Постанова від 07 жовтня 2026 р. у справі №466/576/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/576/24 Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук О.І.

Провадження № 22-ц/811/4013/25 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.

Провадження № 22-ц/811/4015/25

Провадження № 22-ц/811/4017/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2026 року м. Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого – судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря – Хоцяновича О.В.,

з участю: позивача ОСОБА_1 , представників

відповідача – Масляного Ю.А., ОСОБА_2 ,

третьої особи ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2025 року, ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2025 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа – ОСОБА_3 , про відшкодування вартості частки квартири,

встановив:

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила про стягнення зі ОСОБА_4 на її користь відшкодування у розмірі вартості 15,86% частки квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за оцінкою (експертно-грошовою оцінкою) майна та понесені судові витрати.

Позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що у серпні 2014 року її сестра – ОСОБА_3 звернулася до неї з приводу надання їй фінансової допомоги коштами для інвестування у будівництво однокімнатної квартири, яку вона планувала придбати для власних потреб.

22.08.2014 року позивач поклала на свій рахунок НОМЕР_1 в касі Банку «Київська Русь» 130000 грн. (квитанція №20 від 22.08.2014 року, платник ОСОБА_5 , одержувач ОСОБА_1 ). Вказані кошти є її власними заощадженнями, які були набуті упродовж всього її життя та складалися не лише з її заробітної плати, а й з інших доходів.

26.08.2014 року позивач перевела зі свого банківського рахунку НОМЕР_1 на банківський рахунок ОСОБА_3 НОМЕР_2 у касі Банку «Київська Русь» кошти у розмірі 130000 грн. (платіжне доручення №25 від 26.08.2014 року, платник ОСОБА_5 , одержувач ОСОБА_6 ).

26.08.2014 року ОСОБА_3 поклала на свій банківський рахунок НОМЕР_2 у касі Банку «Київська Русь» кошти в розмірі 215250 грн. (квитанція №19 від 26.08.2014 року, платник ОСОБА_6 , одержувач ОСОБА_6 ).

26.08.2014 року ОСОБА_3 поклала на свій банківський рахунок НОМЕР_2 у касі Банку «Київська Русь» кошти у розмірі 18000 грн. (квитанція №15 від 26.08.2014 року, платник ОСОБА_6 , одержувач ОСОБА_6 ).

Таким чином, 26.08.2014 року ОСОБА_3 накопичила на своєму банківському рахунку НОМЕР_3 грн.

На виконання договору №108-146-ФФБ-ПГ від 26.08.2014 року про участь у фонді фінансування будівництва для інвестування спорудження квартири ОСОБА_3 27.08.2014 року у касі Банку «Київська Русь» перевела першу частину інвестиційного внеску на банківський рахунок ТОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім» 2650600005022 у розмірі 363250 грн. (платіжне доручення №11 від 27.08.2014 року, платник ОСОБА_6 , отримувач ФФБ виду А ч/з ТОВ «ФК «Еко-Дім»). За послуги з переведення коштів банк стягнув з ОСОБА_3 544 грн. 88 коп. (платіжне доручення №11, дата здійснення касової операції 27.08.2014 pоку).

Загальна сума коштів сукупного інвестиційного внеску становила 409956 грн. і складалася з трьох внесків: 1-й – 363250 грн. (у цю суму входили кошти, передані позивачем ОСОБА_1 , у розмірі 130000 грн.); 2-й – 20000 грн. і 3-й – 26706 грн.

Отже, за позицією позивача, передані нею кошти у розмірі 130000 грн. ОСОБА_3 інвестувала у будівництво квартири за адресою: АДРЕСА_1 ., що становило грошову частку у розмірі 31,71% інвестиційного внеску.

