Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №127/4709/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/4709/26

Провадження № 22-ц/801/2121/2026

Категорія: 39

Головуючий у суді 1-ї інстанції Березовська О. А.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 рокуСправа № 127/4709/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (судді – доповідача),

суддів: Ковальчука О.В., Панасюка О.С.,

за участю секретаря судового засідання: Канахівської М.О.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,

за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 – адвоката Стьоби Юрія Миколайовича та представника ОСОБА_2 – адвоката Мишковської Тетяни Миколаївни на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 травня 2026 року, яке ухвалила суддя Березовська О.А.,

в с т а н о в и в:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, мотивуючи позовні вимоги тим, що 12 листопада 2020 року позивач позичив відповідачці ОСОБА_2 кошти в сумі 35800 грн, які вона зобов`язувалася повернути до 12 листопада 2021 року. На підтвердження укладеного договору позики відповідач ОСОБА_2 надала позивачу власноручно написану письмову розписку. По закінченню вище зазначеного строку відповідач ОСОБА_2 борг не повернула.

Посилаючись на статті 625, 1046, 1047, 1049 ЦК України, позивач просив суд стягнути з відповідача борг за договором позики в сумі 127737,02 грн, який складається з суми заборгованості – 35 800 грн, інфляційних втрат та 3% річних за період з 12 листопада 2020 року по 12 лютого 2026 року в сумі 28 947,03 грн та 5 643,25 грн відповідно, пені в сумі 57 346,74 грн, а також судовий збір в розмірі 1331,20 грн та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30000 грн.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 13 травня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 37666,32 грн, з яких 35800 грн – сума боргу, 1563,25 грн – інфляційне збільшення, 303,07 грн – 3% річних. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в сумі 3607,43 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 – адвокат Стьоба Ю.М. подав апеляційну скаргу в частині відмови у стягненні інфляційних втрат, 3% річних та пені, а також у частині розподілу судових витрат. Вважає рішення в цій частині незаконним та необґрунтованим, ухваленим із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Просить скасувати рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, 3% річних, пені, а також в частині розподілу судових витрат та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заявлену суму заборгованості за договором позики з урахуванням інфляційних втрат, пені та 3% річних у межах заявлених позовних вимог та стягнути судові витрати понесені позивачем у суді першої та апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та безпідставно припинив нарахування за статтею 625 ЦК України після 23 лютого 2022 року. Також вказує, що суд помилково обмежив період нарахування інфляційних втрат і 3% річних 23 лютого 2022 року та безпідставно відмовив у стягненні пені у повному обсязі без повної оцінки заявленого способу захисту. Крім того, суд неправильно вирішив питання про розподіл судових витрат.

Також подала апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 – адвокат Мишковська Т.М., оскільки вважає, що ухвалене рішення в частині розподілу судових витрат є незаконним. Просить рішення суду в частині розподілу судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції.

В апеляційній скарзі посилається на те, що судом першої інстанції неправомірно відмовлено в відшкодуванні більшої частини судових витрат на професійну правничу допомогу. Вказує, що з відзивом на позовну заяву були подані належні та допустимі докази, які підтверджують понесенні ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 30000 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 – адвокат Стьоба Ю.М. просить апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 – адвоката Мишковської Т.М. в частині розподілу судових витрат залишити без задоволення. Судові витрати понесені ОСОБА_1 у суді першої інстанції та під час апеляційного розгляду стягнути з ОСОБА_2 у повному обсязі, а у компенсації витрат відповідача на професійну правничу допомогу відмовити.

Представник ОСОБА_2 – адвокат Мишковська Т.М. також подала відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Стьоби Ю.М., в якій просила залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення суду – без змін. У зв`язку з подачею апеляційної скарги відповідачем понесено судові витрати на правничу допомогу у розмірі 8 000 грн, які просить стягнути з позивача у випадку відмови в задоволенні апеляційної скарги.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що 12 листопада 2020 року між сторонами був укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в борг в сумі 35 800 грн, які зобов`язувалась повернути до 12 листопада 2021 року. На підтвердження укладення договору позики відповідачем була надана власноручно написана та підписана розписка (а.с.8).

