Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №420/11705/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/11705/26

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Коваля М.П.,

суддів – Джабурія О.В,

– Вербицької Н.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 червня 2026 року, прийняте у складі суду судді Катаєвої Е.В. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ), в якому позивач просила суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні, а саме ненарахування та невиплати його середнього грошового забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 23 липня 2024 року по 27 березня 2026 року не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;

- зобов`язати відповідача виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення, з урахуванням перерахованої індексації грошового забезпечення, за весь час затримки остаточного розрахунку, з урахуванням перерахованої індексації (нарахування та виплата індексації грошового забезпечення у повному обсязі), за період з 23 липня 2024 року по 27 березня 2026 року - не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою КМУ від 8 лютого 1995 року № 100;

- визнати протиправною бездіяльність відповідача відносно ОСОБА_1 стосовно ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 27 березня 2026 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 27 березня 2026 року - день фактичної виплати індексації грошового забезпечення включно за весь час затримки виплати.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 червня 2026 року адміністративний позов ОСОБА_1 було задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення - виплаченої 27.03.2026 року на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2025 у справі № 420/10209/25. Зобов`язано Державну прикордонну службу України (Військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення - виплаченої 27.03.2026 на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2025 у справі № 420/10209/25, відповідно до Закону України від 19.10.2000 року №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159. Визнано протиправною бездіяльність Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні щодо виплаті індексації грошового забезпечення у сумі 79393,97грн на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2025 у справі № 420/10209/25. Зобов`язано Державну прикордонну службу України (Військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні при виплаті індексації грошового забезпечення у сумі 79393,97грн на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2025 у справі № 420/10209/25 у розмірі 60000,00грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, відповідач звернувся до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає його таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, тому просить суд апеляційної інстанції скасувати його та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

На обґрунтування апеляційної скарги сторона зазначає, що військова служба регулюється спеціальним законодавством, яке не передбачає застосування статей 116, 117 КЗпП України та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Відповідач наголошує, що індексація не є постійною складовою грошового забезпечення у розумінні статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704, Інструкції, затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 травня 2008 року № 425, що виключає підстави для застосування Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-III і Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159.

Дана справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Положеннями ч. 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивачка проходила військову службу та наказом НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 24.07.2024 року № 602-ОС ОСОБА_1 звільнену наказом начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України №596-ОС від 22.07.2024 року в запас, згідно з підпунктом «г» п.3 ст.26 Закону, виключена зі списків особового складу.

Вважаючи, що їй не у повному обсязі виплачена індексація грошового забезпечення позивачка у звернулась до суду.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2025 у справі № 420/10209/25 позов ОСОБА_1 задоволений частково, визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_1 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України та зобов`язано нарахувати і виплатити їй за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року індексацію грошового забезпечення із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року, відповідно до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», Порядку приведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078, з урахуванням раніше виплачених їй сум.

На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2025 у справі № 420/10209/25 відповідачем 27.03.2026 року виплачено індексацію грошового забезпечення у сумі 79393,97грн.

Позивачка вважаючи, що їй повинні були одночасно виплачені середній заробіток за час затримки розрахунку та компенсація за втрату частини доходу звернулась до суду з даним позовом у цій справі.

Розглянувши справу по суті, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог частково з огляду на те, що на військовослужбовця розповсюджуються норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, оскільки спірні правовідносини щодо остаточного розрахунку при звільненні не врегульовані спеціальним законодавством, а саме Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008. Оскільки виплату індексації грошового забезпечення у розмірі 79 393,97 грн здійснено лише 27 березня 2026 року, позивачка має право на середній заробіток за час затримки розрахунку відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, проте заявлена до стягнення за шість місяців сума в розмірі 202 387,20 грн підлягає зменшенню до 60 000,00 грн. Крім того, апелянт вважає, що якщо суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв`язку з несвоєчасним виконанням рішення суду, тому у позивача відсутнє право на компенсацію втрати частини доходів.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність у позивача права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, водночас вважає неправильним обраний судом першої інстанції засіб відновлення порушеного права позивача через невірне застосування норм матеріального права.

За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, посилаючись на своє ж Рішення від 06 липня 1999 року № 8-рп/99, зауважив, що «служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов`язані з постійним ризиком для життя і здоров`я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина п`ята статті 17 Конституції України покладає на державу обов`язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо».

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ).

За приписами статті 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Абзацом першим частини першої статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Положення частини першої та частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.

Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.

Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.

Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

Таким чином законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 04 червня 2021 року (справа № 280/1198/20).

Колегія суддів критично оцінює доводи апелянта, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів щодо оплати праці не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, з огляду на наступне.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладена в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року по справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року по справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року по справі № 826/15235/16.

Колегія суддів зазначає, що як передбачено ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

За приписами ст. 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч. 1 цієї статті.

Отже, на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року по справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Наведені вище висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 по справі № 1-5/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від зазначеного правового висновку.

Частиною 5 статті 242 КАС України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку у визначені статтею 116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі статтею 117 КЗпП України.

Судом першої інстанції вірно враховано, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців та прирівняних до них осіб (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства про порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані КЗпП України.

У справі, яка розглядається, відповідач провів фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати суми грошового забезпечення поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, тому в цьому випадку є підстави для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Враховуючи, що повний розрахунок із позивачем було проведено не у день його звільнення 22.07.2024 року, а лише 27.03.2026 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України, є підстави для настання відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц зазначила, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Колегія суддів зазначає, що з урахуванням вказаних критеріїв, а також принципів розумності, справедливості та пропорційності суд першої інстанції зменшив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 202387,20 грн. до 60000,00 грн., а доводи апелянта зазначених висновків суду першої інстанції та правильності методологічного підходу під час обмеження належного позивачу розміру середнього заробітку не спростовують.

Стосовно вимоги про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» № 2050-ІІІ та Порядку № 159, колегія суддів зазначає таке.

Статтею 1 Закону №2050-III встановлено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до ст.2 Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Закону слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Щодо суми індексації грошових доходів громадян, то внесення вказаних сум в доходи, які підлягають компенсації були внесені Законом №1214 –ІХ від 04.02.2021 року.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду основною умовою для виплати громадянину компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - пенсійним органом) добровільно чи на виконання судового рішення (постанова від 14.04.2021 року у справі №465/322/17).

Пункти 1,2 Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-III, конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.

Колегія суддів підтримує висновки суду першої інстанції в частині того, що право на отримання компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати є соціальним правом громадянина, тобто правом, яке закріплено у в законодавстві і перебуває під захистом держави.

Згідно зі ст. ст. 3, 4, 5 Закону №2050-III сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Своєчасно не отриманий з вини громадянина доход компенсації не підлягає.

Статтею 7 Закону №2050-III, п.8 Порядку №159 визначено, що відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.

Колегія суддів наголошує, що 02.04.2024 року Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду прийняв постанову по справі №560/8194/20, в якій зазначив, що аналіз норм статей 1, 2, 4 Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159 свідчить, що ними фактично встановлено (визначено) обов`язок відповідного підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання (у цьому випадку - органу Пенсійного фонду України) у разі порушення встановлених строків виплати доходу (в тому числі пенсії) громадянам провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості з перерахованої пенсії.

Судова палата вважала, що відмова відповідача у виплаті компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати у розумінні статті 7 Закону №2050-ІІІ не обов`язково має висловлюватися через ухвалення окремого акта індивідуальної дії, оскільки це не передбачено законодавством.

Врахувавши зазначене, Судова палата вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09.06.2021,17.11.2021, 27.07.2022, 11.05.2023 (справи №№ 240/186/20, 460/4188/20, 460/783/20,460/786/20, відповідно) про застосування строків звернення до суду з адміністративним позовом у правовідносинах щодо компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їхньої виплати відповідно до Закону № 2050-ІІІ та сформулювала висновок, що нарахування і виплата компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати зокрема і пенсії, проводиться у чітко визначений Законом № 2050-ІІІ строк - у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Тому особі, права якої порушені невиконанням обов`язку нарахувати і виплатити компенсацію втрати частини доходів у випадку порушення строків їх виплати, достовірно відомо про час та розмір виплаченої заборгованості. При цьому така особа має реальну, об`єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про розмір належної до виплати компенсації, порядок її нарахування і підстави виплати/невиплати;

Колегія суддів зауважує, що судом першої інстанції було встановлено, що позивач не отримав у повному обсязі індексацію грошового забезпечення, а лише на виконання рішення суду отримав кошти 27.03.2026 року.

Крім того, за правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 11.04.2025 року по справі №280/8933/24, нормативне урегулювання відносин щодо компенсації громадянам втрати частини доходів вказує на те, що така компенсація пов`язана:

по-перше, з порушенням встановлених строків виплати таких доходів;

по-друге, з виключним переліком доходів як систематичних грошових виплат громадянам;

по-третє, з фактом виплати нарахованих доходів.

При цьому, підставою для компенсації є затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців. Тому розмір компенсації невід`ємно пов`язаний з видом та розміром невчасно виплаченого доходу, а також з тривалістю часу, протягом якого була затримка його виплати. У питанні про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати ключовим питанням є дохід.

Обов`язком відповідача є виплата вказаної компенсації разом з виплатою заборгованості в силу приписів Закону № 2050-ІІІ .

За висновками Верховного Суду викладеними у постанові від 11.04.2025 року по справі №280/8933/24 зі змісту ст.2 Закону № 2050-ІІІ випливає, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов`язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати. Відповідно до ст.3 Закону сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться). Компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов`язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.

Також Верховний Суд в постанові по справі № 420/16557/24 від 04.09.2025 року зазначив, що позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходу у зв`язку із порушенням строку виплати грошового забезпечення за період з моменту порушення строку виплати грошового забезпечення, що встановлено судовим рішенням по дату фактичної виплати заборгованості з грошового забезпечення на виконання рішення суду.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів доводи відповідача, що позивач має право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати після набрання законної сили судовим рішенням, відхиляє у повному обсязі та підтримує висновки суду першої інстанції в цій частині.

Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 року, пункт 29).

Враховуючи вищевикладене, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 червня 2026 року – залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 червня 2026 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий суддя: М. П. Коваль

Суддя: О.В. Джабурія

Суддя: Н.В. Вербицька