Далі, позивач покликається на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2017 року у справі №466/2244/17 (учасники справи: ОСОБА_3 ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ), яким: «встановлено, що перерахунок подарованих коштів ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_3 підтверджується платіжним дорученням №25 від 26.08.2014 року. Оригінал письмового договору від 26.08.2014 р. та платіжного доручення оглянуті в судовому засіданні. Сторони договору дарування дійсності цього договору та його фактичного виконання не заперечують»; «Зобов`язання за цим договором виконані повністю», а постановою Львівського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у цій же справі №466/2244/17 встановлено: «перерахунок подарованих коштів ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_3 підтверджується платіжним дорученням №25 від 26.08.2014 року»; «Зобов`язання за цим договором сторонами виконані повністю».

Позивач зазначає, що вказані обставини (факти) є встановлені судом та мають преюдиціальне значення.

В подальшому, постановою Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у справі №466/8736/17 (учасники справи: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 ОСОБА_5 , ОСОБА_7 ) договори дарування коштів від 24.04.2014 року, 29.05.2014 року, 03.06.2014 року, 26.06.2014 року, 02.07.2014 року, 30.07.2014 року, 05.08.2014 року, 21.08.2014 року, 04.12.2014 року, 21.01.2015 року, укладені між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 , а також договір дарування коштів від 26.08.2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 , були визнані недійсними.

З урахуванням вищенаведеного, позивач зазначає, що на даний момент вона є власником коштів у розмірі 130000 грн., які були 27.08.2014 року інвестовані ОСОБА_3 у будівництво вказаної квартири. За ці кошти була збудована частка у розмірі 31,71% новоствореного нерухомого майна.

Постановою Львівського апеляційного суду від 02 травня 2023 року у справі №466/5636/16-ц (учасники: ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 ) визнано квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 45,4 кв.м., об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ; визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 право власності по 1/2 ідеальної частки цієї квартири.

Постановою Львівського апеляційного суду від 02 травня 2023 року встановлено: «Спірна квартира набута під час його ( ОСОБА_9 ) шлюбу з відповідачкою ( ОСОБА_8 ), стала об`єктом їхньої спільної сумісної власності, і кожен з них має право на половину цього майна». «З огляду на наведені положення закону діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, якщо воно набуте ними за час шлюбу, визнання ж такого майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка потребує доведення».

Зазначає, що при ухваленні рішення Львівський апеляційний суд покликався на презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно і не встановлював факт спільної участі подружжя коштами або працею в набутті спірного майна (або участі третіх осіб у набутті спірного майна), судом не було взято до уваги факти про те, що у подружжя ОСОБА_10 не було спільних коштів для купівлі квартири, з огляду на співвідношення їхніх сімейних доходів та витрат за час тривання шлюбу 2010 – 2015 pоки, спільні реальні середньомісячні доходи подружжя ОСОБА_10 на одну особу були меншими, ніж середньостатистичні витрати.

Додає, що Львівський апеляційний суд у справі №466/5636/16-ц не розглядав і не вирішував питання про її ( ОСОБА_1 ) цивільні права та обов`язки, як третьої особи, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору.

Позивач вважає, що порушення її прав відбулося з дати набрання постановою Львівського апеляційного суду від 02 травня 2023 року законної сили.

За позицією позивача, на підставі постанови Львівського апеляційного суду від 02 травня 2023 року без достатніх правових підстав та безвідплатно ОСОБА_4 набув сплачену нею за будівельні матеріали (тощо) частку розміром 15,86% від вартості квартири, будь-які договірні відносини між нею ( ОСОБА_1 ) та ОСОБА_4 відсутні.

23.08.2023 року ОСОБА_4 зареєстрував у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач стверджує, що з серпня – вересня 2016 року ОСОБА_4 було відомо про наявність вище вказаних банківських квитанцій, які доводять факт інвестування ОСОБА_3 переданих нею ( ОСОБА_1 ) коштів у розмірі 130000 грн. у будівництво квартири за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 не оскаржував право власності на ці кошти та у жодних процесуальних документах не заперечував право власності на ці кошти.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2025 року заяву відповідача ОСОБА_4 про скасування заходів забезпечення позову задоволено. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 22 січня 2024 року по справі №466/576/24, якою накладено арешт на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , яка перебуває у власності ОСОБА_4 .

