Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №420/2613/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/2613/25

Головуючий І інстанції: Харченко Ю.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Голуб В.А., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 24.11.2025р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

27.01.2025р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд:

- визнати протиправними дії відповідача стосовно призначення та виплати йому додаткової винагороди, яка передбачена постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28.02.2022р. №168, у періоди з 01.06.2023р. по 06.07.2023р., з 14.07.2023р. по 04.08.2023р., з 21.08.2023р. по 25.08.2023р., з 25.09.2023р. по 18.10.2023р., з 05.11.2023р. по 07.12.2023р., з 13.12.2023р. по 02.02.2024р., з 20.02.2024р. по 11.04.2024р., з 20.04.2024р. по 03.07.2024р. та з 21.07.2024р. по 24.10.2024р. (включно) у меншому розмірі - 30000 грн.;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28.02.2022р. №168 за зазначені період у розмірі 50000 грн. пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, у відповідності до вимог п.2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового начальницького складу» (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач у спірні періоди проходив службу на посаді діловода стройової частини відділення персоналу штабу військової частини і брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, а тому, на його переконання, мав право на додаткову винагороду в розмірі 50000 грн. як військовослужбовець, який виконував бойові (спеціальні) завдання у складі штабу військової частини. Натомість, відповідач у зазначені періоди виплачував йому додаткову винагороду лише в розмірі 30000 грн., що, як вважає позивач, порушує його право на належне грошове забезпечення.

Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні, зазначаючи , що виплата додаткової винагороди в розмірі 50000 грн. військовослужбовцям командування та штабу військової частини можлива не раніше дня набрання чинності наказом Міністерства оборони України від 26.09.2023р. №566 і лише за умови документально підтвердженого виконання завдань з оперативного (бойового) управління на командному пункті військової частини. За ті ж дні, коли такі умови були підтверджені рапортами командирів підрозділів, позивачу, як зазначив відповідач, спірна винагорода виплачена в повному обсязі.

Ухвалою суду першої інстанції від 09.06.2025р. у відповідача витребувано належним чином завірені копії документів (рапортів командирів підрозділів про безпосередню участь військовослужбовців у бойових діях), на підставі яких прийнято накази від 01.07.2023р. №2411, від 01.08.2023р. №2833, від 01.09.2023р. №3237, від 01.10.2023р. №3369, від 01.11.2023р. №4131 та від 02.08.2024р. №235, а також документів, на підставі яких позивачу виплачено додаткову винагороду у жовтні 2024р., та витяг із наказу про прийняття позивача на військову службу.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 22.12.2025р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального та процесуального права, а також неповно з`ясовано обставини справи, у зв`язку із чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24.11.2025р. та прийняти нове - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на те, що суд 1-ї інстанції фактично переклав обов`язок доказування з відповідача, як суб`єкта владних повноважень, на позивача та, всупереч принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, не вжив усіх належних заходів для витребування доказів, незважаючи на клопотання про це, викладене в тексті позовної заяви (з посиланням на постанову Верховного Суду від 16.03.2023р. у справі №600/747/22-а).

Крім того, на думку апелянта, суд першої інстанції не надав оцінки неоднаковому підходу відповідача, який за окремі періоди (з 01.10.2023р. по 18.10.2023р., березень, червень та вересень 2024р.) виплатив позивачу додаткову винагороду в розмірі 50000 грн., хоча посада позивача та виконувані ним обов`язки протягом усього часу служби не змінювались, а в усіх спірних періодах він брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України.

Також, апелянт вказує на те, що судом першої інстанції не враховано, що постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.2023р. №836 в частині виплати додаткової винагороди застосовується з 01.06.2023р., а відсутність до вересня 2023р. визначеного Міністерством оборони України порядку виплати не може позбавляти позивача права на цю виплату.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 29.12.2025р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та призначено справу до розгляду в порядку письмового провадження.

20.01.2026р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_1 з 23.02.2023р. по 28.10.2024р. проходив військову службу за призовом під час мобілізації у Військової частини НОМЕР_1 , зокрема у періоди з 25.02.2023р. по 25.08.2023р. та з 25.09.2023р. по 28.10.2024р. - на посаді діловода стройової частини відділення персоналу штабу військової частини.

28.10.2024р. наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №325 позивача було звільнено з військової служби у запас та виключено зі списків особового складу військової частини.

