норм процесуального права й неповне з`ясування обставин, просить її скасувати та прийняти нове судове рішення, яким направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Звертається до обставин відсутності у отриманому грошовому атестаті обсягу відомостей про розрахунок та складові грошового забезпечення, котрі були враховані при обчисленні грошової компенсації за невикористані дні відпусток.

При цьому, для з`ясування цих відомостей представником позивача направлялися адвокатські запити, зокрема щодо питання про ліквідацію Військової частини НОМЕР_2 , у складі якої ОСОБА_1 проходив військову службу. Вважає наведені обставини такими, що залишилися поза межами з`ясування судом першої інстанції.

Військова частина НОМЕР_1 не скористалася правом подання відзиву на апеляційну скаргу, відтак у силу частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України відсутність останнього не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для її задоволення з огляду на таке.

Частиною 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини 1 статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За усталеною позицією Верховного Суду, право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, і має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного здійснення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. Водночас такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не повинні перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.

Вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні проміжки часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків.

Отже, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.07.2024 у справі №990/156/23 зазначила, що стаття 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", який набрав чинності з 19.07.2022, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".

Згодом, на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання праці домашніх працівників", який набрав чинності 24.08.2024, частину 2 статті 233 КЗпП України доповнено другим реченням такого змісту: "Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права".

Окрім викладеного слід ураховувати, що відповідно до пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 за №651 з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 за №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23 Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (надалі по тексту також - Судова палата) сформувала єдиний підхід до застосування статті 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.

В означеній постанові Судова палата зазначила, що частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Судова палата урахувала позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, яку неодноразово висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у Рішеннях від 13.05.1997 за №1-зп, від 09.02.1999 за №1-рп/99, від 05.04.2001 за №3-рп/2001, від 13.03.2012 за №6-рп/2012, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Так, Судова палата виснувала, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України в редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином:

- правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України у попередній редакції;

- у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин";

- з урахуванням пункту 1 глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 за №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01.07.2023.

Перш за все суд апеляційної інстанції зазначає, що ОСОБА_1 звернувся до суду із позовними вимогами про визнання протиправною бездіяльності та проведення перерахунку та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної основної та додаткової відпустки за період з 2022 року по 2025 рік, з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану", з урахуванням виплачених сум.

Оскільки у силу вимог частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог, вимоги про проведення перерахунку та виплати "за період з 2022 року по 2025 рік" колегія суддів розцінює як з 20.06.2022 (дата призову по мобілізації згідно довідки про проходження військової служби (трудову діяльність) від 15.01.2025 за №1/25/224) по 15.01.2025 (день виключення позивача зі списків Військової частини НОМЕР_2 згідно витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 15.01.2025 за №16).

Водночас підлягає зауваженню, що суд першої інстанції при встановленні обставин пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду, встановленого частиною 2 статті КЗпП України, самостійно не досліджував та уточнював точних дат початку та кінця перерахунку та виплати (день, місяць, рік), хоч вказане і безпосередньо впливало на вирішення спірного питання.

Отже, у межах цього апеляційного провадження необхідно вирішити питання щодо застосування строку звернення до суду з позовними вимогами, які стосуються перерахунку грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної основної та додаткової відпустки за період з 20.06.2022 по 15.01.2025.

Підставою для повернення позовної заяви слугував висновок суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, тривалість якого, з урахуванням частини 2 статті 233 КЗпП України у редакції, яка набула чинності з 19.07.2022, становить три місяці й обчислюється з дня, коли він дізнався про порушення свого права.

Першочергово суд апеляційної інстанції звертає увагу, що поза увагою суду залишилося не тільки з`ясування точних дат початку та кінця перерахунку та виплати (день, місяць, рік), проте й те, що оскільки заявлені позивачем вимоги сформовані за період "з 2022 року по 2025 рік", принаймні частина спірних правовідносин мала місце у період до 19.07.2022 та підлягала правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України у попередній редакції, котра не обмежувала право звернутися до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати будь-яким строком.