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2025 року заяву представника відповідача – адвоката Попельчука С.О. про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_4 16000 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Вказані судові рішення оскаржила позивач ОСОБА_1 .

Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не взяв до уваги преюдиціальні факти, які встановлені у рішенні Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2017 року у справі №466/2244/17 за участю ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_4 .

Наголошує, що сплачений ОСОБА_3 перший інвестиційний внесок у розмірі 363250 грн. складався з переданих нею ( ОСОБА_1 ), сестрою третьої особи, 130000 грн. відповідно до договору дарування коштів від 26.08.2014 року та переданих ОСОБА_7 (батьком третьої особи) коштів у розмірі 233250 грн. у відповідності до договорів дарування коштів від 24.04.2014 року, 29.05.2014 pоку, 03.06.2014 року, 26.06.2014 року, 02.07.2014 pоку, 30.07.2014 pоку, 05.08.2014 року, 21.08.2014 року.

Додає, що з метою доведення вище викладених фактів суду першої інстанції були надані у додатках до позовної заяви банківські квитанції, однак, при ухваленні оскаржуваного рішення суд проігнорував ці докази, які мають важливе значення для справи, у мотивувальній частині оскаржуваного рішення відсутнє обґрунтування відмови у прийнятті долучених доказів, відсутня оцінка та дослідження цих доказів.

Наголошує, що платіжне доручення №25 від 26.08.2014 року (платник ОСОБА_5 , отримувач ОСОБА_13 ) на суму 130000 грн. є доказом здійснення працівником банку (касиром) у Львівській філії Банку «Київська Русь» безготівкового переказу коштів з банківського рахунку платника на банківський рахунок отримувача.

Також просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2025 року та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви про скасування заходів забезпечення позову відмовити.

На переконання позивача, зняття арешту чи зняття заборони на вчинення певних дій – це продаж відповідачем 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та, відповідно, зміна власника вказаної частки, що унеможливить виконання рішення суду у даній справі.

Вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі неправильно вказав формулювання змінених позовних вимог.

Також позивач не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спір у даній справі є вирішеним.

Крім того, просить скасувати додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2025 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви представника відповідача – адвоката Попельчука С.О. про ухвалення додаткового рішення у справі відмовити.

Вважає, що задоволена в оскаржуваному судовому рішенні вимога відповідача про стягнення з позивача витрат на правничу допомогу у розмірі 16000 грн. є необґрунтованою, оскільки у додатках до заяви про ухвалення додаткового рішення відсутній належний договір №06/02 про надання правової (професійної правничої) допомоги від 06.02.2024 року, відповідно до якого ОСОБА_14 надавав послуги ОСОБА_15 .

Наголошує на відсутності належних актів виконання робіт за видами (найменуванням) та із зазначеними в них датами, які відповідають квитанціям від 03.06.2025 року та від 03.11.2025 року.

Додає, що відсутні належні докази про фактичне здійснення/понесення відповідачем ОСОБА_4 витрат на правничу допомогу.

Вважає, що суд з власної ініціативи (необґрунтовано) встановив судові витрати у розмірі 16000 грн., які в оскаржуваному додатковому рішенні ухвалив стягнути з позивача на користь відповідача.

Звертає увагу, що наявні процесуальні порушення при поданні заяви про ухвалення додаткового рішення у справі, зокрема, не направлення відповідачем на адресу позивача документів, які підтверджують понесені витрати на правничу допомогу.

07.01.2026 року та 16.02.2026 року представник відповідача ОСОБА_4 – адвокат Попельчук С.О. подав відзиви на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в яких заперечив доводи та вимоги апелянта.

В судове засідання апеляційного суду 29.09.2026 року обидві сторони та третя особа з`явилися.

Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 08.10.2026 року о 12:50.

Заслухавши пояснення позивача та третьої особи в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони відповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з наступних підстав.

