Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №127/25534/25 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 127/25534/25

Провадження № 22-ц/801/2162/2026

Категорія: 10

Головуючий у суді 1-ї інстанції Антонюк В. В.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 рокуСправа № 127/25534/25м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О.Ю. (судді – доповідача),

суддів: Панасюка О.С., Сала Т.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Канахівської М.О.,

учасники справи:

позивач-відповідач: ОСОБА_1 ,

відповідач-позивач: ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні (в режимі відеоконференції) цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення грошової компенсації, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю,

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Агбонгале Луізи Сергіївни на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2026 року, яке ухвалив суддя Антонюк В.В.,

в с т а н о в и в:

В серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення грошової компенсації, мотивуючи позовні вимоги тим, що 26 листопада 2017 року між сторонами було укладено шлюб, який рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 12 жовтня 2022 року було розірвано.

У шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася донька – ОСОБА_3 .

За час перебування у шлюбі в 2021 році був придбаний автомобіль «Renault Kadjar», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2017 року випуску, білого кольору, який зареєстрований на відповідача.

У зв`язку з повномасштабним російським військовим вторгненням, вона разом ОСОБА_3 в березні 2022 року виїхали за кордон та по теперішній час перебувають за межами території України.

Згоди про добровільний поділ майна між сторонами не досягнуто. Автомобіль «Renault Kadjar» перебуває у користуванні відповідача, що підтверджується відомостями з сайту судової влади та постановою з ЄДРСР про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_2 за порушення правил дорожнього руху.

Оскільки автомобіль є неподільною річчю, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення, позивачка вважає, що розподіл автомобіля призведе до порушення цілісності майна.

Так як автомобіль і далі залишається в одноособовому користуванні відповідача, і ніяким чином не використовується позивачкою, що в свою чергу обмежує реалізацію права власності на спільне майно, доцільним на думку позивачки, буде стягнення із відповідача компенсації вартості 1/2 частини у спільному майні подружжя на користь позивачки, що й стало підставою для звернення до суду із даним позовом.

Таким чином, позивачка просила суд визнати автомобіль спільним сумісним майном подружжя, припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_1 на 1/2 частину спірного автомобіля, стягнути з відповідача на користь позивачки грошову компенсацію вартості частки у спільному майні, а саме на 1/2 частину у розмірі 322190 грн, визнати за відповідачем право власності одноособово на спірний автомобіль та стягнути із відповідача понесені судові витрати.

15 вересня 2025 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_4 про визнання майна особистою приватною власністю, який мотивовано тим, що він не заперечує той факт, що 26 листопада 2017 року між сторонами було зареєстровано шлюб та те, що у шлюбі народилась спільна донька - ОСОБА_3 . Також, не заперечує той факт, що ним на своє ім`я, придбано 19 травня 2021 року автомобіль марки «RENAULT KADJAR», 26 жовтня 2017 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .

Однак, зазначає, що вказаний автомобіль був придбаний за його особисті кошти та підтверджується тими фактами, що за час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 , остання ніде не працювала, не мала будь-якого доходу, майна та проживала з ним в квартирі його батьків. Одночасно, на час їх перебування в шлюбі, ОСОБА_2 також мав незначні доходи від здійснюваної ним підприємницької діяльності, тому придбати спірний автомобіль за кошти сімейного бюджету він не міг.

Крім того, вважає, що вказаний автомобіль не може бути визнаний спільною сумісною власністю подружжя виходячи з того, що він був придбаний виключно за його особисті кошти, які були отримані від продажу його особистого майна, отриманого ним за рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 30 квітня 2020 року (справа № 128/979/17), про затвердження мирової угоди у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, укладеної 29 квітня 2020 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_5 , згідно умов якої: сторони домовились поділити між собою спільне майно подружжя, зазначене в п.1 цієї мирової угоди в рівних частках (ідеальний поділ).

