Постанова від 12 жовтня 2026 р. у справі №440/3683/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2026 р.Справа № 440/3683/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Семененко М.О. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.07.2026, головуючий суддя І інстанції: Г.В. Костенко, повний текст складено 14.07.26 по справі № 440/3683/26

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДПС у Полтавській області

про скасування наказу

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДПС в Полтавській області, в якій просить: визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДПС у Полтавській області від 18.03.2026 №16-дс "Про накладення дисциплінарного стягнення".

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 14.07.2026 позовну заяву ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління ДПС у Полтавській області від 18.03.2026 №16-дс "Про накладення дисциплінарного стягнення". Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Полтавській області судові витрати зі сплати судового збору на суму 1064,96 грн. та 10000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Головне управління ДПС у Полтавській області подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Апелянт стверджує, що обов`язок державного службовця дотримуватися антикорупційного законодавства є самостійним законодавчим обов`язком, а неповне відображення відомостей у декларації може утворювати дисциплінарний проступок незалежно від того, чи передбачено відповідні дії посадовою інструкцією. Також відповідач зазначає, що обставини справи підтверджують наявність усіх елементів дисциплінарного проступку, а відсутність майнової шкоди не виключає відповідальності. На думку апелянта, суд першої інстанції неправильно оцінив докази та не врахував практику Верховного Суду щодо дисциплінарної відповідальності за порушення правил декларування. Окремо апелянт заперечує проти стягнення на користь позивачки витрат на професійну правничу допомогу, вважаючи суму 10 000 грн неспівмірною зі складністю справи та фактичним обсягом наданих адвокатом послуг. Просить суд скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.07.2026 по справі № 440/3683/26 та ухвалити нове судове рішення, в якому відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 по справі № 440/3683/26

ОСОБА_1 подала до суду відзив на апеляційну скаргу , заперечує проти доводів апелянта, зазначаючи, що вони не відповідають обставинам справи та наявним доказам. Наголошувала на відсутності складу дисциплінарного проступку, оскільки обов`язок подання декларації встановлений Законом України «Про запобігання корупції», а не посадовою інструкцією, і відповідач не конкретизував, які саме посадові обов`язки нею порушено. Також зазначала, що станом на 2024 рік право оренди спірної земельної ділянки за її чоловіком не було підтверджене відомостями Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а дисциплінарна комісія не забезпечила повного та об`єктивного з`ясування відповідних обставин. Позивачка вважала безпідставною кваліфікацію її дій як порушення правил етичної поведінки та правопорушення, пов`язаного з корупцією, а також заперечувала правомірність внесення відомостей про неї до відповідного реєстру. Крім того, зазначала, що суд першої інстанції обґрунтовано зменшив заявлені витрати на правничу допомогу з 30 000 грн до 10 000 грн, дотримавшись принципів розумності та співмірності. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Учасникам по даній справі було направлено судом апеляційної інстанції та отримано останніми копії ухвал Другого апеляційного адміністративного суду про відкриття апеляційного провадження та про призначення даної справи до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження, у т.ч. копію апеляційної скарги, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного листа.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції , що ОСОБА_1 з 07.05.2010 року була призначена у Карлівську міжрайонну державну податкову інспекцію на конкурсній основі на посаду головного спеціаліста з питань роботи персоналу (на період відпустки по догляду за дитиною основного працівника). Цього ж дня прийняла присягу державного службовця (ст. 17 Закону України "Про державну службу" від 16.12.1993 року).

Позивач була переведена 15.11.2024 в Головному Управлінні Державної податкової служби у Полтавській області у зв`язку зі змінами в організаційній структурі і штатному розписі на посаду головного державного інспектора відділу організації документування і роботи з документами управління організації роботи.

27.01.2026 ДПС України надіслало на адресу ГУ ДПС у Полтавській області листа, в якому повідомила наступне: "Північним управлінням Департаменту з питань запобігання та виявлення корупції ДПС України проведено аналіз інформації, наданої листом Головного управління ДПС у Полтавській області від 23.12.2025 року №8707/8/16-31-11-33 "Про результати спеціальної перевірки" стосовно ОСОБА_1 , для призначення на посаду категорії "Б" - заступника начальника відділу організації документування і роботи з документами управління організації роботи Головного управління ДПС у Полтавській області встановлено наступне.

"…Північне управління ознайомилось з матеріалами спеціальної перевірки та інформацією, зазначеною в листі Національного агентства з питань запобігання корупції від 05.12.2025 року № 49-01/98626-25 (вх. ГУ ДПС у Полтавській області від 11.12.2025 № 32093/5/16-31 про результати спеціальної перевірки щодо достовірності відомостей, зазначених особою у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2024 рік (дана декларація), поданої ОСОБА_1 .

Однак, в розділі 3 "Об`єкти нерухомості" декларації за 2024 рік відповідно до відомостей з Державного земельного кадастру кандидат на посаду не зазначив на праві власності члена його сім`ї (чоловіка) земельну ділянку (кадастровий номер 5321610100:50:002:0084).

Згідно Відомостей про державну реєстрацію земельної ділянки ОСОБА_3 є землекористувачем (орендарем) земельної ділянки (кадастровий номер 5321610100:50:002:0084) за адресою: АДРЕСА_1 . Земельна ділянка загальною площею 1138 м2 (договір від 25.04.2005 №1048, дата державної реєстрації права оренди 29.04.2005, зміни 29.03.2010).

Виходячи з вищевикладеного, в діях ОСОБА_1 вбачається порушення статті 46 Закону № 1700.

… Враховуючи зазначене, вважаємо за доцільне та необхідне розпочати дисциплінарне провадження стосовно головного державного інспектора відділу організації документування і роботи з документами управління організації роботи ГУ ДПС у Полтавській області Лебедь Лариси Миколаївни…".

