Рішення від 08 жовтня 2026 р. у справі №160/26075/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2026 рокуСправа №160/26075/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

12.09.2025р. ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та заявив 10 позовних вимог.

Ухвалою суду від 21.01.2026р.10 заявлених позовних вимог були роз`єднані в окремі провадження на підставі ст.172 Кодексу адміністративного судочинства України та предметом спору у цій справі є позовні вимоги позивача, викладені у пунктах 1,2,3 та 4 позову, у яких останній просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 за період з 16.06.2022 по 31.12.2022 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та грошової допомоги на оздоровлення, з розрахунку визначення розміру посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022р. у сумі - 2481 грн., на відповідний коефіцієнт відповідно до Постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції від 01.01.2018 року;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 за період з 16.06.2022 по 31.12.2022 нарахувати та доплати ОСОБА_1 грошового забезпечення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та грошову допомогу на оздоровлення, з розрахунку визначення розміру посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022р. у сумі - 2481 грн., на відповідний коефіцієнт відповідно до Постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції від 01.01.2018 року;

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та доплати ОСОБА_1 за період з 01.01.2023 по 30.04.2023 - грошового забезпечення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та грошової допомоги на оздоровлення, з розрахунку визначення розміру посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022р. у сумі - 2481 грн., на відповідний коефіцієнт відповідно до Постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції від 01.01.2018 року;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та доплати ОСОБА_1 за період з 01.01.2023 по 30.04.2023 - грошового забезпечення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та грошову допомогу на оздоровлення, з розрахунку визначення розміру посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2023р. у сумі - 2684 грн., на відповідний коефіцієнт відповідно до Постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», у редакції від 01.01.2018 рік.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 16.06.2022 по 13.06.2025, при цьому, остання протиправно розраховувала його грошове забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року (1762 грн.), що призвело до порушення його майнових прав та до зменшення його грошового забезпечення, у тому числі, і усіх його складових, гарантованих йому ст.9 Закону №2011-ХІІ. Також позивач вказав на те, що на його рапорт від 14.08.2025р. щодо нарахування та доплати його грошового забезпечення відповідач відповіді не надав. Позивач вважає такі дії відповідача щодо нарахування та виплати йому грошового забезпечення у заниженому розмірі протиправними, вчиненими всупереч вимогам чинного законодавства, посилаючись на те, що, починаючи з 29.01.2020р. – дня набрання законної сили за правовими висновками постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, його грошове забезпечення та всі його складові мали бути відповідачем обчислені із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020. Тому, позивач вважає, що з 16.06.2022 по 30.04.2023 він, як військовослужбовець, має право на нарахування та доплату його грошового забезпечення, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2022 – у сумі 2481 грн., станом на 01.01.2023 – у сумі 2684 грн., а не на 01 січня 2018. Також позивач вважає і протиправною відмову відповідача щодо перерахування та доплати позивача грошової допомоги на оздоровлення, грошової допомоги для вирішення соціально-побутових питань із застосуванням вищенаведеного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року. За викладеного, позивач вказав, що дії відповідача щодо обчислення та виплати йому у зменшеному розмірі грошового забезпечення та наведених вище його складових без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня поточного року, а саме: на 2022 рік – 2481 грн., на 2023 рік – 2684 грн., є протиправними.

Ухвалою суду від 26.01.2026р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, зобов`язано відповідача протягом 15 календарних днів після отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності бездіяльності відповідача у спірних правовідносинах, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також зазначеною ухвалою суду у порядку ст.80 КАС України у відповідача була витребувана довідка про нараховане та виплачене грошове забезпечення позивачеві за спірний період з 16.06.2022 по 30.04.2023, яку слід надати разом з відзивом на позов.

Зазначена ухвала суду була отримана відповідачем у його електронному кабінеті 27.01.2026р., що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.ст.18, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі.