За договором купівлі - продажу від 11 грудня 2020 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_5 1/2 (одну другу) частину житлового будинку, загальною площею 184,7 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частку у праві власності на земельну ділянку за кадастровим номером 0520688900:08:001:0011, площею 0,1185 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Загальна сума отриманих коштів від продажу ОСОБА_2 вищезазначеного майна складала 76160 дол. США. Також, за договором купівлі - продажу від 28 грудня 2020 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_6 , земельну ділянку за кадастровим номером 0520520680500:01:007:0263, площею 0,1091 га, у межах згідно з планом, розташовану за адресою: Вінницька область, Вінницький район, Бохоницька сільська рада за 19 965 дол. США. Отже, у кінці грудня 2020 року, ОСОБА_2 отримав від продажу особистого майна, отриманого ним від поділу спільного майна подружжя грошові кошти у загальній сумі 96570 дол. США.

Джерелом придбання ОСОБА_2 спірного автомобіля є його особисті кошти, отримані від продажу його особистого майна, яке йому дісталось за рахунок поділу спільного майна подружжя за попереднім шлюбом, а не спільні сумісні кошти набуті у шлюбі із ОСОБА_1 .

Таким чином, просив прийняти зустрічну позовну заяву та визнати за ним право особистої приватної власності на спірний автомобіль. В задоволенні первісного позову просив відмовити.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 07 жовтня 2025 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю в одне провадження із позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення грошової компенсації.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення грошової компенсації – залишено без задоволення.

Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю – задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на автомобіль марки «RENAULT KADJAR», 26 жовтня 2017 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , білого кольору, який був ним придбаний та зареєстрований 19 травня 2021 року в ТСЦ 0541.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 3028 грн, витрати на оплату вартості проведення судової транспортно-товарознавчої (автотоварознавчої) експертизи у розмірі 7633,44 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 25 000 грн.

Рішення суду мотивоване тим, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що джерелом походження коштів на придбання оспорюваного автомобіля були спільні сумісні кошти сім`ї.

Водночас податкові декларації платника єдиного податку фізичної особи – підприємця та наявні в матеріалах докази підтверджують наявність у ОСОБА_2 особистих коштів, отриманих від продажу його особистого майна, яке він набув унаслідок поділу спільного майна подружжя у попередньому шлюбі, а не спільних сумісних коштів, набутих у шлюбі з ОСОБА_1 .

За таких обставин, суд прийшов до прийшов до висновку, що спірний автомобіль придбано ОСОБА_2 за особисті кошті, внаслідок відчуження належного йому на праві особистої приватної власності майна, тому є його особисто приватною власністю.

Стягуючи витрати на правничу допомогу в розмірі 25000 грн, суд першої інстанції виходив з того, що вони документально підтвердженні та є співмірними зі складністю справи, виконаними адвокатом роботами.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, представника ОСОБА_1 – адвокат Агбонгале Л.С. подала апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним і необґрунтованим, ухваленим без врахування всіх обставин справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права. Просить рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким первісний позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити. Вирішити питання щодо стягнення судових витрат.

В апеляційній скарзі посилається на те, що відповідач-позивач ОСОБА_2 стверджував про придбання спірного автомобіля за особисті кошти, тому він йому належить на праві приватної власності, проте вказані твердження нічим не підтверджуються, зокрема відсутній договір купівлі-продажу автомобіля від 19 травня 2021 року в якому зазначалось би, що він придбав автомобіль за особисті кошти, а не за спільні кошти подружжя.

Крім того, в матеріалах справи відсутні відомості про те, яким чином в грудні 2020 року відбувався розрахунок за відчужену нерухомість між ОСОБА_2 та його колишньою дружиною ОСОБА_7 . Звертає увагу, що відсутні банківські виписки, які б підтверджували рух коштів ОСОБА_2 у зв`язку з чим неможливо встановити наслідковий зв`язок між відчуженням нерухомого майна в грудні 2020 року та придбанням автомобіля в травні 2021 року.

Вказує, що погоджується визначеною судовим експертом вартістю спірного автомобіля в розмірі 631637,34 грн, а тому вартість компенсації за частини його вартості є 315818,67 грн, яку і просить стягнути на свою користь.

