Постанова від 13 жовтня 2026 р. у справі №440/1860/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 жовтня 2026 р.Справа № 440/1860/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Бегунца А.О.,

Суддів: Русанової В.Б. , Фоміної Л.О. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Військової частини НОМЕР_1 , ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21.04.2026, головуючий суддя І інстанції: Г.В. Костенко, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 21.04.26 по справі № 440/1860/26

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) (в тому числі одноразових додаткових видів грошового забезпечення за 2020, 2021, 2022, 2023, 2024 роки) за період з 01.11.2020 по 03.11.2024, з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний, що відповідав у цей період займаній посаді та військовому званню позивача, згідно із відповідними додатками постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб";

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за період з 01.11.2020 по 03.11.2024 року, з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, на відповідний тарифний, що відповідав у цей період займаній посаді та військовому званню позивача, згідно із відповідними додатками постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені з 03.11.2024 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, виходячи з середньоденного грошового забезпечення.

В обґрунтування позовних вимог позивач наполягає на обставинах протиправності обрахунку відповідачем складових грошового забезпечення позивача у період з 01.11.2020 по 03.11.2024 виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, оскільки із вказаної дати розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня календарного року, у зв`язку з чим стверджує, що його грошове забезпечення за спірний період та виплати при звільненні мали б обчислюватися із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного законом на 01 січня календарного року.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 частково задоволено позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) ОСОБА_1 за період з 01.11.2020 по 19.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням.

Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 01.11.2020 по 19.05.2023, визначивши розміри посадового окладу та окладу за військовим званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 відповідно, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", за вирахуванням фактично виплачених сум грошового забезпечення.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 по справі №440/1860/26 в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 826/6453/18 зміст пункту 4 постанови № 704 суперечить приписам пункту 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774, а тому цей пункт не може бути застосований при обчисленні грошового забезпечення військовослужбовців. Застосування розрахункової величини для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, саме розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, є безпідставними, оскільки, Постанова КМУ № 704 не містить норми права в такій редакції. З урахуванням вищезазначеного, згідно з Постановою № 704 (в редакції Постанови № 103) розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року. Таким чином, грошове забезпечення (в тому числі посадовий оклад та оклад за військове звання) та одноразові види грошового забезпечення виплачувались позивачу військовою частиною НОМЕР_1 відповідно до норм чинного законодавства, тому позовні вимоги заявника є необґрунтованими та не можуть підлягати задоволенню. Крім того, посилається на пропуск позивачем строку звернення до суду.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем також подано апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 у справі № 440/1860/26 в частині відмови у задоволені позовних вимог, та ухвали нове рішення, яким позовні вимоги в даній справі задовольнити в повному обсязі, а саме: зобов`язати військової частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу, за період військової служби в Військовій частині НОМЕР_1 , середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені з 03.11.2024 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, виходячи з середньоденного грошового забезпечення.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа чи організація зобов`язані виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Таким чином, зміни, внесені до частини першої статті 117 КЗпП України, не скасували відповідальність роботодавця за затримку остаточного розрахунку, а лише встановили граничний (максимальний) період такої відповідальності — шість місяців, за який може бути нарахований і стягнутий середній заробіток. Позивача звільнено зі служби 03 листопада 2024 року, однак остаточний розрахунок з ним не проведено і станом на день розгляду справи, що свідчить про триваюче порушення вимог статті 116 КЗпП України з вини відповідача. За таких обставин вимога позивача про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку повністю відповідає приписам частини першої статті 117 КЗпП України, з урахуванням установленого законом обмеження у шість місяців. Законодавець, вносячи зміни до частини першої статті 117 КЗпП України, чітко визначив максимальний період відповідальності роботодавця — не більш як шість місяців з моменту прострочення, що унеможливлює будь-яку невизначеність щодо тривалості нарахування компенсації. Відтак відсутність на момент розгляду справи фактичного розрахунку з позивачем не перешкоджає встановленню періоду затримки та застосуванню передбаченої законом відповідальності в межах шести місяців. На переконання апелянта, суд першої інстанції помилково дійшов висновку про неможливість встановлення розміру простроченої заборгованості, яка, на думку суду, нібито має ключове значення для правильного обчислення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Оскільки позивач у цій справі не заявляв майнової вимоги про стягнення конкретної, наперед визначеної грошової суми середнього заробітку за весь час затримки. У позовній заяві ним сформульовано немайнову вимогу. Відтак вважає, що вимоги позовні вимоги заявлені не передчасно, а відмова у задоволенні заявленої вимоги в оскаржуваному рішенні з підстав її «передчасності» не забезпечує ефективного судового захисту прав позивача, гарантованого статтею 55 Конституції України, статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просить суд апеляційної інстанції залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 року по справі № 440/1860/25.

Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.3 ч. 1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи ( в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у них доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін ( у порядку письмового провадження).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Судом встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 01.11.2020.

Наказом командира військової частини № НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.11.2024 №268 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини, з видів забезпечення та направлено для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_3 .

Позивач через свого представника звернувся до відповідача з адвокатським запитом в якому, зокрема просив надати інформацію з якого грошового розміру в період проходження служби ОСОБА_1 здійснювався обрахунок посадового окладу останнього.

У відповідь на адвокатський запит, відповідач повідомив, що обрахунок посадового окладу здійснювався з урахуванням 7 тарифного розряду (відповідно до п.4 Постанови №704) та надано довідки про грошове забезпечення за період з 01.11.2020 по 03.11.2024.

Позивач не погоджуючись із застосуванням відповідачем протягом спірного періоду прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, оскільки вважає, що відповідач мав застосувати прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 01 січня відповідного календарного року, звернувся до суду з цим позовом.

Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з підстав їх часткової обґрунтованості.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст.1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон України № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

За приписами частини першої статті 9 Закону України № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно з частинами другою, третьою статті 9 Закону України № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення та індексація грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону України № 2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Кабінетом Міністрів України 30.08.2017 прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704), яка набрала чинності 01.03.2018, та якою збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців.

Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додатком 1 до Постанови № 704 визначено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.

Пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови № 704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. У разі коли посадовий оклад визначений у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище - заокруглюються до десяти гривень.

Оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. У разі коли розмір окладу визначений у гривнях з копійками, цифри до 4.99 відкидаються, від 5 і вище - заокруглюються до десяти гривень (примітка Додатку 14 до постанови № 704).

Постановою № 704 затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1; схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14.

21.02.2018 Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 103, якою внесено зміни до Постанови № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції, а саме: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.» (пункт 6 Постанови № 103).

Постанова № 103 набула чинності 24.02.2018.

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови №103, яким були внесені зміни до пункту 4 Постанови № 704.

Отже, з дня набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18 діє редакція пункту 4 Постанови № 704, яка була чинною до зазначених змін.

Верховний Суд у постанові від 15.06.2023 по справі № 380/13603/21 вказав про необхідність застосування до спірних правовідносин з 29.01.2020 (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18) положень пункту 4 Постанови № 704 у редакції до 24.02.2018, тобто у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою № 103.

Верховний Суд дійшов висновку про те, що через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на перерахунок пенсії з урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування пункту 4 Постанови № 704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Крім того, Верховний Суд врахував, що постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 залишена без змін постановою Верховного Суду від 20.10.2022. У контексті наведеного, для правильного вирішення вимог позивача, суди повинні встановити відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14 на який позивач має право виплати, розмір прожиткового мінімуму, згідно з пунктом 4 Постанови № 704 за період з 30.01.2020 до 31.12.2020, з 01.01.2021 до 01.02.2021, з урахуванням раніше виплачених сум.

Зазначена правова позиція була також підтримана у постановах Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 120/965/22-а, від 21.12.2023 у справі № 520/8060/19 та від 24.06.2025 у справі № 420/5584/24, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України підлягають врахуванню під час апеляційного перегляду справи.

Отже, з 29.01.2020 - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/6453/18 виникають підстави для розрахунку грошового забезпечення, з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням та відсоткової надбавки за вислугу років, а також додаткових видів грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою № 704 відповідно до вимог статті 9 Закону України № 2011-ХІІ.

Колегія суддів звертає увагу, що статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» передбачено, що станом на 01.01.2020 прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає – 2 102.00 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено, що станом на 01.01.2021 прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає – 2 270.00 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» встановлено, що станом на 01.01.2022 прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає – 2 481.00 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» встановлено, що станом на 01.01.2023 прожитковий мінімум на одну працездатну особу складає - 2684.00 грн.

Враховуючи те, що положення п. 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню п. 4 Постанови № 704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - у 2020 році Закону України № 294-IX, у 2021 році – Закону України № 1082-ІХ, у 2022 році – Закону України № 1928-IX, у 2023 році - Закону № 2710-IX із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Отже, враховуючи викладене, грошове забезпечення позивача має обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 1 січня календарного року.

Разом з тим, грошове забезпечення позивача за період з 01.11.2020 до 19.05.2023 обчислене відповідачем без урахування зміни прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня відповідного календарного року, що призвело до виплати позивачу грошового забезпечення станом в меншому розмірі, ніж встановлений законодавством, а саме на 01.01.2018 (у розмірі 1 762.00 грн), що підтверджується матеріалами справи, чим порушені права позивача на належне грошове забезпечення.

Належних доказів на спростування наведеного вище відповідачем не надано до суду.

Відтак, посадовий оклад позивача та його оклад за військовим званням за спірний період мав визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, а не на 01.01.2018.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, для належного та ефективного захисту порушеного права позивача необхідно зобов`язати відповідача провести позивачу перерахунок та виплату грошового забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 01.11.2020 по 19.05.2023, визначивши розміри посадового окладу та окладу за військовим званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 відповідно, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", за вирахуванням фактично виплачених сум грошового забезпечення.

Водночас, колегія суддів враховує, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог за період з 20.05.2023 по 03.11.2024 не оскаржене позивачем в апеляційному порядку, а тому згідно приписів статті 308 КАС України не являється предметом апеляційної перевірки.

Стосовно відмови у задоволенні позовних вимог щодо нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені з 03.11.2024 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, виходячи з середньоденного грошового забезпечення, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Пунктом 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 (далі - Порядок № 260) визначено, що військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. У наказах про виключення зі списків особового складу обов`язково зазначається про виплату одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Виплата грошового забезпечення в разі вибуття військовослужбовців до нового місця служби за строк із дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу військової частини, і до дня прийняття посади здійснюється за новим місцем служби в розмірі, встановленому за попереднім місцем служби, після зарахування їх на грошове забезпечення до цієї військової частини.

Верховний Суд, зокрема й у справах цієї категорії, неодноразово висловлював правову позицію про те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується передусім порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Однак питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовані КЗпП України.

З огляду на викладене, у зв`язку з відсутністю в спеціальному законодавстві, яке регулює оплату праці військовослужбовців, норм, які встановлюють відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, до правовідносин, які виникають під час звільнення з військової служби, допустимим є застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними.

У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно з яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку.

Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких уступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.

Верховний Суд наголосив, що ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин».

Відповідно до встановлених судовим розглядом обставин справи, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.11.2024 №268 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини, з видів забезпечення та направлено для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_3 .

З огляду на наведені обставини необхідно наголосити, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 саме по собі не є підтвердженням завершення ним проходження військової служби як такої. Натомість воно свідчить про припинення проходження служби (службових правовідносин) у військовій частині НОМЕР_1 у зв`язку з подальшим проходженням служби за іншим місцем, а отже, виплата грошового забезпечення позивачу здійснюється за новим місцем служби з дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу.

У цій справі встановлено, що на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не завершена, оскільки він не звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби.

Установлені у справі фактичні обставини не відповідають умовам застосування частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки ця норма пов`язує настання відповідальності роботодавця із затримкою проведення остаточного розрахунку саме у зв`язку зі звільненням працівника. У цій справі спірні правовідносини виникли поза межами звільнення, а тому відсутній передбачений законом юридичний склад, з яким стаття 117 КЗпП України пов`язує відповідальність. За таких обставин застосування зазначеної норми означало б розширювальне тлумачення та необґрунтоване поширення сфери її дії на випадки, не охоплені її змістом і метою запровадження.

Верховний Суд вже викладав подібні правові позиції у постановах від 26.06.2025 року у справі № 400/8927/23 та від 03.02.2026 у справі №400/5149/24.

Таким чином, в обсязі установлених обставин справи у системному зв`язку з відповідним правовим регулюванням спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для виплати відповідачем позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України.

Однак, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу позивача, що навіть у таких обставинах він не позбавлений можливості захисту своїх порушених прав. Так, у разі порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), військовослужбовець може вимагати компенсацію втрати частини доходів, передбачену законодавством, у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних сум, відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.11.2024 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, проте вважає за необхідне змінити мотивувальну частину рішення суду в цій частині з підстав та мотивів, з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні цієї вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що вона є передчасною, оскільки на час звернення позивача до суду з цим позовом із ним ще не було проведено остаточного розрахунку, тобто не було виплачено грошове забезпечення (щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення) за період з 01.11.2020 по 19.05.2023, а тому неможливо визначити період затримки розрахунку, розмір середнього грошового забезпечення за цей період та інші обставини, які мають значення для застосування статті 117 КЗпП України.

Однак, за результатами апеляційного перегляду встановлено, що позивача наказом від 03.11.2024 № 268 лише виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 у зв`язку з направленням для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_3 , отже у даному випадку відсутня обов`язкова умова для застосування частини першої статті 117 КЗпП України, а саме факт звільнення працівника, а відтак у позивача не виникло права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Таким чином, підставою для відмови у задоволенні цієї позовної вимоги є не її передчасність, а відсутність передбаченого законом юридичного складу, з яким стаття 117 КЗпП України пов`язує відповідальність роботодавця, у зв`язку з чим наявні підстави для зміни мотивувальної частині рішення суду першої інстанції з підстав і мотивів відмови у задоволенні позовної вимоги про нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені з 03.11.2024 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, виходячи з середньоденного грошового забезпечення.

Щодо посилання відповідача на порушення позивачем строку звернення до суду, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 1 ст.5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до ч.1 ст.122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.5 ст.122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

З наведених положень статті 122 КАС України слідує, що вказана стаття не містить норми, яка б встановлювала строк звернення до суду з позовом щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.

Разом із тим, така норма містилася в статті 233 КЗпП України.

Так, ч.2 ст.233 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, ч. ч. 1, 2 ст.233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

При цьому, дія норми ч.1 ст.233 КЗпП України (в редакції Закону №2352-IX від 01.07.2022) може поширюватися тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.

Відтак, слід дійти висновку, що до вимог позивача за період з 01.11.2020 по 18.07.2022 строк звернення до суду не застосовується.

Наведені вище висновки узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 24.04.2025 року у справі №420/25342/23.

Щодо вимог позивача з 19.07.2022 по 03.11.2024, колегія суддів зазначає наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 №383 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30.06.2023.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Отже, з 01.07.2023 строк звернення до суду з позовом про виплату заробітної плати регламентується ст.233 КЗпП України та складає три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.11.2025 р. у справі № 306/2708/23 зазначила, що ст. 233 КЗпП України визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).

Згідно з висновками, викладеним в постанові Верховного Суду від 21.01.2026 у справі № 200/8730/24, правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.11.2025 р. у справі № 306/2708/23 не суперечить висновку Конституційного Суду України у рішенні № 1-р/2025 від 11.12.2025 р., яким частину 1 статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував: тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат; тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2025 від 11.12.2025 р. визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину 1 статті 233 КЗпП України, якою запроваджено тримісячний строк для звернення працівника саме під час дії трудових відносин.

Як встановлено вище судовим розглядом, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03.11.2024 №268 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини, з видів забезпечення та направлено для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_3 .

Таким чином, позивач продовжує службу у Збройних Силах України, тобто, правовідносини у вказані й справі виникли під час дії трудових відносин , а тому позивачем не порушений строк звернення до суду.

Доводи апеляційної скарги, щодо порушення строків звернення до суду не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного перегляду справи.

Інші доводи на які посилаються сторони не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

За приписами п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 4 ст. 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 по справі № 440/1860/26 - змінити з підстав і мотивів в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільнені з 03.11.2024 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, виходячи з середньоденного грошового забезпечення, шляхом викладення мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 21.04.2026 по справі №440/1860/26 - залишити без змін

.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя А.О. Бегунц

Судді В.Б. Русанова Л.О. Фоміна