04.02.2026 голова дисциплінарної комісії ГУ ДПС у Полтавській області Олександр Шепетя надіслав на електронну адресу позивача лист № 2916/6/16-31-01-дк яким повідомив, що відповідачем було видано наказ від 03.02.2026 року № 13-дп "Про порушення дисциплінарного провадження стосовно ОСОБА_1 ", відповідно до якого порушено дисциплінарне провадження відносно позивача, визначено склад дисциплінарної комісії з розгляду дисциплінарної справи та вказано термін - до 20.02.2026 року, для надання комісії пояснень і копій документів, що підтверджують або спростовують факт вчинення нею дисциплінарного проступку.

16.02.2026 позивач надала письмові пояснення № 216/16-31-01-02-06 щодо обставин, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження. В даних поясненнях ОСОБА_1 зазначила, що із своїм чоловіком ОСОБА_3 перебуває у зареєстрованому шлюбі з 08.09.2020 року. Для кожного із подружжя – це другий шлюб і у них є взаємна домовленість про невтручання в певні життєві обставини, які мали місце до укладання ними цього шлюбу. Тому про наявність чи відсутність у чоловіка права власності (права користування) на земельну ділянку, позивач могла і не знати. Під час заповнення декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави за 2024 рік їй чоловік повідомив, що не має у власності земельних ділянок. Даний факт був підтверджений шляхом отримання нею Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Отримати інформацію із Державного земельного кадастру про наявність чи відсутність у власності чи користуванні земельної ділянки у іншої особи, без зазначення кадастрового номеру теж не можливо. Також в своїх поясненнях позивач зазначає, що при подачі декларації умислу на приховування будь яких відомостей у неї не було. А дане непорозуміння не пов`язане з виконанням нею функціональних обов`язків та не виникло під час здійснення службових повноважень. Крім того, у своїх діях не вбачає склад дисциплінарного проступку, наполягає на відсутності своєї вини, а також правових підстав для притягнення її до дисциплінарної відповідальності.

19.02.2026 на ім`я позивача був надісланий лист, яким її було повідомлено про призначення засідання дисциплінарної комісії щодо розгляду дисциплінарної справи на 26.02.2026 року на 15-45 год.

24.02.2026 позивач направила до дисциплінарної комісії доповнення № 257/16-31-01-02 06 до раніше направлених пояснень від 16.02.2026 року. В даному документі було зазначено, що декларацію за 2024 рік подано нею було у строки та в порядку, визначені Закону України "Про запобігання корупції". За результатами автоматизованої перевірки декларації в особистому кабінеті суб`єкта декларування на офіційному веб-сайті НАЗК сформовано довідку від 24.06.2025 року, відповідно до якої порушень вимог законодавства не встановлено. Також зазначено, що інформацію щодо земельної ділянки слід врахувати в наступному звітному періоді.

27.02.2026 позивач відправила до дисциплінарної комісії додаткові доповнення №275/16-31-01-02 06 до раніше направлених пояснень від 16.02.2026 року та від 24.02.2026 року, в яких в черговий раз надала письмові пояснення та додала до них докази відсутності її вини у вчиненні дисциплінарного проступку.

За результатами дисциплінарного провадження дисциплінарна комісія подала суб`єкту призначення подання від 09.03.2026 року №333/16-31-01-дк, яким запропонувала застосувати до головного державного інспектора відділу організації документування і роботи з документами управління організації роботи Лебедь Лариси дисциплінарне стягнення у вигляді попередження про неповну службову відповідність.

12.03.2026 ОСОБА_1 подала на ім`я начальника ГУ ДПС у Полтавській області Левченка Сергія пояснення перед накладенням дисциплінарного стягнення в порядку ст. 75 Закону України "Про державну службу". В даному документі позивач зазначила, що усі відомості щодо оренди земельної ділянки нею відображені в декларації за 2025 рік, умисел і вина в її діях відсутні, державі не завдано жодних збитків, а отже прохала керівника не застосовувати до неї дисциплінарне стягнення.

18.03.2026 відповідач під розпис вручили позивачу наказ від 18.03.2026 року №16-дс "Про накладення дисциплінарного стягнення".

Позивачка не погоджується з оскаржуваним наказом, оскільки вважає його необґрунтованим, протиправним та таким, що порушує її законні права та інтереси, що і стало підставою для звернення до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із відсутності належних доказів вчинення позивачкою дисциплінарного проступку, необґрунтованості кваліфікації її дій за пунктами 2 та 5 частини другої статті 65 Закону України «Про державну службу», неповного з`ясування дисциплінарною комісією обставин справи та недоведеності правомірності застосованого дисциплінарного стягнення.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, правильність установлення судом першої інстанції обставин справи та застосування норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.

На підставі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, правовий статус державного службовця регулює Закон України "Про державну службу" від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закону № 889-VIII ) .

Відповідно до положень частин 1, 3 статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

За приписами пунктів 1, 8 частини 1статті 8 Закону № 889-VIII державний службовець зобов`язаний: дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; виконувати рішення державних органів, накази (розпорядження), доручення керівників, надані на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України.

Державні службовці виконують також інші обов`язки, визначені у положеннях про структурні підрозділи державних органів та посадових інструкціях, затверджених керівниками державної служби в цих органах, та контракті про проходження державної служби (у разі укладення).

Згідно зі статтею 62 Закону № 889-VIII державний службовець зобов`язаний виконувати обов`язки, визначені статтею 8 цього Закону, а також: 1) не допускати вчинків, несумісних із статусом державного службовця; 2) виявляти високий рівень культури, професіоналізм, витримку і тактовність, повагу до громадян, керівництва та інших державних службовців; 3) дбайливо ставитися до державного майна та інших публічних ресурсів. Державний службовець особисто виконує покладені на нього посадові обов`язки.