Так, судом зазначено, що саме дата звільнення з військової служби та вручення позивачу грошового атестата (15.01.2025) є подією, з якою пов`язаний початок перебігу строку звернення до суду.

Отже, звернувшись до суду з позовом лише у 02.07.2025, ОСОБА_1 пропустив визначений законом строк звернення до суду та не навів поважних причин, які зумовили його пропуск.

Так, позивачем заявлено вимоги здійснити нарахування та виплату сум, право на які він набув під час проходження військової служби. При цьому важливим є те, що позов про перерахунок та виплату грошового забезпечення та похідних від нього платежів (грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної основної та додаткової відпустки) у належному розмірі подано вже після звільнення позивача.

У Рішенні від 05.10.2013 за №8-рп/2013 Конституційний Суд України, аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення‚ виходив з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Крім обов`язку оплатити результати праці робітника‚ існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо.

Конституційний Суд України зазначив, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому указані виплати‚ гарантовані державою‚ і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

З урахуванням викладеного Конституційний Суд України констатував, що під заробітною платою, що належить працівникові, або‚ за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19.07.2022)‚ належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Чинна редакція частини другої статті 233 КЗпП України містить поняття "суми, що належать працівникові при звільненні".

З огляду на викладене, спірні правовідносини регулюються частиною 2 статті 233 КЗпП України, якою визначено тримісячний строк (з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні) звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

За усталеною позицією Верховного Суду з питання застосування указаної правової норми, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням частини 2 статті 233 КЗпП України, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому (у період з 20.06.2022 по 15.01.2025) сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.

Такий підхід застосовано Верховним Судом у вже згаданій постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23, ухваленій у складі Судової палати, у якій сформовано єдиний підхід до застосування частини 2 статті 233 КЗпП України, якого дотримується Верховний Суд і у подальшій правозастосовній практиці, зокрема, у постанові від 25.09.2025 у справі №440/9690/24, від 11.12.2025 у справі №420/3504/25, від 10.09.2026 у справі №240/12934/25 та інших.

Судом першої інстанції установлено, а учасниками справи не заперечується, що позивача було виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (згідно витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 15.01.2025 за №16) та вручено грошовий атестат 15.01.2025. Таким чином, суд вважав, що відлік тримісячного строку звернення у цьому випадку потрібно обраховувати з 15.01.2025, оскільки саме з отримання грошового атестата позивач набув інформацію про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

В аспекті з`ясування значення грошового атестата в спірних правовідносинах, Верховний Суд зазначає, що за змістом пункту 11.1 Правил організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту (додаток до наказу Міністерства оборони України від 22.05.2017 за №280 (у редакції наказу Міністерства оборони України від 22.04.2021 за №104) грошовий атестат видається військовослужбовцю військовою частиною, у якій він перебуває на грошовому забезпеченні, зокрема, у випадку вибуття до нового місця служби (навчання) з виключенням зі списків особового складу військової частини. Форма грошового атестата встановлена додатком 16 Правил та передбачає відображення в атестаті всіх складових грошового забезпечення військовослужбовця, які йому нараховані та виплачені у день виключення зі списків особового складу військової частини.

Отже, грошовий атестат за правовою природою є документом про остаточний розрахунок з особами рядового і начальницького складу, який видається, зокрема, при звільненні в запас або відставку із призначенням пенсії, та підтверджує виплату належних такій особі складових грошового забезпечення саме на цей день.

З іншого боку, потрібно зауважити, що хоч грошовий атестат і містить інформацію про суми, нараховані та виплачені позивачеві при звільненні, тобто є повідомленням про ці суми у значенні, вжитому в частині 2 статті 233 КЗпП України, з отриманням якого ця норма пов`язує початок перебігу тримісячного строку звернення до суду, однак обсяг відомостей, які у ньому мають відображатися, визначено нормативно і з-поміж таких немає інформації про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення з розшифровкою за складовими такого грошового забезпечення за минулі періоди служби, зокрема, в цьому конкретному випадку, - відомостей про нарахування і виплату позивачеві грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної основної та додаткової відпустки з розшифровкою її складових за період з 20.06.2022 по 15.01.2025.