Статтею 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За положеннями статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У частині першій статті 13 ЦПК України вказано, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За вимогами статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Підстави звільнення від доказування визначені статтею 82 ЦПК України.

Так, зокрема, відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Згідно з частиною третьою статті 82 ЦПК України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

У частині четвертій статті 82 ЦПК України вказано, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною п`ятою статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Водночас, частиною сьомою статті 82 ЦПК України передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом встановлено, що 26.08.2014 року між ТОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім» (управитель) та ОСОБА_3 (довіритель) укладено договір №108-146-ФФБ-ПГ про участь у фонді фінансування будівництва, за умовами якого, довіритель на підставі повного визнання ним правил фонду фінансування будівництва, що затверджені рішенням загальних зборів учасників управителя, надає свою згоду на участь у фонді фінансування будівництва виду «А». Об`єкт будівництва за цим договором – «Багатоквартирні житлові будинки з вбудованими офісними приміщеннями та підземним паркінгом».

Відповідно до умов цього договору і у зв`язку із сплатою ОСОБА_3 22.01.2015 року повної суми коштів в якості оплати за закріплений за нею об`єкт інвестування – 409956 грн., їй видано 22.01.2015 року свідоцтво №108/2-146-ФФБ-ПГ про участь у фонді фінансування будівництва виду А «Еко-Дім», а після реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, 05.01.2016 року ОСОБА_3 видано довідку №2277 про право довірителя на набуття у власність закріпленого за ним об`єкта інвестування – квартири АДРЕСА_2 , та 20.01.2016 року видано довідку (виписку) з Переліку довірителів, які мають право отримати у власність закріплені за ними об`єкти інвестування в будинку АДРЕСА_3 , а саме: для ОСОБА_3 – квартири АДРЕСА_2 .

Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач ОСОБА_1 , яка є сестрою ОСОБА_3 , вказувала про те, що з метою сплати ОСОБА_3 грошових коштів за об`єкт інвестування, вона ( ОСОБА_1 ) передала в дар ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 26.08.2014 року грошові кошти в сумі 130000 грн., а тому вважає, що з урахуванням вказаної суми, як вкладу в будівництво об`єкта нерухомого майна, її частка в квартирі становить 31,71%, 1/2 вартості якої (15,86%) повинен їй відшкодувати відповідач ОСОБА_4 , оскільки квартиру рішенням суду визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 і визнано за кожним із них право власності на 1/2 частину квартири.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із недоведеності та безпідставності заявлених нею вимог.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з урахуванням наступного.

Поняття і види права спільної власності визначені статтею 355 ЦК України.

Так, зокрема, за положеннями статті 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до статті 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Статтею 357 ЦК України визначено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Згідно з ч.3 ст.358 ЦК України, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Таким чином, виплата вартості за належну частку в майні (матеріальна компенсація) є похідним від права особи на частку в спільній власності.

Право спільної сумісної власності врегульоване статтею 368 ЦК України.

Так, зокрема, за положеннями статті 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За положеннями статті 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є виплати (страхові виплати та виплати викупних сум), одержані за договорами страхування життя та здоров`я.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Статтею 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Постановою Львівського апеляційного суду від 02 травня 2023 року, яка набрала законної сили, у справі №466/5636/16-ц позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , з участю третіх осіб: ТОВ «Фінансова компанія «Еко Дім», ТОВ Виробничо-торгове підприємство «Бодекс», ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , про поділ спільного майна подружжя – задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 45,4 кв.м., об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 право власності по 1/2 ідеальній частки квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 45,4 кв.м.

Визнаючи вказану квартиру об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , апеляційний суд виходив із того, що інвестиційний договір на придбання квартири був укладений під час перебування ОСОБА_4 у шлюбі з ОСОБА_3 і останньою не спростовано презумпцію спільності коштів, які були сплачені за об`єкт інвестування, а відтак, не доведено суду факту фінансування відповідного будівництва власними (особистими) коштами.

