Рішення від 13 жовтня 2026 р. у справі №947/26163/26 — Київський районний суд м. Одеси

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

Справа № 947/26163/26

Провадження № 2/947/6066/26

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.10.2026 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого – судді Калініченко Л.В.

при секретарі Швидкій В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі у залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка – ОСОБА_1 , через представника – ОСОБА_3 , 24.06.2026 року звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в якому просить суд визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право спільної сумісної власності на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 30,70 кв.м., житловою площею 16,60 кв.м., право власності на яку зареєстровано згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого 16.11.2020 за р. №3910 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А., та здійснити поділ цієї квартири, визнавши право власності по 1/2 частини квартири за кожним.

В обґрунтування позову представник позивачки посилається на те, що позивачка та відповідач з 21 грудня 2001 року по 11 грудня 2023 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08.11.2023 року по справі №947/27914/23, за час перебування в якому 16 листопада 2020 року, ними було придбано однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку виникло на підставі договору купівлі продажу, посвідченого 16.11.2020 за р. № 3910 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. та укладеного зі згоди позивачки у спільну сумісну власність. Представник позивачки зазначає, що спірна квартира за вказаним договором була зареєстрована на праві власності за відповідачем.

Приймаючи зазначені обставини представник позивачки зазначає, що вказана квартира є спільною сумісною власністю сторін по справі, частки кожного з яких є рівними. Додатково представником зазначається, що позивач та відповідач наразі спільно проживають у спірній квартирі, однак добровільно вирішити питання з приводу поділу зазначеної квартири відповідач не бажає, за наслідком чого позивачка вимушена звернутись до суду з цим позовом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, матеріали цивільної справи на підставі вказаного позову розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 30.06.2026 року вказану позовну заяву залишено без руху.

06.07.2026 року представником позивача на виконання вказаної ухвали суду, надано до суду заяву про усунення недоліків.

Оглянувши матеріали справи, суддею встановлено, що позивачем усунуті недоліки поданої заяви у відповідності до ухвали судді від 30.06.2026 року, позовна заява відповідає вимогам ст. 175, 177 ЦПК України. Підстави для повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження, визначених у ст. 185, 186 ЦПК України, відсутні.

Справа підсудна Київському районному суду міста Одеси.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси Калініченко Л.В. від 07.07.2026 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі, призначено проведення розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання на 10.09.2026 року о 12 год. 00 хв.

Вказаною ухвалою судді визначено відповідачеві п`ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву. Роз`яснено, що відповідач, у відповідності до ч. 1 ст. 193 ЦПК України, має право у строк для подання відзиву пред`явити зустрічний позов.

Відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 128 ЦПК України, у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Згідно з відповіддю №2944868 від 26.06.2026 року з Єдиного державного демографічного реєстру, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Приймаючи наявне зареєстроване місце проживання відповідача, оскільки останній не має зареєстрованого Електронного кабінету в ЄСІТС, судом здійснювалось повідомлення останнього про дату, час і місце проведення судового засідання шляхом скерування судової повістки, разом з копією ухвали про відкриття провадження по справі, на вказану адресу зареєстрованого місця проживання відповідача, однак поштове повідомлення було повернуто до суду без вручення з підстав відсутності адресата за вказаною адресою.

Також судом отримано відповідь №2662893 від 28.04.2026 року з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери, з якої вбачається, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , як внутрішньо переміщена особа фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 , у зв`язку з чим судом також здійснювалось повідомлення останньої про дату, час і місце проведення судового засідання шляхом скерування судової повістки, разом з копією ухвали про відкриття провадження по справі, на вказану адресу, однак поштове повідомлення було повернуто до суду без вручення.

Додатково суд зазначає, що з урахуванням подання позивачем позовної заяви до суду в електронній формі через підсистему Електронний суд, позивачем на виконання приписів ч.1 ст. 177 ЦПК України були надані докази надсилання копії поданої до суду позовної заяви з додатками до неї засобами поштового зв`язку на адресу зареєстрованого місця проживання відповідача, якою є: АДРЕСА_1 , що підтверджується накладною №6500907974043 про керування поштового відправлення, разом з описом вкладення до цінного листа, яке у відповідності до трекінгу з відстеження поштових відправлень, було вручено одержувачу 30.06.2026 року.

Відповідно до п. 1, 4 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є зокрема: день вручення судової повістки під розписку; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Також, у відповідності до правового висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 10.05.2023 року у справі №755/17944/18, довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв`язку з «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.

Таким чином, відповідач про дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання та наявність даного судового провадження повідомлений належним чином у відповідності до положень статті 128 ЦПК України, однак, у встановлений судом строк не скористався процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву, про причини неявки до судового засідання суд не повідомила.

В свою чергу, 08.07.2026 року до суду від представника позивачки ОСОБА_1 – ОСОБА_3 надійшла заява про підтримання заявлених вимог та розгляд справи за його відсутності.

10.09.2026 року судом у підготовчому судовому було постановлено ухвалу, без оформлення окремим документом, якою ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 14.10.2026 року о 12 год. 30 хв.

У судове засідання призначене на 14.10.2026 року сторони по справі не з`явились, про дату, час і місце проведення якого повідомлялись належним чином. Відповідач про причини неявки суд не повідомив.

Відповідно до ч.1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно з ч.3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

При викладених підставах, судом було ухвалено провести розгляд справи за відсутності сторін по справі в судовому засіданні 14.10.2026 року на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

Згідно з ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: 1) відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; 2) відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; 3) відповідач не подав відзив; 4) позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Статтею 281 ЦПК України передбачено, що про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу.

Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за правилами загального чи спрощеного позовного провадження з особливостями, встановленими цією главою.

У відповідності до ст.ст. 280, 281 ЦПК України Київським районним судом м. Одеси була постановлена ухвала про заочний розгляд справи.

У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.

Відповідно до ст.268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає позов підлягаючим задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 21.12.2001 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Станично-Луганського районного управління юстиції у Луганській області зареєстровано шлюб між громадянином України ОСОБА_2 та громадянкою Російської Федерації ОСОБА_5 , про що складено відповідний актовий запис №86, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 02.11.2023 року повторно. Під час реєстрації шлюбу ОСОБА_5 змінила прізвище на « ОСОБА_6 ».

16.11.2020 року ОСОБА_2 було укладено з ОСОБА_7 договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А., зареєстрований в реєстрі за №3910, за умовами якого ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_3 .

У відповідності до пункту 4.1 вказаного договору, квартира, яка є предметом даного договору, набувається покупцем у спільну сумісну власність подружжя за згодою дружини ОСОБА_1 , яка оформлена окремою заявою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. 16.11.2020 року, за реєстровим №3909.

16.11.2020 року на підставі зазначеного договору, приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А., як суб`єктом державної реєстрації прав, було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_3 на ім`я ОСОБА_2 , номер запису про право власності 39200395, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2222359851101, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за №232648648 від 16.11.2020 року.

Отже, судом встановлено, що ОСОБА_8 в період перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , зі згоди останньої про придбання нерухомого майна у спільну сумісну власність, було придбано квартиру АДРЕСА_3 , яка була зареєстрована на праві власності як за титульним власником за ОСОБА_8

12.10.2021 року місце проживання ОСОБА_8 було зареєстровано за адресою придбаної квартири АДРЕСА_3 , що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання особи, виданої Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради.

Тієї ж дати – 12.10.2021 року, за вказаною адресою придбаної квартири було також зареєстровано місце проживання – ОСОБА_1 , що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади за №2026/009951831, виданим 16.06.2026 року Одеською міською територіальною громадою через ДП «ДІЯ».

Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 було розірвано на підставі заочного рішення Київського районного суду міста Одеси від 08.11.2023 року у справі №947/27914/23, яке набрало законної сили 11.12.2023 року.

21.12.2023 року на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , органом 5109, було видано посвідку на постійне проживання в Україні за № НОМЕР_2 , зі строком дії по 19.12.2033 року.

Позивачка вважаючи зазначене нерухоме майно – квартиру АДРЕСА_3 , спільною сумісною власністю з ОСОБА_2 та її частка становить в цьому майні, звернулась до суду з цим позовом.

Судом враховується, що частиною 1 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Крім того, у відповідності до положень п.1 ч.1 ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом зокрема якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках публічно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт.

Приймаючи викладене, суд вважає за можливе здійснювати розгляд справи про розірвання вказаного шлюбу між сторонами по справі за законодавством України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 36 СК України передбачено, що шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (ч.1 ст.21 СК України).

Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства (ч.1 ст. 27 СК України).

Момент припинення шлюбу у разі його розірвання визначений у статті 114 СК України, згідно з якою у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України (частина перша статті 57 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

Спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них, що визначено ч.1 ст.368 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року №554/8023/15-ц зазначала висновок, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).

Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Даний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18), а також застосований Верховним Судом у постанові від 28 серпня 2024 року по справі №478/1133/23.

Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі й на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстровано на ім`я одного з подружжя (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2022 року у справі № 495/6578/17 (провадження № 61-17462св21)).

Даний висновок знайшов своє підтвердження у постанові від 06 грудня 2023 року у справі № 359/9533/18 (провадження № 61-11772св23, в якій Верховний Суд дійшов до висновку, що якщо майно придбане подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком у період проживання однією сім`єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України).

Приймаючи вищевикладене, судом встановлено, що сторонами за час перебування у шлюбі було придбано і набуто у власність нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 16.11.2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А., зареєстрований в реєстрі за №3910, яким засвідчено у пункті 4.1, що дане майно набувається покупцем у спільну сумісну власність подружжя за згодою дружини ОСОБА_1 , яка оформлена окремою заявою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Образцовою Т.А. 16.11.2020 року, за реєстровим №3909.

Отже, позивачкою під час прибуття її чоловіком під час зареєстрованого шлюбу вищевказаного нерухомого майна, було здійснено односторонній правочин з надання згоди чоловікові на придбання цього майна саме у спільну сумісну власність.

Відповідачем під час розгляду справи не спростовувалось поширення правового режиму спільного сумісного майна на вказаний об`єкт нерухомого майна.

Приймаючи викладене, в силу презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, суд доходить до висновку про обґрунтованість доводів і вимоги позивачки, що квартира АДРЕСА_3 , належить до спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка набута ними, як подружжям в період перебування у шлюбі.

За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

Статтею 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

У відповідності до положень статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Зазначене також передбачено частиною 2 статті 372 ЦК України, відповідно до якої у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно з вимогами частин першої статті 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Слід зазначити, що поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином:

- по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України);

- по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України).

При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 707/2516/18 (провадження № 61-5919сво22) вказано, що «спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна».

У відповідності до положень пункту 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2017 року за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК (2947-14) щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК ( 435-15 ), за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Приймаючи викладене, суд зазначає, що жодною зі сторін по справі не заявлялось доводів та підстав для відступу від рівності часток сторін по справі у спільному сумісному майні - квартирі АДРЕСА_3 , за наслідком чого частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у даному майні є рівними.

Як вбачається, під час розгляду справи, жодною зі сторін по справі не заявлялось вимог з приводу поділу вказаної квартири в натурі відповідно до визначених часток кожної зі сторін по справі, або вимог про припинення частки одного зі співвласників з виплатою йому грошової компенсації в цьому майні, за наслідком чого суд вважає наявними підстави для розгляду вимог позивачки про визнання права на частку у праві спільної власності без вимог щодо поділу спірної квартири в натурі.

Враховуючи вищевикладене, приймаючи, що квартира АДРЕСА_3 , є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , враховуючи відсутність підстав для відступу від рівності часток кожного зі сторін, як колишнього подружжя, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 та наявними підстави для визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності по частці за кожним на вказану квартиру, без поділу даного майна в натурі.

Одночасно судом враховується, що відповідно до частини 3 статті 372 ЦК України, у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Одночасно, задовольняючи позовні вимоги у заявлений ОСОБА_1 спосіб, суд зазначає, що здійснює розгляд справи в межах заявлених позивачем позовних вимог , що узгоджується з положеннями ч.1 ст. 13 ЦПК України.

Ухвалюючи рішення суду в цій справі, судом також враховується, що згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зазначене положення кореспондується частиною 3 статтею 12 ЦПК України.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі вищевикладеного, оцінюючи наявні в матеріалах справи докази, надаючи оцінку кожному доказу окремо та в цілому, суд вважає позов ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя обґрунтованим та підлягаючим до задоволенню.

З урахуванням задоволення позовних вимог, у відповідності до положень ст. 141 ЦПК України, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають понесені останньою судові витрати зі сплати судового збору в сумі 10246,80 грн.

З урахуванням вищевикладеного та керуючись ст.ст. 1-18, 19, 76-889, 141, 261, 263, 264, 265, 268, 272, 273, 280-282, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_4 ) про поділ спільного сумісного майна подружжя – задовольнити.

Визнати нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2222359851101, об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 .

В порядку поділу належної ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності нерухомого майна – квартири АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна 2222359851101:

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , право власності на частку квартири АДРЕСА_3 .

Визнати за ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , право власності на частку квартири АДРЕСА_3 .

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , у відшкодування витрат зі сплати судового збору – 10246 (десять тисяч двісті сорок шість) гривень 80 (вісімдесят) копійок.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення може бути оскаржено позивачем шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 14.10.2026 року.

Головуючий Л. В. Калініченко