Згідно з довідками Військової частини НОМЕР_1 про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, від 27.10.2024р. №6212 та від 10.02.2025р. №0666/118/1038, позивач у періоди з 25.02.2023р. по 06.07.2023р., з 14.07.2023р. по 04.08.2023р., з 21.08.2023р. по 25.08.2023р., з 25.09.2023р. по 18.10.2023р., з 05.11.2023р. по 07.12.2023р., з 13.12.2023р. по 02.02.2024р., з 20.02.2024р. по 11.04.2024р., з 20.04.2024р. по 03.07.2024р. та з 21.07.2024р. по 24.10.2024р. брав участь у зазначених заходах, перебуваючи в н.п. Костянтинівка, Дружківка Краматорського району Донецької області.

З карток особового рахунку військовослужбовця за 2023-2024р.р., наданих відповідачем на адвокатський запит листом від 20.12.2024р. №3641, вбачається, що у більшості спірних періодів додаткова винагорода нараховувалась ОСОБА_1 в розмірі 30000 грн. в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання бойових (спеціальних) завдань.

Таке нарахування здійснювалось на підставі наказів командира військової частини, виданих за рапортами командирів підрозділів з посиланням на бойові накази (розпорядження), зокрема наказів від 01.12.2023р. №4540, від 02.01.2024р. №22, від 01.02.2024р. №438, від 02.03.2024р. №68, від 02.05.2024р. №137, від 04.06.2024р. №172, від 02.08.2024р. №235, від 02.09.2024р. №268 та від 28.10.2024р. №325.

Водночас, за окремі періоди позивачу було нараховано та виплачено додаткову винагороду в збільшеному до 50000 грн. розмірі за період: з 01.10.2023р. по 18.10.2023р. (наказ від 01.11.2023р. №4131), з 01.03.2024р. по 31.03.2024р. (наказ від 05.04.2024р. №104), за червень 2024р. (наказ від 04.07.2024р. №202) та з 01.09.2024р. по 30.09.2024р. (наказ від 02.10.2024р. №298).

За окремі дні червня 2024р. (з 04.06.2024р. по 06.06.2024р., з 10.06.2024р. по 12.06.2024р., з 15.06.2024р. по 16.06.2024р., з 18.06.2024р. по 19.06.2024р.) позивачу виплачено додаткову винагороду в збільшеному до 100000 грн. розмірі.

При цьому, у рапортах командирів підрозділів, на підставі яких було видано вказані накази, підставою виплати додаткової винагороди в розмірі 50000 грн. зазначено виконання позивачем бойових (спеціальних) завдань у складі командування та штабу військової частини згідно з бойовими наказами (розпорядженнями), зокрема з посиланням на розподіл по пунктах управління (склад основного командного пункту) від 02.12.2023р. №48346.

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо виплати йому у спірні періоди додаткової винагороди в розмірі 30000 грн., а не 50000 грн., позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи справу по суті та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що матеріали справи не містять бойових наказів, рапортів чи журналів бойових дій, які б підтверджували виконання позивачем у спірні періоди бойових (спеціальних) завдань у складі органу військового управління або командування та штабу військової частини, які здійснюють оперативне (бойове) управління підрозділами першого ешелону, а довідка про безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, такої обставини не підтверджує. За таких умов, на думку суду першої інстанції, відповідач під час виплати позивачу додаткової винагороди діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.

Статтею 17 Конституції України регламентовано, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Згідно зі ст.43 Конституції України, кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

При цьому, у відповідності до п.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.03.2002р. за №5-рп/2002, служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов`язані з постійним ризиком для життя і здоров`я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Так, ч.5 ст.17 Конституції України покладає на державу обов`язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Ці положення, як зазначив у цьому Рішенні Конституційний Суд України, поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України тощо.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, єдину систему їх соціального і правового захисту, гарантії в економічній, соціальній та політичній сферах щодо сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни врегульовано положеннями Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII.

За приписами ч.1 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-XII, дія якого, в силу приписів ч.1 ст.3, поширюється в тому числі на військовослужбовців правоохоронних органів спеціального призначення, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У ч.2 ст.9 Закону №2011-XII передбачено те, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з абз.1 та 2 ч.4 ст.9 цього Закону, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, а також Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015р. №389-VIII, Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/202 (затв. Законом України від 24.02.2022р. №2102-IX), введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022р. строком на 30 діб.

Цей строк неодноразово продовжувався аналогічними Указами та наразі триває.

Як передбачено у ст.1 Закону №389-VIII, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або ж в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

За змістом ст.16 Закону №389-VIII, за рішенням Ради національної безпеки і оборони України, введеним у дію в установленому порядку указом Президента України, утворені у відповідності до законів України військові формування залучаються разом із правоохоронними органами до вирішення завдань, пов`язаних із запровадженням та здійсненням заходів правового режиму воєнного стану, згідно з їх призначенням та специфікою діяльності.

