Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №420/520/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/520/26

Перша інстанція: суддя Токмілова Л.М.

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Вербицької Н.В.,

суддів – Джабурії О.В.,

- Кравченка К.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А :

07 січня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати індексації грошового забезпечення за період з 01.02.2020 по 03.02.2023 включно відповідно до абзаців 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період з 01.02.2020 по 03.02.2023 включно відповідно до абзаців 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078;

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати грошового забезпечення за період з 01.02.2020 по 03.02.2023 включно, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення (матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) без урахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на 2020 рік станом на 01.01.2020, Законом України Про Державний бюджет України на 2021 рік станом на 01.01.2021, Законом України Про Державний бюджет України на 2022 рік станом на 01.01.2022, Законом України Про Державний бюджет України на 2023 рік станом на 01.01.2023;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошове забезпечення за період з 01.02.2020 по 03.02.2023 включно (з урахуванням матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України Про Державний бюджет України на 2020 рік станом на 01.01.2020, Законом України Про Державний бюджет України на 2021 рік станом на 01.01.2021, Законом України Про Державний бюджет України на 2022 рік станом на 01.01.2022, Законом України Про Державний бюджет України на 2023 рік станом на 01.01.2023 на відповідний тарифний коефіцієнт.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 08 січня 2026 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 29 липня 2026 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення недоліків шляхом надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду та доказів поважності причин його пропуску.

31 липня 2026 року до суду від представника позивача надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, в обґрунтування якої зазначено, що позивач не був звільнений з військової служби, а лише виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та направлений для подальшого проходження військової служби до Інституту ВМС НУ ОМА, де проходить військову службу на даний час.

Крім того, грошовий атестат не містить інформацію про розмір і складові грошового забезпечення, яке виплачувалося позивачу до його виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .

Під час проходження позивачем служби в Інституті ВМС НУ ОМА йому стало відомо, що постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 р. у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України №103, яким були внесені зміни до пункту 4 Постанови №704. Вказаною постановою скасовані зміни, у тому числі до пункту 4 Постанови № 704, та відновлено його попередню редакцію (станом на 30.08.2017). Таким чином з 29.01.2020 - дня набрання законної сили постанови Шостого апеляційного адміністративного суду у справі № 826/6453/18 діяла редакція пункту 4 Постанови №704, яка діяла до вказаних змін.

У зв`язку з цим 06 листопада 2025 року позивач звернувся до відповідача з запитами про надання інформації, а саме довідки про розмір грошового забезпечення із зазначенням його складових помісячно та базового місяця для обчислення індексації грошового забезпечення за період з 01.02.2020 по 03.02.2023; інформації про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що застосовувався при визначенні розміру посадового окладу та окладу за військовим званням позивача у період з 01.02.2020 по 03.02.2023 включно.

У відповідь позивач отримав довідку від 09.12.2025 № 989/7982 з якої вбачається, що у період з 01.02.2020 по 03.02.2023 індексація грошового забезпечення нараховувалася не у повному обсязі з порушенням приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078. Крім того, відповідач проігнорував запит про надання інформації позивачу про розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що застосовувався при визначенні розміру його посадового окладу та окладу за військовим званням у період з 01.02.2020 по 03.02.2023 включно.

Таким чином, позивач вважав, що відповідач порушив його законні права та інтереси, про що він дізнався 09 грудня 2025 року, а за захистом своїх прав звернувся до суду 07 січня 2026 року.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2026 року позовну заяву ОСОБА_1 в частині позовних вимог про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, які охоплюють період з 19 липня 2022 року по 03 лютого 2023 року залишено без розгляду; продовжено розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій та зобов`язання вчинити певні дії (в іншій частині позовних вимог).

Не погодившись з прийнятою ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та ухвалити нову, якою направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Зокрема, апелянт зазначає, що судом першої інстанції прийнято ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду за відсутності правових підстав, оскільки суд безпідставно не взяв до уваги те, що позивач не звільнений з військової служби, а фактично переміщений на нове місце несення служби, де й наразі й продовжує служити. Тому, апелянт вважає, що до спірних правовідносин, слід застосувати положення частини 1 статті 233 КЗпП України.

За переконанням апелянта грошовий атестат не містить інформацію про розмір і складові грошового забезпечення, яке виплачувалося позивачу у спірний період, а довідку про розмір та складові грошового забезпечення, які нараховувалися та виплачувалося відповідачем були отримані після переміщення позивача на нове місце несення військової служби. При цьому, апелянт просить врахувати і ту обставину, що на запит про надання інформації відповідач не надав відомості стосовно того, який розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб було використано при розрахунку та виплаті грошового забезпечення у спірний період.

Відповідач відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надав, що не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ст. 312 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Залишаючи без розгляду в частині позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив строк звернення до суду із даним позовом із позовними вимогами про перерахунок грошового забезпечення та нарахування індексації грошового забезпечення і жодних поважних причин пропуску строку не навів.

Також суд першої інстанції зауважив, що після отримання грошового атестату та звільнення з військової служби позивач почав вчиняти дії стосовно отримання додаткової інформації та доказів, яких не вистачало для захисту порушених на думку позивача своїх соціальних прав лише через два роки.

Судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Водночас у положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство належить застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 зазначила, що стаття 233 КЗпП України є нормою матеріального права, яка визначає строк судового захисту права працівника у разі порушення законодавства про працю. Указана норма поширює свою дію на всіх працівників і службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу.