Так, суд першої інстанції резюмував, що звернення позивача до адвоката та отримання відповіді на поданий адвокатом запит не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в цьому випадку.

Колегією суддів установлено, що з запитом про отримання відомостей, які цей документ (у силу нормативно-правового регулювання) не містив, однак інформацію про які потребував позивач для звернення до суду за захистом своїх прав, було направлено відповідачеві 17.03.2025, тобто в межах тримісячного строку після ознайомлення зі змістом документа "про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні" (у значенні частини 2 статті 233 КЗпП України). Правової норми, яка б зобов`язувала відповідача при звільненні позивача видавати йому документ іншого змісту (з іншими відомостями), цитовані нормативно-правові акти не містять.

Відповідь на коментований запит надано Військовою частиною НОМЕР_1 листом від 16.04.2025 за №11/573 разом із відомостями про розмір грошового забезпечення, що використовувалося для обрахунку грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної основної та додаткової відпустки.

Водночас представником позивача скеровано адвокатський запит від 07.04.2025, відповідь на котрий у матеріалах не міститься, та надалі від 14.05.2025 щодо обставин ліквідації та правонаступництва Військової частини НОМЕР_2 . У відповідь на останній Військовою частиною НОМЕР_1 листом від 15.05.2025 за №1604/3580 повідомлено про відсутність такого правонаступника.

Позиція представника позивача зводиться, загалом, до того, що грошовий атестат в цьому випадку не є документом, про який ідеться у частині 2 статті 233 КЗпП України, оскільки вказаний документ не містив інформації про те, на підставі яких складових відповідач здійснював розрахунок грошового забезпечення позивачеві протягом спірного періоду, тож тримісячний строк звернення до суду, передбачений згаданою правовою нормою, пропущено з поважних причин, пов`язаних з учиненням дій, спрямованих на з`ясування описаних вище обставин, котрих потребував позивач для звернення до суду за захистом своїх прав.

У постанові від 25.06.2026 у справі №520/25416/25 та від 02.07.2026 у справі №240/19671/25 Верховний Суд звертав увагу на те, що подібний підхід до застосування частини другої статті 233 КЗпП України призводить до того, що позивач, отримавши грошовий атестат, тобто документ, що за своєю суттю підпадає під визначення "письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні" у значенні, вжитому в частині 2 статті 233 КЗпП України, набуває можливість, спираючись на відсутність в цьому атестаті відомостей, які потрібні для ініціювання судового розгляду, протягом необмеженого строку без пояснення (доведення) жодних причин і обставин не вчиняти ніяких дій для отримання цієї інформації, однак надалі, у будь-який момент часу на власний розсуд звернутися до відповідача із запитом про отримання такої інформації, та, починаючи від дня надання її відповідачем, набути право упродовж ще трьох місяців додатково до того (необмеженого) строку, що вже минув, звернутися до суду в порядку, передбаченому частиною другою статті 233 КЗпП України.

У цьому контексті Суд наголосив, що в згаданих судових рішеннях Верховний Суд ані в складі Судової палати, ані в складі відповідних колегій суддів, не робив висновків, які б дозволяли застосовувати цю правову норму саме у такий спосіб. Подібне тлумачення надто розширює її нормативний зміст, дозволяє поширювати дію частини 2 статті 233 КЗпП України на правовідносини, які нею не охоплюються, та нівелює саму суть строкового обмеження звернення до суду трьома місяцями.

У підсумку, відповідаючи на аргументи скаржника, Суд зробив висновок, що якщо звернення до суду обґрунтовано положеннями частини 2 статті 233 КЗпП України, якою для подання позову установлено тримісячний строк і чітко унормовано момент початку перебігу такого строку - одержання "письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні", водночас суди перевірили і установили момент отримання позивачем грошового атестата, який у межах спірних правовідносин підпадає під визначення такого "письмового повідомлення", то тримісячний строк звернення до суду, установлений цією ж нормою, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому у спірний період сум (у розглядуваній справі, як визначено у позовних вимогах - "за період з 2022 року по 2025 рік"), як про це зазначила Судова палата в постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23, однак у ці три місяці належить включати й період від дня отримання позивачем грошового атестата до вчинення ним будь-яких інших юридично значимих дій, що слугують меті звернення до суду з позовом у порядку, передбаченому частиною 2 статті 233 КЗпП України (у цьому випадку - звернення із запитом).