На виконання вимог зазначеної ухвали суду 06.02.2026р. через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов до суду відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні позову позивачеві відмовити у повному обсязі посилаючись на неправильність застосування норми пункту 4 постанови КМУ №704 у редакції, що діяла до 24.02.2018 без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.12.2019 року у зразковій справі №240/4946/18, 10.09.2021 року у справі №480/5496/20, 27.05.2021 року у справі №520/5794/2020; суд не може не застосовувати як розрахункову величину мінімальну заробітну плату, що міститься в частині норми, оскільки таке суперечить як правовій природі норми права, так і правовим принципам, тому до спірних правовідносин не може бути застосована норма, за якою обчислення грошового забезпечення позивача здійснюється із використанням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року; згідно висновками ВП Верховного Суду у постанові від 11.12.2019 року у зразковій справі №240/4946/18 щодо застосування норм права, а саме: п.3 р.ІІ Закону №1774-УІІІ після набрання чинності цим Законом положення нормативно-правових актів щодо обчислення виплат у процентному співвідношенні до мінімальної заробітної плати застосуванню не підлягають; Кабінет Міністрів України не приймав жодних інших нормативно-правових актів щодо цього питання; усім військовослужбовцям ЗСУ продовжують нараховувати та виплачувати грошове забезпечення у відповідності до вимог постанови №704 у чинній редакції; спірні правовідносини, що виникли, є наслідком здійснення делегованих та дискреційних повноважень Кабінетом Міністрів України та не належать до компетенції відповідача, а отже, в діях відповідача немає протиправності, а навпаки, всі дії відповідають вимогам чинної редакції постанови №704, тому підстави для застосування при визначенні складових грошового забезпечення позивача із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року у відповідача відсутні, також відповідач просив врахувати, що висновки, викладені у постанові Шостого апеляційного адміністративного суду не поширюються на спірні правовідносини, у зв`язку із чим вважає, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Окрім того, 06.02.2026р. через систему «Електронний суд» від відповідача надійшло клопотання про залишення позову у цій справі без розгляду через пропуск позивачем 3-місячного строку звернення до суду з цим позовом, встановленого ч.1 ст.233 КЗпП України у редакції, чинній з 19.07.2022р., який для позивача почався з 30.06.2023 і закінчився 30.09.2025р.; позивач звернувся до суду із позовом 12.09.2025р., тобто за закінченням більш ніж 2-років з дня завершення карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СOVID-19);предметом позову не є спір про виплати позивачу сум при звільненні, отже, положення ч.2 ст.233 КЗпП України на строки подання цього позову не розповсюджуються; в силу ст.ст.2,24 Закону України «Про оплату праці» п.8 розділу І Порядку №260 грошове забезпечення військовослужбовцям виплачується щомісячно, відтак, про порушення свого права про розміри грошового забезпечення позивач дізнавався щомісячно, таким чином, позивачем строк звернення до суду з цим позовом був пропущений, будь-яких поважних причин пропуску строку звернення до суду не надав, що є підставами для залишення позову без розгляду відповідно до ч.ч.3,4 ст.123 КАС України.

Розглянувши вищенаведене клопотання відповідача, яке було подане без жодних доказів на його підтвердження, суд дійшов висновку про відсутність обґрунтованих підстав для його задоволення, виходячи з наступного.

Що стосується спірного періоду з 16.06.2022 по 18.07.2022р. строк звернення до суду з цим позовом згідно до вимог ч.2 ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній до 18.07.2022р. включно не пропущений, оскільки будь-яким строком звернення до суду не обмежувався.

Аналогічний правовий висновок міститься і у постанові Верховного Суду від 03.08.2023р. у справі №280/6779/22.

У цій же постанові Верховний Суд підкреслив, що до правовідносин, які виникли до 18.07.2022 року, застосовується редакції ст. 233 КЗпП України, яка діяла станом на дату виникнення цих правовідносин, а не станом на дату звернення до суду, тобто – в позовах щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) до 18.07.2022р. строк звернення до суду є необмеженим незалежно від дати звернення до суду.

При цьому, суд зазначає, що приписи ч.2 ст.233 КЗпП України у редакції, чинній з 19.07.2022 (обмеження 3-місячний строком звернення до суду з таким позовом) вказаного спірного періоду не можуть бути застосовані, оскільки не мають зворотної дії в часі згідно до вимог ст.58 Конституції України.

Тому аргументи відповідача з цього приводу щодо пропуску позивачем строку звернення до суду по періоду з 16.06.2022 по 18.07.2022 включно, є неспроможними, так як суперечать ст.58 Конституції України.

Стосовно пропуску позивачем 3-х місячного строку звернення до суду з цим позовом, встановленого ч.2 ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2022р., по періоду з 19.07.2022 по 30.04.2023р. суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст.233 КЗпП України, у редакції, чинній з 19.07.2022р. передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Частину першу статті 233 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, згідно з Рішенням Конституційного Суду № 1-р/2025 від 11.12.2025.