Частиною 1 статті 64 Закону № 889-VIII передбачено, що за невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, визначених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами у сфері державної служби, посадовою інструкцією, а також порушення правил етичної поведінки та інше порушення службової дисципліни державний службовець притягається до дисциплінарної відповідальності у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини 1 статті 65 Закону № 889-VIII підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення.

У силу вимог пункту 5 частини 2 статті 65 Закону № 889-VIII дисциплінарним проступком є невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень.

За змістом частини 1 статті 66 Закону № 889-VIII до державних службовців застосовується один із таких видів дисциплінарного стягнення: 1) зауваження; 2) догана; 3) попередження про неповну службову відповідність; 4) звільнення з посади державної служби.

У разі допущення державним службовцем дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 4, 5, 12 та 15 частини другої статті 65 цього Закону, суб`єктом призначення або керівником державної служби такому державному службовцю може бути оголошено догану (частина 3 статті 66Закону № 889-VIII).

Відповідно до частини 1 статті 67 Закону № 889-VIII дисциплінарне стягнення має відповідати характеру і тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку та ступеню вини державного службовця. Під час визначення виду дисциплінарного стягнення необхідно враховувати характер дисциплінарного проступку, обставини, за яких він був вчинений, настання тяжких наслідків, добровільне відшкодування заподіяної шкоди, попередню поведінку державного службовця та його ставлення до виконання посадових обов`язків.

Згідно з положеннями частин 2 - 4 статті 67 Закону № 889-VIII обставинами, що пом`якшують відповідальність державного службовця, є: 1) усвідомлення та визнання своєї провини у вчиненні дисциплінарного проступку; 2) попередня бездоганна поведінка та відсутність дисциплінарних стягнень; 3) високі показники виконання службових завдань; 4) вжиття заходів щодо попередження, відвернення або усунення настання тяжких наслідків, які настали або можуть настати в результаті вчинення дисциплінарного проступку, добровільне відшкодування заподіяної шкоди; 5) вчинення проступку під впливом погрози, примусу або через службову чи іншу залежність; 6) вчинення проступку внаслідок неправомірних дій керівника.

Під час застосування дисциплінарного стягнення можуть враховуватися також інші, не зазначені у частині другій цієї статті, обставини, що пом`якшують відповідальність державного службовця.

Обставинами, що обтяжують відповідальність державного службовця, є: 1) вчинення дисциплінарного проступку у стані алкогольного сп`яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або токсичних засобів; 2) вчинення дисциплінарного проступку повторно, до зняття в установленому порядку попереднього стягнення; 3) вчинення проступку умисно на ґрунті особистої неприязні до іншого державного службовця, у тому числі керівника, чи помсти за дії чи рішення щодо нього; 4) вчинення проступку умисно з мотивів неповаги до держави і суспільства, прав і свобод людини, окремих соціальних груп; 5) настання тяжких наслідків або заподіяння збитків внаслідок вчинення дисциплінарного проступку.

Згідно з частиною 1 статті 69 Закону № 889-VIII для здійснення дисциплінарного провадження з метою визначення ступеня вини, характеру і тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку утворюється дисциплінарна комісія з розгляду дисциплінарних справ (дисциплінарна комісія).

Постановою Кабінету Міністрів України від 04.12.2019 № 1039 затверджено Порядок здійснення дисциплінарного провадження, який визначає процедуру здійснення дисциплінарними комісіями з розгляду дисциплінарних справ дисциплінарних проваджень стосовно державних службовців (Порядок № 1039).

Пунктом 33 Порядку № 1039 визначено, що Комісія, дисциплінарна комісія розглядає належним чином сформовану дисциплінарну справу та за результатами такого розгляду приймає рішення про наявність чи відсутність у діях державного службовця дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності, про що зазначається у протоколі засідання.

Комісія, дисциплінарна комісія повинна встановити: чи мали місце обставини, на підставі яких порушено дисциплінарне провадження; чи містять дії державного службовця ознаки дисциплінарного проступку; чим характеризується дисциплінарний проступок, обставини, за яких він був вчинений, обставини, що пом`якшують чи обтяжують відповідальність, результати оцінювання службової діяльності державного службовця, наявність заохочень, стягнень та його ставлення до державної служби; чи підлягає державний службовець притягненню до дисциплінарної відповідальності; який вид дисциплінарного стягнення може бути застосований до державного службовця.

За приписами частин 10, 11 статті 69 Закону № 889-VIII результатом розгляду дисциплінарної справи є пропозиція Комісії або подання дисциплінарної комісії, які мають рекомендаційний характер для суб`єкта призначення.

Суб`єкт призначення протягом 10 календарних днів зобов`язаний прийняти рішення на підставі пропозиції Комісії або подання дисциплінарної комісії або надати вмотивовану відмову протягом цього строку.

Відповідно до частини 2 статті 74 Закону № 889-VIII дисциплінарне стягнення може бути накладено тільки у разі встановлення факту вчинення дисциплінарного проступку та вини державного службовця.

Згідно з частиною 1 статті 77 Закону № 889-VIII рішення про накладення на державного службовця дисциплінарного стягнення чи закриття дисциплінарного провадження приймає суб`єкт призначення протягом 10 календарних днів з дня отримання пропозицій Комісії, подання дисциплінарної комісії у державному органі. Рішення оформляється відповідним актом суб`єкта призначення.

За змістом частини 2 статті 77 Закону № 889-VIII у рішенні, яке оформляється наказом (розпорядженням), зазначаються найменування державного органу, дата його прийняття, відомості про державного службовця, стислий виклад обставин справи, вид дисциплінарного проступку і його юридична кваліфікація, вид застосованого дисциплінарного стягнення.

Аналіз наведених положень Закону № 889-VIII Порядку № 1039 свідчить про те, що підставою для застосування дисциплінарного стягнення є вчинення особою дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених Законом № 889-VIII та іншими нормативно-правовими актами.

Ці обставини, як і характер дисциплінарного проступку, обставини, за яких він учинений, настання тяжких наслідків, добровільне відшкодування заподіяної шкоди, попередню поведінку державного службовця та його ставлення до виконання посадових обов`язків з`ясовуються під час службового розслідування та/або прийняття рішення про накладення дисциплінарного стягнення чи закриття дисциплінарного провадження. Рішення суб`єкта призначення про накладення дисциплінарного стягнення має ґрунтуватись на матеріалах дисциплінарної справи.

Об`єктивною стороною дисциплінарного проступку є вчинення державним службовцем дій чи бездіяльності, або прийняття рішення, що містять ознаки протиправності, тобто, суперечать вимогам законодавства. Водночас, з суб`єктивної сторони дисциплінарний проступок характеризується наявністю вини державного службовця, під чим розуміється ставлення останнього до своїх протиправних дій чи бездіяльності, або рішення і їх шкідливих наслідків.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду від 28.04.2020 у справі № 822/46/18.

Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.

Відповідний висновок щодо застосування норм права міститься у постанові Верховного Суду від 10.12.2020 у справі № 812/831/16.

За змістом частини першої статті 65 Закону № 889-VIII підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає в невиконанні або неналежному виконанні посадових обов`язків та інших вимог, установлених законом і нормативно-правовими актами.

Пунктом 2 частини другої статті 65 цього Закону до дисциплінарних проступків віднесено порушення правил етичної поведінки державних службовців, а пунктом 5 цієї частини — невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів, розпоряджень і доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень.

Водночас відповідно до частини другої статті 74 Закону № 889-VIII дисциплінарне стягнення може бути накладено лише в разі встановлення факту вчинення дисциплінарного проступку та вини державного службовця. Отже, законодавець пов`язує можливість застосування дисциплінарного стягнення не лише з наявністю певної поведінки, а й з установленням її протиправності та винного характеру.

Згідно з частиною першою статті 67 Закону № 889-VIII дисциплінарне стягнення має відповідати характеру й тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку та ступеню вини державного службовця. Під час визначення виду стягнення належить ураховувати характер проступку, обставини, за яких його вчинено, настання тяжких наслідків, попередню поведінку державного службовця та його ставлення до виконання посадових обов`язків.

За приписами статті 69 Закону № 889-VIII дисциплінарна комісія під час дисциплінарного провадження повинна з`ясувати обставини, на підставі яких порушено провадження, наявність у діях державного службовця ознак дисциплінарного проступку, характер проступку, обставини його вчинення, обставини, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, попередню поведінку державного службовця та його ставлення до виконання посадових обов`язків. Результати дисциплінарного провадження мають ґрунтуватися на належному дослідженні матеріалів справи.

При цьому частинами першою та другою статті 77 Закону № 889-VIII установлено, що рішення про накладення дисциплінарного стягнення оформлюється відповідним актом суб`єкта призначення, у якому, зокрема, мають бути зазначені обставини справи, вид дисциплінарного проступку, його юридична кваліфікація та вид застосованого дисциплінарного стягнення.

З наведених положень законодавства вбачається, що притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності вимагає встановлення конкретних фактичних обставин, які свідчать про вчинення ним проступку, наявності вини, належної правової кваліфікації його дій чи бездіяльності та обґрунтованості обраного виду стягнення.

Такий правовий підхід відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 28 квітня 2020 року у справі № 822/46/18 та від 16 березня 2021 року у справі № 140/2819/19, відповідно до яких під час вирішення питання про дисциплінарну відповідальність необхідно встановити протиправність поведінки державного службовця, його вину та інші обставини, що мають значення для визначення характеру й тяжкості проступку та обрання дисциплінарного стягнення.

Подібний підхід застосовано Верховним Судом у постановах від 26 січня 2022 року у справі № 620/3972/21 та від 23 листопада 2023 року у справі № 420/14443/22, у яких наголошено на необхідності перевірки того, чи прийнято рішення про дисциплінарну відповідальність у межах повноважень і в установленому законом порядку, чи наявний у діянні особи склад дисциплінарного проступку, чи існують законні підстави для застосування стягнення та чи є воно пропорційним учиненому діянню.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції» у декларації зазначаються відомості про об`єкти нерухомості, що належать суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або перебувають у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми правочину, внаслідок якого набуте таке право.

Отже, обов`язок декларування не обмежується об`єктами нерухомості, які перебувають у власності декларанта або членів його сім`ї, а поширюється також на нерухомість, якою вони користуються на підставі договору оренди чи іншого правового титулу.

У наданих поясненнях 16.02.2026 року позивачка зазначила щодо обставин, які стали підставою для порушення дисциплінарного провадження. В даних поясненнях ОСОБА_1 зазначила, що із своїм чоловіком ОСОБА_3 перебуває у зареєстрованому шлюбі з 08.09.2020 року. Для кожного із подружжя – це другий шлюб і у них є взаємна домовленість про невтручання в певні життєві обставини, які мали місце до укладання ними цього шлюбу. Тому про наявність чи відсутність у чоловіка права власності (права користування) на земельну ділянку, позивач могла і не знати. Під час заповнення декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави за 2024 рік їй чоловік повідомив, що не має у власності земельних ділянок. Даний факт був підтверджений шляхом отримання нею Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Отримати інформацію із Державного земельного кадастру про наявність чи відсутність у власності чи користуванні земельної ділянки у іншої особи, без зазначення кадастрового номеру теж не можливо. Також в своїх поясненнях позивач зазначає, що при подачі декларації умислу на приховування будь яких відомостей у неї не було. А дане непорозуміння не пов`язане з виконанням нею функціональних обов`язків та не виникло під час здійснення службових повноважень. Крім того, у своїх діях не вбачає склад дисциплінарного проступку, наполягає на відсутності своєї вини, а також правових підстав для притягнення її до дисциплінарної відповідальності.