Також звертає увагу, що при вирішенні питання про стягнення витрат на правничу допомогу адвоката в розмірі 25000 грн, суд першої інстанції не взяв до уваги подані представником ОСОБА_1 – адвокатом Агбонгале Л.С. заперечення на заяву про стягнення цих витрат.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 – адвокат Павенський Б.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду – без змін. Вважає апеляційну скаргу є необґрунтованою та безпідставною, а оскаржуване рішення законним та ухваленим у відповідності до норм ЦПК України.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували в шлюбі з 26 листопада 2017 року, який був зареєстрований Вінницьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, актовий запис № 3333.

У шлюбі у сторін народилось донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 від 05 вересня 2019 року.

12 жовтня 2022 року рішенням Вінницького міського суду Вінницької області шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

Як вбачається із інформації Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Вінницькій, Черкаській та Кіровоградських областях за №024 від 07 липня 2025 року, у 2021 році був придбаний автомобіль «Renault Kadjar», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2017 року випуску, білого кольору, який зареєстрований на ОСОБА_2 .

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , автомобіль «Renault Kadjar», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2017 року випуску, білого кольору належить ОСОБА_8 .

Висновком експерта №2571/25-21 встановлено, що ринкова вартість транспортного засобу марки «Renault Kadjar», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2017 року випуску, білого кольору, на дату оцінки, а саме 13 лютого 2026 року, становила 631637,34 грн.

Частинами 1, 2 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (ст. 68 СК України).

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності. Така норма закону встановлює презумцію права спільної сумісної власності на майно, набуте за час перебування в шлюбі.

Такі ж роз`яснення містяться у іп.23 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, та про поділ спільного майна подружжя». Зокрема, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Згідно з ч. 3ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11 (надалі - Постанова), сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток.

Натомість відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Отже, при визначенні права спільної сумісної власності подружжя на майно встановленню підлягають не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (правові висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 07.09.2016 р. у справі №6-801цс16; від 12.10.2016 р. у справі №6-846цс16; від 07.12.2016 р. у справі №6-1568цс16).

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанови ВС від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 22 лютого 2021 року у справі №264/2232/19, постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17).

Співвідношення положень п.3 ч.1 ст. 57 та ст.60 СК України дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуте подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим із подружжя, який її спростовує.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не надала жодних належних та допустимих доказів про те, що джерелом походження коштів на придбання оспорюваного автомобіля були спільні сумісні кошти сім`ї.

При цьому, на підтвердження того, що автомобіль був придбаний відповідачем за первісним позовом ОСОБА_2 за особисті кошти, надано наступні докази.

Як вбачається з ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 30 квітня 2020 року (справа №127/979/17) було затверджено мирову угоду між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (колишня дружина) на наступних умовах:

1) визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки за кадастровим номером 0520520680500:01:007:0263, площею 0,1091 га, у межах згідно з планом, розташованої за адресою: Вінницька область, Вінницький район, Бохоницька сільська рада (за межами населеного пункту), цільове призначення - для індивідуального садівництва;

2) визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки з кадастровим номером 0520688900:08:001:0011, площею 0,1185 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;

3) визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 184,7 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до договору купівлі - продажу від 11 грудня 2020 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_5 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 184,7 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частку у праві власності на земельну ділянку, за кадастровим номером 0520688900:08:001:0011, площею 0,1185 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Загальна сума отриманих коштів від продажу ОСОБА_2 вищезазначеного майна складала 213 247 грн.

Згідно договору купівлі - продажу від 28 грудня 2020 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_6 земельну ділянку за кадастровим номером 0520520680500:01:007:0263, площею 0,1091 га у межах згідно з планом, розташовану за адресою: Вінницька область, Вінницький район, Бохоницька сільська рада за 55 900 грн.

Отже, апеляційний суд виснує, що перебуваючи у шлюбі з позивачем-відповідачем ОСОБА_1 , у власності відповідача-позивача ОСОБА_2 було наступне нерухоме майно: 1/2 частка земельної ділянки за кадастровим номером 0520520680500:01:007:0263, площею 0,1091 га; 1/2 частка земельної ділянки з кадастровим номером 0520688900:08:001:0011, площею 0,1185 га; 1/2 частина житлового будинку, загальною площею 184,7 кв.м., які він в подальшому реалізував, що підтверджується вищезазначеними договорами купівлі - продажу від 11 грудня 2020 року та від 28 грудня 2020 року.

Також, наявними в матеріалах справи податковими деклараціями платника єдиного податку-фізичної особи підприємця підтверджується наявність у ОСОБА_2 особистих коштів (т.1 а.с.72, 88 – 92).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в постанові № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15-ц (провадження 61-35779ск18).

Якщо один з подружжя доведе, що майно набуте ним у шлюбі було придбано за особисті, а не спільні кошти, то таке майно не є спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою власністю цього члена подружжя, зазначене узгоджене з позицією ВСУ (Постанова ВСУ у справі №6- 1568цс16).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що факт отримання ОСОБА_2 у грудні 2020 року грошових коштів від продажу нерухомого майна, власником якого він був, дає підстави для висновків про те, що спірний автомобіль був придбаний саме за ці грошові кошти та відповідно він є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , оскільки з часу відчуження нерухомого майна та придбання автомобіля пройшов невеликий проміжок часу. Інших суттєвих доходів, які б вказували (підтверджували), що автомобіль був придбаний за спільні кошти, ОСОБА_1 не було надано.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, висновки місцевого суду про те, що автомобіль марки «RENAULT KADJAR», 26 жовтня 2017 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , придбаний ОСОБА_2 за особисті кошті, внаслідок відчуження належного йому на праві особистої приватної власності майна, є обґрунтованими, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Отже, суд першої інстанції з дотриманням норм матеріального права, без порушення норм процесуального права ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , задовольнивши при цьому зустрічний позов ОСОБА_2 .

Посилання в апеляційній скарзі на те, що розрахунок за продаж ОСОБА_2 нерухомого майна (частини житлового будинку та земельних ділянок) мав відбуватись в безготівковій формі, колегія суддів відхиляє, оскільки вказане не спростовує те, що він не отримував грошові кошти за продаж нерухомого майна, власником якого він був.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу.

Частиною першою статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 1 частини третьої вказаної статті до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом частин першої, третьої – шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються відповідача.

Згідно з частиною третьою статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (частини перша, друга статті 15 ЦПК України).

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представником ОСОБА_2 – адвокатом Павенським б.В. 08 червня 2026 року надано суду: договір про представництво у цивільній справі від 03 вересня 2025 року укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Павенським Б.В., відповідно до якого гонорар адвоката становить 25000 грн; квитанцію від 03 вересня 2025 року про сплату ОСОБА_2 гонорару в розмірі 10000 грн; квитанцію від 04 червня 2026 року про сплату ОСОБА_2 гонорару в розмірі 15000 грн; акт виконаних робіт від 04 червня 2026 року, з якого видно, що адвокатом виконані такі роботи: надання консультацій; ознайомлення з первісним позовом, надання йому правової оцінки, збір доказів, подання зустрічного позову, підготовлення клопотань, участь в судових засіданнях. Всього розрахункова вартість послуг на професійну правничу допомогу становить 25000 грн.

За змістом частини шостої статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З огляду на положення статті 134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (постанова Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 278/1396/19 (провадження № 61-16587св19)).

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц, провадження № 14-280цс18).

Доводи адвоката Агбонгале Л.С. про те, що представник позивача за зустрічним позовом адвокат Павенський Б.В. не подавав до суду разом із зустрічним позовом попередній розрахунок суми судових витрат, суд апеляційної інстанції відхиляє, оскільки в зустрічній позовній заяві зазначено попередній розрахунок судових витрат.

Суд першої інстанції, дослідивши наявні докази, дотримався критеріїв пропорційності і співмірності та прийшов до правильного висновку про стягнення 25000 грн витрат на правничу допомогу, що відповідає складності справи, обсягу наданих послуг, а також засадам розумності та справедливості, у зв`язку з чим підстав для їх зменшення апеляційний суд не вбачає.

З урахуванням вищевикладеного доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, що є підставами для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції.

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Агбонгале Луізи Сергіївни залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 15 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий О. Ю. Береговий

Судді О. С. Панасюк

Т. Б. Сало