Таким чином, у частині 2 статті 233 КЗпП України законодавець визначив строк у три місяці, протягом якого звільнена особа має право вжити заходів щодо отримання необхідної інформації, пов`язаної з оплатою праці, та за необхідності звернутися до суду.

Разом із тим, у цій справі представник позивача обґрунтовував пропуск строку звернення до суду учиненням юридично значимих дій, зокрема, отримання інформації, потрібної для звернення до суду із цим позовом; щонайменше перший з описаних адвокатських запитів (17.03.2025) скеровано у межах тримісячного строку звернення до суду, а відповідь отримано лишень 16.04.2025, тобто поза межами такого. Надалі останнім з`ясовувалося питання ліквідації та правонаступництва Військової частини НОМЕР_2 , у складі якої ОСОБА_1 проходив військову службу.

Проте обмежившись констатацією про незмінність моменту початку перебігу строку звернення до суду навіть внаслідок вчинення позивачем дій, пов`язаних із реалізацією свого права, судом першої інстанції не надано оцінки їх сукупності та послідовності, а також доводам про неможливість забезпечення позивачу можливості отримати повну, достовірну та зрозумілу інформацію про склад і розмір грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної основної та додаткової відпустки за зазначений період внаслідок отримання грошового атестата, у зв`язку з чим позивач об`єктивно не міг на підставі цього документа дізнатися про можливе порушення свого права на грошове забезпечення.

Колегія суддів поділяє позицію Верховного Суду, висловлену у вже згаданій постанові від 25.06.2026 в справі №520/25416/25, за якою процесуальна поведінка позивача має істотне значення при вирішенні питання про дотримання строку звернення до суду та поважність причин його пропуску, якщо це мало місце, зокрема, це стосується періоду від дня отримання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, до дня вчинення юридично значущих дій з метою звернення до суду (як-от, направлення відповідачеві запиту про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення за час служби), що потребує судової оцінки в аспекті поважності підстав пропуску строку.

Поруч із цим апеляційний суд повторно наголошує, що поза увагою суду залишилося не тільки з`ясування точних дат початку та кінця перерахунку та виплати (день, місяць, рік), проте й те, що оскільки заявлені позивачем вимоги сформовані за період "з 2022 року по 2025 рік", принаймні частина спірних правовідносин мала місце у період до 19.07.2022 та підлягала правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України у попередній редакції, котра не обмежувала право звернутися до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати будь-яким строком.

Викладене в сукупності дає підстави для висновку про неправильне застосування положень статті 233 КЗпП України, у зв`язку з чим суди першої інстанції дійшов передчасного висновку про недотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом та, як наслідок, повернення позову.

Суд враховує також положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), у якому, між іншим, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини (надалі по тексту також - ЄСПЛ) очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Крім того, у пункті 60 рішення "Helle v. Finland" (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.

Суд за правилами статті 90 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Поруч із цим, в силу вимог частини 3 статті 308 Кодексу, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частини 1, 2 статті 308 КАС України).

Зважаючи на вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з доводами скаржника, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права, що призвело до передчасного висновку про наявність підстав для постановлення ухвали про повернення позовної заяви, яка перешкоджає подальшому провадженню в справі.

Відповідно до частини 1 статті 320 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Враховуючи наведене, ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню, а адміністративна справа - направленню для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 286, 294, 308, 312, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 03.09.2025 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити.

Ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 03.09.2025 у справі №580/7663/24 про повернення позовної заяви, - скасувати.

Справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії направити до Чернігівського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених частиною 5 статті 291, пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий суддя Чуприна О.В.

Суддя Безименна Н.В.

Суддя Попова О.Г.