За результатами розгляду дисциплінарної справи Комісією зроблено висновок про наявність в її діях дисциплінарного проступку та підстав для притягнення до дисциплінарної відповідальності за порушення передбаченого пунктами 2 та 5 частини другої статті 65 Закону України "Про державну службу" від 10.12.2015 № 889-VIII, а саме: порушення правил етичної поведінки державних службовців, невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень, зокрема невиконання нею вимог пункту 2 частини першої статті 46 Закону України "Про запобігання корупції" від 14.10.2014 № 1700-VII щодо зазначення у декларації об`єктів нерухомості, що належить суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16.03.2021 у справі № 140/2819/19, суд зробив висновок, що для накладення дисциплінарного стягнення уповноваженому органу необхідно встановити наявність протиправної поведінки державного службовця, шкідливих наслідків та причинного зв`язку між ними і поведінкою особи, що притягається до відповідальності. Протиправність поведінки полягає у порушенні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених Законом № 889-VIII та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення. Також необхідно враховувати інші обставини, що мають значення: характер дисциплінарного проступку, обставини, за яких він був вчинений, настання тяжких наслідків, добровільне відшкодування заподіяної шкоди, попередню поведінку державного службовця та його ставлення до виконання посадових обов`язків.

Тобто, для застосування дисциплінарного стягнення уповноваженому органу необхідно встановити наявність всіх елементів складу дисциплінарного проступку - об`єкту, об`єктивної сторони, суб`єкта, суб`єктивної сторони, а також врахувати інші обставини, що мають значення: ступінь тяжкості, наявність шкоди, особу працівника. Об`єктивна сторона дисциплінарного проступку складається з протиправної поведінки суб`єкта (працівника), шкідливих наслідків та причинного зв`язку між ними і поведінкою особи, що притягається до відповідальності. Протиправність поведінки полягає у порушенні трудових обов`язків, закріплених нормами спеціального законодавства про працю, які регламентовані зокрема Законом № 889-VII, положеннями, посадовими інструкціями, а також у порушенні або невиконанні наказів і розпоряджень роботодавця, уповноваженої ним адміністрації.

В той же час, за наведеною нормою підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок, сутність якого полягає у невиконанні чи неналежному виконанні особою посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їх повноважень.

Суб`єкт владних повноважень, своєю чергою, повинен довести суду правомірність свого рішення належними, допустимими та достатніми доказами, зокрема, матеріалами дисциплінарної справи, тощо.

У постановах від 26.01.2022 у справі № 620/39721, від 23.11.2023 у справі № 420/14443/22 Верховний Суд вказав, що стосовно правової оцінки правильності й обґрунтованості рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності, то вона повинна фокусуватися насамперед на такому: чи прийнято рішення у межах повноважень, у порядку та спосіб, встановлені Конституцією та законами України; чи дійсно у діянні особи є склад дисциплінарного порушення; чи є встановлені законом підстави для застосування дисциплінарного стягнення; чи є застосований вид стягнення пропорційним (співмірним) із учиненим діянням.

Також для застосування дисциплінарного стягнення уповноваженому органу необхідно встановити наявність всіх елементів складу дисциплінарного проступку - об`єкту, об`єктивної сторони, суб`єкта, суб`єктивної сторони, а також врахувати інші обставини, що мають значення: ступінь тяжкості, наявність шкоди, особу працівника. Об`єктивна сторона дисциплінарного проступку складається з протиправної поведінки суб`єкта (працівника), шкідливих наслідків та причинного зв`язку між ними і поведінкою особи, що притягається до відповідальності. Протиправність поведінки полягає у порушенні трудових обов`язків, закріплених нормами спеціального законодавства про працю, які регламентовані зокрема Законом № 889-VII, положеннями, посадовими інструкціями, а також у порушенні або невиконанні наказів і розпоряджень роботодавця, уповноваженої ним адміністрації.

Подібні за своїм змістом правові висновки сформовано Верховним Судом у постановах від 04 вересня 2020 у справі №826/6165/17, від 26 січня 2021 у справі №420/2949/19, від 16 березня 2021 у справі №140/2819/19 тощо.

Разом з тим, у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16.03.2021 у справі №140/2819/19, суд дійшов висновку, що для накладення дисциплінарного стягнення уповноваженому органу необхідно встановити наявність протиправної поведінки державного службовця, шкідливих наслідків та причинного зв`язку між ними і поведінкою особи, що притягається до відповідальності. Протиправність поведінки полягає у порушенні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених Законом № 889-VIII та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення. Також необхідно враховувати інші обставини, що мають значення: характер дисциплінарного проступку, обставини, за яких він був вчинений, настання тяжких наслідків, добровільне відшкодування заподіяної шкоди, попередню поведінку державного службовця та його ставлення до виконання посадових обов`язків.

За приписами статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Таким чином, при наданні оцінки правомірності порядку накладання на позивача дисциплінарного стягнення та законності обставин його накладення, слід виходити із загальних правил притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, передбачених КЗпП України, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про державну службу".

Отже, наказ про притягнення до дисциплінарної відповідальності повинен містити чітке формулювання суті та обставин допущеного працівником проступку, підстави прийняття рішення про притягнення до відповідальності, час вчинення і час виявлення самого проступку та обґрунтування обрання певного виду стягнення, з урахуванням передбачених законодавством обставин.

Сутність дисциплінарного проступку полягає у невиконанні чи неналежному виконанні особою службової дисципліни. Такими обставинами є виключно фактичні дані, що свідчать про реальну наявність у діях особи ознак дисциплінарного проступку, зокрема, протиправної поведінки, шкідливих наслідків та причинного зв`язку між ним і дією (бездіяльністю) порушника дисципліни.

Як вже вище зазначалося, що склад дисциплінарного проступку утворюють об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.

Так , за результатами розгляду дисциплінарної справи відносно позивача дисциплінарна комісія дійшла висновку про наявність у її діях ознак дисциплінарного проступку, передбаченого пунктами 2 та 5 частини другої статті 65 Закону України № 889-VIII, а саме: невиконання нею вимог пункту 2 частини першої статі 46 Закону № 1700 щодо зазначення у декларації об`єктів нерухомості, що належать суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладання правочину, внаслідок якого набуте таке право. (У листі НАЗК від 05.12.2025 року № 41-01/98626-25 (вх. ГУ ДПС у Полтавській області від 11.12.2025 № 32093/5/16-31) про результати спеціальної перевірки щодо достовірності відомостей зазначених особою у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2024 рік, яку було подано ОСОБА_4 , звернуто увагу на те, що у розділі 3 "Об`єкти нерухомості" декларації за 2024 рік, відповідно до відомостей з ДЗК кандидат на посаду не зазначив на праві власності члена його сім`ї (чоловіка) земельну ділянку (кадастровий номер 5321610100:50:002:0084), що є по за межами посадових обов`язків. Крім того, на аркуші 10 оскаржуваного наказу вказано наступне: "…Об`єктом дисциплінарного проступку, вчиненого ОСОБА_4 , є частина перша статті 38; пункт 2 частини першої статті 46 Закону № 1700, пункт 3.1 розділу 3 "Загальні обов`язки Працівників", підпункти 3.4.1. та 3.4.3. пункту 3.4 розділу 3 "Доброчесність" ПЕП; пункти 2.3 та 2.6. розділу 2 "Етичні принципи ДПС", пункти 3.15 та 3.23 розділу 3 "Повноваження та обов`язки керівництва та працівників органів ДПС", пункт 5.3 розділу 5 2Критерії доброчесності" Кодексу етичної поведінки; пункти 2 та 9 статті 8 Закону № 889, правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні".

Слід зазначити, що невиконання чи неналежне виконання посадових обов`язків полягає у не вчиненні чи неналежному вчиненні особою дій у межах наданих їй законом прав та обов`язків. Для того, щоб визначити, чи мало місце вчинення таких дій, необхідно з`ясувати компетенцію державного службовця (суб`єктивну сторону) і порівняти її із вчиненими діями (об`єктивну сторону).

Разом з тим, дисциплінарне стягнення має відповідати характеру і тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку та ступеню вини державного службовця.

В оскаржуваному наказі як підстава притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді попередження про неповну службову відповідність є вчинення позивачем дисциплінарних проступків, передбачених п. 2 та п. 5 ч. 2 ст. 65 Закону України № 889.

Підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов`язків та інших вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення (ч. 1 ст. 65 Закону України № 889-VIII).

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 65 Закону України № 889-VIII дисциплінарним проступком, зокрема є невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень.

Також відповідач, обґрунтовуючи оскаржуваний наказ на аркуші 11 зазначеного наказу вказав наступне, що "..Згідно ч. 2 ст. 65 Закону України № 889 дисциплінарним проступком є порушення правил етичної поведінки державних службовців та невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень...".

Як вказувалося вище, підставою для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності слугувало не зазначення нею, як державним службовцем, у декларації за 2024 рік об`єкта нерухомості, що знаходиться в оренді члена її сім`ї (чоловіка), а саме: земельної ділянки, загальною площею 1138 м2 (кадастровий номер 5321610100:50:002:0084), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , (договір оренди від 25.04.2005 № 1048, дата державної реєстрації права оренди 29.04.2005, зміни зареєстровані 29.03.2010). При цьому, відповідач фактично кваліфікував такі дії позивача як порушення правил етики державного службовця та невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів державних органів, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їх повноважень.

З матеріалів дисциплінарного провадження відносно позивача, не вбачається, щоб дисциплінарна комісія під час проведення дисциплінарного розслідування встановила факт нанесення будь-якої шкоди ОСОБА_1 внаслідок того, що вона не зазначила в декларації за 2024 рік земельної ділянки, яка знаходиться в оренді її чоловіка ОСОБА_3 .

Тобто, дисциплінарна комісія, констатуючи невиконання позивачем вимог посадової інструкції головного державного інспектора відділу організації документування і роботи з документами управління організації роботи ОСОБА_1 , яка затверджена в.о. начальника ГУ ДПС 15.11.2024 року, не довела належними та допустимими доказами як об`єктивної, так і суб`єктивної сторони дисциплінарного проступку в діях позивача, а також ступінь його вини і шкідливих наслідків.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Пунктами 1 та 2 ст. 651 Закону України "Про запобігання корупції" визначено, що за вчинення корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень особи, зазначені ч.1 ст. 3 цього Закону, притягаються до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку.

