Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №420/9112/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/9112/26

Категорія 102020000Головуючий у суді І інстанції: Юхтенко Л. Р. час і місце ухвалення: спрощене провадження, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідачаСеменюк Г.В.

суддів:Федусик А.Г.

Шляхтицький О.І.

розглянувши у письмовому провадженні у приміщенні П`ятого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Південно-центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України, Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про визнання відмов протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив наступне:

- визнати протиправною відмову Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» (далі – ДУ «Одеський слідчий ізолятор») (лист від 25.03.2026 № 58-5999) у наданні публічної інформації за запитом від 12.03.2026;

- визнати протиправною відмову Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України (далі – Управління з питань виконання кримінальних покарань) (лист від 23.03.2026 № 9/ВД269-171) у наданні публічної інформації за запитом від 13.03.2026;

- зобов`язати кожного з відповідачів у строк не більше 20 робочих днів з дня набрання рішенням законної сили надати публічну інформацію за запитом від 12.03.2026 у повному обсязі; у разі відсутності окремих даних – надати вмотивовану відповідь із зазначенням конкретної правової підстави та фактичної причини відсутності даних по кожній з дев`яти груп запиту.

- зобов`язати Управління з питань виконання кримінальних покарань у строк не більше 20 робочих днів з дня набрання рішенням законної сили надати публічну інформацію за запитом від 12.03.2026 у повному обсязі; у разі відсутності окремих даних – надати вмотивовану відповідь із зазначенням конкретної правової підстави та фактичної причини відсутності даних по кожній з дев`яти груп запиту.

Обґрунтування позовних вимог полягало у тому, що 12.03.2026 позивач направив інформаційний запит до ДУ «Одеський слідчий ізолятор» та до Міністерства юстиції України.

Міністерство юстиції України листом № 34218/ПІ-Я-1114/27 від 12.03.2026 перенаправило запит до ДУ «Одеський слідчий ізолятор» для організації розгляду.

13.03.2026 цей же запит від 12.03.2026 також був направлений до Управління з питань виконання кримінальних покарань.

ДУ «Одеський слідчий ізолятор» листом від 25.03.2026 №58-5999 відмовив у наданні інформації.

Підставою відмови зазначено, що запитувана інформація: (а) визначена через «узагальнені критерії», а не через конкретні документи; (б) не є «публічною інформацією» у розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації»; (в) потребує «створення нової інформації».

Управління з питань виконання кримінальних покарань спочатку листом від 20.03.2026 продовжив строк розгляду запиту до 20 робочих днів, посилаючись на значний обсяг інформації, однак листом від 23.03.2026 № 9/ВД269-171 також відмовив у наданні інформації з тотожних підстав, що й ДУ «Одеський слідчий ізолятор».

ОСОБА_1 вважає помилковою позицію відповідачів, що запитувана інформація не є публічною, оскільки вони зобов`язані за законом систематично збирати, документувати та зберігати відповідну інформацію, а тому звернувся до суду з даним позовом.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 червня 2026 року позов задоволено.

Суд визнав протиправною відмову ДУ «Одеський слідчий ізолятор» у наданні публічної інформації за інформаційним запитом ОСОБА_1 від 12.03.2026.

Зобов`язав ДУ «Одеський слідчий ізолятор» повторно розглянути інформаційний запит ОСОБА_1 від 12.03.2026 у порядку та строки, передбачені Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Визнав протиправною відмову Управління з питань виконання кримінальних покарань у наданні публічної інформації за інформаційним запитом ОСОБА_1 від 13.03.2026.

Зобов`язав Управління з питань виконання кримінальних покарань повторно розглянути інформаційний запит ОСОБА_1 від 13.03.2026 у порядку та строки, передбачені Законом України «Про доступ до публічної інформації».

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представниця Управління з питань виконання кримінальних покарань подала апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено наступні підстави.

По-перше, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що запитувані позивачем відомості є публічною інформацією у розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації» та підлягають наданню у порядку, визначеному цим Законом.

Такий висновок суду, на думку скаржника, є наслідком неправильного застосування статей 1, 5, 19, 20 та 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», неповного дослідження фактичного змісту інформаційного запиту, а також помилкового визначення правової природи інформації, яку фактично просить надати позивач.

Так, предметом спору є вимога ОСОБА_1 зобов`язати суб`єкт владних повноважень не надати наявну у нього готову публічну інформацію чи конкретні задокументовані носії, а фактично сформувати, систематизувати та надати зведені статистичні відомості щодо діяльності Установи за тривалий 16 річний період. Запитувана інформація включає в себе 9 тематичних блоків, які, на думку позивача, повинні існувати у володінні Управління з питань виконання кримінальних покарань у вигляді окремих цілісних статистичних зведень за період 2010-2026 років.

По-друге, скаржник указує, що Закон України «Про доступ до публічної інформації» чітко визначає, яку саме інформацію розпорядник зобов`язаний створювати, зберігати та оприлюднювати.

Водночас, серед визначеного статтею 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» переліку відсутній обов`язок вести окремі знеособлені статистичні обліки чи формувати консолідовані аналітичні зведення щодо діяльності підпорядкованих установ за будь-якими критеріями, визначеними запитувачем.