Частиною 1 статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Разом із цим, ч.2 статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» 19 липня 2022 року положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).

Такий правовий підхід викладено у постанові Верховного Суду по справі № 460/21394/23 від 21 березня 2025 року.

Отже, судова колегія зауважує, що до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З матеріалів справи судом апеляційної інстанції встановлено та не заперечується відповідачем, що ОСОБА_1 по теперішній час перебуває на військовій службі.

На дату звернення до суду із адміністративним позовом позивач проходить військову службу в Інституті Військово-морських сил Національного університету «Одеська морська академія» через переміщення його з військової частини НОМЕР_1 , що підтверджується витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 37 від 06 лютого 2023 року.

Відтак, суд апеляційної інстанції констатує, що позивач не є звільненим з військової служби, а лише фактично змінив місце проходження служби, а тому його публічна служба в розумінні статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не закінчена, матеріали справи зворотних доказів не містять.

Таким чином, до спірних правовідносин застосуванню підлягають приписи саме частини 1 статті 233 КЗпП України, відповідно до якої (у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з цим позовом) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Водночас Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11 грудня 2025 року частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:

- тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;

- тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Останній передбачений частиною 1 статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

У випадку ж який склався у цій справі, позивача не було звільнено з лав Збройних Сил України, а переведено для подальшого проходження військової служби, тобто, позивач і наразі є діючим військовослужбовцем, відтак, позивач звернувся до суду з цим позовом під час дії трудових відносин.

За приписами частин 1 та 2 статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Наведене свідчить, що позивач, ураховуючи Рішення Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11 грудня 2025 року, фактично має наразі необмежене у часі право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат з огляду на перебування у трудових відносинах.

Аналогічний висновок у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2026 року у справі № 120/2933/25, від 09 липня 2026 року у справі № 420/14657/25, від 30 вересня 2026 року у справі № 340/1022/24.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується із доводами апелянта, що суд першої інстанції не в повному обсязі дослідив обставини справи та дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для залишення позову в частині без розгляду, оскільки поза увагою суду залишилося те, що позивач не звільнений з військової служби і питання щодо дотримання строку урегульовано ч. 1 ст. 233 КЗпП України, а не ч. 2 ст. 233 КЗпП України.

Також судова колегія погоджується із доводами апелянта, що отримання грошового атестата у зв`язку із переміщенням на нове місце служби беззаперечно не доводить про обізнаність позивача стосовно порушення його прав.

У даному контексті суд апеляційної інстанції зазначає, що грошовий атестат за своєю правовою природою є документом про остаточний розрахунок військової частини з військовослужбовцем у день його виключення зі списків особового складу військової частини та підтверджує виплату належних йому складових грошового забезпечення саме на цей день, водночас грошовий атестат не містить інформацію про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення з розшифровкою за його складовими за минулі періоди служби.

Отже, отримання грошового атестату не забезпечувало позивачу можливості отримати повну, достовірну та зрозумілу інформацію про склад і розмір грошового забезпечення за зазначений період, у зв`язку з чим позивач об`єктивно не міг на підставі цього документа дізнатися про можливе порушення свого права на грошове забезпечення за відповідний попередній період.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові по справі № 240/15791/25 від 11 червня 2026 року, № 420/21167/25 від 07 серпня 2026 року.

Колегія суддів також враховує правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду по справі № 400/11952/25 від 29 квітня 2026 року, відповідно до якої, для визначення початку перебігу строку звернення до суду має значення не лише факт отримання позивачем певного розрахункового документа, а й зміст цього документа. Якщо документ містить лише підсумкові суми виплат, але не розкриває нормативні підстави нарахування, то сам факт його отримання не може автоматично свідчити про те, що особа дізналася або повинна була дізнатися саме про порушення права, яке становить предмет спору.

З викладеного вбачається, що позивач не був ознайомлений зі складовими отриманого грошового забезпечення, ні під час його виплати ні під час переміщення на нове місце служби, доказів протилежного відповідач не надав.

Матеріалами справи підтверджено, що відомості про порядок і механізм обрахунку виплаченого грошового забезпечення позивач отримав лише 09 грудня 2025 року, а з позовною заявою звернувся 07 січня 2026 року. До того ж, суд апеляційної інстанції враховує, що вказані відомості позивачем отримано на його звернення, а відповідач відповідно до вимог статті 110 КЗпП України не надавав відповідну інформацію самостійно ані під час проходження військової служби позивачем, ані на момент його виключення зі списків військової частини та направлення його на нове місце служби.

З огляду на наведені обставини, судова колегія вважає, що висновки суду першої інстанції стосовно пропуску позивачем строку звернення до суду не відповідають фактичним обставинам справи, а ухвала про залишення позовної заяви в частині без розгляду прийнята судом передчасно.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення необґрунтованої ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 320 КАС України апеляційна скарга підлягає задоволенню, ухвала суду першої інстанції - скасуванню, а справа - направленню до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.

Керуючись ст.ст.308, 312, 320, 322, 328, 329 КАС України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 13 серпня 2026 року в частині залишення без розгляду позовної заяви – скасувати.

Справу № 420/520/26 направити до Одеського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її проголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий: Н.В.Вербицька

Суддя: О.В.Джабурія

Суддя: К.В.Кравченко