Закон України "Про запобігання корупції" у статті 651 чітко визначає, що особа може нести дисциплінарну відповідальність за правопорушення, пов`язане з корупцією або за корупційне правопорушення в тому випадку коли її не притягнуто до відповідальності за вчинення кримінального чи адміністративного правопорушення. Іншого законом не передбачено. Це означає, що діяльність суб`єктів на які поширюється вимоги законодавства про запобігання корупції потрібно диференціювати на два види дисциплінарної відповідальності: дисциплінарна відповідальність загальна (за порушення службової дисципліни) і дисциплінарна відповідальність спеціальна як правопорушення пов`язане з корупцією (той випадок коли за порушення вимог антикорупційного законодавства особа притягується до дисциплінарної відповідальності в порядку, визначеному Законом № 1700-VII (ст. 651). Адже, у випадку спеціальної дисциплінарної відповідальності (правопорушення пов`язане з корупцією) таке притягнення до дисциплінарної відповідальності має ряд негативних наслідків для особи. Зокрема, особа вноситься в реєстр корупціонерів і це впливає на подальше проходження нею служби (переміщення, призначення на певні посади, звільнення зі служби тощо). В свою чергу загальна дисциплінарна відповідальність немає таких наслідків (певних обтяжень чи обмежень), а тому коли кваліфікується діяння особи його необхідно розмежовувати: чи це діяння є звичайним дисциплінарним проступком, чи це діяння є дисциплінарним проступком, яке порушує вимоги антикорупційного законодавства і тому воно вважається правопорушенням, пов`язаним з корупцією і за таке особа має бути притягнена у встановленому порядку із включенням в реєстр корупціонерів.

В даному випадку хибно кваліфіковано дії позивача як правопорушення, пов`язане з корупцією, оскільки воно не відповідає тим вимогам, які законодавець ставить до порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності (ст. 651), більше того, таке притягнення призвело до ряду негативних наслідків для особи, ряду обмежень (внесення в реєстр корупціонерів) тому що цей проступок не є характерним для правопорушення, пов`язаного з корупцією, адже тут відсутні корупційні складові.

Отже, підсумовуючи все вищезазначене, вважаємо, що ні дисциплінарна комісія, утворена відповідачем, ні сам відповідач не визначили вірно вид дисциплінарного проступку, який вчинила ОСОБА_1 .

Відповідачем не доведено факту вчинення ОСОБА_1 дисциплінарних проступків: порушення правил етичної поведінки державних службовців та невиконання або неналежне виконання посадових обов`язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень.

У поданні комісії не зазначено, що виявлені недоліки та порушення призвели до тяжких наслідків. Доказів спричинення діями позивачки тяжких наслідків немає.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, набула чинності для України 11 вересня 1997 року) "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Рішення суб`єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб`єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.

Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.

Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Також, прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб`єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.

Отже, висновки та рішення суб`єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності не притягувалась, а тому догана є не співмірним дисциплінарним заходом.

Враховуючи викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наказ Головного управління ДПС у Полтавській області від 18 березня 2026 року №16-дс "Про накладення дисциплінарного стягнення" є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуваний наказ прийнято на підставі подання дисциплінарної комісії, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки подання комісії має рекомендаційний характер і не звільняє суб`єкта призначення від обов`язку самостійно перевірити достатність матеріалів дисциплінарної справи, надати оцінку поясненням державного службовця та мотивувати рішення про застосування конкретного дисциплінарного стягнення.

Не є достатнім спростуванням висновків суду першої інстанції й посилання відповідача на обов`язковість вимог антикорупційного законодавства. Колегія суддів не заперечує, що зазначення відомостей про об`єкти нерухомості, які перебувають у користуванні членів сім`ї суб`єкта декларування, є вимогою пункту 2 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції». Водночас дотримання цієї вимоги та наявність підстав для застосування конкретного дисциплінарного стягнення є взаємопов`язаними, але не тотожними питаннями. Обов`язковість законодавчої вимоги не усуває необхідності дотримання встановленої законом процедури дисциплінарного провадження, доведення вини та індивідуалізації відповідальності.

Так само сам по собі висновок про можливе порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» не звільняє відповідача від обов`язку належно визначити вид дисциплінарного проступку. Згідно зі статтями 65, 67 та 77 Закону України «Про державну службу» рішення про накладення дисциплінарного стягнення повинно містити стислий виклад обставин справи, вид дисциплінарного проступку та його юридичну кваліфікацію. Отже, посилання на загальні вимоги доброчесності або на необхідність дотримання антикорупційного законодавства не може замінити конкретного встановлення фактичних обставин та мотивів прийняття рішення.

Не заслуговують на увагу й посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не врахував суспільну значущість належного декларування майна державними службовцями. Забезпечення достовірності декларування дійсно є важливою складовою запобігання корупції та підтримання довіри до публічної служби. Однак суспільна значущість відповідної мети не звільняє орган державної влади від обов`язку діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, установлені законом, і не дає підстав застосовувати дисциплінарні стягнення без належного обґрунтування.

З огляду на частину другу статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок доведення правомірності відповідного рішення покладається на відповідача. Відтак саме Головне управління ДПС у Полтавській області мало довести, що під час прийняття наказу від 18 березня 2026 року № 16-дс було належним чином установлено обставини дисциплінарного проступку, оцінено пояснення позивачки, правильно визначено юридичну кваліфікацію її дій та обґрунтовано застосування саме попередження про неповну службову відповідність.

Водночас доводи апеляційної скарги не спростовують установлених судом першої інстанції обставин щодо недостатності обґрунтування оскаржуваного наказу та недотримання вимог щодо індивідуалізації дисциплінарної відповідальності. Саме по собі повторення аргументів, викладених у відзиві на позовну заяву, без належного спростування висновків суду першої інстанції щодо оцінки доказів та застосування норм права не утворює підстав для скасування законного й обґрунтованого судового рішення.

Колегія суддів також бере до уваги, що відповідно до статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України під час перевірки рішень суб`єктів владних повноважень суд з`ясовує, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо, пропорційно, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення та своєчасно. Дотримання лише формальної процедури видання наказу не є достатнім, якщо його зміст не відповідає зазначеним критеріям законності.

За наведених обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції правильно встановив юридично значущі обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про протиправність наказу Головного управління ДПС у Полтавській області від 18 березня 2026 року № 16-дс «Про накладення дисциплінарного стягнення». Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи.

Щодо доводів апелянта в частині розподілу судових витрат понесених Позивачем під час розгляду справи.

Так, суд першої інстанції , оцінивши надані представником позивача докази у їх сукупності, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності та пропорційності судових витрат, а також зважаючи на задоволення позовних вимог частково, дійшов висновку про необхідність зменшення витрат на професійну правничу допомогу у цій справі до 10000,00 грн. та дійшов висновку щодо стягнення на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Полтавській області судові витрати зі сплати судового збору на суму 1064,96 грн. та 10000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо розподілу судових витрат, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Згідно з ч. 1 ст. 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення;

3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Згідно частини другої вказаної статті заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення.

Частиною 3 ст. 252 КАС України передбачено, що додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення, а в разі якщо суд вирішує лише питання про судові витрати - без повідомлення учасників справи.

У відповідності до змісту вказаної статті, додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої залишилися невирішеними певні вимоги особи, яка бере участь у справі.

Стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до статті 16 КАС України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

За вимогами статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За змістом частин другої - п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним з: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Тобто, суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити обґрунтованість рівня витрат на правничу допомогу у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

У разі недотримання вимог ч. 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Аналіз вищенаведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Положення частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя №R(81)7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

Згідно ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Частиною дев`ятою статті 139 КАС України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін.

При цьому принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як уже зазначалося вище, включає такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні від 23.01.2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України» зазначив, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

У зазначеному рішенні ЄСПЛ також підкреслено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою.

Крім того, у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

При визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.

Приписами п. 4 ч. 1 ст.1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI Про адвокатуру та адвокатську діяльність (далі - Закон № 5076-VI) передбачено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 Закону № 5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушення, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно зі ст. 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом часу.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України, від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України, від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Аналізуючи наведені правові норми, колегія суддів зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також їх розрахунку є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та у постановах Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 300/941/19 та від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.

Представник позивачки просив відшкодувати витрати на професійну правничу допомогу, розмір яких оцінив у 30000,00 грн.

На обґрунтування заявлених позивачем до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу представником позивача надано: договір про надання правничої допомоги №01-23/03/26 від 23.03.2026, укладеного з адвокатським бюро "Олена Панченко"; рахунок № 06/26 від 23.03.2026; акт приймання-передачі наданих послуг від 30.03.2026; ордер серія ВІ № 1381532 від 30.03.2026; посвідчення адвоката; свідоцтво про право зайняття адвокатською діяльністю № 471 від 27.06.2006 квитанцію від 23.03.2026.

Так, колегія суддів зазначає, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 07.05.2020 року у справі № 320/3271/19.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 02.09.2020 року у справі №826/4959/16 вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися у тому числі через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.

Згідно з ч.ч. 6, 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Тобто законодавець визначив, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат.

Колегія суддів враховує висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду викладені у постанові від 14.11.2019 у справі № 826/15063/18, згідно яких: «…суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо.

Дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, суд першої інстанції вірно вважає, що витрати на правову допомогу у розмірі 10000,00 грн є співмірними із складністю справи та фактично витраченим часом на виконання адвокатом робіт (наданих послуг).

Апеляційна скарга Головного управління ДПС у Полтавській області обґрунтована помилковістю висновків суду першої інстанції в частині наявності підстав для стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності розміру задоволених судом судових витрат із заявленими позовними вимогами.

Водночас, доводи апеляційної скарги не містять жодних обґрунтувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції щодо співмірності погоджених до відшкодування судових витрат із обсягом виконаних адвокатом робіт, так само як і не містять розрахунку суми витрат, які, за позицією відповідача, є належними до відшкодування, а зводяться фактично до суб`єктивної незгоди скаржника із розміром стягнутих витрат.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо стягнення судових витрат, пов`язаних з наданням професійної правової допомоги адвоката у розмірі 10000,0 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Полтвській області.

Доводи апеляційної скарги є безпідставними , не впливають на правомірність висновків суду, оскільки в апеляційній скарзі зазначено лише те, що постанова суду першої інстанції є незаконною, підлягає скасуванню у зв`язку із ненаданням судом належної правової оцінки обставинам справи та невірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, зміст апеляційної скарги , який повністю дублює заперечення на позов, подані до суду першої інстанції , містить виключно суб`єктивне бачення апелянта обставин справи, які розглянуто судом першої інстанції та надано належну правову оцінку, апелянтом у скарзі абсолютно не зазначено в чому ж конкретно виявилося ненадання судом першої інстанції належної правової оцінки обставинам справи, тобто які з них випали з поля зору суду, а які було досліджено невірно, а також не зазначено того, які ж висновки, натомість, повинні були б бути зроблені судом та не обґрунтовано в чому полягає невірність застосування судом норм матеріального права, які саме норми та яким чином було порушено чи неправильно застосовано та яких процесуальних норм адміністративного судочинства не було дотримано судом під час розгляду даної адміністративної справи, а також не зазначено які з поданих доказів суд дослідив неправильно або неповно, а відповідно і підстави для скасування постанови суду першої інстанції відсутні.

При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 14.07.2026 по справі № 440/3683/26 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло

Судді(підпис) (підпис) М.О. Семененко І.С. Чалий