При цьому, суд давав правову оцінку доводам ОСОБА_3 щодо вкладення в об`єкт інвестування подарованих їй коштів сестрою ОСОБА_1 та батьком ОСОБА_7 , відхиливши такі доводи, як необгрунтовані.

Отже, в силу наведених вище норм ЦК та СК України, віднесення спірної квартири до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, виключає належність цієї квартири до об`єктів спільної часткової власності та, відповідно, свідчить про відсутність у позивачки права на частку у цьому об`єкті.

У зв`язку з цим, безпідставними є посилання позивачки на те, що її вклад у будівництво квартири підтверджений платіжними документами про переказ на рахунок ОСОБА_3 грошових коштів у сумі 130000 грн., які остання використала при сплаті інвестиційного внеску за об`єкт будівництва.

На цій же підставі колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що ці кошти були подаровані ОСОБА_3 на підставі договору дарування, укладеного між нею ( ОСОБА_1 ) та ОСОБА_3 , який було виконано сторонами цього договору.

При цьому, безпідставними є посилання позивача на встановлені рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2017 року у справі №466/2244/17 обставини, оскільки вони не мають правового значення для вирішення даної справи.

Правильними є й висновки суду першої інстанції про те, що між позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_4 відсутні будь-які договірні відносини, а тому визнання недійсним рішенням суду, яке набрало законної сили (постанова Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року у справі №466/8736/17 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів дарування), договору дарування від 26.08.2014 року, укладеного між позивачкою ОСОБА_1 та третьою особою ОСОБА_3 , не має жодних правових наслідків зобов`язального характеру для відповідача ОСОБА_4 , в тому числі, й у контексті застосування ст.ст.2012, 2013 ЦК України, оскільки нормами цих статтей регулюються випадки набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, однак, в даній справі законність набуття ОСОБА_4 квартири у спільну сумісну власність (наявність правової підстави) підтверджено рішенням суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №753/15556/15-ц (провадження №14-445цс18) міститься висновок про те, що зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.

Відсутність правової підстави – це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Відповідно до положень статті 1213 ЦК України набувач зобов`язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Таким чином, за встановлених і наведених вище обставин, до спірних правовідносин не можна застосовувати положення статтей 1212 та 1213 ЦК України.

Колегія суддів відхиляє доводи позивача ОСОБА_1 про те, що у подружжя ОСОБА_10 не було спільних коштів для купівлі спірної квартири, оскільки встановлення таких обставин входило у предмет доказування в іншій справі – цивільній справі №466/5636/16-ц, рішення суду в якій набрало законної сили.

Безпідставними є також доводи апеляційної скарги про вихід суду першої інстанції за межі позовних вимог, оскільки висновок суду по суті вирішення даного спору обґрунтований відсутністю правових підстав для відшкодування позивачці вартості 15,86% частки квартири.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду по суті вирішення даного спору і не вказують на допущення судом порушень норм матеріального та/або процесуального права, які б були обов`язковою підставою для скасування рішення.

Відсутні підстави й для задоволення апеляційної скарги позивача про скасування ухвали суду першої інстанції від 30 жовтня 2025 року про скасування заходів забезпечення позову, вжитих у даній справі, оскільки відповідно до ч.9 ст.158 ЦПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Ураховуючи те, що за наслідками розгляду даної справи, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в повному обсязі, тому його рішення про скасування вжитих заходів забезпечення позову в повній мірі відповідає наведеній вище нормі цивільного процесуального закону.

В частині оскарження додаткового рішення суду першої інстанції, колегія суддів ураховує наступне.

