Рішення від 08 жовтня 2026 р. у справі №753/23008/25 — Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/23008/25

провадження № 2/753/1836/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2026 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Лужецької О.Р.,

при секретарі - Григораш Н.М.,

за участю:

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2025 року ОСОБА_3 звернулася до ОСОБА_4 з позовом про визнання заповіту недійсним.

В обґрунтування вимог вказує, що 19.02.2019 року позивачем за договором купівлі-продажу було придбано у ОСОБА_5 у власність квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач є спадкоємцем за заповітом складеним 07.12.2018 року ОСОБА_4 (бабусею Відповідачки), яким все своє майно спадкодавець заповідала Відповідачці. Водночас, за тиждень до цього, 28.11.2018 року, ОСОБА_4 відчужила спірну квартиру за договором довічного утримання, який рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06.02.2024 року у справі № 753/4589/19 було визнано недійсним. Зі змісту рішення вбачається, що психічний стан ОСОБА_4 з 2015 року був нестабільним, постійно погіршувався, у зв`язку з чим дійшов висновку, що на день укладення договору довічного утримання остання не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, Виходячи з вищевикладеного, вважає, що укладаючи заповіт ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керуватися ними. За таких обставин, складений заповіт є недійсним з моменту його вчинення.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31.10.2025 цивільну справу № 753/23008/25 передано в провадження судді Лужецької О.Р.

Ухвалою судді від 21.11.2025 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. По справі призначено підготовче судове засідання.

14.01.2026 через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позов, в якому він проти позову заперечував та просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що доказів, того що ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними під час складення заповіту позивачем не надано, що свідчить про невиконання ним обов`язку з доказування та необґрунтованість пред`явлених позовних вимог.

Ухвалою суду від 30.07.2026 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала з підстав, викладених у позові та просила суд їх задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у відзиві. Просив суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним.

Заслухавши вступні слова сторін, дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази, суд дійшов такого висновку.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні, ОСОБА_4 була власницею квартири АДРЕСА_2 .

28 листопада 2018 року ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_6 договір довічного утримання, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Баранець А. М. і зареєстрований у реєстрі за №1172. За даним договором ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_6 свою квартиру АДРЕСА_2 , а ОСОБА_6 зобов`язується утримувати ОСОБА_4 за свої кошти довічно.

07 грудня 2018 року ОСОБА_4 склала заповіт, згідно з яким все своє майно вона заповідала ОСОБА_4 . Заповіт посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Браславською О. Г. і зареєстрований у реєстрі за №5-1472.

Також за життя спадкодавець ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом про визнання договору довічного утримання недійсним (справа № 753/547/19).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .

22 грудня 2018 року ОСОБА_4 звернулася до Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

19.02.2019 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується Інформаційною довідкою № 42584223 від 07.05.2025 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 06 лютого 2024 року у справі №753/4589/19, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 31жовтня 2024 року позов ОСОБА_4 , задоволено. Визнано договір довічного утримання, укладений 28 листопада 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , недійсним.

У жовтні 2024 року ОСОБА_4 звернулася до суду (цивільна справа № 753/19127/24) з позовом до ОСОБА_3 про витребування майна чужого незаконного володіння, а саме квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . В межах зазначеної справи, ОСОБА_3 було подано до ОСОБА_4 зустрічний позов про визнання заповіту недійсним. Однак, у прийнятті зустрічної позовної заяви судом було відмовлено, що стало підставою для звернення до суду з окремим позовом.

Звертаючись до суду з позовом про визнання заповіту недійсним позивач ОСОБА_3 просила визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 . Стверджувала, що з 2015 року психічний стан ОСОБА_4 був нестабільним, постійно погіршувався, а тому вважає, що укладаючи заповіт ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керуватися ними.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

Згідно із частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту. Отже, позивачем у справі такої категорії має бути учасник відповідних спадкових правовідносин, які виникли з приводу вирішення правового питання про прийняття спадщини, який обґрунтовано має правомірний інтерес щодо визначення юридичної долі спадщини.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини (частина перша статті 1222 ЦК України).

Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Статтею 1258 ЦК України визначено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Частиною першою статті 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Вимога про визнання заповіту недійсним або частково недійсним може заявлятись особою, права і законні інтереси якої порушено у зв`язку із складанням цього правочину, зокрема у випадку втрати цією особою права на спадкування за законом або через скасування заповіту на свою користь наступним заповітом.

В абз.2 п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено: оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга ст.3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

У п.5 постанови Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочину недійсними» вказано: відповідно до ст.215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до абз. 2 п.16, п. 20, 24 постанови Пленуму Верховного суду України від 30.05.2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини ,якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила.

У правовому висновку постанови від 03.04.2019 року у справі № 362/3878 /16-ц ВС зазначив: за змістом ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: - пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; - наявність підстав для оспорення правочину; - встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

При вирішенні спору про недійсність заповіту принципове значення має наявність в особи права на звернення до суду з відповідним позовом, тобто чи належить позивач до кола осіб, наділених правом на оскарження спірного заповіту. У випадку коли наявність чи відсутність заповіту не впливає на одержання такою особою права спадкування, суд відмовляє в позові. Це зумовлено тим, що закликання до спадкування спадкоємців за заповітом не порушує права та інтереси такої особи .

Згідно із роз`ясненнями, які містяться в абз. 15 п. 6 листа ВССУ від 16.05.2013 р. № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», в якості заінтересованих осіб, повноважних пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів) порушені у зв`язку із вчиненням заповіту.

Аналогічне правове тлумачення щодо суб`єктів - заінтересованих осіб, повноважених оспорити заповіт, викладене у правових позиціях Верховного Суду (постанови від 20.05.2021 року справа № 683/2807/18 , від 20.12.2021 року справа № 635/3664/16, від 26.05.2021 року справа № 639/348/17).

Установлені судом у справі фактичні обставини дозволяють зробити однозначний висновок, що позивач не відноситься до даної категорії осіб, оскільки не є спадкоємцем ОСОБА_4 .

Таким чином, позивач не наділена самостійними правомочностями відповідно до норм спадкового права вимагати за цим позовом перегляду волевиявлення ОСОБА_4 відносно розпорядження своїм майном за заповітом, який не порушує її суб`єктивні права на спадкове майно останнього.

Під час судового розгляду належними та допустимими доказами не підтверджено факт порушення прав позивача, складеним ОСОБА_4 на користь ОСОБА_4 заповітом, а також не встановлено у зв`язку із цим обставин і підстав для захисту такого права, шляхом визнання цього одностороннього правочину недійсним за позовом особи, яка фактично право на спадкування не набула.

Згідно з п.4 ч.4 ст. 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

За змістом наведених норм процесуального права суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право пред`явлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню. Виходячи з вказаних положень судовому захисту підлягає саме порушене право, тому відсутність доказів щодо наявності порушеного права є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Подібний правовий висновок викладений у постанові ВС від 16.06.2021 року у справі № 751/968/18

Тобто заповіт ОСОБА_4 та спадкування за ним визначеним спадкоємцем - ОСОБА_4 ніяким чином не порушує і не може порушувати законні права та інтереси позивача, яка не має спадкових прав на майно ОСОБА_4 (спадщину), а відповідно із цим та згідно вище приведеними нормами, ОСОБА_3 не є належним позивачем щодо оспорювання заповіту ОСОБА_4 , що є безумовною підставою у відмові у позові.

Суд за таких обставин не вправі оцінувати заповіт ОСОБА_4 на предмет його дійсності, як це описується і вимагається в позові, по суті, оскільки цей процес ініційований неналежним суб`єктом-позивачем, яка не є учасником даних спадкових правовідносин, а оспорюваний заповіт не зачіпає її суб`єктивних цивільних прав.

Усталеною практикою Європейського суду з прав людини визначено, що для того, щоб мати можливість звернутися за захистом до суду, особа має довести, що вона є жертвою порушення прав. Аби претендувати на статус жертви такого порушення, оспорюваний захід має безпосередньо зашкодити особі (рішення «Аксу проти Туреччини» (Aksu v.Turkey) пункт 50; «Берден» (Burden v. The United Kingdom) пункт 33; «Тенасе проти Молдови» (Trnase v. Moldova)

Зважаючи на те, що спадкові права позивача оспорюваним у цій справі заповітом не порушені, оскільки такі права нею фактично не набуті, тому позовні вимоги про визнання такого заповіту недійсним за позовом ОСОБА_3 задоволенню не підлягають саме з цих підстав, оскільки вона до кола спадкоємців ОСОБА_4 не відноситься.

Згідно із ст.263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, розглянувши справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів, які оцінені судом в їх сукупності, суд, за своїм внутрішнім переконанням, дійшов до висновку про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, у зв`язку з чим такий позов не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 76, 81, 89, 141, 263-265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У випадку проголошення у судовому засіданні лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

СУДДЯ Олена ЛУЖЕЦЬКА