Відповідач не оспорює факт одержання коштів.

Задовольняючи частково позовні вимоги та стягуючи з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики з урахуванням інфляційного збільшення та 3% річних за період з 13 листопада 2021 року по 23 лютого 2022 року в сумі 37 666,32 грн, з яких 35 800 грн – сума боргу за розпискою, 1563,25 грн – інфляційне збільшення, 303,07 грн – 3% річних, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник не виконала своє зобов`язання за договором позики в повному обсязі, не повернула взяті в борг кошти у визначений строк.

При цьому, стягуючи інфляційне збільшення в сумі 1563,25 грн, три відсотки річних в сумі 303,07 грн за період з 13 листопада 2021 року по 23 лютого 2022 року, суд виходив з того, що відповідач відповідно до договору позики прострочила виконання свого зобов`язання починаючи з 13 листопада 2021 року до 23 лютого 2022 року. Водночас нараховані позивачем інфляційні втрати та 3% річних за період з 24 лютого 2022 року по 12 лютого 2026 року підлягають списанню на підставі пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. Також відмовлено в задоволенні вимог про стягнення пені в сумі 57 346,74 грн за безпідставністю.

Враховуючи вартість наданих послуг адвокатами позивача та відповідача, обсяг виконаних ними робіт, а також те, що справа є незначної складності, принципи пропорційності, співмірності та розумності судових витрат, суд першої інстанції дійшов висновку, що різниця суми судових витрат в розмірі 3607,43 грн підлягає стягненню з позивача на користь відповідача.

Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Отже, рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення боргу за договором позики (розпискою) в розмірі 35800 грн, апеляційним судом не перевіряється, оскільки в цій частині рішення суду не оскаржується, ані представником ОСОБА_1 – адвокатом Стьобою Ю.М., ані представником ОСОБА_2 – адвокатом Мишковською Т.М.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Ч. 2 ст. 1047 ЦК України передбачає, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п`ятдесяти кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов`язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Отже, судом встановлено, що між сторонами виникли цивільні зобов`язальні правовідносини на підставі договору позики.

Надана суду позивачем розписка містить всі істотні умови договору позики та свідчить про додержання сторонами його форми, встановленої зазначеними нормами ЦК України. Ця розписка як письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є також доказом факту передачі грошової суми позичальнику. Договором не встановлена плата за користування грошовими коштами.

Щодо вимог позивача про стягнення пені, інфляційних втрат та 3% річних за період з 12 листопада 2020 року по 12 лютого 2026 року.

Як вбачається з розписки від 12 листопада 2020 року сторонами договору позики встановлений термін виконання зобов`язання до 12 листопада 2021 року.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Відповідно до статті 530 цього Кодексу, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З наведеного слідує, що у статті 530 ЦК України охарактеризовані поняття «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання» і згідно з приписами її першої частини, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Це узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12.

Колегія суддів погоджується з правильними висновками суду першої інстанції про те, що оскільки умовами укладеного сторонами договору позики було визначено саме термін виконання зобов`язань - 12 листопада 2021 року, а тому відповідач прострочила виконання зобов`язання за договором позики з наступного дня, тобто з 13 листопада 2021 року.

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. І такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17, ухвала Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 5017/1987/2012).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання (частина перша статті 549 ЦК України).

За допомогою неустойки (штрафу, пені) допускається забезпечувати виконання значної кількості зобов`язань. Зокрема, неустойка може забезпечувати виконання: договірних зобов`язань, що традиційно для цивільного обороту, оскільки в більшості випадків саме в договорі його сторони встановлюють неустойку (штраф або пеню). Причому це може відбуватися як під час укладення договору для забезпечення виконання зобов`язання, так і після, але до виконання тих зобов`язань, які виникли на його підставі.

Не виключається забезпечення зобов`язань, які виникли на підставі організаційного договору (зокрема, попереднього); недоговірних зобов`язань, що не характерно, проте положеннями статті 549 ЦК України не виключається; позитивних та негативних зобов`язань. Як правило, неустойка встановлюється для забезпечення позитивних зобов`язань, які передбачають вчинення певних дій (передача речі, сплата грошовитих коштів та ін.). Сутність негативних зобов`язань полягає в тому, що предметом виконання є утримання від дій, і зобов`язання виконується протягом усього часу його існування. Негативні зобов`язання можуть бути забезпечені тільки за допомогою штрафу, адже після порушення такого зобов`язання необхідність стимулювати його виконання шляхом нарахування пені, як це може мати місце при позитивних зобов`язаннях, не призведе до очікуваного результату, тобто його виконання (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року в справі № 172/1159/20 (провадження № 61-14612св21)).

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Тлумачення статті 549 свідчить, що пеня є змінною величиною, оскільки її нарахування відбувається за кожен день прострочення.

Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 320/8618/15-ц (провадження № 61-4393сво18)).

Пунктом 1 статті 1 Закону України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19», який набрав чинності 04 липня 2020 року, внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України та доповнено його пунктом 15 такого змісту: «У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення».

Отже, у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).

Тлумачення пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов`язань.

Враховуючи вказані положення закону та межі заявлених позовних вимог, вимога про стягнення пені за вказаний період задоволенню не підлягає.

Таким чином, доводи апеляційної скарги адвоката Стьоби Ю.М. щодо незаконної відмови у стягненні пені є безпідставними та спростовується вищенаведеними норми закону.

Крім того, Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (набрав чинності 17 березня 2022 року) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 18 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем)».

Отже, пунктом 2 частини 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 2120-IX передбачено, що цей Закон застосовується до відносин за прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, що виникли у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Звертаючись до суду з позовом, позивач, серед іншого, просив стягнути з відповідачки на його користь як і інфляційні втрати, так і три проценти річних за частиною другою статті 625 ЦК України.

Враховуючи вказані положення закону та межі заявлених позовних вимог, вимога про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за період з 24 лютого 2022 року до 12 лютого 2026 задоволенню також не підлягає, а тому доводи апеляційної скарги представника позивача адвоката Стьоби Ю.М. в цій частині є безпідставними.

Отже, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню інфляційне збільшення та 3% річних за період з 13 листопада 2021 року по 23 лютого 2022 року, а саме: 1563, 25 грн - інфляційне збільшення, 303,07 грн - 3% річних, оскільки визначаючи період, за який підлягають стягненню інфляційні втрати, 3% річних, суд першої інстанції врахував, що Законом України від 15 березня 2022 року (набув чинності 17 березня 2022 року) «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктом 18.

Доводи апеляційної скарги адвоката Стьоби Ю.М. про те, що суд першої інстанції помилково обмежив період нарахування інфляційних втрат та 3% річних з 24 лютого 2026 року, є безпідставними та такими, що ґрунтуються на власному тлумаченні норм матеріального права. При цьому, вказані обмеження щодо нарахування не суперечать пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Щодо судових витрат на правничу допомогу, які були понесені сторонами в суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 та пункт 1 частини 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно ч. ч. 1, 2, 3 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, зокрема, із часом, затраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

У постанові Великої Палати Верховного Суду по справі №751/3840/15-ц від 20 вересня 2018 року суд зазначає, що на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до угоди б/н від 03 грудня 2025 року адвокат Стьоба Ю. М. уклав угоду з ОСОБА_1 .

Відповідно до копії квитанції до прибуткового касового ордера №б/н від 03 грудня 2025 року адвокатом Стьобою Ю. М. прийнято від ОСОБА_1 на підставі угоди 30000 грн.

На підтвердження витрат на правничу допомогу відповідачем наданий договір №74/26 про надання правничої допомоги від 18 березня 2026 року, укладений адвокатом Мишковською Т. М. та Чубар Д. Р.

П. 2.1. цього договору передбачено, що правнича допомога надається адвокатом клієнтові шляхом: усного та письмового консультування, складання проектів необхідних процесуальних документів, заяв, скарг, клопотань, претензій та позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг, скарг в порядку виключного провадження; представництво та захист інтересів клієнта в усіх судових установах, органах державної влади, правоохоронних органах, інших підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності.

П. 4.1. цього договору передбачено, що за надання послуги з правової допомоги клієнт сплачує адвокатові плату у формі гонорару в розмірі 30 000 грн під час підписання цього договору.

На підтвердження оплати послуг адвоката Мишковської Т. М. відповідачем надана суду квитанція до прибуткового касового ордеру від 18 березня 2025 року, з якої вбачається, що на підставі договору про надання правничої допомоги №74/26 від 18 березня 2026 року ОСОБА_2 сплатила 30000 грн.

Суд першої інстанції установив, що предметом позову є стягнення коштів за договором позики, справа є малозначною в силу вимог закону та не є складною, не містила виняткових правових питань або значного обсягу доказів; є звичайним договірним спором без факторів, які могли б вплинути на репутацію сторін або викликати публічний інтерес; не потребувала значного обсягу процесуальних дій; розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, а представники сторін приймали участь в одному судовому засіданні, яке тривало менше 1 години.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції правильно виснував, що заявлений, кожним з адвокатів, розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі по 30000 грн є неспівмірним із ціною позову та виконаними роботами (наданими послугами), а тому на користь позивача (з врахуванням принципу пропорційності) підлягає стягненню витрати на правничу допомогу в сумі 2 000 грн. Водночас на користь відповідача мають бути стягнуті витрати на правничу допомогу в сумі 6 000 грн.

Частиною десятою статті 141 ЦПК України визначено, що при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

З огляду на викладене, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, а також вимоги ч.10 ст.141 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що стягуючи з позивача на користь відповідача різницю судових витрат в розмірі 3607,43 грн, суд першої інстанції дослідив усі наявні у справі докази щодо понесення витрат на професійну правничу допомогу у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив норми права, які підлягали застосуванню і дійшов обґрунтованих висновків, що заявлені кожним із сторін витрати на правничу допомогу в розмірі по 30000 грн є надмірними та неспівмірними зі складністю справи, виконаними адвокатами роботами (наданими послугами; часом витраченими адвокатами на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатами послуг та виконаних робіт).

Таким чином, з огляду на вищевикладене, доводи апеляційних скарг щодо незаконності та необґрунтованості оскаржуваного рішення в частині судових витрат також є безпідставними.

З урахуванням вищевикладеного доводи апеляційних скарг не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, що є підставами для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Щодо понесених ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Разом з відзивом представник ОСОБА_2 – адвокат Мишковська Т.М. надала апеляційному суду документи на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесені відповідачем під час апеляційного провадження. До відзиву долучено: договір про надання правничої допомоги №185/26 від 15 липня 2026 року, укладеного між ОСОБА_2 та адвокатом Мишковською Т.М., відповідно до п.4.1. якого гонорар адвоката становить 8000 грн; квитанцію від 15 липня 2026 року про сплату 8000 грн.

Оцінюючи обсяг робіт наданих адвокатом, колегія суддів вважає, що в даному випадку, витрати на правову допомогу в сумі 8000 грн не відповідають критерію розумної необхідності таких витрат, адже дана справа є незначної складності, не потребує зібрання великого обсягу доказів, що вже надавалися протягом розгляду справи.

На підставі вищевикладеного, з урахуванням складності справи, обсягу та характеру виконаних процесуальних дій, тривалості судового засідання, не надання стороною детального обсягу робіт та їх вартості, витраченого часу, а також керуючись принципами співмірності, розумності та справедливості (статті 133, 137, 141 ЦПК України), суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим та співмірним стягнути витрати на професійну правничу допомогу в апеляційній інстанції в розмірі 3 000,00 грн.

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 – адвоката Стьоби Юрія Миколайовича та представника ОСОБА_2 – адвоката Мишковської Тетяни Миколаївни залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 травня 2026 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу понесені в суді апеляційної інстанції в розмірі 3000 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. Ю. Береговий

Судді О. В. Ковальчук

О. С. Панасюк