У розумінні ст.1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991р. №1932-XII, військові формування - це створена відповідно до законодавства України сукупність військових з`єднань та частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями та призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності та національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканності у разі збройної агресії, збройного конфлікту чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій.

За правилами ст.12 Закону №1932-XII, участь в обороні держави разом з Збройними Силами України беруть у межах своїх повноважень інші військові формування, утворені у відповідності до законів України, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв`язку та захисту інформації України, а також відповідні правоохоронні органи.

На виконання Указів Президента України від 24.02.2022р. №64 і №69, 28.02.2022р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» №168, п.1 якої у первинній редакції було запроваджено виплату військовослужбовцям додаткової винагороди в розмірі 30000 грн., а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених вище заходів, - у розмірі, збільшеному до 100000 грн. в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Згодом, постановою Кабінету Міністрів України №793 Постанову №168 доповнено п.2-1, яким установлено, що порядок і умови виплати додаткової винагороди, передбаченої цією постановою, визначаються керівниками відповідних міністерств та державних органів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.2023р. №836, яка у відповідності до її п.3 застосовується до виплати додаткової винагороди з 01.06.2023р., Постанову №168 доповнено п.п.1-1, 1-2, якими диференційовано розмір додаткової винагороди залежно від характеру завдань, які виконує військовослужбовець.

Так, абз.3 п.1-1 Постанови №168 регламентовано те, що військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання у складі органу військового управління, штабу угруповання військ (сил) або штабу тактичної групи до пункту управління оперативно-стратегічного угруповання військ включно, а також у складі командування та штабу військової частини (зведеного підрозділу) (у тому числі поза районами ведення бойових (воєнних) дій), який здійснює оперативне (бойове) управління військовими частинами та підрозділами, що ведуть воєнні (бойові) дії на лінії бойового зіткнення на відстані виконання бойових (спеціальних) завдань військовою частиною (підрозділом, зокрема зведеним) першого ешелону оборони або наступу (контрнаступу, контратаки), виплачується додаткова винагорода у розмірі 50000 грн. в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання таких завдань відповідно до умов, визначених Міністерством оборони.

Іншим же військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання, за правилами п.1-1 Постанови №168 додаткова винагорода виплачується у розмірі 30000 грн., а тим, хто бере безпосередню участь у бойових діях, перебуваючи безпосередньо в районах їх ведення, - у розмірі 100000 грн.

Пунктом 1-2 Постанови №168 визначено, що виплата додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників), тоді як порядок, умови та розміри її виплати, як вже зазначалося, згідно з п.2-1 цієї Постанови визначаються керівниками відповідних міністерств та державних органів.

На виконання вказаних приписів наказом Міністерства оборони України від 25.01.2023р. №44 «Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» (затв. наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260) було доповнено розділом XXXIV, яким врегульовано виплату додаткової винагороди на період дії воєнного стану.

У подальшому, 26.09.2023р. наказом Міністерства оборони України №566 до розділу XXXIV Порядку №260 внесено зміни, відповідно до яких п.2 цього розділу передбачає виплату додаткової винагороди в розмірі 50000 грн. військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання у складі органу військового управління, штабу угруповання військ (сил) або штабу тактичної групи, а також у складі командування та штабу військової частини (зведеного підрозділу), який здійснює оперативне (бойове) управління військовими частинами та підрозділами, що ведуть бойові дії на лінії бойового зіткнення, першого ешелону оборони або наступу до батальйону включно (у розрахунку на місяць пропорційно часу участі в таких діях та заходах).

За змістом вимог п.4 розділу XXXIV Порядку №260, підтвердження безпосередньої участі військовослужбовців у бойових діях, виконанні бойового (спеціального) завдання або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони здійснюється на підставі бойового наказу (бойового розпорядження), журналу бойових дій (журналу ведення оперативної обстановки, бойового донесення) та рапорту (донесення) командира підрозділу про участь кожного військовослужбовця у бойових діях або заходах, у виконанні бойових (спеціальних) завдань.

Виплата ж додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників) військових частин, які видаються за минулий місяць на підставі рапортів командирів підрозділів.

При цьому, відповідно до п.4 Наказу №566, цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування, крім абзаців 13-34 п.13 Змін до Порядку №260, які застосовуються з 01.06.2023р.

