Рішення від 12 жовтня 2026 р. у справі №420/25379/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/25379/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 жовтня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стефанова С.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду 19 серпня 2026 року надійшов позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ), в якому позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.09.2025 року по 13.08.2026 року включно;

- зобов`язати НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.09.2025 року по 13.08.2026 року, але не більше ніж шість місяців, з урахуванням Постанови П`ятого апеляційного адміністративного ого суду від 15.07.2026 року по справі №420/36394/25, відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44;

- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 компенсацію втрат доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік, за період з 29.01.2020 року по 13.08.2026 року (день її фактичної виплати), відповідно до Закону України від 19.10.2000 року №2050-111 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44;

- зобов`язати НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_4 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрат доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік, за період з 29.01.2020 року по 13.08.2026 року (день її фактичної виплати), відповідно до Закону України від 19.10.2000 року №2050-111 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року №44.

Позиція позивача обґрунтовується наступним

Позивач зазначає, що на виконання Постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2026 року по справі №420/36394/25, військовою частиною НОМЕР_2 здійснено розрахунок грошового забезпечення та нараховано на картковий рахунок позивача кошти у сумі 665 585,15 грн. за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року. Листом у відповідь відповідач відмовив у нарахуванні та виплаті середнього заробітку у зв`язку з не своєчасним розрахунком при звільненні та компенсації втрати частини доходів. Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 23.09.2025 року, а виплати відповідачем здійснено 13.08.2026 року, то відповідачем затримано розрахунок при звільнені. Позивач вважаючи, що його права були порушені в даному аспекті, змушений звернутись до суду.

Позиція відповідача обґрунтовується наступним

Відповідач вважає вимоги позивача необґрунтованими, безпідставними, та такими що не підлягають задоволенню, посилаючись, в цілому на те, що для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі, з урахуванням наведених позицій Верховного Суду (за весь спірний період до 19 липня 2022 року та за шість місяців щодо періоду після 19 липня 2022 року), підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Установивши вказані обставини, суд, виходячи з принципів розумності та справедливості визначає суму відшкодування за затримку розрахунку при звільненні. Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. При обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця, слід виходити з числа календарних днів за цей період. При цьому, згідно п. 4 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати не враховується, зокрема, одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати. В постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що критерії співмірності, за наявності яких суд може зменшити розраховану суму середнього заробітку, спрямовані саме на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Процесуальні дії та клопотання учасників справи

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 24 серпня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України у межах строків, визначених ст.258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.

24 вересня 2026 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву з доданими документами.

Станом на 13 жовтня 2026 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалася позиція позивача, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

ОСОБА_1 , проходив військову службу в ДПСУ.

Відповідно до наказу начальника НОМЕР_3 прикордонного загону №898 - ОС від 24.09.2025 року був виключений зі списків особового складу та знятий з усіх видів забезпечення.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2026 року по справі №420/36394/25:

Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо нарахування та невиплати із застосуванням B обчисленні ОСОБА_1 при звільненні грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року, розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.

Зобов`язано НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення матеріальну допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року, обрахувавши їх з використанням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, у відповідності до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та пункту 1 Примітки Додатку 1 та Примітки Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", із урахування вже виплачених сум.

Визнано протиправною бездіяльність НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо не застосування в обчисленні ОСОБА_1 грошового забезпечення, матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріально допомоги для вирішення соціально-побутових питань, одноразової допомоги при звільненні, грошової компенсації за невикористані дні основної та додаткової відпусток за період з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року розміру прожиткового мінімуму встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року.

Зобов`язано НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби країни (Військова частина НОМЕР_2 ) перерахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення, матеріальну допомогу на оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, одноразову допомогу при звільненні, грошову компенсацію за невикористані дні основної та додаткові відпустки за період з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, у відповідності до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" та пункту 1 Примітки Додатку 1 Примітки Додатку 14 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", із урахування вже виплачених сум.

Позивач звернувся до керівництва військової частини НОМЕР_2 з вимогою виконати Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2026 року по справі №420/36394/25, нарахувати виплатити середній заробіток у зв`язку з не своєчасним розрахунком при звільненні компенсацію втрати частини доходів та додатково просив направити на його адресу оновлену довідку про доходи за останні два місяці перед звільненням з урахуванням Постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2026 року по справі №420/36394/25.

На виконання Постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2026 року по справі №420/36394/25, військовою частиною НОМЕР_2 здійснено розрахунок грошового забезпечення та нараховано на мій картковий рахунок кошти у сумі 665 585,15 грн. за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року.

Оскільки позивача було виключено зі списків особового складу 23.09.2025 року, а виплати відповідачем здійснено 13.08.2026 року, то відповідачем затримано розрахунок при звільнені.

Листом у відповідь відповідач відмовив у нарахуванні та виплаті середнього заробітку у зв`язку з не своєчасним розрахунком при звільненні та компенсації втрати частини доходів.

Вважаючи, що його права порушені позивач звернувся до суду з даним позовом.

Джерела права та висновки суду

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно з пунктом 2, 4 статті 9 вищевказаного Закону визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Приписами частини 3 статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до статті 1 КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Згідно до ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року № 2262-XII (далі - Закон України № 2262), Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17.07.1992 року № 393 (далі - Порядок № 393), Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі - Закон України № 2011), Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 року № 114 (далі - Положення № 114), Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31.12.2007 року № 499 (далі - Інструкція № 499).

Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Відповідно до частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Статтею 117 КЗпП України (у редакції, яка діяла до 19.07.2022 року) обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або

уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові

від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

У свою чергу у постанові від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19 Верховний Суд зазначає, що у разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно і розмір відповідальності відповідача. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

До 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував шестимісячним строком розмір виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізацїї трудових відносин”; далі - Закон № 2352-ІХ), яка діяла а момент звільнення позивача, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

У постанові від 29.01.2024 року у справі № 560/9586/22 Верховний Суд наголосив, що правова позиція суду касаційної інстанції першочергово повинна ґрунтуватись на нормативному регулюванні спірних правовідносин, зміна якого може вплинути на те, яким чином її застосовувати до правовідносин, які виникли після цієї зміни.

Стаття 117 КЗпП у редакції Закону № 2352-ІХ діє з 19.07.2022 року, тому і підхід до правозастосування указаної норми змінився.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

При цьому, наведений у вказаних вище постановах Верховного Суду підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті у розмірі середнього заробітку підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Одночасно, з 19.07.2022 року стаття 117 КЗпП України діє та підлягає застосуванню у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-ІХ.

Таким чином, період з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду щодо зменшення такої виплати недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин. Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23.

При цьому, згідно з правовою позицією Верховного Суду суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17).

На думку Верховного Суду, у даній категорії справ належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові (постанова Верховного Суду від 30.11.2023 у справі №380/19103/22).

Варто зазначити, що Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП України, неодноразово наголошував на обов`язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору (постанови від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 року у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 року у справі № 120/313/20, від 27.07.2023 року № 420/436/22).

При цьому суд наголошує, що вказаний у частині 1 статті 117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові в день його звільнення.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (надалі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до п. 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

У даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме: не виплачено своєчасно грошове забезпечення у повному обсязі.

При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі № 810/451/17 висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08.04.2010 року у справі «Меньшакова проти України» не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).

Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 року у справі № 21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі № 821/1083/17.

Разом з тим, ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (у редакції з 19.07.2022 року). При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 у справі №810/451/17 та у постанові від 26 лютого 2020 у справі №821/1083/17.

Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

У даній справі, яка розглядається, позивач у зв`язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, просить стягнути з відповідача середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 24.09.2025 року по 13.08.2026 року (але не більш ніж за шість місяців).

Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 №100 (далі - Порядок №100) передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати (крім обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач 13.08.2026 року повністю виконав рішення Одеського окружного адміністративного суду у справі № 420/36394/25 в частині перерахунку та виплати позивачу грошового забезпечення на загальну суму 665 585,15 грн.

Таким чином, відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем на загальну суму 665 585,15 грн. поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України.

Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення на підставі ст. 117 КЗпП України.

Кількість календарних днів у періоді затримки з 24.09.2025 року по 13.08.2026 року (не більш як за шість місяців) становить 183 дні.

Як вбачається з довідки про доходи, ОСОБА_1 нараховано грошове забезпечення: у липні 2025 року – 27588,50 грн.; у серпні 2025 року – 27588,50 грн. Кількість днів служби за період липень 2025 року – серпень 2025 року становить 62 календарних днів.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становила 889,95 грн. (27588,50 грн. (липень 2025 року) + 27588,50 грн. (серпень 2025 року) / 62 день.

Середній заробіток за період з 24.09.2025 року по 13.08.2026 року (не більш як за шість місяців) складає: 162 860,85 грн. (183 дні х 889,95 грн.), з урахуванням шестимісячного обмеження.

При цьому до зазначеного періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц та у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.

Разом з цим, у постанові від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22 Верховний Суд зауважив, що фактично зміст частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України із набранням чинності Законом № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців».

Отже, обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності.

У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022.

Викладене, за позицією Верховного Суду у справі № 120/10686/22, не дає підстави вважати неможливим, з огляду на приписи частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 2352-IX.

Вказані висновки застосовано Верховним Судом у постановах від 26.06.2024 у справі № 520/9192/22, від 29.08.2024 у справі № 200/3662/23.

Отже, враховуючи розмір первинно недоотриманої суми в розмірі 665 585,15 грн., суд вважає справедливим присудження компенсації за затримку виплати у розмірі, що не перевищує саму недоплату, тобто 100%. Нарахування такої компенсації у більшому розмірі суперечитиме самій меті такої компенсації, перетворюючись на неспівмірне фінансове навантаження на відповідача.

При цьому принципи справедливості та пропорційності в цьому контексті стосуються забезпечення балансу між правами працівника на отримання компенсації за затримку розрахунку та можливістю роботодавця виконати свої обов`язки без надмірного фінансового тиску. Компенсація повинна відображати реальні втрати працівника, пов`язані із затримкою виплати. Важливо враховувати тривалість затримки, розмір середнього заробітку, а також загальні принципи добросовісності й розумності. Компенсація не повинна бути надмірною або каральною щодо роботодавця. У даному прикладі сума компенсації обмежується виплаченою сумою 665 585,15 грн., що дозволяє уникнути дисбалансу між реальними втратами працівника та фінансовими наслідками для роботодавця. Такий розсуд спрямований на уникнення невиправданого збагачення працівника за рахунок роботодавця і забезпечення об`єктивності.

Підхід, за яким розмір компенсації не повинен перевищувати суму самої заборгованості, інакше кажучи, максимальний розмір компенсації це 100% від невиплаченого розрахунку, не тільки відповідає логіці компенсаційної функції, але й дозволяє уникнути перетворення відповідальності на каральну.

Отже, враховуючи розмір первинно недоотриманої суми в розмірі 665 585,15 грн., суд вважає справедливим присудження компенсації за затримку виплати у розмірі, що не перевищує саму недоплату - 162 860,85 грн. Нарахування такої компенсації у більшому розмірі суперечитиме самій меті такої компенсації, перетворюючись на неспівмірне фінансове навантаження на відповідача.

Крім того, згідно змісту п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44 (далі - Порядок № 44) грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, а також особам, звільненим Із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Згідно п. 3 Порядку № 44 виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами) що утримують військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби, що по в`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, ви значених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».

Відповідно до п. 4 та 5 Порядку № 44 виплата грошової компенсації військовослужбовцям та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Вказані положення кореспондуються з положеннями п. 168.5 ст. 168 Податкового кодексу України, згідно яких суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових вина город та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, у зв`язку з виконанням обов`язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.

У зв`язку з тим, що право позивача на отримання середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби виникло саме у зв`язку із проходженням останнім даного виду публічного служби, тому на нього поширювалася дія п. 168.5 ст. 168 ПК України.

Крім того, суд вважає, що наразі відсутні підстави вважати, що відповідачем будуть порушені права позивача щодо виплати компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, з урахуванням раніше виплачених сум, а тому зазначені вимоги є передчасними.

Щодо вимог про визнання протиправною бездіяльності НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрат доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік, за період з 29.01.2020 року по 13.08.2026 року (день її фактичної виплати), відповідно до Закону України від 19.10.2000 року №2050-111 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159 та зобов`язання нарахувати таку компенсацію, суд зазначає наступне.

Згідно з статтями 1- 3 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, сума індексації грошових доходів громадян.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Тобто, підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів; 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини, так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів один і більше календарних місяців; 4) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; 5) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).

З метою реалізації Закону №2050-ІІІ Кабінет Міністрів України 21.02.2001 року прийняв постанову №159, якою затвердив Порядок №159.

В силу приписів пункту 1 Порядку №159 його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року (пункт 2 Порядку №159).

Детальний перелік грошових доходів, що підлягають компенсації, наведено у пункті 3 Порядку №159, яким встановлено, що компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, сума індексації грошових доходів громадян.

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, які вже були нараховані.

Отже, основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

При цьому, зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1 - 3 Закону №2050-ІІІ, окремих положень Порядку №159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми попередньо нараховані, але не виплачені.

Зі змісту статті 1 Закону №2050-ІІІ слідує, що право на компенсацію частини доходів у громадянина пов`язується з настанням такого юридичного факту (події) як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.

У пункті 4 Порядку №159 прописано, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Такого ж правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 14.05.2020 у справі №816/379/16, від 30.09.2020 у справі №280/676/19, від 13.09.2021 у справі №639/3140/17, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19 та від 29.04.2021 у справі №240/6583/20.

Виходячи з наведеного, суд вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік, за період з 29.01.2020 року по 13.08.2026 року (день фактичної виплати), відповідно до Закону України від 19.10.2000 року №2050-111 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159.

Таким чином, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік, за період з 29.01.2020 року по 13.08.2026 року (день фактичної виплати), відповідно до Закону України від 19.10.2000 року №2050-111 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159.

Крім того, суд вважає, що наразі відсутні підстави вважати, що відповідачем будуть порушені права позивача щодо виплати компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, з урахуванням раніше виплачених сум, а тому зазначені вимоги є передчасними.

Відтак, з урахуванням вище викладеного, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 року Справа «РуїзТоріха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Частиною 1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Згідно ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, на підставі ст.8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.9 КАС України, відповідно до якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.

Розподіл судових витрат

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат судом не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військової частини НОМЕР_2 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.09.2025 року по 13.08.2026 року включно.

Зобов`язати НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.09.2025 року по 13.08.2026 року (але не більше ніж шість місяців) у розмірі 162 860 грн. 85 коп.

Визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік, за період з 29.01.2020 року по 13.08.2026 року (день фактичної виплати), відповідно до Закону України від 19.10.2000 року №2050-111 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159.

Зобов`язати НОМЕР_3 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_4 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 29 січня 2020 року по 20 травня 2023 року та з 18 червня 2025 року по 23 вересня 2025 року, а також всіх інших належних за цей період додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням посадового окладу та окладу військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік, за період з 29.01.2020 року по 13.08.2026 року (день фактичної виплати), відповідно до Закону України від 19.10.2000 року №2050-111 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року №159.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ).

Відповідач: НОМЕР_6 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ).

Суддя С.О. Cтефанов