Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №160/7990/26 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

13 жовтня 2026 рокум. Дніпросправа № 160/7990/26

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Сафронової С.В. (доповідач),

суддів: Кальника В.В., Чепурнова Д.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.04.2026 в адміністративній справі №160/7990/26 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

01 квітня 2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , подана через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» представником позивача адвокатом Ткаченко Єлизаветою Володимирівною.

Позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 25 березня 2026 року, оформлене протоколом № 104, про відмову в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а також зобов`язати відповідача надати йому відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 9 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

До позовної заяви було додано клопотання про забезпечення позову, яке ухвалою від 01 квітня 2026 року повернуто без розгляду.

02 квітня 2026 року представником позивача через підсистему ЄСІТС «Електронний суд» подано повторну заяву про забезпечення позову шляхом заборони ІНФОРМАЦІЯ_1 вчиняти будь-які дії щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі.

Заяву обґрунтовано тим, що позивач здійснює постійний догляд за своїм батьком, який за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду. Незважаючи на наведені обставини, рішенням відповідача від 25 березня 2026 року, оформленим протоколом № 104, позивачу відмовлено в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

На думку заявника, така відмова створює реальну загрозу його призову на військову службу до вирішення спору по суті, що унеможливить подальше здійснення догляду за батьком та призведе до порушення прав позивача й особи, яка потребує його допомоги. Позивач також посилався на очевидні ознаки протиправності рішення відповідача та ризик неможливості ефективного захисту його прав без застосування заходів забезпечення позову.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.04.2026 в адміністративній справі №160/7990/26 в задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

Не погодившись із зазначеною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій порушує питання про її скасування, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права та неповне врахування обставин, що свідчать про необхідність забезпечення позову. В апеляційній скарзі зазначено, що відсутність на момент звернення до суду окремого розпорядження про призов або врученої повістки не свідчить про відсутність реального ризику мобілізації, оскільки законодавство не передбачає необхідності попереднього судового контролю за відповідними діями уповноважених органів.

Апелянт стверджує, що в разі призову на військову службу до вирішення спору по суті виконання майбутнього судового рішення буде фактично ускладнено, позивач втратить можливість реалізувати право на відстрочку, а здійснення постійного догляду за батьком стане неможливим. На його думку, такі наслідки можуть бути невідворотними та нівелювати право на ефективний судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України.

Крім того, апелянт вважає, що суд першої інстанції передчасно оцінив акт про встановлення факту здійснення догляду, фактично поставивши під сумнів його доказове значення та вирішивши частину спору по суті на стадії розгляду заяви про забезпечення позову.

На підтвердження своєї позиції апелянт посилається, зокрема, на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 25 квітня 2019 року у справі № 826/10936/18, від 13 березня 2019 року у справі № 826/5500/18, від 30 січня 2020 року у справі № 640/17408/19 та від 21 листопада 2018 року у справі № 826/8556/17.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначених цією статтею заходів забезпечення позову.

Згідно з частиною другою статті 150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист чи поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, або якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень та порушення ними прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду.

Отже, законодавець визначив альтернативні підстави для забезпечення позову. Водночас застосування відповідних заходів потребує встановлення обставин, які свідчать про наявність хоча б однієї з передбачених законом підстав.

Забезпечення позову є процесуальним засобом попереднього судового захисту, спрямованим на запобігання негативним наслідкам, які можуть виникнути до ухвалення рішення у справі, та на гарантування реальної можливості ефективного захисту порушених прав у разі задоволення позову.

При цьому інститут забезпечення позову не призначений для встановлення остаточної правомірності чи неправомірності оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень. Вирішуючи відповідну заяву, суд має оцінити доводи заявника, надані докази та можливі наслідки невжиття заходів забезпечення позову в обсязі, необхідному для вирішення саме процесуального питання.

Відповідно до частини першої статті 151 КАС України позов може бути забезпечено, зокрема, забороною відповідачу вчиняти певні дії.

Згідно з частиною другою статті 151 КАС України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав або інтересів, про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття відповідних заходів для заінтересованих осіб.

Таким чином, під час вирішення питання про забезпечення позову суд повинен перевірити наявність передбачених статтею 150 КАС України підстав, зв`язок запитуваного заходу з предметом спору, його необхідність і співмірність, а також можливі наслідки застосування такого заходу для сторін та інших заінтересованих осіб.

Саме по собі звернення до суду з позовом про оскарження рішення суб`єкта владних повноважень не є безумовною підставою для забезпечення позову. Необхідність застосування відповідних заходів має бути належним чином обґрунтована заявником.

Як убачається з матеріалів справи, позивач оскаржує рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 25 березня 2026 року, оформлене протоколом № 104, яким відмовлено в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Згідно з повідомленням щодо прийнятого рішення від 26 березня 2026 року підставою для відмови зазначено те, що поданий заявником акт про встановлення факту здійснення особою догляду за своїм змістом свідчить про встановлення факту часткового догляду, у зв`язку з чим відповідач не вбачав підстав для надання відстрочки.

До матеріалів позову долучено витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 17 вересня 2025 року № 120/25/3438/В, згідно з яким ОСОБА_2 встановлено III групу інвалідності.

Крім того, у консультаційному висновку спеціаліста КП «Криворізька центральна районна лікарня» Новопільської сільської ради від 17 лютого 2026 року зазначено про потребу ОСОБА_2 у сторонньому догляді з урахуванням вираженого порушення ходьби та самообслуговування.

Висновком КНП «Апостолівський центр первинної медико-санітарної допомоги» від 25 лютого 2026 року № 50 також визначено потребу ОСОБА_2 у постійному сторонньому догляді.

Водночас долучений до позову акт про встановлення факту здійснення особою догляду від 18 березня 2026 року, за висновком суду першої інстанції, не містить достатніх відомостей щодо підтвердження або непідтвердження факту здійснення ОСОБА_1 постійного догляду за батьком, ознайомлення з актом відповідних осіб та складу комісії, якою його складено.

Колегія суддів зауважує, що наведені медичні документи мають значення для оцінки обставин, на які посилається позивач, та підтверджують наявність у його батька потреби в сторонньому догляді. Однак самі по собі ці документи не дають підстав для остаточного висновку про правомірність чи неправомірність відмови відповідача в наданні відстрочки, оскільки питання наявності всіх установлених законом умов для її отримання належить до предмета розгляду справи по суті.

Разом із тим колегія суддів не погоджується з можливим тлумаченням мотивів суду першої інстанції як таким, що відсутність врученої повістки або конкретного розпорядження про призов автоматично виключає ризик призову позивача.

Дійсно, відсутність на момент звернення до суду окремого розпорядження про призов або врученої повістки сама по собі не свідчить про відсутність відповідного ризику. Проте для застосування заходів забезпечення позову заявник повинен навести обставини, які дають змогу оцінити реальність такого ризику та необхідність застосування саме запитуваного заходу.

Посилання позивача на можливість його призову на військову службу до вирішення спору по суті заслуговує на увагу з огляду на характер спірних правовідносин та наслідки, на які він вказує. Водночас наведені твердження мають оцінюватися в сукупності з іншими матеріалами справи, з урахуванням критеріїв, установлених статтями 150 та 151 КАС України.

У цій справі заявник обґрунтовує необхідність забезпечення позову тим, що в разі його мобілізації здійснення постійного догляду за батьком стане неможливим, а майбутнє судове рішення про задоволення позову може втратити практичне значення.

Однак для застосування заходів забезпечення позову необхідно встановити не лише потенційну можливість настання небажаних наслідків, а й достатні підстави вважати, що невжиття саме запитуваного заходу може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених прав позивача.

Матеріали, наведені в оскаржуваній ухвалі, не містять достатніх відомостей, які в сукупності з іншими обставинами давали б змогу зробити висновок про необхідність застосування заявленої заборони на цій стадії судового процесу.

Водночас колегія суддів наголошує, що такий висновок не ґрунтується виключно на відсутності доказів вручення повістки чи звернення відповідача до органів Національної поліції. Визначальним є те, що надані матеріали не підтверджують достатньою мірою необхідності застосування саме обраного заходу забезпечення позову з урахуванням установлених законом критеріїв.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції передчасно оцінив акт про встановлення факту здійснення догляду, колегія суддів зазначає таке.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд не повинен підміняти розгляд справи по суті та встановлювати остаточну правомірність оскаржуваного рішення. Разом із тим суд не позбавлений можливості попередньо оцінити подані заявником матеріали в обсязі, необхідному для з`ясування наявності підстав, передбачених статтею 150 КАС України.

Отже, саме по собі дослідження змісту акта про встановлення факту здійснення догляду не свідчить про вихід суду першої інстанції за межі предмета розгляду заяви про забезпечення позову.

Водночас висновки, зроблені під час вирішення такого процесуального питання, не можуть наперед визначати оцінку доказів під час розгляду спору по суті.

У цьому випадку суд першої інстанції навів зміст поданого акта та зазначив обставини, які, на його думку, не дозволяють на стадії забезпечення позову дійти висновку про наявність достатніх підстав для застосування запитуваного заходу. Такі міркування самі по собі не свідчать про остаточне вирішення питання щодо права позивача на відстрочку.

Питання про те, чи відповідає поданий акт установленим вимогам, яке доказове значення він має та чи підтверджує здійснення позивачем постійного догляду за батьком у розумінні пункту 9 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», належить до предмета доказування під час розгляду справи по суті.

Тому доводи апелянта про те, що будь-яке дослідження змісту цього документа на стадії забезпечення позову є неприпустимим, не ґрунтуються на правильному розумінні процесуальних повноважень суду.

Щодо посилань апелянта на практику Верховного Суду колегія суддів зазначає, що правові висновки щодо застосування інституту забезпечення позову мають ураховуватися з огляду на обставини конкретної справи.

Загальні положення про попередній характер судового захисту та недопустимість остаточного вирішення спору на стадії забезпечення позову не означають, що суд повинен задовольняти відповідну заяву за відсутності належного обґрунтування необхідності застосування конкретного заходу.

Так само можливість істотного ускладнення ефективного захисту прав позивача є самостійною підставою для забезпечення позову, однак її застосування потребує оцінки конкретних обставин справи та співмірності запитуваного заходу.

Посилання на статтю 55 Конституції України також не змінює наведених висновків, оскільки право на судовий захист передбачає можливість ефективного розгляду спору, але не звільняє заявника від дотримання процесуальних умов застосування заходів забезпечення позову.

Колегія суддів окремо враховує, що позивач просить заборонити відповідачу вчиняти будь-які дії щодо його призову на військову службу під час мобілізації до набрання законної сили рішенням суду.

Зазначений захід пов`язаний із предметом спору, проте його застосування має відповідати критеріям необхідності та співмірності. Сам факт такого зв`язку не є достатньою підставою для задоволення заяви без установлення інших передбачених статтею 150 КАС України умов.

Ураховуючи характер заявлених позовних вимог, наявні матеріали та обґрунтування заяви, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для застосування заявленого заходу забезпечення позову.

При цьому відмова в забезпеченні позову не позбавляє позивача права на судовий захист та не визначає наперед результату розгляду справи по суті. Питання правомірності рішення відповідача, дотримання ним установленої процедури та наявності у позивача права на відстрочку має бути вирішене за результатами повного дослідження доказів у справі.

Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку, що суд першої інстанції допустив такі порушення норм процесуального права, які зумовлюють скасування оскаржуваної ухвали.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що ухвала Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.04.2026 в адміністративній справі №160/7990/26 про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову постановлена з додержанням норм процесуального права, а підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 150, 151, 308, 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.04.2026 в адміністративній справі №160/7990/26- залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий - суддя С.В. Сафронова

суддя В.В. Кальник

суддя Д.В. Чепурнов