Пунктом 3 частини першої статті 270 ЦПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною другою статті 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Відповідно до положень статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову – на відповідача, у разі відмови в позові – на позивача, у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

За вимогами статті 137 ЦПК України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі №9901/350/18 (провадження №11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, постанові від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження №12-171гс19), постанові від 26 травня 2020 року у справі №908/299/18 (провадження №12-136гс19), постанові від 08 червня 2021 року у справі №550/936/18 (провадження №14-26цс21) та постанові від 08 червня 2022 року у справі №357/380/20 (провадження №14-20цс22).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), зокрема, в рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії», щодо судових витрат зазначено, що за статтею 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід /Захід Альянс Лімітед» проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

Встановлено, що відповідач ОСОБА_4 в суді першої інстанції при поданні 19.02.2024 року відзиву на позовну заяву зазначав, що у цій справі ним очікуються витрати на отримання професійної правничої допомоги у розмірі 30000 грн.

Представництво інтересів відповідача ОСОБА_4 під час розгляду справи в суді першої інстанції здійснював адвокат Попельчук С.О. на підставі ордеру про надання правничої (правової) допомоги, а також договору про надання правової (професійної правничої) допомоги від 10.09.2023 року та договору №06/02 про надання правової (професійної правничої) допомоги від 06.02.2024 року.

На підтвердження факту надання послуг, станом на 16.05.2025 року, надано акт виконаних робіт від 30.05.2025 року, згідно з яким ОСОБА_16 надав ОСОБА_4 послуги загальною тривалістю 19 год. в розмірі 19000 грн.

04.11.2025 року, з дотриманням встановленого процесуальним законом строку, представник ОСОБА_4 – адвокат Попельчук С.О. подав до суду заяву про ухвалення додаткового рішення у справі про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 22000 грн., до якої долучив копію договору про надання правової (професійної правничої) допомоги від 10.09.2023 року, копію акта виконаних робіт від 30.10.2025 року за договором про надання (професійної правничої) допомоги від 06.02.2024 року станом на 30.10.2025 року з описом робіт, серед яких: вивчення матеріалів справи, аналіз судової практики, виготовлення відзиву 3000 грн. (3 год.); виготовлення заяви про витребування доказів – 1000 грн. (1 год.); виготовлення заяви про письмове опитування позивача – 1000 грн. (1 год.); виготовлення заяви про застосування позовної давності та додатків до цієї заяви – 1000 грн. (1 год.); виготовлення заперечення та додатків до нього – 2000 грн. (2 год.); виготовлення відзиву на відповідь на заяву про витребування доказів – 1000 грн. (1 год.); виготовлення відзиву на відповідь на заяву про застосування позовної давності – 1000 грн. (1 год.); виготовлення відповіді на відзив третьої особи на позовну заяву – 2000 грн. (2 грн.); прибуття та участь адвоката в судових засіданнях – 9000 грн. (9 год., 9 засідань), копії квитанцій про сплату ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 послуг за надання професійної правничої допомоги на суму 19000 грн. та 3000 грн., а також докази скерування заяви з додатками позивачу та третій особі.

13.11.2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 подали заперечення щодо стягнення витрат на правничу допомогу.

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції, вирішуючи питання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, в повній мірі дотримався наведених вище норм процесуального права, врахував критерії реальності адвокатських витрат та їх необхідності, а також принцип співмірності судових витрат і дійшов обґрунтованого висновку, що розмір таких витрат має становити 16000 грн., що є розумним і достатнім за встановлених обставин справи, з урахуванням складності справи та обсягу виконаних адвокатом робіт (наданих послуг).

Колегія суддів звертає увагу, що копія договору №06/02 від 06.02.2024 року про надання правової (професійної правничої) допомоги, наявність якого заперечують ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , знаходиться в матеріалах справи (а.с.65 т.2), яким передбачено, що ОСОБА_2 надає правову (професійну правничу) допомогу ОСОБА_4 у справі №466/576/24.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції по суті вирішення даного спору і не вказують на допущення судом порушення норм матеріального та/або процесуального права, які б були підставою для скасування чи зміни рішення, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення – залишити без змін.

Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

ухвалив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2025 року, ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 30 жовтня 2025 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 13 жовтня 2026 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич