Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №420/33567/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/33567/25

Перша інстанція: суддя Самойлюк Г.П.,

повний текст судового рішення

складено 02.06.2026, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді –Кравченка К.В.,

судді –Вербицької Н.В.,

судді –Джабурія О.В.,

розглянувши в письмовому провадженні апеляційні скарги ОСОБА_1 , Національного антикорупційного бюро України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Національного антикорупційного бюро України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 (надалі – позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Національного антикорупційного бюро України (надалі – відповідач, НАБУ), в якому, з урахуванням заяви про збільшення/зменшення позовних вимог від 30.03.2026, просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Національного антикорупційного бюро України щодо невиплати ОСОБА_1 при звільненні заборгованості у вигляді грошових допомог у розмірі середньомісячної заробітної плати при наданні частини щорічних основних відпусток з 25.08.2016 по 26.08.2016 та з 16.09.2017 по 24.09.2017 та стягнути з Національного антикорупційного бюро України на користь ОСОБА_1 вказану заборгованість в сумі 71986,97 грн;

- стягнути з Національного антикорупційного бюро України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 02.09.2025 по 01.03.2026 включно, в сумі 553378,54 грн;

- зобов`язати Національне антикорупційне бюро України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходу у зв`язку з несвоєчасною виплатою при звільненні заборгованості у розмірі 71986,97 грн, з 02.09.2025 по день фактичного розрахунку, відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 01.09.2025, при звільненні з Національного антикорупційного бюро України відповідач повинен був виплатити заборгованість у вигляді грошових допомог у розмірі середньомісячної заробітної плати при наданні позивачу частини щорічних основних відпусток з 25.08.2016 по 26.08.2016 та з 16.09.2017 по 24.09.2017, в сумі 71986,97 грн, але такої виплати відповідач не зробив. Також, позивач вважав, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, атому до відповідача мають бути застосовані санкції, які передбачені ст. 117 КЗпП України, з наступного дня після звільнення позивача, з урахуванням граничного періоду для нарахування середнього (шість місяців), а саме, в сумі 553378,54 грн.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 02.06.2026, ухваленим в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження, частково задоволений адміністративний позов ОСОБА_1 :

- визнана протиправною бездіяльність Національного антикорупційного бюро України щодо невиплати ОСОБА_1 при звільненні заборгованості у вигляді грошових допомог у розмірі середньомісячної заробітної плати при наданні частини щорічних основних відпусток з 25.08.2016 по 26.08.2016 та з 16.09.2017 по 24.09.2017;

- зобов`язано Національне антикорупційне бюро України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу, яка надається разом із щорічною основною оплачуваною відпусткою, за періоди з 25.08.2016 по 26.08.2016 та з 16.09.2017 по 24.09.2017, в розмірі середньомісячної заробітної плати у розмірі 71986,97 грн;

- в задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням в частині відмови в задоволенні позовних вимог, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати в цій частині та ухвалити в цій частині нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Зокрема апелянт зазначає, що право на отримання при звільненні заборгованості в сумі 71986,97 грн визнано судом першої інстанції, а бездіяльність відповідача внаслідок неповного розрахунку неправомірною, а тому до відповідача підлягають застосування санкції, передбачені ста.117 КЗпП України. При цьому, право суду на застосування цих санкцій, одночасно із вирішенням спору по суті, прямо передбачено ч.2 ст.117 КЗпП, як органу, що виносить рішення по суті спору. Крім того, апелянт вважає, що відповідач повинен виплатити відповідну компенсацію передбачену Постановою №159.

Також, не погоджуючись з вказаним рішенням в частині задоволених позовних вимог, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати в цій частині та ухвали нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог.

Зокрема, апелянт зазначає, що суд першої інстанції встановив лише факт надання позивачу частин щорічних відпусток у 2016 році та у 2017 році, однак не дослідив обставин, від яких залежить виникнення права на виплату допомоги до відпустки, зокрема, порядок її призначення у випадку поділу відпустки на частини, відсутність будь-яких звернень позивача щодо виплати такої допомоги під час проходження служби, а також правове значення втрати ним статусу державного службовця ще в 2020 році.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу відповідача посилається на доводи ідентичні тим, що викладені в позовній заяві та які узгоджуються з висновками, викладеними в рішенні суду першої інстанції, у зв`язку з чим, просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог – без змін.

Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, вважає, що апеляційна скарга позивач не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції встановив та з матеріалів справи вбачається, що розпорядженням Національного антикорупційного бюро України від 18.03.2016 №281-р «Про призначення Є. Панайотова» позивача було призначено з 30.03.2016 на посаду детектива Національного бюро Четвертого підрозділу (відділу) детективів Головного підрозділу детективів як такого, що пройшов за конкурсом з обов`язковим стажуванням строком до одного року з випробувальним терміном три місяці.

На підставі розпорядження Національного антикорупційного бюро України від 23.08.2016 №1186-р позивачу було надано частину щорічної основної відпустки за період роботи з 30.03.2016 по 29.03.2017 тривалістю 2 календарні дні (з 25 по 26 серпня 2016 року).

Згідно з розпорядженням Національного антикорупційного бюро України від 15.09.2017 №1711-р позивачу було надано частину щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 30.03.2017 по 29.03.2018 тривалістю 9 календарних днів (з 16 по 24 вересня 2017 року).

Відповідно до наказу Національного антикорупційного бюро України від 04.01.2021 №23-н «Щодо ОСОБА_1 » ОСОБА_1 втратив статус державного службовця 31.12.2020 та 01.01.2021 розпочав службу на посадах начальницького складу та отримувати відповідне грошове забезпечення.

Наказом Директора Національного антикорупційного бюро України від 25.08.2025 №1829-Н «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено зі служби у Національному бюро за п.п. «к» п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114.

Відповідно до п.2 наказу Директора Національного антикорупційного бюро України від 25.08.2025 №1829-Н, позивач з 01.09.2025 виключений з кадрів Національного антикорупційного бюро України.

Відповідно до п.4 наказу Директора Національного антикорупційного бюро України від 25.08.2025 №1829-Н, позивачу наказано виплатити грошову компенсацію за 32 доби невикористаної відпустки: чергової відпустки за 2021 рік – 5 діб, чергової відпустки за 2022 рік – 18 діб, чергової відпустки за 2025 рік – 9 діб.

Відповідно до п.5 наказу Директора Національного антикорупційного бюро України від 25.08.2025 №1829-Н, позивачу наказано виплатити компенсацію за 93 календарні дні невикористаних відпусток станом на 31 грудня 2020 року за час перебування на посадах державної служби в Національному антикорупційному бюро України відповідно до пунктів 4 та 5 наказу Директора Національного антикорупційного бюро України від 04.01.2021 №23-н «Щодо ОСОБА_2 »:

- щорічна основна оплачувана відпустка за період роботи з 30.03.2018 по 29.03.2019 тривалістю 26 календарних днів;

- щорічна додаткова оплачувана відпустка за стаж державної служби понад 8 років тривалістю 3 календарних днів;

- щорічна основна оплачувана відпустка за період роботи з 30.03.2019 по 29.03.2020 тривалістю 30 календарних днів;

- щорічна додаткова оплачувана відпустка за стаж державної служби понад 9 років тривалістю 5 календарних днів;

- щорічна основна оплачувана відпустка за період роботи з 30.03.2020 по 31.12.2020 тривалістю 23 календарні дні;

- щорічна додаткова оплачувана відпустка за стаж державної служби понад 10 років тривалістю 6 календарних днів.

26.08.2025 позивач звернувся до Національного антикорупційного бюро України з рапортом №51/24067-02 щодо можливості виплати грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати за 2016-2017 роки.

Національне антикорупційне бюро України листом від 05.09.2025 №01-294/26763 повідомило, що правові підстави щодо повторної виплати йому грошової допомоги у поточному році відсутні, оскільки у 2025 році йому було виплачено грошову допомогу у розмірі місячного грошового забезпечення на підставі наказу Національного бюро від 28.07.2025 №1599-н.

Вирішуючи спір та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що Закон України «Про державну службу» не висуває будь-яких додаткових умов отримання грошової допомоги, як-то: звернення з відповідною заявою, або оформлення такого волевиявлення в іншій формі та не передбачає будь-якої свободи розсуду уповноваженої особи у питанні виплати грошової допомоги у випадку задоволення заяви державного службовця про надання щорічної основної оплачуваної відпустки, а тому державний службовець має право на виплату грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати, відповідно до ст. 57 Закону України «Про державну службу» №889-VІІІ. Невиплата такої допомоги свідчить про протиправну бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті позивачу грошової допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати, яка надається разом із щорічною основною оплачуваною відпусткою.

Відмовляючи в задоволенні іншої частини позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що до здійснення фактичної виплати заборгованості обов`язок щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення та компенсації ще не виник, а отже й порушення права позивача не настало, внаслідок чого вимоги про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку та компенсації є передчасними та не можуть бути задоволені за відсутності встановленого порушення відповідачем відповідного обов`язку.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд дійшов такого висновку.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 45 Конституції України встановлено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Згідно з ст.7 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIIІ (надалі - Закон №889-VIIІ) державний службовець має право на: належні для роботи умови служби та їх матеріально-технічне забезпечення; оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби, рангу та умов контракту про проходження державної служби (у разі укладення); відпустки, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону.

Відповідно до вимог ст.57 Закону №889-VIIІ державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Частиною1 ст.58 Закону №№889-VIIІ передбачено, що за кожний рік державної служби після досягнення п`ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

За приписами ст.59 Закону №889-VIIІ встановлено, що щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.

Згідно з вимогами ч.ч.4-6 ст.79 Кодексу законів про працю України черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Поділ щорічної відпустки на частини будь-якої тривалості допускається на прохання працівника за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.

Державні гарантії права на відпустки працівників, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво-важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи визначає Закон України «Про відпустки» від 15.11.1996 року №504/96-ВР (далі Закон №504/96-ВР), згідно з ч.1 ст.2 якого право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Вимогами ч.1 ст.6 Закону №504/96-ВР передбачено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Про прив`язку такої відпустки до робочого року законодавець веде мову також у частині другій статті 12 цього Закону.

Так, відповідно до вимог ч.ч.1, 2 ст.12 Закону №504/96-ВР, щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. Невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.

Наведене кореспондується з ч.ч.6, 7 ст.79 КЗпП України.

Системний аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що державний службовець має право на щорічну основну та додаткову (за стаж) відпустки, які надаються йому у порядку черговості надання відпусток, яка визначається графіком, що затверджується роботодавцем.

Порядок надання щорічних відпусток, який визначений нормами ст.10 Закону №504/96-ВР, також передбачає правило, що відпустка надається з прив`язкою до відповідного робочого року, відпрацьованого особою. Частиною дев`ятою вказаної статті також встановлено, що щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

В листі Мінсоцполітики від 11.09.2013 року №10212/0/14-13/13 зазначено, що в органах держслужби і в органах МС, якщо щорічна основна відпустка надається повної тривалості, то заява на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення не потрібна. Підстава для надання допомоги наказ (розпорядження) про надання відпустки. Якщо ж надається частина щорічної основної відпустки, то працівник має визначитись, з якою частиною відпустки бажає отримати допомогу на оздоровлення. З цією метою він має обов`язково подати заяву на одержання допомоги.

У постанові від 23.02.2021 року у справі №П/811/1858/16 Верховний Суд дійшов висновків, що під час формування фонду оплати праці на відповідний бюджетний рік для кожного працівника передбачається одна грошова допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати, яка є гарантованою виплатою один раз на рік при наданні щорічної основної оплачуваної відпустки за відповідний робочий рік. Згідно з положеннями статті 57 Закону №889-VIIІ підставою для виплати грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати під час отримання щорічної відпустки визначено саме факт отримання працівником такої щорічної основної відпустки за відповідний рік. Чинні положення законодавства не пов`язують виплату такої грошової допомоги з тривалістю отриманої державним службовцем частини щорічної відпустки та не встановлюють заборону виплати вказаної допомоги під час отримання працівником відпустки тривалістю менше 14 календарних днів. Отже, у випадку поділу щорічної основної відпустки на частини грошова допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати виплачується за заявою працівника один раз на рік при наданні будь-якої з частин щорічної основної відпустки незалежно від кількості днів такої відпустки.

З огляду на наведене, апеляційний суд зазначає, що реалізація позивачем права на поділ відпустки на частини покладає на нього обов`язок повідомити роботодавця, до якого з періодів, в якому він реалізує своє право на відпочинок, він бажає отримати допомогу на оздоровлення. Відтак, питання про виплату грошової допомоги на оздоровлення повинно вирішуватися відповідачем лише за заявою позивача одночасно з проханням надати відпустку. Можливості отримати таку допомогу поза межами відпустки, як окрему виплату, закон не передбачає.

Так, як вбачається зі встановленого вище, на підставі розпорядження Національного антикорупційного бюро України від 23.08.2016 №1186-р ОСОБА_1 було надано частину щорічної основної відпустки за період роботи з 30.03.2016 по 29.03.2017 тривалістю 2 календарні дні (з 25 по 26 серпня 2016 року).

Згідно з розпорядженням Національного антикорупційного бюро України від 15.09.2017 №1711-р ОСОБА_1 було надано частину щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 30.03.2017 по 29.03.2018 тривалістю 9 календарних днів (з 16 по 24 вересня 2017 року).

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів звернення до відповідача із заявами на отримання допомоги на оздоровлення одночасно з проханням надати відпустку у вказані періоди.

Відтак, апеляційний суд погоджується із доводами апеляційної скарги відповідача щодо відсутні підстави для стягнення з Національного антикорупційного бюро України на користь позивача грошової допомоги, яка надається разом із щорічною основною оплачуваною відпусткою, за періоди з 25.08.2016 по 26.08.2016 та з 16.09.2017 по 24.09.2017, в розмірі середньомісячної заробітної плати у розмірі 71986,97 грн, тобто поза межами відпустки, як окремої виплати.

При цьому апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги позивача, та зазначає про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та про нарахування і виплати компенсації втрати частини доходу у зв`язку з несвоєчасною виплатою. Апеляційний суд зазначає, що вказані позовні вимоги не підлягають задоволенню не як такі, що заявлені передчасно, а як такі, що є похідними вимогами, задоволення яких залежить від задоволення основної вимоги – стягнення заборгованості у вигляді грошових допомог у розмірі середньомісячної заробітної плати при наданні частини щорічних основних відпусток, щодо якої апеляційний суд не встановив правових підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права при ухваленні судового рішення, внаслідок чого апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, апеляційна скарга підлягає задоволенню, підлягає задоволенню, оскаржуване рішення - скасуванню, з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 242, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 327-329 КАС України апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Національного антикорупційного бюро України – задовольнити, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 02 червня 2025 року – скасувати та ухвалити нову постанову.

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Національного антикорупційного бюро України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач К.В. Кравченко

СуддіН.В. Вербицька О.В. Джабурія