Зазначені вище абзаци, варто наголосити, стосуються виплати додаткової винагороди іншим категоріям військовослужбовців (керівному та інструкторсько-викладацькому складу навчальних військових частин, військовослужбовцям строкової служби, курсантам, військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні командирів після поранення, та відрядженим до військових адміністрацій) і не стосуються виплати додаткової винагороди в розмірі 50000 грн. військовослужбовцям командування та штабу військової частини.

У свою чергу, ст.58 Конституції України регламентовано, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

При цьому, як роз`яснив Конституційний Суд України у Рішенні від 09.02.1999р. №1-рп/99, дія нормативно-правового акта в часі починається з моменту набрання ним чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Аналізуючи наведені норми у їх системному зв`язку, судова колегія зазначає, що додаткова винагорода в розмірі 50000 грн. військовослужбовцям командування та штабу військової частини не є виплатою, право на яку виникає за самим лише фактом зайняття військовослужбовцем штатної посади в штабі частини. Вона прив`язана до фактичного виконання бойових (спеціальних) завдань з оперативного (бойового) управління підрозділами, що ведуть бойові дії на лінії бойового зіткнення, виплачується пропорційно часу виконання таких завдань і лише за умови їх документального підтвердження, на підставі наказу командира, виданого за рапортом командира підрозділу.

Тобто, для виникнення у військовослужбовця права на таку винагороду необхідна одночасна наявність кількох умов: залучення його до складу органу військового управління (командного пункту військової частини), здійснення органом оперативного (бойового) управління підрозділами першого ешелону та фактичне виконання військовослужбовцем бойових (спеціальних) завдань у його складі, що має бути підтверджено визначеними нормами п.4 розділу XXXIV Порядку №260 первинними документами.

Практика ж Верховного Суду щодо застосування Постанови №168 є усталеною в тому, що реалізація її приписів стосовно збільшених розмірів додаткової винагороди потребує визначення відповідним міністерством порядку і умов її виплати, а також документів, які підтверджують виконання військовослужбовцем відповідних завдань. Як зауважив Верховний Суд, текстуальний виклад приписів Постанови №168 має широкий зміст, що за певних умов могло б спричиняти неоднакове її розуміння та застосування, наслідком чого могла бути необґрунтована невиплата військовослужбовцю додаткової винагороди або, навпаки, виплата за відсутності для цього підстав.

Подібні за змістом правові висновки вже були висловлені Верховним Судом у постановах від 22.11.2023р. у справі №520/690/23 та від 21.12.2023р. у справі №200/193/23.

Поряд із цим, у разі спору щодо розміру додаткової винагороди визначальним є з`ясування того, які завдання, де і у якому складі виконував військовослужбовець та чим це підтверджується, при цьому суд має дослідити первинні документи (бойові накази, рапорти, накази про виплату), а за необхідності - витребувати їх з власної ініціативи.

Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд у постановах від 16.03.2023р. у справі №600/747/22-а, від 05.06.2024р. у справі №200/660/23 та від 27.11.2025р. у справі №280/11142/24.

У відповідності до ч.5 ст.242 КАС України та ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016р. №1402-VIII, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а тому зазначені висновки враховуються колегією суддів при вирішенні даної справи.

Переходячи до оцінки доводів апеляційної скарги, колегія суддів передусім не погоджується із тим, що відсутність у період з 01.06.2023р. до набрання чинності Наказом №566 визначених Міністерством оборони України умов виплати додаткової винагороди у спірному розмірі - 50000 грн. командуванню та штабу військової частини свідчить про наявність у позивача права на таку виплату без дотримання будь-яких умов.

Адже сам абз.3 п.1-1 Постанови №168 передбачає виплату додаткової винагороди в розмірі - 50000 грн. саме «відповідно до умов, визначених Міністерством оборони», а зазначені умови для військовослужбовців командування та штабу військової частини визначені Наказом №566, який у відповідній частині зворотної дії в часі не має.

Застосування ж з 01.06.2023р. п.4 Наказу №566 передбачено лише для абз.13-34 п.13 Змін, які стосуються інших категорій військовослужбовців, і поширювати вказану норму на спірну виплату підстав немає, з огляду на приписи ст.58 Конституції України.

Втім, навіть якщо виходити з того, що право на додаткову винагороду в розмірі 50000 грн. у військовослужбовців командування та штабу військової частини виникло з даної дати (01.06.2023р.) безпосередньо на підставі Постанови №836, то позивач у будь-якому разі мав би відповідати критеріям, визначеним самою постановою, тобто фактично виконувати бойові (спеціальні) завдання у складі командування та штабу, який здійснює оперативне (бойове) управління підрозділами першого ешелону.

Доказів же виконання позивачем таких завдань у період з 01.06.2023р. до набрання чинності Наказом №566 матеріали справи не містять.

Що ж до наступного періоду, то з матеріалів справи вбачається, що відповідач диференціював розмір додаткової винагороди ОСОБА_1 помісячно, залежно від змісту рапортів командирів підрозділів. У ті періоди, коли рапортами засвідчено виконання позивачем бойових (спеціальних) завдань у складі командування та штабу військової частини згідно з розподілом по пунктах управління (склад основного командного пункту) та бойовими розпорядженнями, позивачу виплачено додаткову винагороду в розмірі 50000 грн. (за 01.10.2023р.-18.10.2023р., березень, червень та вересень 2024р.), а за окремі дні червня 2024р. - також у розмірі 100000 грн. У решту ж періодів рапорти командирів підрозділів підтверджували виконання позивачем бойових (спеціальних) завдань, за які передбачено виплату додаткової винагороди в розмірі 30000 грн., і саме в цьому розмірі її й було виплачено.

Таким чином, так званий «неоднаковий підхід» відповідача, на який посилається апелянт, є не проявом свавілля суб`єкта владних повноважень, а наслідком саме того правового регулювання, за яким додаткова винагорода нараховується не за посаду, а за фактично виконані та документально підтверджені завдання за кожний конкретний місяць (день). Незмінність посади позивача сама по собі не свідчить про те, що у всі спірні періоди він залучався до складу командного пункту та виконував завдання з оперативного (бойового) управління.

Не можуть бути взяті до уваги і посилання апелянта на довідки від 27.10.2024р. №6212 та від 10.02.2025р. №0666/118/1038.

Вказані документи підтверджують участь позивача у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, та місце його перебування, проте не містять жодних відомостей про виконання ним завдань у складі командного пункту (органу військового управління), який здійснював оперативне (бойове) управління підрозділами першого ешелону, тобто не підтверджують саме тієї обставини, з якою приписи абз.3 п.1-1 Постанови №168 та п.2 розділу XXXIV Порядку №260 пов`язують право на додаткову винагороду в розмірі 50000 грн.

Варто зауважити й те, що апелянт не зазначає жодного конкретного дня у спірних періодах, коли він був залучений до складу командного пункту, але це не було відображено у рапортах та наказах, і не спростовує достовірності цих документів.

Тим більше, що спірні періоди, визначені позивачем, частково охоплюють і ті частини місяців (01.10.2023р.-18.10.2023р., березень, червень та вересень 2024р.), за які додаткову винагороду йому вже виплачено у розмірі не меншому за 50000 грн., що свідчить про відсутність порушення його прав у цій частині.

Що ж стосується доводів апелянта про перекладення судом 1-ї інстанції обов`язку доказування на позивача, то, за ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності дійсно покладається на відповідача. Однак, у даній справі відповідач цей обов`язок виконав: він навів підстави нарахування додаткової винагороди в тому чи іншому розмірі за кожен місяць спірного періоду з посиланням на конкретні рапорти, бойові розпорядження та накази командира військової частини, а також надав картки особового рахунку.

Позивач же, у свою чергу, відповідно до ч.1 ст.77 КАС України мав довести обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, або хоча б вказати на конкретні докази, які перебувають у відповідача та могли б їх підтвердити (бойові розпорядження про залучення до складу командного пункту тощо).

Не знаходять свого підтвердження і доводи апелянта про невиконання судом першої інстанції обов`язку щодо офіційного з`ясування обставин справи. Так, за приписами ч.4 ст.9 КАС України, суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою від 09.06.2025р. суд першої інстанції витребував у відповідача саме ті первинні документи (рапорти командирів підрозділів та інші підстави наказів про виплату додаткової винагороди), на необхідності дослідження яких наголошує Верховний Суд у наведених вище постановах,, і провадження у справі було зупинене до їх одержання.

Витребувані ж за клопотанням позивача витяги з наказів про прийняття (здачу) посад та про виплату додаткової винагороди не могли підтвердити виконання ним завдань на командному пункті, а лише посаду позивача та розмір здійснених виплат, які між сторонами не є спірними. Під час же апеляційного розгляду апелянт не зазначив, які саме інші докази суд мав витребувати та які обставини вони могли б підтвердити, і не заявляв клопотань про їх витребування.

З цих же мотивів не підлягає задоволенню і похідна вимога позивача про компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2004р. №44, адже підстав для стягнення різниці додаткової винагороди судом не встановлено.

Решта доводів апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з положеннями ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок стосовно доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.308,310,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 листопада 2025 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 13.10.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: В.А. Голуб

В.О. Скрипченко