По-третє, скаржник вважає, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що законодавство у сфері виконання кримінальних покарань передбачає ведення саме первинного документального обліку, а не формування окремої узагальненої статистичної інформації.

Тобто, скаржник стверджує, що інформація, яка накопичується у процесі діяльності установи, існує не у вигляді знеособлених статистичних показників, а у вигляді великої кількості окремих первинних документів, кожний із яких відображає індивідуальні відомості щодо конкретної особи або окремої події.

На думку скаржника, жодним нормативно-правовим актом, у тому числі Законом України «Про доступ до публічної інформації», Законом України «Про попереднє ув`язнення», Кримінально-виконавчим кодексом України чи актами Міністерства юстиції України, на Управління з питань виконання кримінальних покарань не покладено обов`язку паралельно із веденням первинного обліку формувати та накопичувати окремі знеособлені статистичні масиви даних або консолідовані аналітичні зведення за всіма показниками, які визначив позивач у своєму запиті.

Для підготовки відповіді на запит позивача Управління з питань виконання кримінальних покарань повинно було б не надати вже існуючу інформацію, а здійснити масштабну аналітичну роботу, яка полягає у пошуку відповідних первинних документів за шістнадцять років, їх опрацюванні, вилученні персональних даних, зіставленні інформації з різних джерел, класифікації відомостей за критеріями, визначеними позивачем, їх статистичному узагальненні та формуванні нових знеособлених показників.

По-четверте, представниця Управління з питань виконання кримінальних покарань, з посиланням на вимоги статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», де міститься визначення публічної інформації, вважає, що предметом доступу може бути виключно інформація, яка вже існує як самостійний інформаційний об`єкт на момент надходження запиту.

Тобто, на її думку, законодавець пов`язує виникнення обов`язку розпорядника не з будь-якою інформацією, яка потенційно може бути отримана шляхом аналізу документів, а лише з інформацією, яка вже існує у матеріалізованій формі. Саме ця ознака принципово відрізняє доступ до публічної інформації від проведення інформаційно-аналітичної роботи.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, представник ДУ «Одеський слідчий ізолятор» також подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.

Окрім тих доводів, які вказані Управлінням з питань виконання кримінальних покарань, представник ДУ «Одеський слідчий ізолятор» зазначає, що запитувані позивачем відомості не існують у вигляді окремого документа або зведення і не обліковуються в запитуваному форматі.

Позивач не подав жодного документа – реєстру, зведеної таблиці, статистичної форми, який містив би відповіді на питання запиту в заявленому розрізі. Суд першої інстанції такого документа не назвав і його наявності не встановив.

Скаржник, в особі ДУ «Одеський слідчий ізолятор» указує, що за пунктом 1 частини першої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» розпорядник має право відмовити, якщо він не володіє і не зобов`язаний володіти запитуваною інформацією. Пленум ВАСУ у пункті 9.1 постанови від 29.09.2016 № 10 роз`яснив, що публічна інформація повинна бути «заздалегідь готовим, зафіксованим продуктом діяльності», а Закон України «Про доступ до публічної інформації» не регулює відносин зі створення публічної інформації.

Посилається також скаржник і на практику Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 25.06.2019 у справі № 9901/925/18, відповідно до якої розпорядник може надати лише ту інформацію, яка вже існує і заздалегідь зафіксована, а вжиття заходів для створення інформації, якої у володінні немає, не охоплюється поняттям доступу до публічної інформації.

Крім того, представник ДУ «Одеський слідчий ізолятор» наполягає на тому, що Єдиний реєстр засуджених та осіб, узятих під варту, створений на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.09.2017, а тестовий режим його роботи розпочався лише у жовтні 2021 року, тобто за 2010– 2020 роки системного електронного обліку в розрізі відповідних показників не велося. Цей довід, на думку скаржника, є вирішальним: обов`язок надати у зведеному вигляді інформацію, якої розпорядник у такому вигляді правомірно не фіксував, є юридично неможливим.

ОСОБА_1 , скориставшись правом подання відзиву на апеляційні скарги, вважає їх необґрунтованими та просить залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Мотиви відзиву полягають у тому, що обидві апеляційні скарги побудовані переважно як відтворення аргументації, вже викладеної відповідачами у відзивах на позовну заяву від 24.04.2026, та не містять аналізу того, в чому саме суд першої інстанції неправильно застосував норми права чи невірно оцінив докази.

Позивач указує, що кожен факт, зазначений у запиті позивача (смерть, застосування спецзасобів, поміщення в карцер, дисциплінарне стягнення), вже встановлений і задокументований у момент його настання; запит вимагає агрегації вже встановленого, а не встановлення невстановленого.

Різниця між «створенням» інформації та її «збиранням» із наявних джерел є принциповою: перше передбачає формування оцінки чи судження, якого раніше не існувало, друге – арифметичне та впорядкувальне зведення вже зафіксованих фактів.

Твердження про те, що «готовий документ» відсутній, не є тотожним твердженню про відсутність самої інформації: інформація може бути «відображеною та задокументованою» саме розосереджено, без існування зведеного документа, і це не позбавляє її статусу публічної інформації за статтею 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Також обидва відповідачі надали відповіді на відзив на апеляційні скарги, де просять задовольнити скарги, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України, справу судом апеляційної інстанції розглянуто в порядку письмового провадження, оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги належить залишити без задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції установлено, що 12 березня 2026 року ОСОБА_1 , у порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації», направив електронною поштою інформаційний запит до Міністерства юстиції України, в якому просив надати вичерпну інформацію з наведених нижче питань, інформацію просив надати окремо по роках (2010-2026) з питань:

I. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО УСТАНОВУ

1.1. Який ліміт наповнення (проєктна місткість) Одеського СІЗО станом на кожен рік у 2010– 2026 рр.? Яка фактична кількість осіб, які утримувалися в установі станом на 1 січня відповідного року?

1.2. Яка кількість співробітників (атестованого та цивільного персоналу) Одеського СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Яка частка вакантних посад?

1.3. Скільки структурних підрозділів (відділів, служб) функціонує в Одеському СІЗО? Які зміни у структурі установи відбувалися у 2010– 2026 рр.?

1.4. Який бюджет Одеського СІЗО (загальне та спеціальне фінансування) за кожен рік у 2010– 2026 рр.?

1.5. Скільки осіб утримувалося в Одеському СІЗО окремо по категоріях (підозрювані, обвинувачені, засуджені, що очікують на етапування) за кожен рік у 2010– 2026 рр.?

II. УМОВИ ТРИМАННЯ ТА МАТЕРІАЛЬНО-ПОБУТОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

2.1. Яка фактична площа камер для тримання осіб під вартою в Одеському СІЗО? Чи відповідає вона нормативу (не менше 4 кв. м на особу)?

2.2. Скільки камер в Одеському СІЗО обладнано природним освітленням, вентиляцією та опаленням відповідно до встановлених санітарних норм за кожен рік у 2010– 2026 рр.?

2.3. Яка кількість осіб протягом 2010– 2026 рр. перебувала в умовах переповненості (понад ліміт камери)?

2.4. Чи забезпечені особи, які утримуються в Одеському СІЗО, індивідуальним спальним місцем та постільними речами? Скільки зафіксовано порушень цієї норми за 2010– 2026 рр.?

2.5. Яке фактичне меню та калорійність добового раціону харчування для осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Чи відповідає воно нормативним вимогам?

2.6. Яка наявність і стан санітарних вузлів та душових приміщень в Одеському СІЗО? Скільки осіб припадає на один санітарний вузол?

2.7. Чи забезпечується щоденна прогулянка для всіх категорій осіб, які утримуються в Одеському СІЗО? Скільки зафіксовано порушень цього права за 2010– 2026 рр.?

2.8. Яка наявність та стан приміщень для прийому передач, побачень з родичами та адвокатами в Одеському СІЗО?

2.9. Скільки порушень права на листування та отримання передач зафіксовано в Одеському СІЗО за 2010– 2026 рр.?

2.10. Скільки скарг від осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, надійшло до адміністрації установи щороку у 2010– 2026 рр.? Яка частка визнана обґрунтованою?

III. МЕДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

3.1. Яка штатна та фактична кількість медичного персоналу Одеського СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.?

3.2. Яка наявність та асортимент лікарських засобів і медичного обладнання в Одеському СІЗО за 2010– 2026 рр.? Чи відповідає забезпеченість нормативним вимогам?

3.3. Скільки осіб, хворих на туберкульоз, утримувалося в Одеському СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Чи забезпечена їх належна ізоляція та лікування? 3.4. Скільки осіб, хворих на ВІЛ/СНІД, утримувалося в Одеському СІЗО за 2010– 2026 рр.? Яке лікування надається?

3.5. Яка кількість звернень за медичною допомогою від осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, зафіксована щороку у 2010– 2026 рр.?

3.6. Скільки осіб переведено з Одеського СІЗО до зовнішніх медичних закладів у зв`язку з тяжким станом здоров`я за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Скільки з них померло після або під час переведення?

3.7. Скільки осіб мають психічні розлади та потребують психіатричної допомоги серед утримуваних в Одеському СІЗО? Яка психіатрична допомога надається?

3.8. Скільки звернень щодо ненадання або неналежного надання медичної допомоги надійшло від осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, за 2010– 2026 рр.?

IV. СМЕРТНІСТЬ ТА НАДЗВИЧАЙНІ ПОДІЇ

4.1. Скільки осіб померло в Одеському СІЗО за кожен рік у 2010–2026 рр.? Прошу надати дані в розрізі причин смерті (хвороба, суїцид, насильство, нез`ясовані обставини, інше).

4.2. Скільки осіб вчинили суїцид або акти самоушкодження в Одеському СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.?

4.3. Скільки надзвичайних подій (пожежі, масові заворушення, втечі, захоплення заручників) зафіксовано в Одеському СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.?

4.4. Скільки втеч або спроб втечі з Одеського СІЗО зафіксовано за 2010– 2026 рр.? Яких заходів вжито?

4.5. Скільки осіб загинуло або отримало травми внаслідок надзвичайних подій в Одеському СІЗО за 2010– 2026 рр.?

4.6. Яка процедура реагування адміністрації Одеського СІЗО на смерть особи в установі? Чи проводиться внутрішнє службове розслідування у кожному випадку?

V. ЗАСТОСУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ СИЛИ, СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ТА ЗБРОЇ

5.1. Скільки випадків застосування фізичної сили персоналом Одеського СІЗО до осіб, які утримуються в установі, зафіксовано за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Яка частка визнана правомірною?

5.2. Скільки випадків застосування спеціальних засобів (наручники, гумові кийки тощо) персоналом Одеського СІЗО зафіксовано за 2010– 2026 рр.?

5.3. Скільки скарг від осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, щодо застосування до них фізичного насильства або незаконного застосування спеціальних засобів надійшло до адміністрації за 2010– 2026 рр.?

5.4. Скільки службових розслідувань за фактами застосування фізичної сили або спеціальних засобів персоналом Одеського СІЗО проведено за 2010– 2026 рр.? Яка їх результати? 5.5. Скільки випадків насильства між самими особами, які утримуються в Одеському СІЗО, зафіксовано за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Яких заходів вжито?

5.6. Чи фіксувалися випадки сексуального насильства в Одеському СІЗО за 2010– 2026 рр.? Якщо так, скільки і які заходи вжито?

VI. ДИСЦИПЛІНАРНІ СТЯГНЕННЯ ТА РЕЖИМ

6.1. Скільки дисциплінарних стягнень накладено на осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Яких видів стягнень це стосується?

6.2. Скільки осіб поміщено до карцеру (штрафного ізолятора) в Одеському СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Яка середня тривалість тримання в карцері?

6.3. Скільки випадків застосування одиночного тримання (повної ізоляції) до осіб в Одеському СІЗО зафіксовано за 2010– 2026 рр.? Яка тривалість такого тримання?

6.4. Скільки скарг на незаконне або непропорційне накладення дисциплінарних стягнень надійшло від осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, за 2010– 2026 рр.?

6.5. Яка процедура оскарження дисциплінарних стягнень для осіб, які утримуються в Одеському СІЗО?

VII. ПЕРСОНАЛ ТА КАДРОВІ ПИТАННЯ

7.1. Скільки дисциплінарних стягнень накладено на персонал Одеського СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Яких підстав це стосується?

7.2. Скільки співробітників Одеського СІЗО звільнено з посад за службові правопорушення за 2010– 2026 рр.?

7.3. Скільки співробітників Одеського СІЗО притягнуто до дисциплінарної відповідальності за факти неналежного поводження з особами, які утримуються в установі, за 2010–2026 рр.?

7.4. Яка процедура добору персоналу та перевірки доброчесності кандидатів при прийнятті на роботу до Одеського СІЗО?

7.5. Скільки фактів незаконного пронесення до установи заборонених предметів співробітниками Одеського СІЗО виявлено за 2010– 2026 рр.?

7.6. Чи виявлялися факти корупційних зв`язків між персоналом Одеського СІЗО та особами, які утримуються в установі, або третіми особами? Якщо так, скільки таких випадків за 2010– 2026 рр.?

VIII. ЗЛОЧИННА ДІЯЛЬНІСТЬ НА ТЕРИТОРІЇ УСТАНОВИ

8.1. Скільки фактів розповсюдження наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів в Одеському СІЗО зафіксовано за кожен рік у 2010– 2026 рр.?

8.2. Скільки фактів незаконного використання засобів мобільного зв`язку особами, які утримуються в Одеському СІЗО, виявлено за 2010– 2026 рр.? Яких заходів вжито?

8.3. Скільки фактів вимагання з боку осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, або персоналу установи зафіксовано за 2010– 2026 рр.?

8.4. Чи виявлялися факти участі осіб, які утримуються в Одеському СІЗО, у злочинній діяльності з-за меж установи (дистанційне управління злочинними угрупованнями)? Якщо так, скільки таких випадків за 2010– 2026 рр.?

IX. ПРАВА ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ОСІБ

9.1. Скільки неповнолітніх утримувалося в Одеському СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Чи забезпечено їх окреме тримання від дорослих?

9.2. Скільки порушень прав неповнолітніх, які утримуються в Одеському СІЗО, зафіксовано за 2010– 2026 рр.?

9.3. Скільки жінок утримувалося в Одеському СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Чи забезпечено їх окреме тримання та відповідні умови утримання?

9.4. Скільки осіб з інвалідністю утримувалося в Одеському СІЗО за 2010– 2026 рр.? Чи адаптоване приміщення установи для їх потреб?

9.5. Скільки іноземних громадян утримувалося в Одеському СІЗО за кожен рік у 2010– 2026 рр.? Чи забезпечено їм право на консульську допомогу?

9.6. Скільки голодувань оголошено особами, які утримуються в Одеському СІЗО, за 2010– 2026 рр.? Яка реакція адміністрації на такі факти?

Міністерство юстиції України листом № 34218/ПІ-Я-1114/27 від 12.03.2026 надіслало цей запит для організації розгляду до Департаменту з питань кримінальних покарань, в якому просило проінформувати про результати розгляду запитувача інформації у встановлені чинним законодавством строки.

13 березня 2026 року цей же запит від 12.03.2026 позивач направив до Управління з питань виконання кримінальних покарань.

Управління з питань виконання кримінальних покарань листом від 20 березня 2026 року продовжило строк розгляду запиту позивача до 20 робочих днів, посилаючись на значний обсяг інформації.

Однак, листом від 23 березня 2026 року № 9/154-26/Я-171 відмовило у наданні інформації з посиланням на те, що інформація поділена на категорії, які є узагальненими та охоплюють різні аспекти діяльності Установи за значний проміжок часу та не відповідають ознакам чітко ідентифікованої публічної інформації, тобто запитувана інформація не належить до публічної інформації у розумінні приписів закону, оскільки передбачає створення нової інформації, а не надання вже наявної та задокументованої. У зв`язку з цим, відсутні правові підстави для задоволення такого запиту.

ДУ «Одеський слідчій ізолятор» листом від 25 березня 2026 року № 5/8-2-26/1ПІ повідомив позивача про відсутність правових підстав для задоволення запиту, оскільки зазначений запит фактично не є запитом до публічної інформації в розумінні законодавства, адже передбачає створення нової інформації.

Не погоджуючись з такими відмовами суб`єктів владних повноважень щодо надання публічної інформації, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, дослідивши інформаційний запит позивача та нормативно-правові акти, які регулюють спірні правовідносини, не погодився з доводами відповідачів щодо відсутності у запитуваної інформації ознак публічної інформації.

Так, суд першої інстанції указав, що в інформаційному запиті від 12.03.2026 позивач, зокрема запитував інформацію про штат, структуру, бюджет ДУ «Одеський слідчий ізолятор», що відповідно до ч. 5 ст. 6 та ч.1 ст. 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відноситься до публічної інформації, яка не може бути жодним чином обмежена.

Крім того, суд першої інстанції зауважив, що запитувана позивачем інформація має істотний публічний характер та потребує контролю з боку громадськості та періодичного висвітлювання та оприлюднення з урахуванням чисельних встановлених Європейським судом з прав людини порушень прав людини з боку України у неналежному триманні осіб, взятих під варту.

П`ятий апеляційний адміністративний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Суд апеляційної інстанції установив, що спір у цій справі виник у зв`язку з відмовою суб`єктів владних повноважень (відповідачів) як розпорядників інформації розглянути запит позивача щодо надання інформації про ДУ «Одеський слідчий ізолятор» за 2010-2026 роки.

Позивач вважає, що запитувана інформація задокументована та зберігається саме у відповідачів, а тому є публічною інформацією у розумінні статті 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Водночас, відповідачі стверджують про те, що запитувана позивачем інформація не містить ознак публічної інформації, оскільки має на меті створення нового продукту, за результатом розгляду такого запиту, тобто проведення аналізу діяльності установи за 2010-2026 роки.

Вирішуючи спірні правовідносини, колегія суддів керується таким.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 34 Конституції України закріплює, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Таке конституційне та законодавче регулювання права особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року, яким визначено, що кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір (пункт 2 статті 19). Однією з гарантій реалізації конституційних прав на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації є законодавче закріплення права кожного на доступ до інформації, яке згідно зі статтею 5 Закону України «Про доступ до публічної інформації» забезпечується систематичним та оперативним оприлюдненням інформації в офіційних друкованих виданнях, на офіційних вебсайтах у мережі «Інтернет», на інформаційних стендах та будь-яким іншим способом, а також шляхом надання інформації на запити (пункт 4 Рішення Конституційного Суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012).

Стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція), яка в силу статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, закріплює, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

У преамбулі Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 №2939-VI (далі – Закон №2939-VI) зазначено, що цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації (частина перша статті 2 Закону № 2939-VI).

Відповідно до статті 1 Закону № 2939-VI публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2939-VI доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах: 1) прозорості та відкритості діяльності суб`єктів владних повноважень; 2) вільного отримання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до цього Закону, крім обмежень, встановлених законом; 3) рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

За частиною першою статті 5 Закону № 2939-VI доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних вебсайтах у мережі «Інтернет»; на єдиному державному вебпорталі відкритих даних; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію.

Згідно із частиною першою статті 12 Закону № 2939-VI суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

За частиною першою статті 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання (пункт 1).

Відповідно до частини першої статті 14 Закону № 2939-VI розпорядники інформації зобов`язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

За частиною першою статті 15 Закону № 2939-VI розпорядники інформації зобов`язані оприлюднювати: 1) інформацію про організаційну структуру, місію, функції, повноваження, основні завдання, напрями діяльності та фінансові ресурси (структуру та обсяг бюджетних коштів, порядок та механізм їх витрачання, структуру, принципи формування та розмір оплати праці, винагороди, додаткового блага керівника, заступника керівника юридичної особи публічного права, керівника, заступника керівника, члена наглядової ради державного чи комунального підприємства або державної чи комунальної організації, що має на меті одержання прибутку, особи, яка постійно або тимчасово обіймає посаду члена виконавчого органу чи входить до складу наглядової ради господарського товариства, у статутному капіталі якого більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) прямо чи опосередковано належать державі та/або територіальній громаді, тощо), а також інформацію, зазначену в частині п`ятій статті 6 цього Закону; 2) нормативно-правові акти, акти індивідуальної дії (крім внутрішньоорганізаційних), прийняті розпорядником, проекти рішень, що підлягають обговоренню, інформацію про нормативно-правові засади діяльності; 3) перелік та умови отримання послуг, що надаються цими органами, форми і зразки документів, правила їх заповнення; 11) інформацію про діяльність суб`єктів владних повноважень, а саме про: систему обліку, види інформації, якою володіє суб`єкт владних повноважень; 12) іншу інформацію про діяльність суб`єктів владних повноважень, порядок обов`язкового оприлюднення якої встановлений законом.

Згідно із частиною шостою статті 15 Закону № 2939-VI розпорядники інформації можуть оприлюднювати публічну інформацію на своєму офіційному вебсайті, у власних офіційних друкованих виданнях та/або у медіа на підставі договорів про висвітлення діяльності, укладених із суб`єктами у сфері медіа. У разі наявності у розпорядника інформації офіційного вебсайту така інформація обов`язково оприлюднюється на вебсайті із зазначенням дати оприлюднення документа і дати оновлення інформації.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту (частина друга статті 19 Закону № 2939-VI). Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача (частина третя статті 19 Закону № 2939-VI).

Відповідно до частини п`ятої статті 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію має містити: 1) ім`я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв`язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

За частиною шостою статті 19 Закону № 2939-VI з метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному вебсайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо.

Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту (частина четверта статті 20 Закону №2939-VI).

Як передбачено у частині першій статті 22 Закону № 2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Згідно із частиною першою статті 23 Закону № 2939-VI рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду.

За частиною другою статті 23 Закону № 2939-VI запитувач має право оскаржити, зокрема, відмову в задоволенні запиту на інформацію (пункт 1).

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації до суду здійснюється відповідно до КАС України (частина третя статті 23 Закону № 2939-VI).

Отже, аналіз указаних норм Закону № 2939-VI свідчить про те, що публічна інформація має відповідати наступним ознакам:

- відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація;

- отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень.

Тобто, визначальними ознаками публічної інформації є її документованість (відображення на матеріальному чи електронному носії), отримання або створення у процесі виконання суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків або перебування такої інформації у володінні розпорядника.

Водночас, розпорядник не зобов`язаний створювати нову інформацію на запит, однак зобов`язаний надати вже існуючу та задокументовану інформацію, якою він володіє.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року по справі №990/11/24 дійшла такого висновку, що у правовідносинах, пов`язаних з доступом до публічної інформації, остання, окрім того, що має бути зафіксована на матеріальних носіях, також має перебувати у володінні розпорядника публічної інформації. Тобто, доступ до публічної інформації передбачає отримання тієї інформації, яка існує (створена) - у задокументованій (об`єктивованій) формі або має існувати (бути) у володінні розпорядника, якщо це передбачає (охоплює) обсяг його компетенції (повноважень).

Продовжуючи свій висновок Велика Палата Верховного Суду указала, що з цих міркувань доступ до публічної інформації не повинен використовуватися як спосіб (механізм) для створення (змістовно нової) інформації (за винятком ситуацій, коли певна інформація мала б бути у володінні розпорядника), а так само для з`ясування / встановлення певних обставин (даних, відомостей). Тому якщо інформаційний запит - навіть за умови, що він відповідає вимогам щодо свого оформлення, - передбачає створення чогось нового, невластивого чи такого, що виходить за межі правового статусу (компетенції) розпорядника публічної інформації, то йдеться вже не про «доступ» до публічної інформації, порядок здійснення якого покликаний регламентувати Закон № 2939-VI, а про «створення» затребуваної (бажаної) інформації, що подекуди може охоплювати також встановлення додаткових обставин (відомостей, фактів). Останнє за своєю суттю підміняє поняття «доступ» до публічної інформації на її «продукування», що в такому разі спонукає вдаватися до таких методів і способів, які не властиві для правовідносин, пов`язаних з публічною інформацією, надто коли зважити на мету їх нормативного регулювання, яка визначена в Законі № 2939-VI.

Отже, для визначення чи є запитувана позивачем інформація у запиті публічною, у розумінні статті 1 Закону № 2939-VI, слід проаналізувати питання, які поставлені у запиті від 12.03.2026.

Так, блок I запиту (загальні відомості про установу, питання 1.1– 1.5) – ліміт наповнення, фактична кількість осіб, штатна чисельність, бюджет, структура – фіксується затвердженими наказами Міністерства юстиції України та щорічними, щоквартальними звітами.

Частина перша статті 15 Закону № 2939-VI прямо відносить інформацію про структуру, штат, бюджет розпорядника до інформації, яка підлягає обов`язковому оприлюдненню з власної ініціативи, – це додатковий, самостійний і безумовний обов`язок, який існує незалежно від режиму запиту.

Блок II запиту (умови тримання та матеріально-побутове забезпечення, питання 2.1– 2.10) – площа камер, освітлення, вентиляція, харчування, санітарні вузли, побачення, скарги – фіксується актами технічного стану приміщень, книгами обліку скарг та журналами перевірок відповідно до Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.03.2013 № 460/5.

Обов`язок фіксувати умови тримання прямо випливає зі статей 21, 23, 28 Закону України «Про попереднє ув`язнення», які покладають на адміністрацію обов`язок забезпечити житлово-побутові умови, харчування та медичне обслуговування.

Блок III запиту (медичне забезпечення, питання 3.1– 3.8) – чисельність медичного персоналу, наявність медикаментів, кількість хворих на туберкульоз та ВІЛ/СНІД, звернення за медичною допомогою – фіксується медичною документацією, яку зобов`язана вести медична частина установи відповідно до відомчих наказів щодо організації медичного забезпечення осіб, узятих під варту.

Питання 3.2 запиту (асортимент лікарських засобів) стосується матеріально-технічного забезпечення установи, а не медичної таємниці конкретної особи, а тому не підпадає під обмеження доступу, передбачені для конфіденційної інформації про здоров`я окремої особи.

Блок IV запиту (смертність та надзвичайні події, питання 4.1– 4.6) – кількість померлих за причинами смерті, суїциди, самоушкодження, надзвичайні події, втечі – підлягає обов`язковій реєстрації та службовому розслідуванню відповідно до статей 100– 102 Кримінально-виконавчого кодексу України та відомчих наказів щодо порядку реагування на надзвичайні події в установах ДКВС.

Частина п`ята статті 6 Закону № 2939-VI прямо забороняє обмежувати доступ до інформації про результати перевірок та службових розслідувань фактів порушень у сферах діяльності суб`єктів владних повноважень.

Блок V запиту (застосування фізичної сили, спеціальних засобів та зброї, питання 5.1– 5.6) – кожен випадок застосування фізичної сили чи спецзасобів підлягає обов`язковій фіксації та оцінці правомірності відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України та відомчих інструкцій щодо застосування заходів фізичного впливу персоналом ДКВС.

Блок VI запиту (дисциплінарні стягнення та режим, питання 6.1– 6.5) – стягнення, поміщення до карцеру, одиночне тримання – фіксуються в журналах обліку дисциплінарної практики, ведення яких прямо передбачене відомчими наказами Міністерства юстиції України щодо дисциплінарної практики установ ДКВС.

Блок VII запиту (персонал та кадрові питання, питання 7.1– 7.6) – дисциплінарні стягнення на персонал, звільнення за службові правопорушення – фіксуються кадровою документацією установи; частина цієї інформації (кількість звільнених за корупційні правопорушення) додатково підлягає оприлюдненню відповідно до законодавства про запобігання корупції.

Блок VIII запиту (злочинна діяльність на території установи, питання 8.1– 8.4) – факти розповсюдження заборонених речовин, незаконного використання засобів мобільного зв`язку – фіксуються рапортами та актами виявлення, складення яких прямо передбачене відомчими інструкціями щодо режиму та охорони установ ДКВС.

Блок IX запиту (права окремих категорій осіб, питання 9.1– 9.6) – кількість неповнолітніх, жінок, осіб з інвалідністю, іноземних громадян – фіксується особовими справами та обліковими картками осіб, узятих під варту, ведення яких прямо передбачене Правилами внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів.

Отже, проаналізувавши запит позивача, колегія суддів установила, що інформацію, яку він просив надати є публічною, оскільки має бути відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях, що отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків або яка знаходиться у їх володінні.

Колегія суддів критично ставиться до доводів скаржників про те, що запитувана позивачем інформація не містить ознак публічної інформації, оскільки має на меті створення нового продукту, за результатом розгляду такого запиту, тобто проведення аналізу діяльності установи за 2010-2026 роки, з огляду на таке.

Так, позивач, на стадії апеляційного розгляду, надав до матеріалів справи відповіді на його запити на публічну інформацію, які були надані суб`єктом владних повноважень вже після ухвалення судом першої інстанції рішення.

Ці відповіді свідчать про те, що ДУ «Одеський слідчий ізолятор» надає інформацію на запит позивача, зокрема щодо чисельності ув`язнених та засуджених, кількість померлих за 2023-2025 роки, кількість випадків вчинення самогубства/самоушкоджень серед ув`язнених/засуджених за 2021-2026 роки, відомості про надзвичайні події, втечі та інше (т.2 а.с.125-126).

Отже, на переконання колегії суддів, суб`єкти владних повноважень безпідставно відмовили позивачу у наданні відомостей за його запитом, який датований 12.03.2026.

Слід зазначити, що обидва апелянти обмежуються загальними твердженнями про «значний обсяг» та «шістнадцятирічний період», не наводячи жодних конкретних доказів того, що надання інформації хоча б за один з дев`яти тематичних блоків є практично нездійсненним.

У свою чергу, жоден з відповідачів не здійснив диференціації дев`яти тематичних блоків запиту та не надав жодної частини інформації, публічний характер якої є безсумнівним (ліміт наповнення установи станом на 1 січня кожного року, штатний розпис, загальна кількість померлих).

Відмова обох відповідачів була суцільною, недиференційованою та застосованою до всіх 56 питань запиту одночасно на підставі єдиного узагальненого обґрунтування.

Такий спосіб відмови не може бути пояснений добросовісною спробою розмежувати публічну і непублічну інформацію, оскільки добросовісна спроба розмежування передбачає індивідуальний аналіз кожної позиції запиту, якого відповідачі не здійснили.

Апелянт, в особі ДУ «Одеський слідчий ізолятор» стверджує, що суд першої інстанції обмежився одним прикладом (штат, структура, бюджет) і поширив висновок про публічність цієї інформації на весь запит з 56 питань, не диференціювавши їх за категоріями.

Однак, колегія суддів зауважує, що ДУ «Одеський слідчий ізолятор» сама не диференціювала запит і не надала хоча б ту частину інформації, публічний характер якої безсумнівний, замість цього відмовила у наданні відповіді за всіма дев`ятьма блоками одночасно на підставі єдиного узагальненого обґрунтування.

Крім того, частина третя статті 22 Закону № 2939-VI зобов`язує розпорядника, якщо задоволення запиту передбачає надання одночасно інформації з обмеженим доступом та іншої інформації, надати ту частину, що підлягає наданню.

При цьому, Закон № 2939-VI також містить чіткі підстави за якими розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту. Такою підставою, зокрема, але не виключно, може бути те, що розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит.

Зробивши аналіз поставлених питань в запиті позивача від 12.03.2026, колегія суддів дійшла висновку, що підстава для відмови суб`єктом владних повноважень у наданні запиту, що розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит, не відповідає дійсності, оскільки такою інформацією або її частиною ДУ «Одеський слідчий ізолятор» зобов`язаний володіти.

Відповідно до пункту 1 статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. А згідно з пунктом 2 цієї статті здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Тобто, стаття 10 Конвенції має на меті гарантувати вільний обіг ідей та відомостей у суспільстві. Вона гарантує не лише право на передання інформації, але також право громадськості отримувати її. Більше того, визнане на національному рівні право на отримання інформації може бути підставою для реалізації права, гарантованого статтею 10 (див. рішення Європейського суду з прав людини від 17 лютого 2015 року у справі "Guseva v. Bulgaria", заява № 6987/07, § 36, 40; від 03 квітня 2012 року у справі "Gillberg v. Sweden", заява № 41723/06, § 93).

Реалізації вказаних прав не повинні перешкоджати органи держави, крім випадків втручання, передбачених пунктом 2 вказаної статті. Відмова у наданні інформації на запит є формою втручання у право на свободу одержувати інформацію. Тому таке втручання має розглядатися на предмет дотримання пункту 2 статті 10 Конвенції.

За таких умов, доводи апеляційних скарг встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Крім того, колегія суддів зазначає, що Консультативна рада європейських суддів у Висновку №11 (2008) щодо якості судових рішень на рівні рекомендацій, що мають характер норм «м`якого права», наголосила, що якість будь-якого судового рішення залежить головним чином від якості його обґрунтування. Воно не лише полегшує розуміння сторонами суті рішення, а насамперед слугує гарантією проти свавілля. Обґрунтування судового рішення загалом засвідчує дотримання національним суддею принципів, проголошених ЄСПЛ. При цьому навіть «проміжні» процесуальні рішення потребують належного викладу підстав їх прийняття, якщо вони стосуються індивідуальних свобод. Належне мотивування судового рішення - це стандарт ЄСПЛ, напрацьований за результатами розгляду заяв про порушення права на справедливий суд. Аналіз практики ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції свідчить, що право на мотивоване судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи.

По-перше, ціль мотивування судового рішення полягає в тому, щоб продемонструвати і довести, передусім сторонам, що суд справді почув, а не проігнорував їхні позиції. По-друге, мотивоване судове рішення надає сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження. По-третє, належне мотивування судового рішення забезпечує ефективний апеляційний перегляд справи. По-четверте, тільки мотивоване судове рішення забезпечує можливість здійснювати суспільний контроль за правосуддям.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, пункт 23). Тому за наведених вище підстав, якими Суд обґрунтував своє рішення, не вбачається необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у справі.

Тому за наведених вище підстав, якими Суд обґрунтував своє рішення, не вбачається необхідності давати докладну відповідь на інші аргументи, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у справі.

З урахуванням встановлених обставин у цій справи та наведених вище норм чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є правомірними та належать задоволенню шляхом визнання протиправною відмови ДУ «Одеський слідчий ізолятор» у наданні публічної інформації за запитом позивача від 12.03.2026 та зобов`язання ДУ «Одеський слідчий ізолятор» повторно розглянути інформаційний запит позивача від 12.03.2026 у порядку та строки, передбачені Законом № 2939-VI, та визнання протиправною відмову Управління з питань виконання кримінальних покарань у наданні публічної інформації за запитом позивача від 13.03.2026 та зобов`язання останнього повторно розглянути інформаційний запит позивача від 12.03.2026 у порядку та строки, передбачені Законом № 2939-VI.

З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підстави для розподілу судових витрат за результатом розгляду апеляційної скарги, відповідно до статті 139 КАС України, відсутні.

Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції постановлено рішення у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для його оскарження в касаційному порядку.

Керуючись статтями 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційні скарги Південно-центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України, Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» – залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 червня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про визнання відмов протиправними та зобов`язання вчинити певні дії – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Суддя-доповідач Г.В. Семенюк

СуддіА.Г. Федусик О.І. Шляхтицький