А з урахуванням того, що позивач не звільнявся з військової служби та продовжує її проходити на момент звернення до суду з цим позовом згідно відомостей, які містяться у його військовому квитку серії НОМЕР_2 від 17.08.2022 року (відповідачем на спростування цим відомостей інших доказів не надано до клопотання) приписи вказаного рішення Конституційного Суду №1-р/2025 від 11.12.2025 розповсюджуються на позивача, відтак, останній строк звернення до суду з цим позовом є не пропущеним.

Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що предметом спору у цій справі є бездіяльність суб`єкта владних повноважень в частині невиплати позивачу грошового забезпечення, що є триваючим порушенням (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду.

Згідно зі сталою судовою практикою триваючим порушенням (бездіяльністю суб`єкта владних повноважень) – є триваюча пасивна поведінка суб`єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов`язаний був і міг вчинити.

Зазначене формулювання бездіяльності закріплено і у постановах Верховного Суду від 04.03.2021р. у постанові ВП ВС у справі №9901/203/20, від 06.07.2023р. у справі №500/63/20.

Також і у постанові Верховного Суду від 06.07.2023р. у справі №500/63/20 Колегія Суддів зазначила, що при застосуванні строків звернення до адміністративного суду, слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та наслідки у вигляді залишення позову без розгляду на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в першу чергу, з боку держави.

З огляду на вимоги позову, які стосуються протиправної бездіяльності відповідача – в/ч НОМЕР_1 , які полягають у не нарахуванні та не виплаті позивачеві грошового забезпечення за період з 16.06.2022р. по 30.04.2023р. без урахування, при його обчисленні, величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у відповідності до вимог п.4 постанови КМУ №704 у редакції чинній з 29.01.2020р. по 19.05.2023р., тобто, ці правовідносини позивач пов`язує з порушенням свого права, яке є триваючим (носить триваючий характер) і продовжується на момент подання цього адміністративного позову до суду, а відповідно, суд вважає, що позивачем дотримано строки звернення до суду з цим позовом.

Враховуючи встановлені вище обставини та аналізуючи наведені приписи чинного законодавства у їх сукупності, суд приходить до висновку, що обґрунтовані підстави для залишення зазначеного позову без розгляду згідно до вимог ст.123 КАС України у адміністративного суду відсутні, тому у задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду відповідачеві слід відмовити.

Як свідчать матеріали справи, відповідачем разом з відзивом на позов (06.02.2026р.) витребуваної судом довідки про нараховане та отримане позивачем грошове забезпечення надано не було, про причини її не надання суд не повідомлено.

У зв`язку із неможливістю вирішити спір без відповідної довідки, оскільки судом мають бути перевірені нараховані та виплачені позивачу розміри грошового забезпечення, у тому числі, такі його складові як грошова допомоги на оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань (що є предметом спору), ухвалою суду від 28.09.2026р. вказана довідка про нараховане та виплачене грошове забезпечення позивачеві за спірний період з 16.06.2022 по 30.04.2023 згідно до вимог ст.ст.6,72,73,80 КАС України була витребувана у відповідача повторно, встановлений строк її надання до 05.10.2026р.

Станом на 05.10.2026р. вимоги згаданої вище ухвали суду відповідачем не були виконані, про причини її не виконання у встановлений судом строк суд не повідомлено.

09.10.2026р. через систему «Електронний суд» представником відповідача було подано клопотання, у якому останній зазначив, що на виконання ухвали суду від 28.09.2026р. надає до суду Картки особового рахунку позивача за 2022-2023 роки.

Разом з тим, суд звертає увагу відповідача на те, що згадані Картки особового рахунку позивача вищевказаною ухвалою суду не витребовувались, тому зазначені обставини не можуть вважатися належним виконанням відповідачем вимог ухвали суду.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 09.10.2026р. у зв`язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці, велику завантаженість справами військовослужбовців та, як наслідок, об`єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 09.10.2026р.

Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 09.10.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Позивач у справі – громадянин України ОСОБА_1 у період з 16.06.2022 по 13.06.2025 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується відомостями, які містяться у копіях паспорту, військового квитка позивача та іншими матеріалами справи, які учасниками справи не оспорюються.

Згідно інформації, яка міститься у копії військового квитка позивача серії НОМЕР_2 від 17.08.2022р., позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 16.06.2022 по 13.06.2025р., переміщений до нового місця служби - ІНФОРМАЦІЯ_1 з 14.06.2025, відомості про звільнення з військової служби відсутні.

Надалі, позивач звертався до відповідача з рапортом від 14.08.2025р. (згідно накладної Укрпошта №4910100211808 від 14.08.2025), у якому просив нарахувати та доплатити йому грошове забезпечення (грошової допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань) за період з 01.06.2022 по 30.03.2023р. відповідно до постанови КМУ №704 у редакції від 01.01.2018р.

На вказаний рапорт позивача відповідач відповіді не надав ( до відзиву на позов такого документу не додано).

У відзиві на позов відповідач заперечував необхідність нарахування та виплати військовослужбовцям, у тому числі, і позивачеві грошового забезпечення та всіх його складових із такої розрахункової величини як розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01.01.2022 – у сумі 2481 грн., станом на 01.01.2023 – у сумі 2684 грн. згідно до вимог п.4 Постанови КМУ №704 у редакції чинній з 01.01.2018р., що є предметом спору у цій справі.

Разом з тим, позивач у позові зазначив, що обчислення його грошового забезпечення, у тому числі, зазначених у позові його складових за періоди – з 16.06.2022р. по 30.04.2023р., мало бути проведене відповідачем (в/ч НОМЕР_1 ) із величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року відповідно до пункту 4 Постанови №704 у редакції, від 01.01.2018р.

З огляду на викладене, позивач вважає, що він має право на нарахування та виплату такого грошового забезпечення (у тому числі, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та грошової допомоги на оздоровлення) за згадані вище спірні періоди із урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року та шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно до постанови КМУ №704, у зв`язку із чим просив суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати його грошового забезпечення та згаданих його складових, без урахування вказаної вище розрахункової величини (розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року) та зобов`язати відповідача нарахувати та доплатити позивачу згадане вище грошового забезпечення та його складові із урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, на відповідний коефіцієнт відповідно до постанови КМУ №704 у редакції від 01.01.2018р.

Разом з тим, враховуючи те, що обраний позивачем спосіб захисту – визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати йому грошового забезпечення , фактично не є бездіяльністю відповідача (пасивною поведінкою), а є активними діями відповідача «щодо нарахування та виплати грошового забезпечення», відтак, з урахуванням обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд вважає за необхідне у цій справі перевірити саме правомірність дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, посадового окладу, окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та грошової допомоги на оздоровлення) без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022, на 01.01.2023, помноженого на відповідний коефіцієнт відповідно до постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 у редакції, чинній з 29.01.2020.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для задоволення позовних вимог позивача частково, виходячи з наступного.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).

Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).

Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.

Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.

Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі – Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).

Постанова КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.

З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою КМУ № 103.

Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Таким чином з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21, від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21, від 15.03.2023р. у справі №420/6572/22 та від 05.06.2024р. у справі №420/18318/23.

При цьому, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. – 1762 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. – 2102 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. – 2270 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. – 2481 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2023р. – 2684 грн.

Отже, із аналізу наведених норм слідує, що протягом спірного періоду з 16.06.2022 по 30.04.2023р. прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року, збільшувався.

При цьому, слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020, 2021, 2022, 2023 роки впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (2020, 2021, 2022, 2023 роках), на відповідний тарифний коефіцієнт.

А відтак, із наведеного слід дійти висновку, що починаючи з 29.01.2020 та у спірний період з 16.06.2022р. по 30.04.2023р. (проходячи військову службу у в/ч НОМЕР_1 ), позивач мав право на отримання грошового забезпечення (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки), обчисленого виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня календарного року згідно до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та із застосуванням наведених вище розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року згідно Законів України «Про Державний бюджет України» на 2022-2023 роки.

Наведена правова позиція висловлена і у постановах Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21 та від 15.03.2023р. у справі №420/6572/22, від 05.06.2024р. у справі №420/18318/23, яка є обов`язковою для врахуванням адміністративним судом у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що, починаючи з 29.01.2020р. та у спірний період з 16.06.2022 по 30.04.2023 грошове забезпечення позивача (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки) мало б обчислюватися відповідачем із використанням величини розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня відповідного календарного року.

Так, судом вище було встановлено, що позивач проходив військову службу у період з 16.06.2022 по 30.04.2023 у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується вище дослідженими судом відомостями, які містяться у копії військового квитка позивача серії НОМЕР_2 від 17.08.2022р., наявної у справі.

Факт проходження позивачем військової служби у наведений вище період відповідачем не оспорювалося та останнім були надані Картки особового рахунку про нарахування грошового забезпечення позивачу у спірний період саме в/ч НОМЕР_1 .

Разом з тим, доказів застосування відповідачем (в/ч НОМЕР_1 ) величини – розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, при обчисленні, починаючи з 29.01.2020 та у спірний період з 16.06.2022 по 30.04.2023р. грошового забезпечення позивача (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки) згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р. та була чинною у спірний наведений вище період, матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що дії відповідача (в/ч НОМЕР_1 ) щодо нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення та всіх його складових, які наведені вище, без врахування розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт згідно пункту 4 постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020 та яка була чинною у спірні періоди – з 16.06.2022 по 30.04.2023, слід визнати протиправною.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, у ході судового розгляду цієї справи жодних належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про правомірність дій відповідача у спірних правовідносин, відповідачем суду не надано.

Судом критично надається правова оцінка, викладеним у відзиві на позов обставинам, оскільки вона суперечить вищенаведених правовим висновкам Верховного Суду, які досліджені судом вище та прийняті у часі пізніше, ніж ті правові висновки, які наведені у відзиві на позов, тому за загальним правилом, підлягають застосуванню правові висновки згаданого Суду, які прийняті у часі пізніше.

Суд звертає увагу відповідача на те, що посилаючись у своєму відзиві на позов на норми Закону №1774-УІІІ, представник відповідача проявив повне нерозуміння до предмету та підстав позову, оскільки предметом спору у цій справі застосування мінімальної заробітної плати, не є ні предметом, ні підставами позову, що може свідчити про низьку компетентність особи, яка готувала відповідний відзив на позов.

Всі інші аргументи відповідача викладені у відзиві на позов, не беруться до уваги, оскільки висновків суду у цій справі та вищенаведених правових висновків Верховного Суду, прийнятих у період з 2021 по 2023 року, не спростовують.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки) без врахування розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, та помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт згідно пункту 4 постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020 та яка була чинною у спірні періоди – з 16.06.2022 по 30.04.2023р., суд приходить до висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що вказаними діями щодо нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки) без врахування розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року, помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт згідно пункту 4 постанови КМУ №704, у редакції, чинній з 29.01.2020 та яка була чинною у спірні періоди – з 16.06.2022 по 30.04.2023 року, відповідач допустив порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання таких дій протиправними, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов`язання відповідача провести перерахунок та виплату грошового забезпечення (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки),) із розрахунку шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до Постанови КМУ №704, з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправність дій відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача, є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов`язання відповідача провести перерахунок та виплату грошового забезпечення (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки) обчисленого, виходячи із розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р. та у спірні наведені періоди з 16.06.2022 по 30.04.2023р., є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Між тим, позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати позивачеві матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2023 рік, обчисливши її з розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом на 1 січня календарного року станом на 01.01.2023р. у сумі 2684 грн. та зобов`язання здійснити перерахунок та виплату згаданої складової грошового забезпечення позивача, задоволенню не підлягають, оскільки згідно з відомостями, які містяться у Картці особового рахунку позивача за 2023 рік така матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у 2023 році йому не нараховувалась та не виплачувалась, а відтак, і не може бути відповідачем перерахована та виплачена у наведеному розмірі.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що у наведеній вище частині позовних вимог позивачеві слід відмовити.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання даного позову до суду, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки жодних доказів, які б підтверджували понесення саме судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору за подання цього позову до суду першої інстанції, позивачем не надано з урахуванням того, що він звільнений від сплати судового збору за подання позову, предметом якого є невиплата заробітної плати (грошового забезпечення) у повному обсязі згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки), без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2022 рік” станом на 01.01.2022 у сумі 2481 грн., Законом України “Про Державний бюджет України на 2023 рік” станом на 01.01.2023 у сумі 2684 грн. за період з 16.06.2022 по 30.04.2023 року – протиправними.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) - грошового забезпечення (у тому числі, посадового окладу та окладу за військовим званням, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік та грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки), із розрахунку шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно Законів України «Про Державний бюджет України на 2022 так 2023 роки», на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками до постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 року №704 за період з 16.06.2022 по 30.04.2023 року включно, з урахуванням раніше виплачених сум.

У задоволенні решти позову - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва